Книга з радіожурналістики

Небезпідставна тривога породжує думку: всеохопним наступом на укра­ їнську мову, національну духовність, високі естетичні ідеали, державниць­ ке прагнення хтось майстерно, витончено керує, цілеспрямовано коригує. Цей "хтось" добре знає, що радіомовлення є дуже важливим і тонким інструментом формування одухотворених естетичних смаків, моральнопсихологічних, національно-духовних цінностей. Від радіомовлення, як і телебачення, дуже залежить, яким виростає майбутнє української нації. Чи не тому годують молодь, усіх нас, спримітизованими витворами різних сурогатів від мистецтва, які так чи інакше спрямовані на розтління, дена­ ціоналізацію, асиміляцію молоді.

Радіо є також творцем власного високоестетичного, оригінального радіомистецтва. Радіодраматургія Національної радіокомпанії налічує ти­ сячі радіоп'єс, які слухало вже не одне покоління. Радіотеатр наближає до слухача думки і почуття митця звуковими образами, збільшує, відточує їх, робить чіткішими, розпізнавальними. Художня і смислова інтимність інформації, зверненість до окремого слухача створюють найсприятливіші умови для її сприймання. Радіотеатрові притаманна власна естетика.

Інтонації голосу дають змогу відчути, уявити настрій людини, її тем­ перамент, підсилити враження. Найменша фальш стає помітною. Мікро­ фон радіо примусив багатьох визнаних майстрів художнього слова по-іншо­ му глянути на своє мистецтво. Слово, що звучить по радіо, народжується у безпосередній живій мові одночасно з думкою. "Бо писати — це не зна­ чить говорити за допомогою паперу, — зауважив майстер живого слова І. Андроніков. — А говорити — не те саме, що вимовляти вголос написане. Між цими процесами глибока різниця" [11, с 23]. Скульптурна відто­ ченість у роботі перед мікрофоном важлива не тільки тому, що вона ком­ пенсує невидимість того, хто говорить, а отже, його міміку, жести, але й тому, що радіо доносить слово в дім кожного і мільйонів людей одночас­ но, воно повинно бути зрозумілим, емоційно доброчинним.

"Акустична культура" радіотеатру, яка більшою чи меншою мірою притаманна багатьом іншим радіопередачам, є важливим чинником есте­ тичного виховання. Отже, радіомистецтво не зводиться лише до радіотеат­ ру. Цікавим і важливим явищем є "звукові", "усні книги", тобто "літера­ тура, що говорить". Це — імпровізація письменника, поета. І не тільки. Популярними є авторські програми, бесіди політиків, політологів, учених. Радіослухач має змогу бути присутнім під час виникнення думок, почуттів автора, постійно відчувати його ставлення до проблеми, що обговорюєть­ ся, співпереживати. Автор також створює образи людей, про яких розпо­ відає, оцінює факти, події, явища.

Отже, повноцінне естетичне задоволення слухачі отримують тоді, коли радіопередачі незалежно від теми і жанру інтелектуально багаті, цікаво побудовані, образні, емоційно наснажливі.

4.8. Розважальна функція

Багато людей чекає від радіо, як і від інших ЗМІ, задоволення потреб у розвагах, відпочинку та емоційній розрядці. Вони бажають за допомо­ гою радіо на мить відійти від круговерті буденності. Можливість відпочи­ ти, розважитися — одна із привабливих рис радіомовлення, один із попу­ лярних мотивів прослуховування передач. Розважальні програми покли­ кані допомогти скинути втому, напруження, підняти настрій, загальний тонус.

В ефірі звучать як передачі, спеціально призначені для розваг, так і ті, що разом із розвагами виконують інші функції. До перших належать му­ зичні передачі, естрадні концерти, гумор, конкурси, вікторини. Розважаль­ на функція тут близько підходить до естетичної, але все ж таки не зли­ вається з нею. Естетичне переживання виникає внаслідок сприймання творів мистецтва, вимагає активного "включення" почуттів і думок слу­ хачів, що у такий спосіб приносить задоволення. Розважальні передачі передбачають легке, невимушене ставлення до них. Тут важливий і намір, тобто психологічна готовність, схильність до певного споживання ефірної продукції. Але це не означає, що розважальні програми належать до дру­ гого сорту. Вони відповідають природній людській потребі у відпочинку, розвагах. До популярних розважальних радіопередач належать "На Украї­ ну повернусь", "Дійство". "Від суботи до суботи", "Сміхограй", "Веселий ярмарок", "А ми до вас в ранковий час", "Вечірній клуб актриси Лариси" тощо.

