3.5 Смислова сфера особистості

У смислову сферу особистості входять передусім її переживання ключових цінностей, що превалюють на даному етапі життя, акуму-люючи важливі тенденції вибору напрямку самореалізації. Смисл ніколи не дається безпосередньо, він завжди залишається цілком не пізнаним, таким, що потребує від особистості чималих зусиль, актив­ного пошуку.

Особистісний смисл нерідко стає радше емоційним, ніж вербаль­ним конструктом, який включає найбільш значущі ставлення людини до самої себе, до інших і світу в цілому, що формують глибинні не-усвідомлювані установки як стабілізатори загальної спрямованості. Установки базуються на набутому досвіді, коли цей досвід осмислено та асимільовано, що пізніше дозволяє усвідомити та вербалізувати головні індивідуальні смисли.

Більш-меш усвідомлене переживання смислу, як вважає Д.О. Леонтьев, є переживанням інтенційної спрямованості та ре­зультативності свого життя. Смисл є критерієм її суб'єктивного

Сучасна психологія особистості

оцінювання, загальним джерелом задоволеності чи незадоволеності життям в цілому. Адекватне усвідомлення смислу життя стає можли­вим, коли спрямованість життя не суперечить Я-образу та соціально-нормативним регуляторам; у протилежному випадку усвідомлення власного смислу блокується механізмами психологічного захисту.

Смисли існують як у словесних висловлюваннях, так і в без­посередніх переживаннях, будучи контекстуально обумовленими, включеними у різні ситуативні, особистісні, інтерперсональні та інші контексті. Смислові утворення непідвладні прямому самоконтролю, довільній вербалізації, спрямованим впливам як ззовні, так і зсереди­ни. На думку М.М. Бахтіна, смисл може бути актуалізованим лише у діалозі людини з іншою людиною.

Розмова про сенс є завжди розмовою про „цікаве" (А. Шопенгауер, Я. Голосовкер, М. Епштейн, О. Сосланд). Людина переживає зацікав­леність лише тоді, коли долає перешкоди, зовнішні і внутрішні, коли утримується від спокус заради чогось більшого. Нецікаве не може по­роджувати ніяких індивідуальних сенсів, отже, сенс є чинником, що пробуджує в людині стійкій інтерес, мотивуючи її рухатися у певному напрямку.

Головним, інтегральним смисловим утворенням особистості є смисл життя як цілісне уявлення людини про своє призначення, про фундаментальні основи власного буття, про сутнісно значущі ціннос­ті. За Б.С. Братусем, смисл життя є суттєвою потребою, що базується на суперечності між обмеженістю, скінченністю індивідуального бут­тя та універсальною родовою сутністю людини. Лише ті, кому вдаєть­ся знайти смисл свого життя, вважають себе щасливими.

Смисл життя є традиційною проблемою філософії, теології, мис­тецтва. Поняття сенсу як феномену свідомості, що не виходить за її межі, розроблялося А. Біне, Ван дер Вельдтом, Е. Тітченером, Ф. Барлетом. Завдяки роботам таких класиків вітчизняної психології як Л.С. Виготський, О.М. Леонтьев, смисл почав розглядатися як яви­ще реального життя людини, феномен, що виникає в її реальній вза­ємодії зі світом. Відношення мотиву діяльності до її цілі, на думку О.М. Леонтьева, породжує особистісний смисл як одиницю свідомос­ті, і смислоутворювальна функція тут належить мотиву.

Смисл як проблема психології особистості вперше постав у межах психодинамічної психології. Щоправда, за 3. Фрейдом, людина задає собі питання з приводу цінності і смислу життя, коли вона не зовсім здорова, адже ні цінностей, ні смислів об'єктивно не існує. К.Г. Юнг

3. Час життя і можливості життєздійснення

сформулював розуміння смислу життя як рефлексивного життєвого завдання, на яке людина має знайти відповідь і яке встає далеко не перед кожним. А. Адлер як автор першої психологічної теорії смислу життя, розумів його як структуру, що характеризує об'єктивну спря­мованість життя. Ця психологічна структура складається у кожної людини вже у 3-5 років без участі свідомості, задаючи майбутню спрямованість життя, життєві цілі та навіть стиль життя.

