лекція №4

Давньогрецька лірика

План

1. Соціально-політичні процеси VII – VI ст. до н.е.- передумови розвитку жанру лірики.

2. Елегійна лірика. Творчість Калліна, Тіртея, Солона, Мімнерма.

3. Ямбічна лірика. Творчість Архілоха, Семоніда, Гіппонакта.

4. Мелос. Творчість Алкея, Сапфо, Анакреонта.

5. Хоровий мелос. Творчість Алкмана, Сімоніда, Піндара.

1. Соціально-політичні процеси VII – VI ст. до н.е.- передумови розвитку жанру лірики. Поява лірики співпадає з епохою заснування на материку великих міст та з початком боротьби між аристократією і демократією. Поступова колонізація егейських островів також знайшла своє відображення у ліриці. Отже поява лірики передує епоха поступового занепаду родового суспільства та послаблення міфологічної свідомості гомерівських співців. Так на зміну творцім–аедам приходять співці рапсоди, а наступне покоління ліричних співців вже виходить зі своєї власної індивідуальної особистості, а не з родової. Напружена дійсність з її соціально-культурними змінами ставала для простих людей значно важливішою ніж діяння великих героїв. Гостра боротьба, що тривала у полісах вимагала нових форм впливу на маси демосу. До нього (демосу), а також до воїнів зверталися вожді, так звані демагоги, а також тирани, з метою привернення народу на свій бік.

Життя також вимагало нових поетичних форм, які з’являються у вигляді невеликих поетичних творів, які об’єднуються одним широким поняттям «лірика» (один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття).

Отже, особа заговорила про себе і в приватній ініціативі,і в політичній діяльності,і в сфері художньої творчості, і в філософських роздумах. Заговорила вона і про свій внутрішній настрій, що й призвело до появи давньогрецької класичної лірики.

Проте, нова форма суспільної свідомості виникла не одразу. Для кращого усвідомлення зазначеного процесу і для зручності сприйняття виділимо в ньому кілька напрямів.

1. Давньогрецька лірика все ще тяжіє до епосу містив дуже мало особистих тенденцій;

2. Намагається поглибити описання внутрішніх настроїв, наскільки це можливо в епоху незаперечного авторитаризму.

3. Поєднання громадських та особистих інтересів.

4. Ігнорування полісних авторитетів, що є свідченням формування нової форми античної свідомості.

Перші твори давньогрецької лірики припадають на кінець VII ст. до н. е., можна навіть назвати конкретну дата,6 квітня 648 р. до н.е., коли в Греції було сонячне затемнення , про як згадується у Архілога. Прикметною ознакою цього періоду був колонізаційний рух, який стимулював торгівлю, виробництво та культурне життя. Світ окремою людини наповнювався бурхливими переживаннями, мандрами та пригодами. Такими напруженими самопочуттям відзначилися у своїй творчості Архілога, Мімнерма, Калліна, Тіртея, Солона, Мімнерма, Семоніда, Гіппонакта, Алкея, Сапфо, Анакреонта, Алкмана, Сімоніда, Піндара.

У зазначений період лірика стає професійною і відбувається становлення її основних видів: елегія, ямб, мелос (сольна лірика), хоровий мелос (хорова лірика). Рано з’являються і спеціальні жанри (наприклад): елегія політична – Солон, любовна – Мімнерм.

2. Елегійна лірика. Творчість Калліна, Тіртея, Солона, Мімнерма. Елегія або елегійон в перекладі з давньогрецької «рядки неріної довжини», к яких гекзаметр чергувався з пентаметром. Саме слово «елегія» - це термін переважно метричний, що означає двовірш, що складається з гекзаметра та пентаметра. Саме через гекзаметр елегію вважають перехідною від епосу до лірики. Спочатку елегійна лірика була тісно пов’язана з фольклорно - обрядовими традиціями, з ритуальним написом – епіграмою та епітафією. Проте у VII - VII ст. до н. е. вони перетворюються на витвори індивідуальної поезії, ім'я автора закріплюється за кожним з них. Теми та мотиви були досить широкі за змістом:від політичних та громадянських до інтимних переживань.

