2. Фактори негативного антропогенного впливу на природу та суспільство.

Сучасне життя насичене великою кількістю небезпечних факторів – хімічних, фізичних, біологічних, фізико-хімічних, які часто негативно впливають на здоров’я людей, всього живого у природі. Різноманітність дій всіх шкідливих чинників – абіотичних, біотичних настільки велика, що часто важко встановити окрему їх дію і тому важливо, щоб кожна людина могла їх вирізняти і вміти самостійно приймати дії захисту від них. Тому головним завданням курсу безпечної життєдіяльності людини є навчити її орієнтуватися у небезпеках, загострити чуття небезпеки. Проблема безпеки людини у всіх її сферах діяльності дуже складна, комплексна, має глибинний характер. Вона своїми коренями входить у різні структури людського буття – психофізіологічні, морально-етичні, світоглядні, релігійно-етнічні, культурні, техніко-технологічні, природні, екологічні проблеми. Проблема безпечної життєдіяльності людини не може бути якісно розв`язана тільки шляхом технологічних інновацій. Для цього потрібні загальнотеоретичні знання принципів безпеки, дії небезпечних факторів, умов їх проявів.

Антропогенні катастрофи – це негативні природно-техногенні зміни природного середовища, довкілля – біосфери, викликані дією чинників якісного та кількісного характеру, породжених господарською діяльністю людини. Результати таких катастроф впливають на людей, тваринний і рослинний світ, навколишнє середовище в цілому. велике значення людського фактора у виникненні небезпек та їх проявленні у процесі взаємодії з навколишнім середовищем. Цю взаємодію прийнято визначати формулою (системою) «людина –техніка –середовище» (ЛТС).

Втручаючись у природне середовище та застосовуючи технічні засоби, не завжди враховують негативні наслідки цього: забруднення середовища понад допустимі норми, порушення технологічного процесу, нераціональне використання енергоресурсів тощо.

Уже тепер природа не в змозі нейтралізувати результати антропогенного впливу, що призводить до втрати потрібних компонентів природного середовища або використання деяких з них із невідповідними параметрами, що призводить до зниження рівня безпеки ЖД. Чим вищий рівень безпеки ЖД у суспільстві, тим більше людського ресурсу включається до сфери діяльності, більше залучено засобів виробництва, вищий морально-психологічний стан у суспільстві, і, відповідно, більший національний прибуток, вищий рівень життя людей. Отже, заходи забезпечення БЖД у сучасних умовах становлять один із важливих напрямів діяльності окремої людини і суспільства в цілому в підтриманні сталого розвитку людства. Людський фактор також виявляється у соціальній сфері. Джерелом окремих небезпек у суспільстві є певні групи людей: наркомани, носії небезпечних хвороб, алкоголіки та ін. Економічна, політична, військова та інші види діяльності людей призводять чи можуть призвести до воєн, голоду, геноциду та інших негативних наслідків.

На частку діяльності людини припадає від 40 до 80 % причин виникнення небезпек (аварій, катастроф, епідемій тощо) будь-яка діяльність людини потенційно небезпечна.

Геноцид – цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими, політичними або релігійними мотивами. До таких дій відносяться:

• вбивство членів цієї групи;

• нанесення тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

• навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;

• дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;

• насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Слово винайдене Рафаелом Лемкіним у 1943-му році та походить з грецької genos, что означает "рід, племя", с латинским caedo — "вбиваю".

Згадуючи сьогодні акти геноцидів, ми більше, ніж коли не будь, усвідомлюємо, що це були колосальних розмірів трагедії, страшні й неймовірні події, які не мають собі рівних в історії людства. І що найболючіше і, навіть, важко вповні збагнути те, що геноциди були продуманими і зумисними актами, системно проведеними з метою знищення людей в багатьох країнах світу. Від таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах.

