Лекція № 8

Тема: Іван Франко. Поетична збірка “Зів’яле листя”.

Філософська поема „Мойсей”

«Філософія болю і життєлюбства» (Дмитро Павличко)

У ліриці Франка потужно розвивалася не тільки громадянська лірика, а й інтимна. Це підкреслив Михайло Коцюбинський, аналізуючи збірку «Зі-в’яле листя»: «Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою бо-ротьбою, самими громадянськими інтересами. У Франка є прекрасна річ –

лірична драма «Зів’яле листя». Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетовіілірикові, співцеві кохання і настроїв… Франко — лірик високої проби, і його ліричні твори просяться

часто в музику».

У передмові до збірки «Зів’яле листя» (1896) автор зазначив, що пош-товхом до написання лірики був щоденник юнака, розчарованого нерозділе-ним коханням. Проте Франко по-своєму трансформував поодинокі деталі, зі-знання й настрої закоханого. Автор бажав, щоб читачі сприймали його пое-зію не в «автобіографічному ключі», а як мистецькі творіння, що мають за-гальнолюдське значення. Поет підкреслив їх «самостійне літературне значен-ня». Хоча деякі поезії не позбавлені автобіографічних ноток, збірка перерос-ла звичні автобіографічні рамки і відтворює глибокий духовний світ неща-сливого закоханого, людини щирої, мрійливої і доброї.

Прагнучи показати багатогранність почуттів героя, Франко використо-вує складну ліричну оповідь: ліричного героя, ліричного персонажа, власне автора, а також застосовує голоси кількох «Я», що заявляють про себе в душі персонажа. Важливу роль відіграє проекція свідомого й підсвідомого героя, відлуння його внутрішніх «Я». У такий спосіб розгортається романічна сю-жетна лінія, тобто картина історії кохання, ліричний роман, в якому моноло-ги, невласне пряме мовлення, потік свідомості, голоси героїв утворюють лі-ричну оповідь.

Композиція збірки. До збірки входять три «жмутки», тобто цикли. Компонуючи книгу, Франко спирався не на хронологічний, а на тематичний принцип, щоб якнайповніше виразити своє бачення картини світу і почуттів закоханої людини. Кожен цикл складається із двадцяти творів, лише перший із них завершується ще й «Епілогом». Оригінально визначив поет жанр збір-ки – лірична драма, що підкреслює драматичний сюжет розгортання в душі розчарованого героя усіх перипетій змагань із самим собою, зі своїм кохан-ням, а також із зовнішнім світом. Це свідчить про те, що збірка написана в річищі модерністської поетики.

У центрі ліричного сюжету книги – романтичний юнак, що скаржиться на неприхильність до нього дівчини, в яку закохався, тому зазнає розчару-вань між горем і надією.

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Кохання цікавило Франка як вічна людська тема. У збірці «Зів’яле листя» важлива роль відводиться образу жін-ки, яка надихає героя на розвиток творчого начала в житті: «Ти найтайніший порив той, що бурить кров, підносить грудь», «Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться». Такі звертання до коханої сприяють змалюванню лі-ричного герояяекзистенціала, що розмірковує над смислом буття, над особ-ливостями свого духовного світу.

Значну естетичну функцію у вірші виконує пісенний паралелізм, лірич-на оповідь вибудувана з риторичних запитань: «Ой ти, дівчино, з горіха зер-ня, / Чом твоє серденько – колюче терня? / Чом твої устоньки – тиха молитва, / А твоє слово остре, як бритва?» Стилістично нейтральні слова серденько, слово в контексті твору набувають нового смислового наповнення, асоціюю-ться не з чарівною, а холодною дівчиною, якій Дараганбайдужі глибокі по-чуття ліричного героя. При цьому врода коханої змальовується в річищі фольклорної поетики, а тому протиставляється її норовистій вдачі, її серцю «колючому», як шпички терня, словам гострим, як бритва. Проте ці порів-няння не свідчать про важкий характер дівчини. Просто вона не кохає юнака, який безтямно любить її, захоплюється красою очей, котрі «сяють тим чаром, / Що запалює серце пожаром», іменує милу «ясною зорею». Душевні пережи-вання ліричного героя зображуються через багату образну палітру, а також контрастні суб’єктивні оцінки: «І чом твій усміх – для мене скрута, / Серце бентежить, як буря люта? // Ой ти, дівчино, ясная зоре! / Ти мої радощі, ти моє горе!» Митець характеризує ліричного персонажа за допомогою антоні-мів, поєднання кількох значень слів, внаслідок чого поетичний образ звучить багатоголосо. Прекрасним є кохання, його істинна сутність, без осягнення якої людина морально гине. Це шлях у світ справжніх цінностей, у світ гар-монії, до самого себе і коханої.

