Висновки

Більшість творів М. Вороного настільки вистраждані, виношені в серці, що, читаючи їх, забуваєш про вишуканість, високу майстерність форми.

Критики часом дорікали поетові, що в його віршах відсутні яскраві бар-ви, замість фарб – самі відтінки. Речі не називаються в точному їх означенні, а вживаються слова-натяки. Рідкісні в його творах образи, порівняння, неви-могливий поет і до епітетів, метафор. Стилістика частіше має абстрактно-умовний характер. Постає запитання, а чому ж тоді його ліричні твори такі привабливі, так полонять, захоплюють, чарують читача?

Уся магічність його поезії не в словах, а в ритмах, як у Блока, як у Вер-лена.

М. Вороний залишив порівняно не велику поетичну спадщину, але во-на зблиснула яскравою зорею серед вітчизняної і європейської поезії. Тонкий ліризм, філігранна витонченість форми, драматичне поєднання чуття з глибо-ким ідейним звучанням роблять поезії М. Вороного справжніми шедеврами в світовій літературі.

Лекція № 18

Тема: Володимир Винниченко. Загальний огляд життя і творчості, громадської та політичної діяльності

Володимир Винниченко

(1880 — 1951)

Україна завжди і постійно стояла в центрі його шукань, мрій,

Болючих згадок і ностальгійних страждань.

Вона завжди ятрила і пекла його душу.

Григорій Костюк

У наведених словах вдумливого українського літературознавця з діа-спори Григорія Костюка схоплено найголовніше з життя, політичної діяльно-сті й художньої творчості Володимира Винниченка. Звичайно, ностальгійні страждання зумовлювалися частим і тривалим, а в другій половині життя й постійним аж до смерті перебуванням за межами рідного краю. Та найістот-нішим у долі політика і митця були болісні роздуми про рідний народ, який упродовж століть не міг здобути собі омріяну волю. Про Україну він думав усе життя, її недоля мучила його.

Письменник-новатор, Винниченко зумів поєднати художній досвід кла-сики з інтенсивним засвоєнням естетичних ідей свого часу. Йому належать численні твори в різноманітних епічних жанрах, він збагатив проблемно-фі-лософськими п'єсами нашу драматургію, залишив помітний слід у публіци-стиці й мемуаристиці.

Творчість Винниченка – це яскравий художньо-публіцистичний літо-пис шляхів українського народу до незалежності в нашому буремному сто-річчі. Доля ж його вагомого доробку, який замовчувався чи фальсифікувався впродовж півстоліття – від початку 30-х і до кінця 80-х років, ще одне свід-чення того імперського тиску, якого зазнавали українська нація та її культу-ра. Однак справедливість перемогла: письменник повертається в рідну Україну. Його відомі твори виходять окремими виданнями, у журналах друкуються не опубліковані за життя романи.

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 р. в Єлисаветграді (тепер Кіровоград). Його батько до одруження був безземель-ним селянином-наймитом з с. Григорівки (Веселий Кут) Єлисаветградського повіту. Хлопець спочатку навчався в початковій школі, а згодом у чоловічій класичній гімназії. Не закінчивши її, він склав іспити за середню освіту екстерном у Златопільській гімназії.

З 1900 р. Винниченко став студентом юридичного факультету Київ-ського університету, але через «неблагонадійність», зумовлену членством у Революційній українській партії, його незабаром було виключено з вузу. А потім було кілька арештів і ув'язнень, служба в армійському «дисциплінар-ному батальйоні», дезертирство. Винниченко нелегально переходить через кордон, якийсь час перебуває в еміграції, а в 1905 р. повертається під чужим прізвищем в Україну, проводить революційну агітацію серед селян і заробіт-чан Причорномор'я. Рятуючись від царської охранки, він у 1907 р. знову тікає за кордон, де й перебував до 1914 р.

Незважаючи на карколомні повороти в житті, Винниченко вже з 1902 р. заявив про себе як літератор. Тоді було опубліковано його повість «Сила і краса» (згодом відома під назвою «Краса і сила»). Він продовжує інтенсивно працювати в жанрах «малої» прози, з 1906 р. виходять одна за одною п'ять книжок його оповідань. Ім'я Винниченка стає популярним, про нього пози-тивно відгукується критика, зокрема високі оцінки його творчість дістає від Івана Франка, Лесі Українки. Михайло Коцюбинський мав підстави сказати: «Кого у нас читають? – Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тіль-ки інтереси сходяться на літературі? – Винниченка. Кого купують? – Знов Винниченка». Це було сказано в 1909 р., коли Винниченко, перебуваючи в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії, пише твір за твором. І в еміграції, і після повернення з неї він, крім оповідань, створює низку злободенних, гостропро-блемних психологічних драм («Дизгармонія», «Брехня», «Закон», «Натусь», «Метепїо», «Щаблі ЖИТТЯ», «Гріх», «Базар», «Дочка жандарма», «Молода кров», «Пригзожденні», «Великий Молох», «Чорна Пантера і Білий Мед-відь») та романів («Чесність з собою», «Рівновага», «По-свій», «Божки», «Хо-чу», «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля»). І за тематикою, і за своєрідністю її художньої реалізації ці твори були новаторськими, знач-ною мірою незвичними, тому сприймалися неоднозначно, навколо них спала-хували гострі суперечки, одне слово, були помітними в літературному житті.