Акти геноциду, що відбувались в різні часи та в різних країнах можливо порівняти лише з неймовірним стихійним лихом, яке знищує на своєму шляху все живе. Саме так, адже з сторінок історії зникли народи, селища і навіть цілі міста. Трагізм та неосяжний смуток охоплює тих людей, які змогли вижити і дожити до наших днів. Епідемії тифу, віспи та інших небезпечних вірусних хвороб, що виникали в наслідок великої смертності людей та зараження водойм призводили до загибелі тої незначної кількості людей яким вдалося вижити.

Наслідки тих страшних діянь відчутні і в наш час. Страх бути страченим, залишитись голодним, несправедливість світу та різні генетичні порушення, пов’язані з нервовою системою, спостерігаються і зараз саме через акти геноциду

Репре́сії — каральні заходи, покарання, вжиті державними органами. Репресії — це комплекс заходів з арештів, розстрілів і переселення великих мас людей.

Мордуючи селянство голодомором, комуністичний режим ні на мить не забував і про інтелігенцію, яка очолювала процеси українізації, стимулювала національну самосвідомість українського народу, а відповідно й прагнення реального суверенітету. Цілеспрямована боротьба проти української національної інтелігенції, насамперед тієї, яка брала активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 рр. та українізації, видатних діячів науки й культури, розпочалася вже наприкін. 1920-х років. її першими наслідками стали викриття згадуваного вже "національного ухилу" в КП(б)У, розгром міфічних "Українського національного центру", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій", "Всеукраїнського боротьбистського центру", "Троцькістсько-націоналістичного блоку" та ін. Застосовуючи фізичний і психологічний терор, каральні органи змушували своїх жертв визнавати членство у цих сфабрикованих "таємних антирадянських організаціях" на показових судових процесах.

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі "Спілки визволення України" (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Із загальної кількості заарештованих для проведення показового процесу над "ворогами народу" було виділено 45 знакових постатей — провідних учених, письменників, діячів культури. Якщо репресії кінця 1920-х — першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКЩб) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі "Сухановка" існувало не менше 52 видів катування.

Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.

Раси́зм — світогляд, а також політичні теорії і практичні дії, що ґрунтуються на расовій дискримінації, на поділі людей на біологічно різні групи на основі видимих особливостей зовнішнього вигляду, як-от: колір шкіри, структура та колір волосся, риси обличчя, будова тіла тощо, тобто на раси, і різному ставленні до людей та їхніх спільнот залежно від приналежності до цих груп (рас). Згідно з расистськими теоріями, люди різних рас розрізняються за соціально-біологічною поведінкою. Тобто, до зовнішніх ознак «прив'язуються» важливі психологічні, розумові та фізичні особливості, або робляться грубі узагальнення на зразок: «усі негри ліниві», «усі жиди жадібні» тощо. Ця різниця, як стверджують послідовники расистських теорій, зумовлена механізмами спадковості і не зникає повністю у результаті виховання, соціалізації та інших культурних процесів.

Психологічні причини прояви расизму

Наявність об'єктивних соціологічних причин виникнення ненависті, ворожнечі решти етносам, однаково не пояснює те що, що в одного суспільства різні люди по-різному піддаються расистських настроям. Відтак можна говорити про наявність в психіці тієї чи іншої індивіда низки причин, пояснюють його схильність до расизму і викликаютьксенофобские настрої.

Психіка влаштована в такий спосіб, що з здобуття права поважати себе, почуватися спокійно цінувати й гідно, більшість людності змушене не помічати певну частину своїх властивостей, якими на насправді мають (чи, краще сказати, які мають їх). Усе, що чоловік у собі не є приймає, вюнгианской традиції аналітичної психології прийнято називати «тінню».

Не помічаючи власні неприйнятні собі якості, люди нерідко переносить їхнього зовнішні об'єкти навколо себе: на «людей взагалі», кажучи, наприклад, що «люди злі», чи якихось конкретних осіб, будучи, наприклад, впевненим, що «він мені ненавидить».