Р. Блюм зазначив, що існують дві концепції того, як ЗМІ можуть ви­ конувати розважальну функцію. Одна концепція виходить з того, що ЗМІ надають перевагу, передусім, кожній темі, котра має розважальну цінність. Такий шлях також обрало чимало приватних радіостанцій. Інша концеп­ ція має на меті подавати якомога більше матеріалів на політичну, еконо­ мічну та культурну тематику, подаючи їх як розважальну інформацію. Саме звідси виникло поняття infotaiment (інформація + розвага).

На хвилях радіо Національної радіокомпанії, приватних радіоорганізацій звучать "Інформаційно-музичні програми", "Музично-інформаційні передачі", які, зрозуміло, подають соціально важливі новини і транслю­ ють музичні твори, тобто інформують і розважають. За таким принципом працює "Промінь".

Розважальність, точніше захоплюваність — обов'язкова вимога до якості передач для наймолодших. Для дитини гра, пізнання, засвоєння різних життєвих навичок зливаються в єдину діяльність. Цю єдність вра­ ховують автори кращих радіопередач для найменших.

У розважальних радіопрограмах потрібно брати до уваги національні особливості, формувати повагу до українського народу, його культури, тра­ дицій, звичаїв, сприяти утвердженню здорового морального духу, взаємо­ поваги. Можливості радіо у цьому аспекті дуже великі. Популярність роз­ важальних програм значно залежить від ведучого, його вміння спілкува­ тися, створювати передумови для вільної, невимушеної розмови як зі своїми співбесідниками, так і зі слухачами, а також від вибору тем, мане­ ри їх обговорення, враховування побажань і запитів аудиторії.

Розважальні радіопрограми покликані також формувати у радіослу­ хачів не вульгарні та примітивні запити, а високі морально-етичні норми поведінки, здорові естетичні смаки, підносити інтелектуально-освітній рівень людей. Підготовка розважальних програм — це відповідальний аспект функціонування радіоорганізацій.

4.9. Функція спілкування

Спілкування як різновид соціальної інформації, як особливий вид інформаційного обміну є однією з умов існування людського суспільства. Особливу роль в активізації людини, на думку А. Чічановського і В. Шкляра, мають такі функції спілкування: організація і вдосконалення суспіль­ ного життя і діяльності, формування і розвиток міжособистісних відносин [26, с 24]. Дуже важлива роль належить спілкуванню у процесі будівниц­ тва Української держави, вирішення складних соціально-економічних, політико-ідеологічних, національно-духовних проблем. Спілкування зав­ жди має конкретно-ситуативний характер і залежить від того, як склада­ ються стосунки між його учасниками.

За допомогою радіо здійснюється безпосереднє й опосередковане спілку­ вання між людьми. Безпосередня бесіда лідерів політичних партій за "круг­ лим столом" радіостудії, яку транслюють, переходить в опосередковане спілкування з радіослухачами. Прямоефірні радіопередачі також мають водночас характер безпосереднього й опосередкованого спілкування. Учас­ ники "прямого" ефіру у студії безпосередньо спілкуються між собою й опо­ середковано говорять з радіослухачами за допомогою технічних засобів, відповідають на їх запитання, дискутують. Прослуховування радіопере­ дач, що записані на плівку, — це опосередковане спілкування. Ведучий радіопрограми також спілкується з радіослухачами опосередковано.

Роль спілкування між людьми по радіо надзвичайно важлива, оскіль­ ки в життєвому досвіді людини все більше місця займає не особистий досвід, а досвід інших, тобто опосередкований, набутий, зокрема, з газет,

124 Розділ 4

радіо, телебачення. Спілкування за допомогою радіомовлення порівняно з міжособистісним спілкуванням характеризується певними особливостя­ ми. Воно не супроводжується виражальними рухами (мімікою, жестами, пантомімою, позами), що несуть велике смислове й емоційне навантажен­ ня. Відсутній при цьому за винятком прямоефірних передач безпосередній зворотний зв'язок, що постійно коригує і стимулює процес спілкування. Бесіда у "прямому" ефірі — це обмін судженнями, репліками, емоціями, що характерні для безпосереднього спілкування.

