готово3

Гетьманщина поєднувала в собі риси як республіканського, так і авторитарного ладу. Вищу влада представляли три органи — Генеральна військова рада, гетьман і рада генеральної старшини. При правлінні гетьманів Хмельницького, Виговського і Мазепи, в Гетьманщині намітилася тенденція до утвердження монархічного режиму. Незважаючи на те, що вищим органом влади в Гетьманщині була Генеральна військова рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило, вміло маніпулювала цією порадою і значення останнього поступово зменшувалася. Цьому сприяв і порядок прийняття рішень Генеральною радою: натовп піднімава руки, шаблі, підкидав шапки (через що згода часто визначали "на око"); застосовувалася і аккламации.

Одночасно збільшувалася значення Ради генеральної старшини, члени якого призначалися гетьманом або вибиралися радою. До складу генеральної старшини входили:

1. Генеральний обозний - другий після гетьмана чин. Відав артилерією, постачанням війська продовольством і озброєнням, обыймав посаду наказного гетьмана (виконуючого обов'язки в разі відсутності, смерті, позбавлення влади гетьмана). Керував будівництвом укріплених таборів і, за звичаєм, ставав їх комендантом. Нерідко брав командування над окремим козацьким корпусом. У його обов'язки входило також складання козацького реєстру;

2. Генеральний писар очолював військову канцелярію, виконуючи обов'язки державного секретаря: відав всієї військової та державної документацією, готував укази та накази, займався кореспонденцією, відповідав за збереження військової печатки. Був першим радником гетьмана, брав участь у переговорах на вищому рівні, приймав послів іноземних держав і військ. У воєнний час виконував функції, близькі до функцій сучасного начальника Генерального штабу.

3-4. Два генеральних осавула були помічниками гетьмана: допомагали складати козацький реєстр, розглядали апеляції, що надходили з полкових і сотенних судів, скарги та пропозиції старшин; стежили за дотриманням законності, звичаїв і традицій у військах, проводили навчання та огляди війська, підтримували порядок на Генеральній військовій раді. У воєнний час виконували особливі доручення гетьмана, могли командувати певною частиною війська, очолювати групу парламентерів під час переговорів з командуванням противника.

5-6. Два генеральних подскарбея (скарбник) керували всіма фінансами й організацією збору податків. Пост заснований в 1729 році.

7. Генеральний хорунжий - спочатку пост задумувався для старшин, які мали оберігати і відповідати за охорону великих гетьманських знамен (хоругв). Вів слідство у справах, пов'язаних зі злочинами старшин. Іноді очолював особисту охорону гетьмана. У воєнний час міг командувати окремими козацькими сполуками, виконувати обов'язки наказного гетьмана.

8. Генеральний бунчужний персонально відповідав за збереження бунчука. Виконував особливі доручення гетьмана, інспектуючи окремі козацькі полки, перевіряючи скарги. Під час війни міг командувати окремим козацьким корпусом або рейдовим загоном.

Судову владу представляв Генеральний суд на чолі з 9. Генеральним суддею. Він тлумачив звичаї і закони, вершив суд над державними злочинцями, розглядало апеляції і прохання про помилування, контролював роботу місцевих судів. На засідання Генерального суду скликали підконтрольних генеральному судді суддів з міст і селищ. Всі судді були виборними.

Генеральна військова канцелярія, очолювана генеральним писарем, виконувала функції центрального органу внутрішнього управління (хоча в перші роки Гетьманщини вона була аналогом Генерального штабу). Канцелярія займалася як військовими справами (комплектація військових підрозділів, пропагандистсько-агітаційна діяльність, забезпечення війська зброєю, продовольством і фуражем), так і державно-адміністративними: формувала посольства, писала листи, становила тексти договорів, готувала гетьманські універсали, формувала адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, наділяла іменами і забирала їх; розглядала різні питання політичного і господарського життя, направляла і контролювала роботу полкових і сотенних канцелярій; формувала військово-державний архів, вела спеціальні діаріуша, тобто щоденники (хроніки). У штаті канцелярії були військові канцеляристи, канцеляристи, служителі-підписки (писарі), копіїсти, товмачі (перекладачі), протоколісти, які протоколював наради і переговори (при Скоропадському налічувалося 25 штатних і близько 10 позаштатних - учнів і практикантів - чиновників канцелярії). Комплектувалася переважно випускниками українських вищих навчальних закладів. Під час війни або походу діяла Генеральна похідна військова канцелярія. Очолював її також генеральний писар, а в разі його відсутності - один із старших писарів, або ж козаки обирали наказного (виконуючого обов'язки) генерального писаря. Генеральна канцелярія була скасована в 1764 році [6].