Психічний механізм тут такий: психіка, зазвичай, поширює себе і свої властивості за межі. І почуваючись якимось, наприклад, жадібним, людина «природно», передбачає, що такими є всі інші.Вступаемий далі на дію механізм оцінки, дозволяє людині вважати, що «Не такий», якщо свідомість не готове прийняти даний феномен. Далі йде витіснення — стосовно. Але припускаючи, що «я - не такий», людина продовжує інших бачити «такими». Тінь хіба що вихоплює людей навколо.

Апартеї́д — офіційна політика расової дискримінації, сегрегації та гноблення, яку впродовж 1948—1991 рр. проводили правлячі кола Південно-Африканської Республіки проти місцевого чорношкірого населення, а також переселенців з Азії.

В основу цієї політики було покладено ідею про відособлений розвиток європейського і неєвропейського населення Південної Африки. Внаслідок застосування норм апартеїду більшість населення ПАР була зведена до безправного стану. Кольорове населення (бантові, індіанці, метиси) не мало таких само цивільних прав, як білі (наприклад, 23 млн негрів не мали права голосу на виборах у парламент).

Режим апартеїду дискредитував уряд ПАР перед світовою громадою. В 1976 р. набрала чинності Міжнародна конвенція ООН про припинення злочинів апартеїду і покарання за нього. Ліквідація системи апартеїду почалася після приходу до влади в ПАР уряду Фредеріка де Клерка (1989). У 1991 р. президент ПАР Ф. де Клерк скасував дію основних елементів законів про апартеїд.

Події, які передували апартеїду:

1865 — Сер Феофіл Шепстоун заявив, що чорношкірі в Наталі не можуть голосувати.

1891 — В Республіці Оранжева заборонено проживати особам азіатського походження, що розташовані на території республіки [3].

1894 — Сесіл Джон Родс заборонив метису Крому Хендріксу брати участь у змаганнях з крикету, що відбувалися у Британії, за команду Капської провінції.

1902 — договір у Феріініхіні, що оголосив кінець Другої англо-бурської війни.

1903 — Альфред Мілнер заснував SANAC («South African Native Affairs Commission», «Південно-Африканську комісію з національних справ»).

1905 — Альфред Мілнер запропонував обов'язкову сегрегацію у Капських школах.

1907 — британським парламентом ратифікований південноафриканський закон, який дозволяв обиратися і бути обраним в парламент лише особам європейського походження.

1910 — засновано Південно-Африканський Союз.

1913 — Національний Акт про землю позбавив чорношкірих права приватної власності на землю.

Фаши́зм (італ. fascismo, від італ. fascio — «зв'язка», «об'єднання») — різновид політичного режиму, а також радикальна авторитарна імперіалістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни й панування. Самоназва правого руху в Італії під Беніто Муссоліні, який правив з 1922 по 1943 рр.

Уже в 1920-і роки, супротивники фашизму поширили поняття на інші праві, авторитарні, тоталітарні і націоналістичні режими, диктатури та на політичні групи, в тому числі на німецький націонал-соціалізм. Протофашизм і фашизм справили неабиякий вплив на формування ультра консервативних течій у Європі, але при цьому ультра консерватизм не варто ототожнювати виключно з фашизмом. Кожен народ витворив свій варіант чи аналог "фашизму". В Італії він знайшов свій вияв у формі фашизму, в Німеччині – націонал-соціалізму, в Україні – інтегрального націоналізму. удь-яка ідеологія несе у собі національний характер, оскільки кожна нація має свої пріоритети та свої завдання. Ідеологія, яка претендує на те, аби стати загальнонаціональною, не може ігнорувати цих завдань – навпаки, вона повинна дати рецепт їх вирішення. Основним гаслом фашистів у 30-х роках було: "Все для держави, нічого проти держави і нічого поза державою".

