Sbornik_Bondarevskiy_2012

Історія Стародавнього світу та Середніх віків

УДК 94 054 «937 04 / -05»

Вар’ян О. О. (м. Запоріжжя)

ФОРМУВАННЯ ПОГЛЯДІВ НА «ІДЕАЛЬНОГО» ГРОМАДЯНИНА У ДАВНЬОМУ РИМІ

Особливості формування громадянина у Давньому Римі виходили з цінностей та ідеалів, які втілювались в образ «ідеального» громадянина. Структура римського civitas та базові цінності архаїчного періоду, які знайшли розвиток у період республіки, заклали основу для подальших концепцій виховання достойних громадян. Під час кризи республіки та переходу до імперії, коли громадянин перетворився на підданого, змінюються суспільні цінності, а відповідно й погляди на громадянина, традиційні уявлення про риси громадянина починають ідеалізуватись. Актуальність проблеми виходить з потреби дослідження ключових рис і якостей, які формували образ «ідеального» громадянина, відповідність якому була тісно пов’язана зі статусом громадянина у державі.

Джерельну базу дослідження склали праці Плутарха, Тіта Лівія та Діонісія Галікарнасського. У «Порівняльних життєписах» Плутарх, виводячи біографії політичних лідерів Давнього Риму, давав оцінку їх діяльності на відповідність прийнятим цінностям. Тіт Лівій та Діонісій Галікарнасський дещо ідеалізовано оцінювали риси римського суспільства архаїчного та ранньореспубліканського періодів, однак, попри основну увагу авторів до подій політичної історії, вони наводять достатньо цінні факти стосовно діяльності «достойних» громадян.

Історіографія питання включає роботи А. Г. Буйчик, Г. С. Кнабе, А.І. Ліпкіна. У роботі А.І. Ліпкіна розкриваються особливості виховання та входження у суспільний простір особистості у Давньому Римі. Г. С. Кнабе простежив еволюцію категорії престижності та її складових, які відбувалась у Давньому Римі протягом різних етапів його розвитку. На проблему громадянського виховання звертається увага у статті Є. А. Казаєвої та Л. А. Дорошук.

Метою даної роботи є виявлення ключових рис та якостей, які лягли в основу формування уявлень про «ідеального» громадянина у архаїчний період та період республіки.

31

У дослідженні використовувались історико-генетичний, ретроспективний, структурно-фунціональний методи.

Новизна роботи полягає у спробі комплексного дослідження уявлень про «ідеального» громадянина у Давньому Римі архаїчного та республіканського періодів на основі ключових соціально значимих рис та якостей.

Уже в архаїчний період у Давньому Римі почав складатись комплекс рис, які у своїй сукупності утворювали поняття громадянина. Притаманне для Давніх Афін уявлення про громадянина як гармонійно розвинену особистість, яке містило значну філософську складову, у Давньому Римі поступається більш практичним якостям, що стало наслідком особливостей розвитку римського civitas.

Правове становище особистості у Давньому Римі визначалось статусами свободи, громадянства та сім’ї. Лише особа, яка мала всі три статуси могла брати участь у народних зборах та займати державні посади [4, с.53 55]. У поняття «ідеального» громадянина включалось також благородне походження та економічна незалежність.

Попри те, що доступ до участі у політичному житті держави мали не лише вихідці з патриціанських родів, а й представники populus Romanus, знатність походження полегшувала шлях громадянина до здобуття слави. Представники патриціанських родів вважались благородними і хорошими за своєю сутністю, як це говорить Плутарх про Гая Марція [3, с.247]

Для республіканського Риму в структуру індивідуалізації особистості входили поняття «община» (civitas) та «спільна справа» (res publica). Оскільки римський civitas, так само як грецькі поліси, являв собою громадянський колектив, в основі поглядів на громадянина було сприйняття його крізь призму полісних цінностей та місця громадянина у суспільно-політичному житті. Індивідуальне благо громадянина ставилось у пряму залежність від блага колективу громадян, а відповідно для досягнення високого становища у суспільстві та пошани від співгромадян, необхідно було присвячувати своє життя служінню державі. Висока роль відводилась підкоренню громадянина закону. Важливість збереження законів ставилась в один рівень з цінністю громадян.

