Розділ 2 Вплив «інтегрального націоналізму» на історичну науку
Концепції націоналізму Д. Донцова присвячено чималу увагу в історіографії. Наукове дослідження “чинного націоналізму” розпочалося в 1920-х рр., тому до нашого часу накопичився значний масив літератури з даної проблеми. Наявну літературу доцільно поділити на такі групи: марксистська, діаспорна, зарубіжна й сучасна вітчизняна історіографія. Найоб’ємнішими є блоки діаспорної та сучасної вітчизняної історіографії.
Радянські вчені чи не найпершими зацікавилися особою Д. Донцова та його ідеями. Характерними рисами їхніх праць є заполітизованість, конфліктність та однозначно негативна оцінка концепції “чинного націоналізму”. Дослідження радянських авторів варто розмежувати за двома періодами: 1920-і – перша половина 1930-х років і кінець 1930-х – 1991 роки. У 1920-х – на початку 1930-х рр. радянські вчені ще висловлювали оригінальні ідеї. У наступні роки їхні праці стали відображати виключно потреби радянської пропаганди. У 1920-х – 1930-х рр. “чинний націоналізм” серед інших досліджували Є. Гірчак, М. Мотузка, С. Тудор, В. Юринець1. Розвідки радянських учених кінця 1930-х – 1991 рр. є шаблонними. З усього потоку літератури варто відзначити лише праці В. Євдокименка та К. Дмитрука, що вирізняються значною інформативністю, і брошуру Р. Симоненка, в якій автор висловив припущення про вплив ідей Донцова на Г. Кона 2. Твори Євдокименка та Дмитрука можна вважати зразком наукової об’єктивності радянських досліджень “чинного націоналізму”, попри наявні в них невиправдані фактологічні помилки й інтерпретації.
На відміну від радянських учених, українські соціал-демократи К. Пушкар та І. Мазепа здійснили аналіз ідей Донцова, послуговуючись виключно постулатами наукового марксизму3. Тому, їхні праці є менш політизованими й більш цінними з наукового погляду.
Сучасна зарубіжна історіографія представлена працями Дж. Армстронга, О. Мотиля, Е. Вілсона, П. Марковської-Нагайло й інших дослідників4. Особливе місце серед їхніх праць посідають розвідки Армстронга та Мотиля, що є етапними в дослідженні українського націоналізму. Визначальними ознаками праць зарубіжних учених є аналітичний підхід і глибокі знання в галузі теорії нації та націоналізму.
Початок вивчення праць Донцова в еміграції припадає на 1910-і роки. Однак, про системне осмислення концепції Донцова як цілісного феномена можна говорити лише з 1926 року. Інтерес до постаті Донцова в 1910-х – 1991 рр. розподілявся нерівномірно. Очевидно, певну роль відіграв факт малодоступності творів Донцова й, відповідно, низького ступеня ознайомленості з його ідеями в еміграції аж до виїзду Донцова за кордон у 1939 році. Свого апогею наукове зацікавлення вченням Донцова досягло в 1950-х роках. Це було пов’язано зі святкуванням у серпні 1958 року 75-річчя з дня народження Донцова та 50-літнього ювілею його публіцистичної та громадської діяльності. Тоді в націоналістичній пресі було висунуто пропозицію здійснити повне видання творів Донцова, яка, проте, не була реалізована. З початком 1960-х рр. інтерес до творчості Донцова різко спадає, що було зумовлено кризою патріотичних почувань діаспори, викликаною подіями в УРСР. Певний ажіотаж навколо постаті ідеолога “чинного націоналізму” спостерігався лише на початку 1970-х рр., у зв’язку зі смертю Донцова 30 березня 1973 року та виходом у світ монографії М. Сосновського в 1974 році 5.
Вагомим внеском діаспори в наукове опрацювання ідеології Донцова стали, зокрема, праці О. Бочковського, одного із засновників українських досліджень у галузі теорії нації та націоналізму, М. Шлемкевича, А. Княжинського, Р. Олійника, М. Демковича-Добрянського та інших6. Дослідникам української діаспори (М. Сосновському, Р. Бжеському, А. Бедрію7) належить найбільша заслуга у вивченні життєвого та творчого шляху Донцова. Попри окремі суперечності в їхніх працях (в оцінці характеру світоглядної еволюції Донцова, його діяльності в добу Гетьманату тощо), завдяки їхнім зусиллям наука отримала цілісний образ Донцова як ідеолога та громадського діяча. Невисвітленими, проте, залишилися такі важливі питання як особисте життя Донцова та місце в ньому родини Бачинських.