Коли вибухла перша світова війна, Винниченко повернувся в Україну, перебував на нелегальному становищі. А в 1917 р. він став одним з організа-торів і керівників Центральної Ради, згодом головою першого українського уряду – Генерального Секретаріату. Після повалення правління гетьмана Пе-тра Скоропадського Винниченко був одним з керівників Директорії – нового уряду Української Народної Республіки. У роки боротьби проти чужоземної інтервенції та спровокованої нею кривавої громадянської війни він морально страждав, бачачи національну роз'єднаність українців, котра приводила до поразок у будівництві держави.

Болісні роздуми Винниченка з цього приводу відбиті у драмі «Між двох сил» (1919). Трагедією в родині українського залізничника, члени якої опинилися в протилежних таборах – і захисників молодої української дер-жавності, і її ворогів, письменник висвітлив причини, що привели до загибелі Українську Народну Республіку. 14 жовтня 1919 року він, схвильований бра-товбивчою війною, записав у «Щоденнику», що готовий віддати власне жит-тя, тільки б Україна зберегла так трудно вистраждану незалежність.

Водночас розумів, що уряд не може спинити той хаос, який охопив Ук-раїну. Не бажаючи брати на себе відповідальність за помилкову, як він вва--жав, політику уряду УНР, Винниченко відходить від неї. Виїхавши в 1919 р. до Австрії, він створює тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відрод-ження нації» (Відень, 1920), в якій аналізує перипетії з становленням україн-ської державності. Чимало його статей про складні шляхи української рево-люції з'явилося в організованому ним же тижневику «Нова доба», що вихо-див у Відні в 1920 р.

Прагнучи переконати керівників уряду УСРР у необхідності розбудови не фіктивної, а справді національної Української держави, Винниченко з 24 травня по 23 вересня 1920 р. перебував у Москві та Харкові, ведучи перего-вори з більшовицькими лідерами. Та переконався, що під гаслами інтернаціо-налізації проводиться політика відновлення тієї ж «єдиної-нєділимої», що Харків йде слухняно за розпорядженнями з Москви. Глибоко розчарований, він відкинув пропозиції ввійти до складу маріонеткового «українського уря-ду» і знову залишає Україну, тепер уже назавжди.

Виснажливе життя політемігранта, постійні переїзди з місця на місце в різних країнах зрештою закінчуються тоді, коли Винниченко з дружиною придбали в селі Мужен поблизу Канн (Франція) напівзруйнований будинок, відремонтували його і в цьому Закутку (так письменник за аналогією до на-зви хутора, де наймитував батько, назвав свою оселю) провели свої останні роки. Винниченко, щоб забезпечити прожиття, впродовж вісімнадцяти років працює на городі, в саду і, звичайно, викроює години й для писання.

Серед творів останнього періоду його літературної діяльності виділя-ється соціально-утопічний роман «Сонячна машина» (1921 – 1924), роман про громадянську війну «На той бік» (1923). В Україні було видано два зі-брання творів Винниченка – 23-томне (1924 – 1928) та 28-томне (1930 – 1932). Але з 1933 р., коли письменник у листі до політбюро ЦК КП(б)У об-винуватив компартійні верхи в організації селянського голодомору, знищенні української науки і культури, його творчість була піддана гонінням. Книжки Винниченка були вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала дослід-жуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім'я письменника або за-мовчувалося, або при згадках обливалося брудом.

А Винниченко зберіг свою честь у роки окупації німцями Франції, від-мовившись співробітничати з нацистами, хоч за це його арештовували й ув'язнювали. Його сподівання пов'язувалися з установленням соціальної справедливості на всій землі, із збереженням міцного миру. Ці роздуми пись-менник викладає у романах «Нова заповідь» (написано в 1949 р., перекладено і вперше надруковано французькою мовою в 1949 р.) та «Слово за тобою, Сталіне!» (видано посмертно в Нью-Йорку в 1971 р.).

Щоденник Винниченка, ведений ним у 1911 – 1951 рр., є багатющим джерелом для розуміння і життя письменника, і тогочасного суспільства. Працював до знесилення, але терпів не стільки від перевантаження фізичною чи розумовою працею, як від ізольованості, відсутності будь-яких контактів з Україною, за якою постійно тужив, до котрої готовий був повернутися, щоб тільки глянути на неї, хоч би для цього довелося йти пішки півсвіту.

Так з думами про рідну Україну Винниченко й помер 6 березня 1951 р. у своїй оселі. Відійшов від нас, так і не зустрівшись з рідним краєм, якого не бачив понад тридцять років. Повертається до нас сьогодні своєю болісною, совісливою творчістю, без розуміння якої годі з'ясувати тенденції літератур-ного процесу першої ПОЛОБИНИ XX ст.