Служіння державі було обов’язком та поряд з громадянськими чеснотами виступало концептуальною складовою «ідеального» громадянина у Давньому Римі. Вцілому, поняття обов’язку сприймалось як нерозривне з громадянином та похідне від його статусу. Так, римські стоїки вважали об’єднання у колектив природним для людей явищем, наслідком якого був обов’язок громадянина піклуватись про спільну вигоду. Максим Фабій пояснював зростання Риму тим, що благо держави було для предків дорожчим за батьків і дітей [3, с.242]. Подібне ж говорить у своєму зверненні до сина, який після вигнання перейшов на бік ворога, мати Гая Марція. Вона називає ослаблення Риму найгіршим видовищем для громадянина, зауважуючи, що для самого Гая Марція Рим був завжди важливішим за мати, жінку та дітей.

32

«Ідеальний» римлянин обов’язково мав зберігати повагу до своїх батьків. Справою великого та доблесного громадянина було свято пам’ятати та шанувати батьків, виконуючи борг вдячності за їх виховання

[3, с.268 270].

Суспільним регулятором якостей «ідеального» громадянина були слава і пошана від общини, до якої він мав прагнути втілюючи власні чесноти [6]. Пошана від співгромадян була наслідком прояву мужності та відданості колективним інтересам. Для суспільного визнання значна роль відводилась переліку заслуг громадянина перед Римом, які виголошувались у промовах та увічнювались в епітафіях.

Не лише військові успіхи давали можливість досягти слави. Громадянин мав змогу зрівнятись у досягненні слави з військовим працюючи на громадянському поприщі, проте це було достатньо важко. Якщо в умовах постійних воєн перемога та справляння тріумфу були запорукою слави, то в умовах громадянських війн та постійної боротьби між патриціями і плебеями, здобути славу та визнання громадян було досить складно.

До провідних чеснот громадянина відносилась мужність, яка включала наявність таких рис як хоробрість та витривалість воїна. До чеснот громадянина належали також працьовитість, чесність та справедливість. Справедливість та вірність клятві і обов’язку вважались притаманними лише кращим людям. Особлива важливість цих рис була обумовлена системою патронату та усних договорів, оскільки перший писемний звід законів, відомий як Закони ХІІ таблиць, був укладений лише у V ст. до н. е. Про важливість справедливості для римлян свідчить наявність у пантеоні богів богині справедливості Мінерви та богині вірності клятві Фідес. Символом вірності клятві стало започатковане свято Вірності, під час якого жерці їхали до святилища на закритій колісниці та здійснювали жертвоприношення рукою замотаною до самих пальців, що мало символізувати вірність навіть у рукостисканні [2, с.29]. Такий звичай сягав архаїчного періоду, проте саме тоді закладались цінності типові для уявлення про «ідеального» громадянина у період республіки. Скромність, справедливість та висота духу вважались традиційними рисами достойного громадянина. Ідеалізуючи своїх попередників, Тіт Лівій відзначає, що саме такими рисами був наділений раніше весь римський народ [2, c.184].

Основними римськими суспільними цінностями визначались магістратське служіння державі, військова звитяга та влада, заможність, красномовство як форми участі у суспільному житті та впливу на неї [5, 144 147]. Ключові риси достойного громадянина, які формуються ще у архаїчний період, продовжували зберігатись до кінця періоду республіки, коли внаслідок поглиблення соціальної диференціації суспільства, основою статусу громадянина стають власність і величезні кошти, як це було зі станом нобілів та вершників у III – II ст. до н. е. На зміну справедливості приходить прагнення до магістерських посад, хабарництво та прагматичні інтереси у збагаченні.