Гетьманщина мала самобутній адміністративно-територіальний устрій, що склався на основі традицій козацького самоврядування. Вона поділялася на полки і сотні. На Правобережжі полково-сотенний устрій проіснував до 1714; на Лівобережжі він зберігся до 1782 року. Кількість полків і сотень не були постійним. Так, на Лівобережній Україні в 1672 налічувалося 117 сотень, а в кінці XVII століття - 163 сотні. В кінці XVII століття на Лівобережній Гетьманщині були близько 2 тисяч населених пунктів, в яких проживало близько 1,5 мільйонів чоловік.

Вищу військову, адміністративну та судову владу на території полку здійснював полковник. Основним виконавчим органом були полкові канцелярії. Полковники призначалися гетьманом.. Важливу роль грали полкові старшини: генеральний обозний, два генеральних осавули, генеральний суддя, генеральний писар. Допоміжним органом служив полковий рада козаків і старшин. На території сотень влада належала сотникові, який або обирався козаками, або призначався полковником. До сотенної адміністрації належали писар, осавул і отаман, існував також сотенний рада. У селищах і селах козаки входили в курінь, який вибирав отамана, а селяни і міщани вибирали війта. Отамани і війти становили нижча ланка адміністрації. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої права і очолював війт. До складу міського управління входили бурмистри, райці і лавники. Інші міста і селища, мали самоврядування, називалися ратушними; в той же час у них владу мали козацькі старшини, яким підпорядковувалися козаки. На Лівобережжі замість існуючих при Речі Посполитої гродських, земських, подкоморний і домініальних (панських) судів були діяли полкові й сотенні суди. Юрисдикції козацьких судів підлягали не тільки козаки, а й міщани та селяни, особливо у справах розбою і вбивств. У містах і селищах суд вершили колегії лавників і ратуші, в селах - війти й отамани. У північних районах Лівобережжя діяли копиці суди - суди сільської громади .

Економіка

Гетьманщина мала свій бюджет, свою фінансову систему і грошовий обіг. Існувала широка система податків в "Скарбницю Військову". Одним з найбільших джерел надходжень були податки на млини. Доходи з млинів ("військову мірочку") збирали спеціальні "дозорці". Існували відкупи на горілку, дьоготь і тютюн. Значний збір надходив в "Скарбницю" від пасік. Стягувалися проїзні, транзитні та внутрішні митні збори. У Гетьманщині існувала система прямого оподаткування населення.

Існування Гетьманської держави охоплює короткий час — з 1648 року до 1781-го, коли Російська імперія остаточно інкорпорувала Гетьманську державу й перетворила її на звичайну область — намісництво. Року 1783 скасовано останні залишки державного ладу: військову організацію та незакріпачене селянство.

Українська держава з самого початку набула характеру, властивого державам XVII ст. цілої Европи — характеру станової держави, і цей характер остаточно оформлюється за гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи. Зберігається він і тоді, коли у XVIII ст. Українська держава, під російською окупацією, втрачає свою незалежність.

Сама держава мала назву «Військо Запорізьке», і ця назва зберігалася й тоді, коли фактично Запоріжжя жило своїм окремим життям. Лише у XVIII ст. цю назву замінила офіційна «Мала Росія» або «Малоросія» стосовно до Лівобережної України. Цей військовий характер відбився на титулятурі всіх урядовців Гетьманської держави, які до кінця існування її носили військові найменування і поєднували функції військові з державними.

Українська держава в 1654 році не втратила своєї суверенности в уяві сучасників і в офіційних актах. Вище була вже мова про те, що угода Богдана Хмельницького в Переяславі 1654 року з представниками царя Олексія була в розумінні гетьмана та старшини тимчасовим воєнним союзом, подібним до тих, що були раніше. Цей союз з могутньою тоді Московіею не зменшував незалежности України і не перешкоджав їй укладати нові союзи та коаліції.