Першим відомим представником цього жанру є КАЛЛІН З ЕФЕСУ (перша половина VII ст. до н. е.). До нас дійшла всього одна елегія, що закликала до ефеських громадян об’єднатися перед загрозою поневолення та чотири уривки – всього 25 рядків. Поет закликає громадян покинути лінощі, безжурне життя та виявити «дух могутній», оскільки «повсюди війна на землі» і вона наближається до нашої землі. Він нагадує, що кожен має захищати її, незважаючи на можливу смерть.

Чи скоро ви прокинетеся? Коли ваше серце заб'ється

Войовничою відвагою?

Вимагає слава й честь, щоб кожен за батьківщину боровся, боровся за дітей, за молоду дружину…

Адже смерть прийде тоді, коли мойри їй визначать час…

… піднявши списа, кожен до бою поспішає, міцним щитом прикриваючи багатомогутнє сердце…

Образ ідеального воїна створює у своїх маршових піснях (ембатеріях) Тіртей (перша половина VII ст. до н. е). Відомості про цього видатного найголовніше:

Впасти у передніх рядах ополчення, батьківщину неньку від

ворогів боронячи бою…

Тому, що тільки таким чином можна досягти повага, слави та захоплення збоку інших бійців. Гіркота та засудження звучить у його віршах, коли він говорить про тих , хто осоромив себе в бою, втік з поля битви і тим самим нарік себе на вигнання:

Край же покинути рідний, який годував тебе, і хліба

Просити у чужих людей – найгіркіша доля…

Тіртею належить відома елегія «Доброзаконня», в якій він виклав основні положення спартанського суспільного ладу, вихваляючи добри наміри та закликаючи захищати старину. Йому також приписують відому пісню для атак «Ембатерія».

Твори цього поета мають характерну композицію: визначена на початку тема набуває поступового розвитку і закінчується бойовим закликом.

Поступово утверджувалась і особиста лірика, яка набуває форми любовної елегії. Її яскравим представником у VII – VI ст. до н. е. був МІМНЕРМ. Лише у 1937 році стала відома його поема «Смірнеїда» у якій розповідалось про напад лідійського царя Гігеса на місто Смірну, яке населяли еолійські греки. Місцеві жителі об’єдналися зі своїми запеклими ворогами іонійцями задля спільної перемоги над спільним ворогом. Однак не це військово-історична поема визначила загальній характер поем цього автора. Основною тематикою його елегій було кохання. Поет оспівує радість молодості і жахається майбутньої старості. Його роздуми про людське життя позначені меланхолічністю думки. Не випадково він згадує міф про Тіфона, коханого богині Еос, для якого вона попросила у Зевса безсмертя, але про цьому забула попросити вічної молодості. Життя без кохання згідно з Мімнермом позбавлене будь-якого сенсу.

Тяжку й довговічну послав Громовержець Тіфонові старість

Смерть – бо сама менш страшна, ніж та старість огидна.

Наступним кроком у розвитку елегійної лірики є творчість відомого афінського законодавця СОЛОНА. У своїх порадах до афінян він передає важке становище Афін до проведення його реформ, малює жадібність та ненажерливість знаті й застерігає від великого лиха, яке спіткає народ внаслідок його нерозсудливої поведінки. Солон проповідує поняття МІРИ, яку він висуває як принцип людського життя взагалі. Його елегія, «Поради самому собі», носить моралізаторсько-номічний, тобто наставницько-афористичній характер. Поет висловлює думку про те, щастя людини полягає у славі та багатстві, але у розумному поєднанні зі справедливістю. Поет також висловлює інші думки, що свідчать про його любов до життя, про його розважливе ставлення до життєвих турбот:

У страсті я кожен день вчусь багато чому

Цікавою є його елегія «Про семиріччя людини», де вік людини розподілено на сім десятиріч. Елегії Солона дули настільки тісно пов’язані з соціально- політичним життям Афінської держави, що певний час служили навіть історичним документом про цю епоху.

3. Ямбічна лірика. Творчість Архілоха, Семоніда, Гіппонакта. Крім елегійної лірики існувала також ямбічна. Вона з’являється майже одночасно з елегійною і теж є одним з найпростіших ліричних жанрів. Джерела цього виду лірики слід шукати у народних піснях присвячених богині Деметрі. Ямбічний метр, як найкраще відповідає темпу розмовної теми.