33

Розрив, який відбувся між ідеалами та реальним становищем став причиною ідеалізації «старих порядків», яка знайшла особливий прояв у творчості Катона. Приклад змін, які відбулись у суспільстві наводить і Плутарх у біографії Камілла. Так, «кращі» громадяни здобували посади через прихильність народу завдяки славі, чесності та мужності. Проте, другим способом здобуття посад у III – II ст. до н. е. став пошук підтримки з боку найбіднішого населення через заступництво за боржників та підкупи [3, c.190].

За прояв військової звитяги та доблесті солдат нагороджували почесними подарунками та вінками, які вирізняли їх та викликали повагу з боку інших. Так, за порятунок товариша під час бою громадянин нагороджувався дубовим вінком, який присвячувався Зевсу Містоохоронцю та був нагородою за порятунок співгромадян [2, c.248]. Камілл за проявлену хоробрість під час битви з вольсками і евками, був удостоєний почесних дарунків та отримав посаду цензора. Горацій Коклес за свою доблесть був нагороджений встановленням йому статуї на Коміції та землею. Подібно сенатори нагородили полем за Тибром Гая Муція, за ім’ям якого воно в подальшому отримало назву Муціеви луки [2, c.72].

Проявляючи доблесть і мужність, громадянин заслуговував на повагу і славу, які відкривали йому шлях до магістерських посад. Так, вважалось, що боги дарують успіх лише найбільш доблесним та розсудливим громадянам. Проте, для того, щоб бути справді достойним громадянином мало було лише мужності, громадянин потребував розсудливості та моральних чеснот (чесність, справедливість, поміркованість та витривалість). Достойний громадянин мав прагнути лише слави заснованої на чеснотах, а здобута ним завдяки доблесті посада мала використовуватись для найкращих вчинків та службі державі [3, c.82].

Отже, військова зовнішня політика Давнього Риму, яка бере початок ще з архаїчного періоду від самого заснування Риму, обумовлювала перевагу військових цінностей у образі «ідеального» громадянина. Важливо зауважити, що як для архаїчного періоду, так і для періоду Республіки, таке уявлення про громадянина стосувалось переважно римлян як жителів міста. «Хороший» громадянин, римський ідеал vir bonus, мав бути наділений рядом чеснот та переваг. Зокрема, кожен громадянин у Давньому Римі мав ряд обов’язків, найважливішими серед яких – обов’язки перед державою, боргові зобов’язання та обов’язок захищати Вітчизну [7, c.155].

Громадянин сприймався перш за все як військовий, як політичний діяч та як успішний господар. Провідними рисами громадянина вважались доблесть та громадянська честь, справедливість та віддане служіння державі.

Література:

1. Дионисий Галикарнасский. Римские древности: в 3 т. / Дионисий Галикарнасский; [пер. с древнегреч. Н. Г. Майорова, И. Л. Маяк]; под ред. И. Л. Маяк. – М.: Изд. дом «Рубежи ХХІ», 2005. – (Серия «Античная история»). –

34

Т. 1. – 2005. – 272 с. 2. Ливий Тит. История Рима от основания города: в 3 т. / Тит Ливий; [пер. В. М. Смирина]; под ред. Е. С. Голубцова, М. Л. Гаспаров, Г. С. Кнабе. – М.: Изд-во «Наука», 1989. – Т. 1. – (Серия «Памятники исторической мысли»). – 1989. – 576 с. 3. Плутарх. Сравнительные жизнеописания: в 3 т. / Плутарх; под. ред. С. П. Маркиш, С. И. Соболевский. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – Т. 1. – (Серия «Литературные памятники»). – 1961. – 503 с. 4. Буйчик А. Г. История социума и демократии. В 2 кн. – Кн. 1: Древний мир, Средневековье и эпоха Возрождения. – СПб., 2007. – 150 с. 5. Кнабе Г. С. Категория престижности в жизни Древнего Рима / Г. С. Кнабе / / Быт и история в античности. – М.: Наука, 1988. – С. 143 169.

6.Липкин А. И. Три фазы процесса этической индивидуализации: от общины к личности (Древний Рим) / Духовный кризис и национальное возрождение (попытка культурно-исторического анализа). [Електронний ресурс]. / А. И. Липкин. – Режим доступу:http://philosophy.mipt.r / publications / works / lipkin / civilization / crisis_ renascence / part04. html. – Дата доступу: 23.04.2011. – Назва з титулу екрану.