1657-й рік був кульмінаційним моментом престижу Б. Хмельницького, а разом з тим і незалежної Української держави: могутня коаліція України, Семигороду, Швеції загрожувала самому існуванню Польщі; війська українські та семитородські окупували Замостя, Краків, Берестя, Варшаву. Пинська шляхта добровільно прилучилася до Української держави; Волинь просила протекторату України.

цей договір зміцнив становище України, як держави. Сам Б. Хмельницький вважав підданство Москві, як тимчасову та номінальну форму взаємовідносин. Характеристично, що й Москва не вимагала від України «вірности» і не обвинувачувала у «зраді» за ті договори, які укладала Україна. Для Західньої Европи, після Переяславської угоди, Україна залишалася державою. Архиепископ Парчевим, посол цісаря Фердінанда до Б. Хмельницького, в 1657 році називав Україну «славна й войовнича Республіка».

На чолі Української держави стояв гетьман. Протягом усього часу існування Української держави гетьмани були виборні. Обирала його Генеральна Рада, але в самому обранні не було твердих принципів. Вважалося, що гетьмана обирали «доживотно», тобто до смерти. Таким «доживотним» гетьманом був Богдан Хмельницький та гетьмани XVIII ст. — Іван Скоропадський і Данило Апостол. Але поруч з тим в «гетьманських статтях» 1669 та 1672 років передбачалося право Генеральної Ради позбавити гетьмана влади якщо він «зрадить».

Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Павло Тетеря, Петро Дорошенко покладали свої булави на Генеральній Раді і дякували за «уряд гетьманський», ставлячи тим Генеральну Раду вище за гетьмана. Здебільшого Рада просила гетьмана взяти знову булаву і залишатися гетьманом.

На Гетьманщині змагалися два типи державної влади: республіканський і монархічний. Гетьмани, які складали булаву перед Генеральною Радою, визнаючи тим її зверхність, особливо Іван Виговський та Петро Дорошенко, були представниками республіканського типу правління, а Богдан Хмельницький, Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович і особливо Іван Мазепа були носіями монархічного начала. Ця монархічна тенденція виявлялася в прагненні правити без участи Ради.

Генеральна Рада

Так називали загальну козацьку раду. Спочатку вона була тільки зібранням козаків і мала військове значення. Поволі склад генеральної ради поширювався: до неї входило іноді вище духовенство та міщани. Генеральні ради мали велике значення в перші роки Хмельниччини. 1648 року на раді, в присутності 70.000 козаків, обговорювали лист Киселя про замирення з Польщею. Ради скликалися в 1649, 1651,1652, 1653, 1654 роках. Після Переяславської угоди генеральні ради не скликалося. Після смерти Богдана Хмельницького, під час Руїни, знову часто скликали ради, особливо гетьмани, що надавали правлінню республіканського характеру. Виговський і Дорошенко визнавали вищість генеральної ради. Головною функцією цієї інституції було обрання гетьмана, а іноді — генеральної старшини. За Многогрішного, Самойловича та Мазепи, а також у XVIII ст. генеральні ради не скликалося, вони залишалися «свого роду окрасою», — характеризує їх Л. Окіншевич. У XVIII ст. вони тільки санкціонували те, що вирішував царський уряд.

Генеральні ради не могли стати органами влади: на перешкоді стояли — випадковість їх складу, велике число учасників, можливість сторонніх впливів тощо. Тому поволі генеральні ради заступають ради старшин.

Характеристичною ознакою цих установ було представництво, яке замінило безпосередню участь народу. Але це не було представництво народу в цілому, а тільки окремих станів. У всіх країнах селянство було позбавлене права участи в них. Згодом ці інститути перероджуються шляхом еволюції на палату лордів, сенат, панів радних тощо. Цим установам європейського типу відповідали — рада старшин та старшинські з'їзди. Ці інститути викристалізовувалися за Самойловича та Мазепи і мали замало часу для оформлення. Найбільше дає для розуміння цього інституту Бендерська Конституція Пилипа Орлика 1709 року, але розвинутися в Україні під російською окупацією він не міг.