Угрюмый сторож муз, гонитель давний мой…

Найбільш розповсюдженим був шестиспотний ямб або хореїчний вірш.

Найбільш видатним представником ямбічної лірики є АРХІЛОГ (680 – 640 рр. до н.е.). У його ліриці ми бачимо певний кодекс поведінки поета-воїна. Архілох – перша лірична особистість, яка так яскраво виразила себе у ліриці. З небаченою до цього часу силою він передає у своїх віршах пориви невдоволеної пристрасті, напади ображеного самолюбства та ядучої помсти., готовність стійко витримувати випробування долі. Поет дуже одвертий у своїх висловах. Боротьба з застарілими умовностях у думках та вчинках є характерною ознакою його творчості. Поет пережив у житті багато розчарувань у тому числі і у коханні. Звідси і його скептичне ставлення і до химерної посмертної слави, до якої так прагнув Гомер.

Архілог значно збагатив саму форму віршування, замість старих – гекзаметра, елегійного дистиха, які здавалися йому не дуже придатними для ліричної сповіді, він звернувся до народної поезії, увівши до літератури нові розміри – ямб і хорей. Його поетичний досвід набув подальшого розвитку у творчості Семоніда Аморгського та Гіппонакта з Ефеса.

СЕМОНІД АМОРГСЬКИЙ не вірить у благий світовий порядок: надії явно обманюють, а біди певно приходять «за волею Зевса громовержця». Та й сам людина не заслужила кращого, бо моральна досконалість – це рідкість. Недоліки закладені в нас самою природою. Таку мораль можна відчути у його сатиричних віршах про жінок, яких від поділяє на 10 категорія, в залежності від якої тварини вони походять. Його вірші не носять особистий характер, а скоріше нагадують дидактичний епос Гесіода.

Своїми різкими нападками на сучасників відзначився поет ГІППОНАКТ З ЕФЕСУ. У повному обсязі його вірші не дійшли до нас, але відомо, що ще у ІІІ ст. н.е. існували збірки його віршів. Натуралізм Гіппонакта залишив слід у подальшому розвитку художньої літератури натуралізмом свого слова, увів так так званий кульгавий ямб (шоста строфа була троїчною, що порушувало ритм, але мало певний ефект)

4. Мелос. Творчість Алкея, Сапфо, Анакреонта. Наступним кроком у розвитку елліністичної поезії стала мелічна, тобто власне, лірика. Плантон писав: «Мелос складається з трьох елементів: слова, гармонії та ритму». Та оскільки з ритмом поєднується і танець, то дослідники вважають, що мелосом треба називати поєднання музики, поезії та орхестрики (танцювальне мистецтво). Завдяки Терпандра, що народився на Лесбосі та провів усе життя у Спарті, зараз Спарта вважається колискою мелосу. У порівнянні з елегією та ямбом мелос розробляв значно меншу кількість тем. Він перетворився на засіб вираження суб’єктивних емоцій автора. Це були культові та обрядові пісні, пісні про кохання, про вино, про радощі, що їх дають дружба та захоплення мистецтвом. Найуславленішими представниками моно дійного мелосу є Сапфо та Алкей.

САПФО (612-572 рр . до н. е.) До наших часів дійшли два ода повністю: «Гімн Афродиті» та «Богу рівним здається мені за щастя». Перша ода присвячена стражданням від кохання, а друга вражає описом любовного томління, пережите людиною почуття поетеса передає не за допомогою якихось зовнішніх симптомів, а через відтворення внутрішнього стану.:

Німіє часом язик, під шкірою швидко легкий жар пробігає,

Дивляться, не бачачи нічого очі.

У поезії Сапфо часто зустрічаються мотиви весни, золотих барв, природи, пахощі квітів. Вона однією з перших у давньогрецькій літературі почала оспівувати красу природи. Сапфо доводить, що людська свідомість та фізична природа – майже тотожні, вони споріднені за своєю сутністю та властивостями. Особливо багато у творчості Сапфо обрядових пісень, це позначується на особливості її творчості – фольклорність. Вона мала величезний вплив на все подальшу європейську літературу.

АЛКЕЙ (народ близько 630 р до н. е.) . Його поезія – це громадська лірика, яка звучала на симпозіумах, де збирались члени гетерії та військова аристократія. Головною темою було становище і заклик до рішучих спільних дій.