7.КазаеваЕ. А.,ДорошукЛ. А.Основныенаправленияразвитиягражданскоговоспи-

тания / Известия Уральского государственного университета. [Електронна версія]. – 2009. – № 4 (68). – С. 154 163. – Режим доступу: proceedings.usu.ru. – Дата доступу: 17.09.2011. – Назва з титулу екрану.

35

УДК [327+323] (495)

Голованов С. О. (м. Київ)

ДИПЛОМАТИЧНИЙ ТА ВІЙСЬКОВИЙ АСПЕКТИ ПІДГОТОВКИ АФІН І СПАРТИ ДО ПЕЛОПОННЕСЬКОЇ ВІЙНИ

Пелопоннеська війна стала найбільшим внутрішнім воєнним конфліктом за всю історію Стародавньої Греції. Підставою для нього стало невпинне загострення відносин між Афінами та її найбільшими торговими суперниками Коринфом та Мегарою. В конфлікт втрутилася також Спарта в її боротьбі за гегемонію над всією Грецією. Цей період являє для дослідників інтерес, як с точки зору дипломатичних передумов розв’язання конфлікту, так і в аспекті військових приготувань ворогуючих сторін до війни. На думку Свечіна А, досліджуючи протягом тисячоліть залежність між еволюцією воєнного мистецтва та політичним розвитком держави, ми одразу ж потрапляємо на ґрунт, дуже багатий на висновки та узагальнення. Посилаючись на Мілютіна, військового міністра Російської імперії, він також стверджує, що історія військового мистецтва повинна містити виклад послідовних змін у способі ведення війни. [ 8, с. 11] Крім того, аналіз військового мистецтва Афін у зазначений період надає нам важливу інформацію відносно політичного, економічного та соціального становища в державі. В нашому дослідженні, здійснено спробу подивитися на вказаний період не тільки очима воєнного історика, а разом із тим, через аналіз воєнно-іс- торичного аспекту останньої третини V ст. до н. е. Як зазначає Г. Дельбрюк «Історія воєнного мистецтва є однією з ниток тканини загальної історії та починається разом з нею» [ 4, c. 33] Разом із тим, цей досвідчений та авторитетний дослідник воєнної історії скаржиться на недостатність джерел з найбільш давніх періодів цієї науки й підкреслює, що лише починаючи з грекоперських війн історичні відомості воєнно-історичного характеру набувають більш – менш задовільної повноти та достовірності. [ibid, 33 34]. Дельбрюк з виправданою недовірою ставиться до Геродота та його історичної праці, проте визнає, що вона містить зерно достовірності, а тому залишається надія відтворити або підтвердити недостатньо перевірену інформацію, що надають інші джерела. П. Коноллі погоджується з Г. Дельбрюком відносно вкрай обмеженості інформації, яку надають джерела відносно афінської військової системи, зазначаючи, що на противагу цьому, щодо спартанців ми маємо значно ширшу та більш детальну інформацію… [5, c.39] Тому, майже єдиними джерелами інформації про побудову афінської армії залишаються Фукідід та Ксенофонт. На думку Фукідіда, дійсною причиною цієї війни стала могутність, якої досягли афіняни та тривога, яку викликала вона в лакедемонян. [3, I,23] Торгово ремісничий характер економіки обох конкуруючих сторін, невпинне поширення поля їхніх інтересів

36

виводило сферу конкуренції за межі Балканського півострова, до ринків не лише Егейського басейну, Фракійського узбережжя, Македонії та Північного Причорномор’я на північному сході, але також на Апеннінський півострів і Сицилію на заході. Через поширення зони торгових інтересів, до їхньої орбіти неминуче були залучені великі торгові пункти, розкидані по численних островах. Серед ним особливе місце посідали Керкіра, Хал-

кідика, Епідамн. Здобуття панування в окресленому регіоні виводило пере можця на панівні позиції не лише в самій Елладі, але й по всьому Східному та, і напевно, Західному Середземномор’ю. Але це, від початку суто економічне протистояння, могло й не набути характеру воєнного протиборства, якби воно не доповнювалося політичним чинником.