У тих, хто спілкується з аудиторією в ефірі (передачі записані на плів­ ку), зрозуміло, відсутні відомості про кожного слухача, немає інформації, в яких умовах відбувається процес прослуховування передачі. Це, безпе­ речно, утруднює спілкування за допомогою радіомовлення. Але воно має і свої переваги. Це, насамперед, можливість концентрувати увагу на знач­ них, важливих темах, відкидати випадкове, необов'язкове, банальне, чим буває наповнене міжособистісне спілкування. Завдяки радіомовленню слухачі мають змогу спілкуватися з цікавими людьми. Радіомовлення здатне переборювати відстані і час на шляху спілкування. Вмикається приймач, і в оселю слухача ніби входять люди, що знаходяться від нього на відстані тисяч кілометрів і розділені з ним десятками років, коли, на­ приклад, в ефірі звучать записи, зроблені давно. Інколи радіо для деяких слухачів є головним засобом, що задовольняє потребу в спілкуванні. Ви­ користовуються "звукові листи", "відкритий мікрофон".

Радіомовлення стимулює міжособистісне спілкування: пропонує теми для розмов, викликає обмін думками, інколи передачі стають предметом обговорення у навчальних закладах, трудових колективах тощо. Цікаві, важливі радіопередачі продовжують жити в розмовах між людьми, пере­ повіданнях. Це — друге середовище їх існування. Але радіомовлення може мати і негативний вплив на міжособистісне спілкування: знижує зосеред­ женість людей, коли, наприклад, ввімкнутий приймач вклиниться у бе­ сіду з друзями, в розмову батьків з дитиною тощо.

Від умілого використання механізму спілкування багато в чому зале­ жить ефективність функціонування радіомовлення. Серед різних методів, способів, прийомів, що допомагають підсилити ефект спілкування, най­ важливішим є яскрава творча індивідуальність журналіста. Кваліфікація радіожурналіста, тобто його фаховий рівень, полягає також у вмінні ви­ брати цікавого співбесідника для спілкування з мільйонною аудиторією, дати йому оптимальну можливість проявити себе перед мікрофоном. Об­ разність, емоційність, яскравість, точність, діалогічність мови, що звучить по радіо, — неодмінна умова продуктивного спілкування. Сприяє цьому і характер дискусіиності в передачах, коли слухачеві не нав'язують готові рішення, висновки, а подають різні позиції, думки, коли його втягують

у процес активного обговорення тих чи інших проблем. З цією метою ви­ користовують листи, записані на плівку судження.

Конкретно-ситуативний характер життєдіяльності людей визначає своєрідність спілкування: згода — незгода, зіставлення уявлень і поглядів тощо. Так, радіо сприяє виробленню спільної думки про те чи інше явище, впливає на формування єдиного розуміння щодо шляхів реалізації україн­ ської національної ідеї — побудови незалежної держави, поліпшення життєвого рівня людей.

Щоб радіоспілкування було ефективним, допомагало виробляти дер­ жавницьке мислення, відповідальне ставлення до виконання своїх обо­ в'язків кожного громадянина країни, радіожурналісти повинні бути висо­ кокваліфікованими фахівцями: насамперед, досконало знати українську мову і предмет бесіди, вміти викликати людину на розмову, самому бути цікавим оповідачем, відстоювати українські національно-державницькі інтереси і соціальну справедливість.