В теорії логотерапії В. Франкла, як і в подальших екзистенційних теоріях смисл став центральним поняттям. Це вроджена мотива­ційна тенденція, яка притаманна всім людям та є основним рушієм розвитку особистості. В. Франкл вважає, що питання про смисл ви­никає внаслідок переживання людиною „екзистенційного вакууму", „екзистенційної фрустрації". У структурі особистості існує особли­вий, так званий ноетичний вимір, в якому локалізовані смисли, що не можна зводити до біологічних або психологічних реалій типу пошуку насолоди, прагнення щастя чи продовження роду. Смисли не створю­ються, а знаходяться, і в пошуках смислів людині допомагає її совість як смисловий орган, інтуїтивна здатність відшукувати єдиний смисл, що криється у кожній ситуації.

За Франклом, людина шукає сенс не в собі, а у зовнішньому світі, де вона здійснює себе. Вона несе відповідальність за реалізацію уні­кального сенсу власного життя. Життя людини не може бути позбав­леним сенсу ні за яких умов. Найвищий сенс кожного даного моменту існування особистості визначається інтенсивністю її переживань, своєрідними життєвими піками, які наповнюють сенсом той відрізок життя, що привів до них. Приймаючи свою долю, мужньо несучи свій хрест, людина відчуває, наскільки її життя наповнене смислом. Здійснюючи той сенс, що виявляється у стражданні, вона реалізує в собі щось найбільш людське.

Сенс життя не тільки розгортається та здійснюється, але він ще й активно твориться людиною як суб'єктом свого життя. Творення сенсу є фундаментальним атрибутом суб'єктності. Людині доводить­ся прориватися до власного сенсу через безсенсовість повсякденного існування, доростати до нього. Конструюючи власний варіант жит­тєвого шляху, розкриваючи власне покликання, людина генерує все нові й нові сенси, актуалізує їх з метою розкриття своїх неповторних обдарувань, створення себе як особистості.

У сенсі життя головне завжди домінує над другорядним, але визна­чити сенсожиттєву домінанту, з погляду В.Е. Чудновського, - лише

Сучасна психологія особистості

один аспект процесу пошуку сенсу життя. Важливо встановити, на­скільки ця домінанта продуктивна, якою мірою сприяє розвиткові особистості. Адекватність сенсу є однією з його основних характе­ристик. Серед ознак адекватності слід виділити, по-перше, реалістич­ність сенсу життя, тобто його відповідність як об'єктивним умовам, необхідним для його реалізації, так і індивідуальним можливостям людини. По-друге, ознакою адекватності сенсу є його конструктив­ність, тобто ступінь позитивного (чи негативного) впливу на процес становлення особистості, успішність самореалізації.

Говорячи про смисли, важливо підкреслити значущість повноцін­но прожитого, наповненого часу життя. Як вважає A.B. Петровський, соціогенна потреба бути особистістю, вочевидь, реалізується у праг­ненні суб'єкта бути ідеально представленим в інших людях, жити в них, що передбачає пошук засобів продовження себе в іншій людині. На думку В.П. Зінченка, людина не є рабом умов свого існування, оскільки вона виходить за їх межі завдяки своїм намірам, задумам, помислам, умислам. Живий рух є сенсом, який шукає сам себе.

Людина дійсно шукає сенс, прагнучи здійснитися і, водночас, само-ідентифікуватися. Вона хоче сенсу, потребує, вимагає його, констру­ює свої світи сенсу. Задля пошуків свого найголовнішого сенсу вона постійно поділяє все, що її оточує, на значуще і другорядне, на те, що має сенс, і зовсім безсенсове. Життєві домагання стають внутрішнім механізмом, знаряддям саме такого наполегливого, невтомного пошу­ку, а життєві завдання сприяють реалізації, втіленню знайденого.

Мандри життєвим шляхом (який квантується чи то кризами, чи кардинальними життєвими виборами, чи життєвими завданнями) -це мандри сенсу, який інколи зустрічається з нами, а інколи так і залишається непоміченим, незнайденим, невідчутим, незрозумілим. Коли ж сенс втілюється, він стає жаданим життєздійсненням. Як пи­ше В.П. Зінченко: „ падаючи у провалля сенсу, впадаючи у розуміння, чудесним чином опиняєшся на вершині райдуги сенсу".

Юність вважається періодом активного пошуку сенсу життя, хоча у цьому віці людині нерідко не вистачає власного досвіду знань та переживань, щоб цей пошук був успішним. У зрілому віці, коли вже накопичений життєвий досвід і все ще є далека життєва перспектива, зміни сенсожиттєвих орієнтацій відбуваються еволюційно, поступо­во, некардинально, хоча інколи відбувається руйнація колишніх сен-сів та виникнення якогось нового сенсу, що визначатиме нову лінію життя.