У 445 р. до н. е. було укладено тридцятилітній мир між двома претендентами на панеллінську гегемонію: Афінами та Спартою, лідерами потужних воєнно-політичних союзів. Афіни очолювали Архе, (Перший Афінський морський союз), Спарта очолювала Пелопоннеський союз. Встановлена, завдяки цьому миру, політична рівновага була нестабільною, оскільки протиріччя між ворогами не було усунено а лише притамовано та трансформовано, до часу, у стриману форму. Конфлікт продовжував існувати, чекаючи лише приводу для того, щоби з протистояння перетворитися на збройну боротьбу. Абсолютно ясно, що така війна повелася би з метою не тільки воєнної перемоги, а повного підриву чи знищення переможеного. Особливості збройних сил кожної з ворогуючих сторін обумовили шляхи, обрані ними для здобуття перемоги. Далекоглядна політика Фемістокла, свого часу, сприяла посиленню афінської морської могутності настільки, що в 480 р. до н. е., в битві у Саламінській протоці, афіняни, разом із союзниками, флотом чисельністю 271 трієра та 9 пентеконтер, розгромили перський флот чисельністю 1207 трієр [1, VII,184, VIII,1 2] В державі, за ініціативою Перикла, було налагоджене щорічне навчання громадян морській справі. На весь період навігації, який тривав вісім місяців, шістдесят кораблів виходили в море для навчання. Одночасно, вони брали участь в боротьбі з піратством та захисті торгових комунікацій. Через це, в Афінах ніколи не було нестачі у досвідчених моряках.

Хоча основним у цій війні було протистояння Афін і Спарти через їхнє прагнення гегемонії над усією Грецією, проте воно спершу було завуальовано та відсунуто на другий план через гострі суперечки між іншими полісами. Протистояння розвинулося у відкриті бойові дії через суперництво між торговими полісами – Афінами з одного боку, та Коринфом з іншого. Це надає право говорити про економічні причини цієї війни.

Підставою для початку бойових дій стала низка політичних конфліктів, які разом узяті, створили привід для рішучого воєнного зіткнення. Основним серед них вважається зіткнення між Коринфом, який входив до Пелопоннеського союзу, зі своєю власною колонією Керкірою, яка не входила на той час ні до якого союзу. Предметом суперечки став Епідамн – колонія,

37

створена спільними зусиллями Коринфу та Керкіри. Остання прагнула підкорити собі Епідамн, який вважався, ключовим пунктом транзитної торгівлі на Іллірійському узбережжі. Цей, так званий Епідамнський ін цидент, датується 435 р. до н. е. Боротьба, яка спалахнула в Епідамні між демократами та прибічниками аристократії, змусила обидві сторони звернутися до Керкіри та Коринфу. Обидва поліса втрутилися в цю боротьбу, кожний зі своїми інтересами. Поступово протистояння Коринфу та Керкіри переросло у відкриті бойові дії, в яких, після перших успіхів керкірян, почав перемагати Коринф. Афіни були поступово втягнуті у цей конфлікт, як одвічні торгові конкуренти Коринфу. [ 3, I, 35,40] Напевно, ці обставини відіграли вирішальну роль у подальших подіях. Немає сумніву, що без їхнього контексту, Афіни та Спарта змогли б уникнути відкритої війни. Обидві сторони усвідомлювали згубність тривалої та виснажливої відкритої боротьби. Не викликає сумніву, що Пелопоннеської війни могло б не бути, якби політичне протистояння Афін та Спарти не ускладнювалося б економічним суперництвом Афін та Коринфу.