4.10. Інтеґруюча функція

Функціонування, розвиток, зміцнення Української держави, докорін­ не поліпшення соціально-побутових, духовно-культурних умов життя, безперечно, залежить від організованих, наполегливих, сумлінних, чес­ них виробничо-творчих дій мільйонів людей на всіх щаблях суспільного організму. Досягнути гармонійної цілеспрямованості в їхній діяльності надзвичайно складно, адже громадяни українського суспільства різні за своїми ідеологічними, політичними переконаннями, культурно-духовни­ ми стремліннями, господарсько-побутовими навиками, психолого-етногра- фічними властивостями, що породжені століттями бездержавності, роз'єд­ наності, руйнівною московсько-комуністичною тоталітарною системою. "Нищівний тиск російського політикуму на українську людину проходив і проходить двома засадничими лініями: на саму людину як таку і на її українськість, — зауважує Анатоль Камінський. — У першому випадку — за царів і за генсеків КПРС — йшлося про витворення психіки слухняно­ го, заавтоматизованого раба, позбавленого власної особовості, гідності й думки... У другому випадку при тискові на українськість — йшлося про вияловлення української людини з її політичного українства та перетво­ рення її на "політичного росіянина". І не важливо, чи це робилося, як у царській Росії, в ім'я царя, самодержав'я і державного православ'я, чи, як у червоній російській імперії, в ім'я паралельної триєдиності: партії, радянського народу й інтернаціоналізму" [9, с. 27—28].

Збереження і розвиток української мови, культури, духовності є осно­ вою безпеки української нації, і на її захист повинні бути спрямовані охо­ ронні дії органів державної влади, засобів масової інформації, громадських, політичних органів, коленого жителя України. Адже людина виступає не планетарною особиною, планетарним громадянином, а конкретно-історич­ ною, національно-культурною індивідуальністю.

На жаль, в Україні багато керівників ЗМІ, чимало високих посадовців з оточення нинішнього Президента і Прем'єр-міністра, значна частина депутатів Верховної Ради досі не усвідомили, що українська мова — це генетичний код української нації який поєднує минуле з сучасним, інтеґрує її, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності. Відомо (а мо­ же ті, хто оточує Президента України, не хочуть про це знати?!), що за майже 350 років панування Московії над Україною було видано 479 цир­ кулярів, указів, розпоряджень, спрямованих не на захист, а проти україн­ ської мови, на її знищення. Це призвело до зросійщення, морально-духов­ ного каліцтва мільйонів українців. Дискримінаційне становище, в якому опинилася українська мова внаслідок її упослідження російськими коло­ нізаторами впродовж століть, сьогодні багатьом з ешелонів вищої влади дуже кортить законсервувати. Будучи секретарем Ради національної без­ пеки і оборони України П. Поропіенко на всю Україну заявляв про не­ обхідність російськомовних груп навчання у ВНЗ (ніби на Сході й Півдні конституційне право студентів-українців на навчання українською мовою задоволене) та ще йому потрібний спеціальний телевізійний канал для російськомовних (ніби всі теперішні телеканали не є російськомовними).

На що спрямований також проект Закону про мови головного соціа­ ліста О. Мороза? "Цілять справді у кореневу систему, де немає першоряд­ ного чи другорядного, бо все велике, — зазначає Борис Олійник. — І пас­ порт, з якого викреслили як "релікт тоталітаризму" позначку національ­ ності. І сегментована церква, де в самому православ'ї маємо чотири сегменти. І один із варіантів майбутньої реґіоналізації, за якою чітко вга­ дується федералізація" [19]. Єдиний серед комуністів в Україні Б. Олій­ ник підкреслює, що "треба не забувати, чийого ми роду, бо інколи скла­ дається враження, що деякі мої колеги бояться назвати себе українцями — видно, давить ще 37-й рік, де всіх, хто любив своє, обзивали націо­ налістами. Але ж нормальний націоналізм — це патріотизм. Нормальний націоналізм — це здорове начало. Якщо своїх не любиш — ніхто не пові­ рить, що ти любиш інший народ. Антипод патріотизму є націонал-шо- вінізм" [18].

Але так не думає переважна більшість комуністів в Україні разом з про­ гресивними (Н. Вітренко) та звичайними (О. Мороз) соціалістами, соціалдемократами об'єднаними, реґіоналами, союзниками Костусєва, а також

чимало свіжоспечених під "помаранчевий колір" чиновників. Вони не хо­ чуть знати, зрозуміти, що чужа інформаційна агресія нав'язує нині україн­ цям чужі ідеали та інтереси; аскіологічна агресія нав'язує менталітет чу­ жих держав і їх народів; агресія культурна нав'язує чужі звичаї, мову, психологію. Ці та інші форми агресії спрямовані на те, щоб усі українці остаточно втратили національні морально-психологічні засади рідної мови, культури, духовності, щоб назавжди було знищено українське життєве середовище, національний мікросвіт і макросвіт, щоб не дати утвердитися українській Україні.