Аж до 1991 року Донцов не став для української діаспори історичним минулим. Свідченням цього є численні конфліктні ситуації в еміграції за життя Донцова та намагання відмежуватися від “тоталітарної” спадщини після його смерті. Водночас, мала місце очевидна тенденція до відмови від категоричних і полярних тверджень у напрямку більш виважених оцінок. Попри низький науковий рівень багатьох робіт, внесок української діаспори в опрацювання теми має неперехідне значення, адже в Україні протягом 1939–1991 рр. вивчення ідеології “чинного націоналізму” слугувало виключно цілям комуністичної влади. Дослідження української діаспори стали базою всіх сучасних вітчизняних розробок теми. У той же час спостерігається процес критичного переосмислення концепцій еміграційних авторів.
Сучасні дослідники опинилися в якісно нових умовах порівняно з тими, в яких перебували їхні попередники. Ця зміна пов’язана з широкою доступністю творів Донцова та розширенням джерельної бази, насамперед, публікацією матеріалів так званого Варшавського архіву Донцова, що мають вирішальне значення для розуміння львівського періоду (1922–1939) його життя та творчості. Українські науковці отримали змогу знайомитися з провідними здобутками зарубіжної та діаспорної історіографії в розробці даної проблеми. Це, однак, мало як позитивні, так і негативні наслідки. Надмірне захоплення авторитетами призвело до того, що більшість сучасних вітчизняних досліджень некритично спирається на праці М. Сосновського, І. Лисяка-Рудницького, Дж. Армстронга, О. Мотиля, а тому вносить мало принципово нового в розробку теми.
Про зацікавлення вітчизняних дослідників постаттю Донцова свідчать: спроби проведення спеціалізованої конференції в 1993 р. і наявність виступів про нього на конференціях дотичної проблематики; відповідні статті в численних довідкових виданнях; пропедевтичні розділи в курсах для вищих навчальних закладів з історії України, історії української філософії, журналістики, літературної критики, політології.
Значний резонанс у наукових колах викликали підручник з історії України Я. Грицака, що містить цінний розділ про інтегральний націоналізм, та антологія “Націоналізм”8. Остання цікава не лише викладом основних положень доктрини Донцова та критичних думок М. Сосновського, В. Рудка, В. Лісового, але й тим, що ідеї “чинного націоналізму” вводяться в контекст світових розробок у галузі теорії нації та націоналізму.
Коло авторів, які цікавляться Донцовим, надзвичайно широке. Географічно воно охоплює всю територію України, хоча фактично можна говорити про існування чотирьох центрів дослідження постаті Донцова: Київ (в основному, група об’єднана навколо часопису “Українські проблеми”: С. Квіт, О. Баган, Б. Хорват та інші), Львів (Г. Сварник, Я. Дашкевич, М. Ільницький), Дрогобич (провідну роль відіграють представники кафедри української літератури Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка: О. Баган, Б. Червак, В. Іванишин), “східний” осередок (М. Чугуєнко (Харків) і Р. Безсмертний (Кіровоград)). Зарахування того чи іншого автора до певного центру є, безперечно, умовним.
Оригінальними дослідженнями, що дозволяють вийти за межі наявних уявлень про Донцова, є, насамперед, праці Г. Касьянова, С. Квіта, В. Кириленка, В. Лісового та М. Чугуєнка9. Характерними рисами сучасної вітчизняної історіографії можна вважати багатовекторність пошуку й більшу, порівняно з попередніми періодами, виваженість оцінок.
Незважаючи на постійне зацікавлення постаттю Д. Донцова, багато аспектів його життя та діяльності залишаються нез’ясованими. Серед перспективних напрямків дослідження пропонуємо виділити такі: з’ясування природи світоглядної еволюції Донцова; наукова оцінка ідеології “чинного націоналізму”; розмежування ідеологічного, теоретичного й міфологічного рівнів функціонування ідей у працях Донцова; визначення його внеску в теоретичне осмислення феноменів нації та націоналізму; аналіз характеру впливу ідей Донцова на українське націоналістичне середовище тощо.