Цей конфлікт посилювався другим конфліктом, який виник між афінянами та пелопоннесцями. Він стався через Потидею, яка знаходилася на Халкідському півострові. Афіняни прагнули домінування над Потідеєю. Їм заважали в цьому коринфяни, на сторону яких став Пердікка, цар Македонії. Через розвиток конфлікту, від афінян спробували відпасти більша частина міст на Хілкідському півострові. Проте афінська ескадра, яку було надіслано в складі 30 кораблів, змогла придушити це повстання. Оскільки Афіни мали безумовну перевагу над ворогом на морському театрі бойових дій, Перикл пропонував використати цю перевагу та оволодіти морськими комунікаціями. Афіни, маючи нездоланий на той час флот, могли зберігати контроль над союзниками та завдавати ворогові удари з моря. «Якщо вони (спартанці, прим Г. С.), із сухопутним військом вступлять на нашу землю, то ми із флотом відбудемо на їхню землю; а розоряти частину Пелопоннесу чи всю Аттику, чи не одне й те саме для обох сторін? В них (спартанців. прим Г. С.) немає на заміну інших земель, які б вони не могли зайняти без бою, а в нас скільки їх, і на островах і на твердій землі!» [3. I, 143. ] Оскільки, разом із тим, сухопутна армія афінян поступалася спартанській, Перикл наполягав на тому, щоби якомога довше ухилятися від зустрічі зі спартанцями на суходолі. Якби він був упевнений, що йому вдасться переконати афінян взагалі без бою віддати Аттику ворогу, він би зробив це. [3. I, 141 142] Вторгнення спартанців до Аттики та блокада Афін з берега, на думку Перикла, не були страшними для афінян, оскільки їхнє панування на морі дозволило би регулярне забезпечення міста продуктами харчування, а ремісниче виробництво – необхідною сировиною. Натомість афінський флот може захопити та зруйнувати основні, якщо не всі ворожі порти. У промові Перикла перед афінянами, яку наводить Фукідід, зокрема зазначалося: «Отже, ми маємо дотримуватися наступної думки: залишити

38

інашу область і наші заміські домівки; зосередити всю нашу увагу на морі

іна місті нашому; не перейматися спустошенням землі нашої і не шукати битви з Пелопонесцями, які значно чисельніші від нас.» [ibid. ] Таким чином Перикл мав намір внести розлад у торгові операції членів Пелопоннеського союзу, розладнати їхню економіку, а потім раптовими десантами на їхню територію завдати шкоди не меншої, ніж та, якої зазнала би Аттика від вторгнень сухопутної армії ворога. Афіни планували війну на виснаження ворога. За словами Фукідіда Перикл зазначав, що якби війна булла короткочасною, та її доля вирішувалася однією битвою, Спарта, разом із союзниками, напевно встояла би проти всієї Еллади. Але в тривалій війні вони встояти не зможуть проти неприятеля, який веде її не за звичними правилами. Тож, Перикл готував свою державу до тривалої війни. В межах цього стратегічного плану, вздовж дороги між Афінами та Піреєм було споруджено другу стіну, яка захищала цю дорогу з півдня. Так було створено коридор довжиною приблизно 7 км., який захищав дорогу двома «Довгими стінами», та з’єднував місто з портом. Для підготовки до виснажливої боротьби в державній скарбниці було створено запасний фонд. В ньому накопичувалися кошти, що надходили з виплати податкового мита з метойків, митних зборів з обігу порту Пірея, поголовного податку за рабів, союзницьких внесків до «фороса», прибутків від срібних копалень Лавріону та золотих розсипів біля афінської колонії Амфіполю у Фракії. На початок війни цей фонд складав близько 9000 талантів. [3. II,13] На той же час Спарта, за словами Перикла, не мала достатньо коштів для ведення тривалої війни. Крім того вона не могла швидко використовувати наявні кошти, тож буде постійно запізнюватися у своїх діях. Щоправда, Фукідід не наводить, з яких міркувань Перикл робив такий висновок відносно Спарти. Проте, вочевидь це не завадило Периклові переконати співгромадян.