3. Час життя і можливості життєздійснення

Старість стає віком, коли цілісна сенсожиттєва орієнтація зазви­чай розпадається на окремі, обмежені й заземлені маленькі сенси. В.Е. Чудновський вважає, що виникає щось схоже на підлітковий конгломерат сенсів. Але життєва перспектива парадоксальним чином збільшується, оскільки стара людина бачить її вже не конкретно у власній особі, а в дітях, онуках, учнях, послідовниках, у справі, яку буде продовжено. Умовою становлення оптимального сенсу життя є наявність „наскрізної лінії життя", що проходить через всі вікові ета­пи, змінюючись лише в деталях.

Звідки виникають особистісні смисли? З одного боку, особистість їх породжує, переживаючи й усвідомлюючи як домагання та втілюючи у життєвих завданнях. А з іншого, смисли, безумовно, виникають всере­дині культури як сфери породження цінностей (О.Б. Старовойтенко). Участь культури у самостановленні, самоформуванні особистості, у її спробах структурувати своє майбутнє важко переоцінити.

Історик Г. Коммагер, що вивчав особистісну специфіку представ­ників різних культур, дійшов таких висновків: американці настіль­ки оптимістичні, самовпевнені та задоволені собою, що майбутнє не має для них особливої цінності. Вони зазвичай покладаються на власні можливості та невичерпність природних ресурсів, не думаючи ні про які плани. Простодушні і винахідливі жителі США, як пра­вило, поводяться як консерватори і конформісти, вони легковажні й необов'язкові. Отже, соціально стандартизований досвід породжує відповідні особистісні моделі. Історія країни, її географія, економічна ситуація накладають відчутний відбиток на людські цінності та інші смислові утворення.

У контексті постмодерністського світогляду смисли - це завжди щось невизначене і, відповідно, плинне, змінюване, динамічне. Як писав Ж. Деррида, смисл несе не саме слово, а слово у контексті. Двох абсолютно однакових контекстів не буває, і тому точний сенс будь-якого слова - це завжди щось невизначене і потенційно інше; те, з приводу чого варто вести діалог між кількома співрозмовниками або між автором і читачем. На думку Дж.Брунера, з середини 70-х років XX століття соціальні науки рушили в бік інтерпретативної позиції, коли смисл стає центральним поняттям, що тлумачить світ.

Поняття „смисловий бар'єр" позначає взаємонепорозуміння, яке виникає між людьми тому, що одна й та сама подія має для них різ­ний смисл. Смисловий бар'єр може виникнути, коли людина не ро­зуміє мотивів іншої та проекує на неї власні мотиви. Комунікативна

Сучасна психологія особистості

ситуація внаслідок виникнення смислового бар'єру ускладнюється та стає потенційно вибуховою, оскільки для людини, що переживає наявність смислового бар'єру, характерна підвищена афективність. Смислові бар'єри виникають між батьками та дітьми, керівниками та підлеглими, представниками різних політичних угруповань, які ігнорують чи викривлюють смисл того, що відбувається очима іншої сторони взаємодії.

Серед методів дослідження смислу життя слід назвати процеду­ри вербального формулювання усвідомленого смислу Е. Лукаса, П. Іберсола та діагностики кількісної міри усвідомленості життя за допомоги тесту Дж.Крамбо та Л. Махоліка, що у російській адап­тації відомий як тест смисложиттєвих орієнтацій Д.О. Леонтьева. У структурі осмисленості життя виділяють три компоненти: значущі цілі, емоційна насиченість життя та задоволеність його результатами. При змістовому описі смислу переважають сім'я та діти, а також про­фесійна діяльність. За даними емпіричних досліджень, осмисленість життя не розрізняється у різних соціальних групах, не пов'язана зі статтю, віком та освітою, але знижена у психічно хворих, алкоголіків, наркоманів, неповнолітніх правопорушників.

У соціальній психології особистості нерідко об'єктом вивчення крім смислу стає також здоровий глузд. Його можна визначити як смисл, що існує у масовій свідомості та складається із сукупності загальноприйнятих, часто неусвідомлюваних способів пояснення і оцінки явищ навколишнього світу. У здоровому глузді акумулюються потрібні більшості людей фрагменти сукупного історичного досвіду, серед яких чимало уявлень про міжособистісні стосунки. У теорії атрибуції, імпліцитній теорії особистості здоровому глузду як регу­лятору загальної спрямованості життя більшості людей, як джерелу соціальних стереотипів приділяють все більшу увагу.