У другій половині VI ст до н.е. жив та творив АНАКРЕОНТ, найзнаменитіший для греків «поет кохання». Анакреонт - це символ грайливого та витонченого й веселого еротизму. Його лірика не має тієї серйозності, яка була властива поезії Сапфо та Алкея. Поки існувала грецька поезія, від особи Анакреонта складалися пісні, які мала свою тематику та особливу тональність. Образ старого та охочого до насолоди коханням – як не найкраще прийшовся до подоби наївної «філософії насолоди», яка поширювалася повсюдно, коли поліс розпався і людина виявилась всього лише підданим монарха великої імперії.

Попри всі заслуги поета, справжню славу йому принесли підроблені під його стилі вірші олександрійської епохи, так звана анакреотика.

5. Хоровий мелос. Творчість Сімоніда, Піндара. Хорова лірика починається у давніх греків з давніх-давен і пов’язана вона перед усім з трудовим життям, суспільними та військовими подіями. До хорової лірики належать також гімни на честь богів Аполлона – «пеани» та на честь Діоніса – «дифірамби», їх виконували чоловіки. Окремо виділяються пісні, що виконували дівчати – «парфенії». Особливе місце серед хорового мелоса займали оди переможцям на різноманітних спортивних змаганням – «епінікії». Нового етапу розвитку хорова лірика сягнула в VI- V ст. до н.е., що особливо помітно на прикладі творчості СІМОНІДА КЕОСЬКОГО, одного з найвидатніших літературних діячів другої половини VI ст. до н. е. творчість цього поета відзначається надзвичайно широким діапазоном тем та жанрів. Перебуваючи при дворах тиранів він оспівував їх велич, проте це не суперечило його демократичним поглядам, зокрема, оспівуванню героїчних подій під час греко-перських війн. Сімонід також оспівував простих смертних, особливу увагу приділяв переможцям різних спортивних змагань але його творчі інтереси поширювалися і на слабких людей, що зазнають постійних ударів долі. У цьому випадку у нього своя філософія, яка базується на жалості та співчутті. Сімонід був свідком сумних часів, коли грецькі міста Малої Азії першими зустріли натиск персів. Незважаючи на те, що до наших часів збереглося лише кілька фрагментів його творів, ми впевнено можемо сказати, що сучасники вперше себе самих відчули і побачили себе у одному ряду з безсмертними богами та героями. Так поету вдалося перетворити міфічні історії Еллади на реальні звершення простих людей. Славився також він своїми дифірамбами – став переможцем у 56 дифірамбічних змаганнях. За своїми поглядами вважається провісником «золотої середини». Він не захоплювався якимось високими ідеалами і навіть розвив (у рідках своїх творів) полеміку з Гомером про подібність життя людини до одвічної зміни листя на деревах.

Найвищого злету давньогрецька хорова лірика досягла у творчості ПІНДАР – видатного ліричного поета (518-438 рр. до н.е.). У тих уривках його творів, що збереглися, немає натяку на те, до якої політичної форми тяжіє автор, він лише співець слави грецького народу. Найбільше він ненавидить суперечки та сварки:

Навіть дурням легко розхитати державу, але важко відновити її стабільність без допомоги богів.

Піндар перетворив заняття поезією на професію, він писав на замовлення тиранів. Найбільші його вірші мали за мету уславлення переможців на різних іграх, у цих творах відсутній локальний патріотизм або якісь особисті мотиви. Піндар писав твори найрізноманітнішого характеру. Його вірші зібрані у 17 книгах і поділені граматиками (вченими александрійської школи) на такі види: гімни, пеани, дифірамби, просодії, парфенії, гіпорхеми, енколії, френи, сколії, епінікії. Стиль Піндара вважається важко доступним: поем умисно уникав буденної, розмовної мови та висловлювався урочисто та величаво. Його творчість стоїть на межі двох епох: лірики та комедії і драми.

Хорова лірика не зійшла зі сцени і після Піндара, вона навіть переживала у другій половині 5 століття до нашої ери відродження у зв’язку з появою «нового дифірамбу». Проте, вона вже не могла залишатися провідною літературною формою у грецькій літературі, поступившись місцем трагедії.