Спарта, яка не мала на початок війни сильного флоту, мусила робити ставку на швидку перемогу своєї сухопутної армії, на захоплення переважної більшості стоянок та портів, на які базувався афінський флот та на оволодіння самими Афінами.** «Мистецтво наше на морі зробило нас хорошими воїнами на суходолі, – зазначав Перикл у своїй промові, – їхня ж (спартанців, Г. С.) вправність у війнах на твердій землі не зробила їх добрими моряками» [ 3. I, 142] Фукідід обґрунтовує свою думку такими міркуваннями, згідно з якими, переважно аграрний характер господарства Лаконіки робить для них невигідною тривалу війну. Спартанці не витримають довготривале відлучення від господарства.[3. I,141 ] Тож Спарті необхідна була перемога на суходолі, що дозволило би їй здобути перемогу також на морі. Таким чином, обидві ворогуючи сторони будували свої, діаметрально

Довжина Довгих стін вказана у приблизних величинах. Так, Фукідід згадує, що:

«Довгі стіни від міста до Пірею були в сорок стадій» ( 3,ІІ, 13), що дорівнює 7 км

399 м.

**За свідченням Ксенофонта, спартанці називали свої кораблі «дровами». [I, 1, 24]

39

протилежні стратегічні концепції майбутньої війни. Ці обставини й визначили затяжний, тривалий перебіг воєнних дій. Війна могла скінчитися або перемогою Афін над на суходолі або перемогою Спарти на морі. Війна дійсно, закінчилася лише тоді, коли Спарта створила такий сильний флот, що зрівнялася своєю могутністю з афінянами також і на морі. Отже, долю цієї війни було визначено не на суходолі, а на морському театрі. Не випадково,

що за 27 років бойових дій ми майже не зустрічаємо прикладів вирішальних сухопутних битв, проте між флотами ворогуючих держав та їхніх союзників відбулося кілька морських битв вирішального характеру. Від початку війни ці морські битви не були заздалегідь передбачені. Більше того, противники виключали можливість таких битв. Сторони готувалися до війни на виснаження ворога. Пелопоннеська війна являє собою один з перших прикладів застосування на практиці стратегії подолання ворога шляхом виснажування його сил, без застосування з цією метою, партизанської тактики.

Афіни не були здатні створити сильну сухопутну армію. Вся природа афінського суспільства визначала відповідну систему виховання молоді, їхнь ої підготовки до військової служби. Стан економіки полісу, її спрямованість на розвиток зовнішньої торгівлі визначали приорітет розвитку морської спра ви. Характер господарства аттичного селянства та ремісничих верств демосу спрямовували їхні інтереси на експортне виробництво, а звідси випливала й спрямованість державної політики на розвиток мореплавства. Таку спрямованість було визначено ще на початку століття, під час архонтату Фемістокла. Звідси випливає обумовленість підготовки афінської молоді переважно, до служби на флоті.

Головною особливістю цієї війни було поступове зростання ролі флоту в бойових діях. Бойові дії відбувалися по всій Егеїді, на Кікладському архіпелазі,, вздовж Іонійського узбережжя Малої Азії, біля берегів Сицилії. Саме для того, щоби тримати під контролем такий величезний за площею театр бойових дій, необхідно було мати численний та потужний флот. Більше того, саме наявність потужних військово морських сил і надала війні такий всеосяжний характер.

Варто взяти до уваги також і те, що Пелопоннеська війна відкриває собою чергу війн, в яких ставилося за мету досягнення гегемонії над усією Грецією.** Мішулін А. Е. вважає, що сама природа полісу врешті починає схиляти його до зовнішньої експансії. [ 5, c 220] В період, який ми розглядаємо, зібрати кошти для залучення найманців до свого війська, могли собі дозволити далеко не всі міста. Саме Афіни, як один з найбільш розвинених полісів, могли поставити перед собою таку мету. Але можливості Афін, як і будь-якого іншого полісу були не безмежними в економічному аспекті. Полісна держава, як соціальний організм, має обмежені масштаби. Вихід

Див. про це детальніше: Ставнюк В. В. Фемістокл і Афіни. К.2004 с.66 70.

**Детальніше про це: Маринович Л. П. Греческое наемничество IV в. до н. э. и кризис полиса. С. 21 22.

40