Старшинські ради були трьох типів: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини з участю полковників, а іноді іншої полкової старшини; цей вид мав проміжний характер між старшинською радою і з'їздом старшин; в) з'їзди старшин, в яких брали участь всі козаки, крім рядових, а також вище духовенство, бурмістри і війти. В Конституції Пилипа Орлика сказано, що участь в радах старшин беруть, крім генеральної старшини, представники полків, і що гетьман повинен з ними радитися і нічого не робити «без їх соізволенія». Кращий знавець історії українського права XVII-XVIII ст. Л. Окіншевич вважає, що Бендерська Конституція поновлювала «давнину» — давню форму зборів, а не творила нові. Навіть у XVIII ст. трапляються факти запрошення на старшинські ради представників від полків. Зовнішні події не дали розгорнутися старшинським радам до українського парлямен-ту, але вже помічалася система двопалатного парляменту: вищою палатою були збори генеральної старшини, а нижчою — з'їзди старшин. Збори колегії генеральної старшини мали постійний характер і відбувалися щодня; з'їзди старшин відбувалися на Різдво та на Великдень, часто поєднувалися з святковими бенкетами. Бендерська Конституція намічала скликання з'їздів тричі на рік: на Різдво, на Великдень та на Покрову.

Старшинські ради та з'їзди старшини відбувалися в палаці гетьмана під його головуванням: він відкривав їх промовою, він керував обговорюванням усіх питань і він закривав збори.

Компетенція старшинських рад була дуже широка і неокреслена; вона конкурувала з владою гетьмана та генеральної ради. Старшинські ради розглядали питання міжнародньої політики, фінансів, головним чином грошових зборів на утримання найманого війська, т. зв. оренд. Старшинські ради розглядали судові справи, особливо злочини проти держави. У XVIII ст. вони розглядали кодекс «Прав, по которым судится малороссийский народ». За Розумовського старшинська рада розглядала питання про встановлення спадкового гетьманату.

Важливою функцією старшинської ради було правління державою у відсутності гетьмана. Так було в 1672 році після арешту Многогрішного, а в 1722 році — після смерти Скоропадського. Була невдала спроба перебрання радою влади після смерти Д. Апостола. Вона правила в періоди, коли Розумовський перебував у Петербурзі.

Генеральна військова канцелярія

Генеральну старшину обирали збори генеральної або старшинської ради, або призначали гетьмани. Після Скоропадського обирали трьох кандидатів, з яких одного призначав російський уряд.

Правильного переходу від одного уряду до іншого в Гетьманщині не було, і тому тяжко встановлювати співвідношення членів старшини. Єдиний конкретний розподіл був на вищу і нижчу старшину. Кожний з генеральної старшини був членом старшинської ради, керівником певного уряду, а крім того виконував з наказу гетьмана різні доручення, не зв'язані з його урядом.

До вищої генеральної старшини належали: обозний, суддя, підскарбій та писар.

Полки

Територія України поділялася на полки — одиниці, що мали військове, адміністративне та судове значення. На Правобережній Україні були такі полки: 1. Чигиринський, 2. Черкаський, 3. Кропивенський, 4. Канівський, 5. Корсунський, 6. Білоцерківський, 7. Калницький, 8. Брацлавський, 9. Уманський, 10. Поволоцький, 11. Овруцький та 12. Подільський, осередок якого був у Могилеві. На Лівобережній Україні було 10 полків: 1. Чернігівський, 2. Ніженсь-кий, 3. Прилуцький, 4. Київський (центром був Козелець), 5. Лубенський, 6. Миргородський, 7. Переяславський. 8. Гадяцький, 9. Полтавський та 10. Стародубський.

Полки поділялися на сотні, число яких було не однакове — від 10 до 15. Коли Україна стала державою, полки, що раніше були військовими одиницями, набули нових функцій державного управління. На чолі полку стояв полковник. Його або обирала рада старшин, або призначав гетьман, або обирали збори полкових рад. На півночі переважало призначення гетьманом, а в південних полках — Полтавському та Миргородському — обирали на полкових козацьких радах. У XVIII ст. входить в життя призначення на полковників російських старшин. Збори полкових рад, або рада старшин обирала лише трьох кандидатів на полковника, а російський уряд затверджував одного з них. За Розумовського призначати полковників знову могла українська влада.

Полковник у межах свого полку мав величезні права. Він був воєначальником на війні, а на території полку був найвищим адміністратором; йому підлягали всі урядовці; він мав право карати їх, мав судові функції, головував на раді старшин полку. Крім того полковник був членом колегії генеральних старшин та з'їздів старшин, на які приїздив на чолі полкової делегації. Взагалі уряд полковника був найвпливовішим в Україні після гетьмана.

