2. Духовне життя епохи Відродження

Мислителі Відродження вважали, що вони очищають античну картину світу від поглядів «середньовічних варварів». Відновлення античних пам'яток культури в їх справжньому вигляді дійсно стає ознакою нового ідейного клімату, однак сприймалося в них наперед співзвучне новому способу життя й обумовленої ним інтелектуальної орієнтації. Виникнення мануфактурного виробництва, ускладнення й удосконалення знарядь праці, великі географічні відкриття, піднесення бюргерства (середнього прошарку городян), що відстоював свої права в запеклій політичній боротьбі, - усі ці процеси змінили положення людини у світі й суспільстві, а отже її уявлення про світ і про саму себе.

Нові філософи знову звертаються до праць Аристотеля, що тепер з ідола, скованого церковними догмами схоластики, перетворюється на символ вільнодумства. В осередку Відродження - Італії - розгораються суперечки між прихильниками Ібн-Рошда (аверроїс-тами), що врятувалися від інквізиції, і радикально налаштованими олександристами.

Термін «олександристи» походить від імені давньогрецького філософа Олександра Афродісийського, що жив в Афінах наприкінці II ст. н.е., який прокоментував трактат Аристотеля «Про душу» інакше, ніж Ібн-Рошд. Корінна розбіжність стосувалася безсмертя душі - основи церковного віровчення. Якщо Ібн-Рошд, розділяв розум і душу, вважав розум вищою частиною душі, безсмертною, то Олександр Афродісийський наполягав на цілісності Аристотелевого вчення і його тези про те, що всі здібності душі повністю зникають разом із тілом.

Обидва напрями (олександристів й аверроїстів) зіграли важливу роль у створенні нової ідейної атмосфери, проклавши шлях до природничо-наукового вивчення організму людини і його психічних функцій. Цим шляхом пішли багато філософів, натуралістів, лікарів, їхню творчість пронизувала віра у всемогутність досвіду, у перевагу спостережень, прямих контактів з реальністю, у незалежність справжнього знання від схоластичної мудрості.

Одним з титанів Відродження був Леонардо да Вінчі (1452-1519). Він представляв нову науку, що народилася не в університетах, де як і раніше вчені викручувались в коментарях до текстів древніх, а в майстернях художників, серед будівельників, інженерів і винахідників. У своїй практиці вони були перетворювачами світу, їхній досвід радикально змінював культуру і лад мислення. Вищою цінністю ставав не божественний розум, а, говорячи мовою Леонардо, «божественна наука живопису». При цьому під живописом розумілося не тільки мистецтво відображення світу в художніх образах. «Живопис, ~ писав Леонардо, - поширюється на філософію природи»-Як і в Італії відродження нових гуманістичних поглядів на індивідуальне психічне життя відбувалося в інших країнах, де підривалися підвалини колишніх соціально-економічних відносин. Так, в Іспанії зникли спрямовані проти схоластики вчення, направлені на пошуки реального знання про психіку. Так, лікар Хуан Луїс Вивес (1492-1540) відомій книзі «Про душу і життя» доводив, що природа людини пізнається шляхом спостереження і досвіду, що дозволяють, спираючись на теорію, правильно виховувати дитину.

Лікар Хуан Уарте (близько 1530-1592), також відкидаючи умоглядність і схоластику, вимагав застосувати індуктивний метод: «Дослідження здібностей до наук» (так називалася його книга). Це була перша в історії психології робота, у якій ставилася задача вивчити індивідуальні розходження між людьми для визначення їхньої придатності до різних професій.