До найтиповіших форм зовнішньої інформаційної агресії належить масове завезення з Росії в Україну досить дешевих (порівняно з вартістю українських) російськомовних газет, журналів, відеота аудіокасет, заполонення українського ефіру російськими телерадіопрограмами, насичен­ ня українського побуту чужоземною (російсько- й англомовною) "масовою культурою" (агресивною, цинічною, насильницькою, порнографічною). До внутрішніх форм агресії належить заснування і видання в Україні дуже великої кількості (порівняно до потреб росіян, які є громадянами Украї­ ни) російськомовних газет, журналів, книжок, засилля російськомовних теле- і радіоорганізацій, а також демонстративне ігнорування, зневажан­ ня української мови, культури, духовності багатьма працівниками — від найвищих до найнижчих владних структур. На це негативне явище та­ кож звернула увагу 13-річна дівчинка Анна Вакуленко із с. Михайлівки Олександрійського району Кіровоградської області, яка у листі до редакції газети "День" запитує: "Чому народні депутати України виступають на сесії російською мовою, чому більшість телепередач, газет російськомовні; чому сільська інтелігенція не передплачує газети та журнали, обмежуєть­ ся лише маленькою газеткою з програмою ТБ, а їхні диспути зводяться тільки до обговорення "Вікон" Нагієва; чому відсутній українськомовний сектор Інтернету; чому, купуючи книжечку про тварин рідною мовою для молодшого братика, я заплатила 18 гривень?.." [6].

Зрозуміло, що люди, які вирішили стати провідниками українського суспільства, мають бути з твердою волею та послідовними у своїх націо­ нально-моральних переконаннях. "...Чому б політикам і чиновникам не продемонструвати свою непохитність та принциповість і, незалежно від ситуації, розмовляти рідною мовою? Це, крім іншого, сприяло б і вдоско­ наленню вимови та скороченню часу для перекладу думок на потрібну мову", — підкреслює С. Мекеда [12].

Мабуть, ніхто не буде отак зразу дискутувати з народним депутатом України В. Гошовським з Харківщини, який стверджує, що "молена гово­ рити російською і щиро любити Україну" [5]. Таких прикладів є багато. До того ж в Україні не переслідують за спілкування російською, івритом,

китайською або іншою мовою. Чим більше людина знає мов, тим вона є освіченішою. Але після століть зневажання, приниження, переслідуван­ ня, заборон української мови і примусового російщення українців націо­ нально свідома державна еліта мала би своїм прикладом виховувати пова­ гу, любов до державної української мови, як це роблять в Росії, Польщі, Ізраїлі, Франції.., а не закликати консервувати аморальну ситуацію, тоб­ то зросійщеність мільйонів українців, не відтворювати нав'язану царським

ікомуністичним режимами малоросійську, хахлуйську психологію. Див­ но, що народний депутат України В. Гошовський протиставляє патріотизм

інаціоналізм. Ці поняття взаємозалежні: високий дух націоналізму ви­ пливає із справжнього патріотизму, щирий патріотизм живиться гумані­ стичним націоналізмом. На жаль, цього не розуміє чимало працівників ЗМІ. Патріотизм і націоналізм єдиний, одухотворений морально-психоло­ гічний стан людини — українця, єврея, німця, росіянина, поляка, япон­ ця...