Римування твору відповідає принципу римування в українському фольклорі – переважають морфологічні рими, тобто між собою римуються однакові частини мови: чаром – пожаром, зоре – горе та інші. Відтак музичне звучання строфи, гра тонів і напівтонів зливаються в органічну єдність, на-повнюючи поезію особливим колоритом і створюючи своєрідний сплав музи-ки й живопису, завдяки чому художній образ стає зримим і окресленим. Вірш увиразнюють паралелізм («Ой ти, дівчино, ясная зоре! / Ти мої радощі, ти моє горе!»), а також лексичні анафори («Ой ти, дівчино...»).

У вірші «Чого являєшся мені?..» кохання відтворено як складне яви-ще культури, у світлі якого пізнається людина, її потаємне «Я». Реальна, ви-гадана і неподілена любов – це світ, в якому живее герой. Перед його очима постає привабливий портрет коханої, таємничий духовний зміст її внутріш-нього світу, уявлення героя про свій ідеал.

За жанром вірш – ліричний портрет, змальований крізь призму сну. Та-кі навіювання зумовлені палкою любов’ю ліричного героя до дівчини, яка не відповіла йому взаємністю, і прагненням назавжди позбутися образу винува-тиці його душевних страждань. Перед внутрішнім зором персонажа постають деталі образу – очі, уста. Епітети чудові, ясні, сумні очі, німі уста, порівнян-ня («немов криниці дно студене») малюють у примхливому сплетінні загад-ковий образ милої, вишукані почуття. Поезія будується як монологгсповідь героя, крізь призму якого розгортається ліричний сюжет. Риторичні запитан-ня до дівчини звучать як нерозуміння: «Який докір, яке страждання, / Яке не сповнене бажання / На них, мов зарево червоне, / Займається і знову тоне / У тьмі?» Гама почуттів і переживань героя наростає з новою силою: закоханий не може виборсатися з потоку емоцій, логічно обґрунтувати свої намагання позбутися нав’язливого образу, назавжди стерти його зі свідомості, адже миа байдужа до світу його почуттів. Лірична оповідь у третій строфі контрастує з двома попередніми: герой не лише не може, а й не бажає вирвати з серця ом-ріяний образ, прагне, аби він жив у його серці завжди, пестив його нездій-сненні мрії: «О ні! / Являйся, зіронько, мені! / Хоч в сні! / В житті мені весь вік тужити – / Не жити». Ліричний герой самозречено буде кохати свою об-раницю завжди.

У моделюванні поетичної картини світу і відтворенні гамии почуттів персонажа важливу естетичну функцію відіграють тропи. Поет майстерно по-єднує риму з анафорою, увиразнюючи емоційну наснаженість твору. Цій же меті підпорядковуються чоловічі рими з їх прикінцевим наголошеним скла-дом. Це одностопні рядки з однієї словоформи: пісні – дні, а також з двох слів, які мелодійно зливаються у звукову цілісність: у сні, у тьмі, о ні. Дося-гається це за допомогою римування останніх слів рядків з попередніми: мені – у сні, німі – у тьмі, одні – голосні – пісні, а також – внутрішніх рим: ясні – сумні, мені – хоч в сні. Мелодика вірша твориться і за допомогою асонансів, алітерацій, звукопису, зокрема 32 рядки, об’єднані римою ні, яка дає змогу висловлене героєм то стверджувати, то заперечувати.

Для реалізації свого мистецького задуму в «Зів’ялому листі» Франко використовує низку жанрових різновидів лірики: пісню, романс, сонет, еле-гію, сюжетний ліричний вірш, віршшвізію, портрет, філософську медитацію, в яких досягає лаконізму, сувороосфокусованої емоційної виражальності. До пісень та романсів відносимо вірші «Зелений явір, зелений явір», «Ой ти, дів-чино, з горіха зерня», «Червона калина, чого в лузі гнешся?», «Ой ти, дубоч-ку кучерявий», «Ой жалю мій, жалю», «Отсе тая стежечка» та інші. Вони на-писані в річищі поетики народних пісень. Тому ліричні сюжети сягають гли-бокої давнини, язичницького міфомислення, згадок про поклоніння наших предків Ладі – богині світової гармонії, Великій Матері всього сущого, родю-чості, кохання і шлюбу, Купайлові – богові молодості, шлюбу і краси, іншим богам східних слов’ян. У такий спосіб з’являються міфопоетичні образи-сим-воли матерііземлі, калини, голубки, долі тощо.