Розділ 3 окремі проблеми законотворчості в україні

3.1. Питання законотворчості в Україні

У країнах романо-германської правової сім’ї, у тому числі й в Україні, основним видом правотворчості є законотворчість, а основним джерелом права — нормативно-правовий акт.

Процес законотворчості суворо регламентований правом. Наприклад, в Конституції України йдеться про порядок прийняття законів. Крім того існує Регламент Верховної Ради України, де передбачаються правила і режим роботи цього органу. Інші суб'єкти підзаконної правотворчості також мають власні нормативні документи, що встановлюють порядок їх діяльності щодо прийняття правових актів.

Існує декілька підходів до поділу законотворчого процесу на стадії. Якщо їх узагальнити, то можна виділити наступні його етапи та стадії, при тому, що кожний етап включає декілька стадій.

І етап. Формування державної волі (підготовка проекту).

1) З’ясування суспільної потреби у правовому регулюванні певної сфери суспільних відносин, визначення виду правового акта та суб’єкта його прийняття із залученням фахівців у відповідній галузі господарства, які мають досвід роботи та знання.

2) Прийняття рішення про підготовку нормативно-правового акта. Готувати проект нормативного акта, після прийняття відповідного рішення, може орган правотворчості, інші суб’єкти законодавчої ініціативи, а також спеціально уповноважені суб'єкти.

3) Розгляд і обговорення проекту здійснюється у різних формах (розширені засідання робочих груп; обговорення у засобах масової інформації; отримання експертних висновків від профільних наукових установ тощо). Найважливіші законопроекти можуть виноситись на всенародне обговорення.

4) Створення остаточного варіанта проекту нормативного акта¹.

II етап. Безпосереднє прийняття нормативно-правового акту відповідним суб'єктом правотворчої діяльності.

1) Внесення у офіційному порядку одним із суб’єктів законодавчої ініціативи проекту на розгляд відповідного правотворчого органу.

2) Обговорення проекту.

3) Прийняття проекту здійснюється шляхом голосування спочатку кожної статті, розділу, глави, поправок до них, а потім проекту в цілому.

4) Вступ нормативно-правового акта в юридичну силу відбувається через 10 днів з моменту його офіційного оприлюднення у засобах масової інформації.

Скасування закону здійснюється голосуванням щодо нього в цілому. Зміни і доповнення до закону можуть вноситися шляхом вилучення або доповнення його структурних частин, прийняття поправок або викладення тексту закону в новій редакції. Прийняття Верховною Радою України закону в цілому в новій редакції і введення його в дію скасовує раніше прийнятий закон.

Для підзаконної правотворчості може використовуватись спрощена процедура².

3.2. Оновлення системи законів в контексті Євроінтеграції

Адаптація та гармонізація законодавств є основними інтегративними інструментами в Європі. Термін «гармонізація» застосовується переважно для позначення процесу приведення внутрішнього законодавства держав-членів у відповідність до законодавства ЄС, а термін «адаптація» використовується стосовно держав-кандидатів на членство, потенційних держав-кандидатів та третіх країн і відображає процес приведення національного законодавства держав, що не є членами ЄС, у відповідність до законодавства ЄС. Це обумовлено у тому числі виконанням зобов’язань, які випливають із відповідних міжнародних угод цих держав із ЄС¹.

Виділяють декілька умовних етапів у процесі здійснення адаптації українського законодавства до законодавства ЄС.

Перший етап (1991 – 1994 роки) характеризується виробленням загальних підходів до адаптації через визначення загальних стратегій розвитку національного законодавства із врахуванням інтеграційних процесів, які відбувалися в Європі. Цей етап характеризується формуванням механізму взаємодії державних органів в Україні у питаннях адаптації законодавства. Основну роль у цьому періоді відіграли Президент України та Кабінет Міністрів України.

Другий етап (формування) (1994 – 2004 роки) відзначився спробами пришвидшити адаптацію законодавства України до законодавства ЄС, що не вдалося як через суб’єктивні (неузгодженість дій державних органів України, навіть за наявності координуючої ролі Кабінету Міністрів України в особі Міністерства юстиції України), так і об’єктивні (постійною динамікою acquis) причини. Цей етап можна вважати базовим у контексті формування внутрішніх правових засад адаптації, що, у свою чергу, зумовило ключову роль Верховної Ради України у процесі адаптації (із цим і пов’язано створення Комітету Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції).

Третій етап (подальший розвиток) (2004 – 2012 роки) є доволі неоднозначним з точки зору ефективності політики адаптації у контексті європейської інтеграції, що зумовлено, перш за все, нестабільністю державного апарату України (створення та ліквідація спеціалізованих органів, до основної компетенції яких входив моніторинг адаптації законодавства).

Четвертий етап (асоціація) (2012 рік – по сьогодні) є одним із найскладніших етапів з точки зору адаптації, що пов’язано із відсутністю спеціально уповноваженого органу з питань адаптації у системі органів державної влади. Можливе підписання Угоди про асоціацію свідчить про перехід України на новий рівень взаємодії з ЄС.

Адаптація законодавства України – це чітке міжнародно-правове зобов’язання, яке взяла на себе Україна відповідно до міжнародного договору, а саме – Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами і її державами-членами, що заклала основи вироблення правових та інституційних механізмів адаптації законодавства України до законодавства ЄС¹.