Автор підручника переконаний, що саме за таке відчуття патріотизму і націоналізму були покарані земляки народного депутата України В. Гошовського. "1951 (!) року за вироком закритого судового засідання розстрі­ ляли 33 студентів Харківського університету за ...відмову складати іспи­ ти російською мовою, 800 — репресували; так, нізащо, загубили життя юних обдарувань, сповнених кращих сподівань. Ось у який спосіб Харків став "русским городом" [1]. А нині народний депутат України В. Гошов­ ський дуже вболіває, щоб не було "насильницької українізації освіти", бо це, мовляв, "порушення прав людини". Невже добродій В. Гошовський не знає, що модель світу задається мовою. І якщо людина говорить росій­ ською мовою, то рано чи пізно вона стає росіянином за глибинними заса­ дами психіки. Щоб відтворювати, успішно формувати українську свідо­ мість, то, передусім, необхідне становлення, утвердження національної культури, а вона народжується, виникає, розвивається на цілісній мові. Тому надто важливими й нині є думки відомого демографа А. Вірта, який справедливо переконував у тому, що синдромами занепаду нації є змен­ шення народжуваності в країні, еротизація мистецтва, схиляння перед чужим і занепад національної мови. Подібну ситуацію, на жаль, спосте­ рігаємо в Україні. Наприклад, вірус російщення вже проник у найдальші гірські села Західної України, де на весіллях витанцьовують під Машу Распутіну, м'ясоєдовську, низькопробну попсу "целуй меня везде", "вер­ чу, кручу — тебя хочу".

Відомий мовознавець, член-кореспондент НАН України, автор книж­ ки "Українська мова і мовне життя світу" О. Ткаченко визначає нинішнє становище української мови як близьке до кризового, оскільки вона не стала не тільки мовою загальнотериторіального поширення, як це мало б

130 Розділ 4

здійснення національної ідеї. В умовах жорсткої інформаційної антиукраїн­ ської експансії національно свідомі радіожурналісти намагаються створи­ ти в аудиторії збірне, загальне уявлення про соціальне, суспільно-полі­ тичне, духовно-культурне життя в Україні, багатогранну дійсність у євро­ пейському і світовому контексті. Входження у світовий інформаційний простір — це аспект інтегруючої функції.

Найактуальнішим нині у сфері діяльності радіоорганізацій є створен­ ня здорового морально-психологічного мікро- і макроклімату для порозу­ міння й об'єднання різних реґіонів України з метою спільного вирішення соціально-економічних проблем, питань розвитку української освіти, нау­ ки, культури на національних засадах. Не таємниця, що окремі журналі­ сти, нав'язуючи сфальшовані, вульгарні, чужинецькі, колоніальні сентен­ ції на все національне, руйнують позитивну спрямованість на сприйняття української мови, культури, пісні, музики, заважаючи, перешкоджаючи об'єднанню найрізноманітніших груп населення в єдиний соціально-полі­ тичний, духовно-культурний національний організм.

Головне — об'єднати українську націю не насильним підпорядкуван­ ням одних соціальних груп чи класів іншим, а усвідомленням усіма най­ вищої самодостатності самовизначення нації, до якого вони мають іти шля­ хом взаємопорозуміння та згоди. "Не можемо бути ні плацдармом рево­ люції, ні плацдармом контрреволюції. Хочемо бути не об'єктом, а суб'єктом історії, — зазначалося у редакційній статті Літературно-наукового вістника ще у 1922 р. — Уважаємо, що найважнішим є зберегти чистою власну ідеологію, ясну змістом і активну волею, та ще — не знаючу сумніву віру. Коли сю ідеологію стратимо, найбільш героїчні зусилля нації п'ятнуватимуться тавром бандитизму. Коли її збережемо — здобудемо все... Числи­ мося не з хвилевим укладом сил, лише з тенденцією їх розвою. Віримо, що ся тенденція є за нами, а не проти нас" [17, с. 5]. Регулятивно орієнтовна функція нинішньої ідеології українського державотворення носить інте­ гральний характер, базується на органічному поєднанні національних інте­ ресів конкретно-історичного розвитку України і загальнолюдських тен­ денцій.

Виконання радіомовленням функції всебічної інтеграції українського суспільства органічно пов'язане з державним забезпеченням функціону­ вання національного інформаційного простору. Феномен невмирущості нації завжди містився і тепер міститься в інформаційному феномені збере­ ження, незнищенності, розвитку слова у найширшому його значенні для суспільного розвитку. Від мови починається народ, бо не виник би він, не створивши окремої мови як вияву етнічної реальності. Формування етніч­ них, національних відмін людей відбувається одночасно з формуванням систем знаків комунікації — їхніх мов. Етнос, народ як суб'єкт культури