Нацизм -політичний рух (з 1919), ідеологія, державний режим у Німеччині (т.зв. III Райх) як світоглядний напрям та ідеологія був поєднанням елітарних та расистських (переважно антисемітських) концепцій, що намагалися обґрунтувати права Німеччини на завоювання ін. народів, особливо слов'янських, і на панування над світом; демократичним інституціям протиставляв культ вождя; як суспільний рух, керований А. Гітлером, встановив 1933 в Німеччині тоталітарний режим, що спирався на монополію націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини; відкидав християнство; терор супроти противників поєднував з масовою демагогічною пропагандою; під час II Світової війни служив обґрунтуванням масових убивств людей; періодично відроджуваний у Німеччині крайній націоналістичний рух, що звертається до н., називається неонацизмом.

Вандалі́зм — у буквальному сенсі слова: зловмисне руйнування або пошкодження культурно-історичних пам'ятників, інших матеріальних і культурних цінностей, приватних або суспільних об'єктів майна. Вандалізм тісно пов'язаний з поняттям агресії та має специфіку: будучи також насильницьким актом, спрямованим на спричинення шкоди, він в той же час зазіхає лише на матеріальні цінності; генезис вандалізму, класифікація його видів, а також інших елементів його політичної, соціальної, правової, психологічної характеристики схожі з аналогічними елементами характеристики агресії; зокрема, він є обов'язковим "супутником" агресивних воєн, дій державних і недержавних структур, пов'язаних з геноцидом, депортацією, переслідуваннями у зв'язку з соціальним походженням і статусом, етнічним походженням, релігійними переконаннями тощо.

У теорії психології обґрунтовано констатується зв'язок даного виду деструктивної поведінки із загальним поляганням етичної атмосфери в соціумі і її різкими змінами в результаті етичної деградації, викликаною війною, компрометацією традиційних етичних цінностей, розвитком національних і релігійних конфліктів, догматичним проведенням в життя революційних концепцій, коли формується образ ворога,одним з атрибутів якого представляється певний тип культури, приналежність і призначення її пам'ятників і ін. майна).

Анархіз́м - суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад). Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Анархізм є антидержавною ідеологією,котра пропагує бездержавність. Ідеї анархізму остаточно сформувалися в 19 столітті. Анархізм не треба плутати з нігілізмом (він заперечує суспільство і спрямований на його руйнування); в цілому анархізм це пацифістський рух. Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм — представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський — М. О. Бакунін; комуністичний — П. О. Кропоткін. В сучасному світі поняття «анархізм» втратило свій первісний зміст і часто вживається як синонім хаосу, безвладдя, дезорганізації.

Анархізм — ідея про те, що суспільство може і повинно бути організоване без державницького примусу. Крім того конкретні анархісти можуть мати додаткові критерії того, що включає в себе анархізм, і вони часто не згодні один з одним відносно цих критеріїв.

Існує багато типів і традицій анархізму. Не всі вони взаємовиключаючі. Анархізм зазвичай вважають ліворадикальною ідеологією, тому що його погляд на політику і економіку є анти-авторитарною інтерпретацією комунізму, колективізму, синдикалізму і суспільної економіки (наприклад, анархо-комуністи, анархо-синдикалісти та ін.). Водночас анархізм завжди включав в себе індивідуалістичну рису. Деякі анархісти виступають в підтримку капіталізму (наприклад, ринкові анархісти, агористи та ін.) та інших орієнтованих на ринок економічних структур (наприклад, мутуалісти). Хоча представники «правого» анархізму і складають меншість, в той же час як більша частина анархістів по всьому світу притримуються ідей лівого напряму. При цьому анархо-індивідуалізм не завжди означає прихильність його прибічників до тієї чи іншої форми капіталізму (індивідуаліст може і відкидати взагалі ринкові відносини, головне для нього — свобода особистості). За словами анархіста XXI століття Сінді Мілштейна, анархізм — «політична традиція, яка постійно знаходиться в місці дотику індивідуального і суспільного».