Біля полковника стояла полкова старшина, що своїми назвами та функціями відповідала генеральній старшині, але в маштабі полковому. Це були: полковий обозний, перша особа після полковника, полковий суддя, полковий писар, полковий осаул та полковий хорунжий. Крім своїх прямих функцій належали вони до ради полкової старшини, яка відповідала генеральній раді. В них брали участь тільки наявні козаки, але рішення були обов'язкові для всього населення полкової території. До компетенції полкових козацьких рад належали питання адміністрації, фінансів, обрання старшини, іноді — питання суду.

Нижчою ланкою були сотні. На чолі сотні стояв сотник, який у маштабі сотні мав такі ж функції, як полковник в полку, крім роздачі землі. Сотенна старшина була менш численна, ніж полкова. Заступником сотника був отаман. Якщо резиденція сотника була в місті, отамана звали городовим отаманом. Далі йшли сотенний писар і сотенний осаул. У XVII ст. були сотенні козацькі ради, головна функція яких полягала в обранні сотників та сотенної старшини. Як інші органи самоуправління, сотенні ради зникли раніше в північних полках, і навпаки — затрималися в південних, Полтавському та Миргородському до початку XVIII ст.

Основою війська України - Гетьманщини були козацькі полки. Тяжко підрахувати, скільки козаків бувало в армії під час Хмельниччини: під Львовом Хмельницький мав 200.000, а під Зборовом — 360.000, але в цю кількість входили не самі козаки, але й селяни, що приєднувалися до війська. Змінялася також кількість полків, залежно від території, яку охоплювала держава. За Хмельниччини було на Лівобережній та Правобережній Україні 17 полків: Білоцерківський, Брацлавський Кальницький (або Вінницький), Канівський, Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніженський, Паволоцький, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Гуманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський, деякий час — Биховський, або Білоруський. Після того, як Правобережна Україна відділилася, було 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніженський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський.

Кількість козаків у полках не була встановлена: за Хмельницького вона вагалася між 5.000 і 20.000. У 1651 році козацькі полковники оповідали московським послам, що кількість козаків у полках то збільшується, то зменшується: де раніш бувало по 1.000-2.000 козаків, стало по 5.000. В 1723 році здебільшого полки мали по 5.000 козаків, а Ніженський полк — майже 10.000.

Полки поділялися на сотні. Спочатку ці сотні дійсно мали по 100 козаків, і в полку, що мав 500 козаків, було 5 сотень. Але за Хмельницького назва «сотня» мала вже умовний характер: в полках було до 22 сотень, і кожна з них мала по 200, 250, 300 козаків. У XVIII ст. в сотнях козаків було значно більше: 1723 року — пересічно по 400, а 1782 року — понад 1.000.

Сотні ділилися на десятки, які звали куренями.

Козацьке військо поділялося на кінне та піше. 1723 року, наприклад, у всіх 10-ох полках було 16.540 піших козаків та 38.701 кінних, разом 55.241. До кожного полку входили кінні та піші козаки, і відношення між ними ввесь час змінялося. У Мринській сотні Ніженського полку кінні становили 3/4, а піші — ? загального числа. У походи, здебільшого йшли кінні, а піші козаки залишалися для сторожевої служби. До війська козак повинен був з'являтися з рушницею, шаблею, списом, порохом, кулями, а також з провіянтом і на доброму коні. В далекі походи провіянт та фураж везли возами.

З XVI ст. в козацьких військах була вже артилерія — генеральна, полкова та сотенна. Артилерією відав генеральний обозний, командував нею «гарматний.осаул», а обслуговував її великий штат гармашів та пушкарів.

Генеральна артилерія стояла в Батурині, де для неї були споруджені спеціяльні великі повітки («сараї»). Року 1708, коли Меншиков захопив Батурин там було 40 гармат.

У полках була своя артилерія: в Полтаві, 1709 року, було 12 гармат, а разом з гарматами сотенними було в Полтавському полку 19 мідних та 3 чавунних гармат.

Під час походів гармати перевозили волами або кіньми, на великих возах, що їх називали «палубами». Значна частина гармат були військові трофеї, переважно польські, але багато гармат та ядер відливали в Україні. Центром відливання гармат було місто Глухів. Порох виробляли по всіх полках.

Гармаші, пушкарі, людвисари діставали платню. На утримання артилерії були призначені села, а крім того платили грішми; від кожного двору посполитих брали податок.

У всіх полках були музиканти — трембачі, сурмачі, довбиші (літавристи), пищавки, які одержували розмірно велику платню.

Становище козаків було дуже тяжке. Відбували службу вони на власному утриманні, на власних харчах і, як згадано, власним конем, з власною зброєю. Платні вони не одержували, крім рідких вийнят-ків, коли полки були в далеких походах. Козаки убожіли: господарства їх, коли перебували вони то на Балтицькому узбережжі, то в Польщі, руйнувалися без господарів. Протести козаків проти такого роду служби прибирали різних форм: вихід з козацтва, приписування до посполитих, втеча з війська, наймання заможнішими козаками «заступників», яких ставили вони до війська замість себе. Час від часу вибухали повстання, як було, наприклад, 1687 року, коли козаки Гадяцького полку вибили свою старшину. Тяжкий стан козаків погіршувала праця над будовою кріпостей — Київської, Української лінії, Петербургу тощо.

Царський уряд вживав різних заходів, щоб зберегти козаків, як військову силу. З цією метою 1735 року був введений поділ козаків на «виборних», що служили в армії, і на «підпомічників», які господарювали й забезпечували всім потрібним виборних козаків. В той же час суворо забороняли вихід козаків з полків і переходи в селяни. Не зважаючи на всі ці заходи, кількість козаків зменшувалася: року 1736 було 20.000 козаків, а 1764-го вже тільки 10.000.

Одночасно з козацьким військом були наймані війська. Вже у війнах Хмельницького брали участь наймані загони сербів, волохів, німців, драгунів, найманих українців, постійні загони татар.

Виговський в Гадяцькій угоді 1658 року застерігав за Україною право мати 10.000 найманого війська. Дорошенко мав найманих турецьких «сейменів», серед яких були й українці. Не зважаючи на незадоволення козаків, їх кількість доведено до 1.200. Коли він зрікся гетьманства, «сеймени», або «сердюки», перейшли на Лівобережну Україну, і Самойлович прийняв їх на службу, як піхоту.

Многогрішний зорганізував з охотників «компанійський» кінний полк. Конотіпська рада 1672 року ухвалила скасувати і сердюцькі піхотні і компанійські кінні полки, але року 1687 вирішено їх поновити. За Мазепи було їх уже 8 полків. Організація полків була така ж, як козацьких, але вони безпосередньо підлягали гетьманові: їх уживали гетьмани для особистої охорони, для поліційної служби та сторожової служби на кордонах, для затримування втікачів і т. п. Полки були невеликі, не більше як 500 чоловік у кожному. Охотні полки не були зв'язані з територією, як козацькі, і носили імена своїх полковників: Новицького, Кожуховського, Ґалаґана та інших.

Становище найманих полків було ліпше, ніж козацьких: вони Діставали з'державного скарбу платню, їх розміщали на «квартири» та на утримання по селах. До цих полків заборонялось приймати селян і особливо козаків. Самойлович мотивував цю заборону так: якщо почати приймати козаків — всі козаки підуть до охотних полків.

У походах військом командував гетьман або, якщо його не було, наказний гетьман. Здебільшого «наказним» гетьманом призначали генерального обозного або осаула. Дуже часто виступали наказні гетьмани за Мазепи. Так само, коли не було полковника — командування перебирав наказний полковник. До кінця XVII ст. козацьке військо зберігало свою організацію та єдність. Петро І почав розбивати козацьке військо на частини, приділяючи їх до російських військ. Цю систему практикували і в XVIII ст., приділяючи з кожного полку по кілька сотень до російських військ. Це сприяло втраті козаками почуття національної єдности і викликало у них незадоволення.

У XVIII ст. козацьке військо швидко втрачало свої високі якості. Козацтво, зубожіле, втрачало свій войовничий характер. Військова техніка теж не відповідала вимогам часу. В походах, які руйнували добробут козаків, вони виступали як допоміжна сила (розвідка, охорона таборів, шляхів тощо) і не становили основної частини армії.

Хмельниччина «козацькою шаблею» знесла польську владу на Україні, знесла й суди, які діяли на території «Війська Запорозького». Це були «статутові» суди, шляхетсько-станові: земські — для цивільних справ, ґродські для карних та підкоморські — для земельних. Апеляційними інстанціями були «трибунали» у Вільні та Любліні. В містах існували суди Магдебурзького права.