3. Теоретичні моделі розвитку науки у філософії науки хх сторіччя

Питання, які виносяться на обговорення:

1. Причини формування постпозитивістської філософії науки.

2. Концепція критичного раціоналізму К. Поппера.

3. Парадигмальна концепція Т. Куна.

4. Концепція науково-дослідних програм І. Лакатоса.

5. Еволюційна концепція С. Тулміна.

6. Методологічний анархізм П. Фейерабенда.

Насамперед, говорячи про постпозитивістську філософію науки, необхідно розглянути ряд принципових гносеологічних проблем, які виникли в науці в першій третині ХХ ст. і виявилися нерозв'язними в рамках позитивістських підходів:

• обмеженість індуктивного методу;

• теоретична навантаженість експерименту;

• нерозривність теорії й емпірії;

• революційний характер розвитку науки на певних стадіях;

• роль суб'єкта в пізнавальному процесі;

• соціальна природа наукового знання.

Необхідно звернути увагу на те, як зазначені проблеми намагалися вирішити в рамках позитивістської філософії науки.

Особливу увагу варто звернути на зміну базових уявлень про:

• індуктивний метод побудови теорії;

• експеримент як підставу наукового знання;

• верифікацію як критерій науковості;

• концепцію кумулятивного росту наукового знання;

• незалежність наукового знання від суб'єкта.

Карл Раймунд Поппер ( 1902-1994) запропонував принцип фальсифікації, що повинен був замінити принцип верифікації. Здатність теорії до фальсифікації – це наявність принципової можливості методологічного спростування теорії. Необхідно виявити принципову відмінність критеріїв верифікації й фальсифікації.

Поппер запропонував переглянути уявлення про істинність наукового знання. Чим можна обґрунтувати твердження про те, що наукове знання завжди є гіпотетичним й помилковим? Так само необхідно звернути увагу на роль експерименту як засобу спростування, й зрівняти її з роллю, що приділялася експерименту у позитивістських моделях.

Розвиток науки відбувається в рамках декількох основних процесів, що йдуть по циклу:

• формулювання проблеми;

• висування конкуруючих гіпотез;

• елімінація (скасування) помилок у процесі фальсифікації;

• виявлення найбільш адекватної гіпотези й прийняття її як робочої теорії;

• рішення окремої проблеми завжди приводить до висування нової проблеми.

Виходячи з таких подань про сутність наукового пізнання необхідно прояснити роль вченого в пізнавальному процесі.

Модель Поппера обмежена принциповим поданням про науку як сукупність конкуруючих теорій. Як наслідок, цій моделі властиві деякі обмеження і недоліки, які повинні бути визначені.

Томас Семюел Кун ( 1922-1996) запропонував альтернативну модель, що виходила із принципової спадковості й цілісності наукового знання.

Наука розвивається в рамках парадигм (від грецьк. paradeigma – зразок) – пануючих стійких моделей організації науки. Парадигма затверджує фундаментальні уявлення про структуру реальності й припустимих методів її пізнання. Парадигмі властиві дві основні функції:

• проективна;

• заборонна.

Парадигма задає систему правил, у межах якої розгортається інтерпретація «головоломок» – комплексних наукових проблем. У міру розвитку парадигми складність «головоломок» зростає, і розвиток парадигми полягає в їхньому рішенні.

Т. Кун виділив наступні стадії розвитку парадигми:

1. Допарадигмальна.

2. Формування парадигми.

3. «Нормальна наука».

4. Криза.

5. Наукова революція.

Необхідно чітко представляти причини, що спричиняють кризу парадигми, а так само те, як співвідносяться різні парадигми.

Також важливим є питання про недоліки парадигмальної концепції наукового знання.

Імре Лакатос ( 1922-1974) спробував створити інтегральну модель, яка б скасувала недоліки концепції Поппера, зберігши її позитивні елементи, і включила в себе ідею наукових революцій, примиривши її з реальною історією науки.

Лакатос запровадив поняття Науково-дослідна програма (НДП), що складається з таких основних структурних елементів:

• ядро – аксіоматичний фундамент програми:

1. онтологічна структура реальності;

2. методологічні принципи;

3. фундаментальні факти;

• позитивні евристики;

• негативні евристики.

Необхідно визначити призначення позитивних і негативних евристик, і їхню роль у процесі вироблення допоміжних теорій, що формують «захисний пояс».

НДП у процесі свого розвитку проходить два етапи:

1. Прогресивний.

2. Регресивний.

Необхідно чітко сформулювати критерії кожного із цих етапів і причини їхньої зміни, а так само механізм наукових революцій і формування нових НДП.

Стівен Тулмін ( 1922-2009) поставив під сумнів реальність наукових революцій (Т. Кун), запропонувавши альтернативну еволюційну модель.

Суть розвитку науки складається в усе більш глибокому розумінні світу, а не в зміні різних теоретичних систем, що пояснюють факти. Тулмін вводить поняття «матриці розуміння, що еволюціонує», значеннєвий зміст якої вимагає чіткого прояснення.

Стимулом розвитку науки є прагнення поліпшити розуміння, тобто усунути аномалії.

Для опису динаміки наукового знання Тулмін удається до аналогії з теорією еволюції Ч. Дарвіна. Основні механізми розвитку науки: мінливість і відбір.

Теорія розглядається не як логічна структура, а як популяція понять. Необхідно розуміти її призначення, а так само те, як зв'язані між собою еволюція теорій і матриці розуміння.

Важливим є питання про внутрішні (інтелектуальні) і зовнішні (соціальні, психологічні, економічні, політичні) фактори еволюції наукового знання. Необхідно уточнити зміст цих факторів і механізм їх дії.

Матриця розуміння направляє мінливість у прийнятне русло й відповідає за відбір, у той же час стимулюючи пошук рішення аномалій. Це змушує дослідників генерувати варіанти нових популяцій понять, що подібно з мутаціями.

Необхідно виявити, у чому складається суть аналогії між діяльністю вченого й селекціонера.

Пол (Пауль) Карл Фейерабенд ( 1924-1994) поставив під сумнів можливість створення універсальної моделі наукового пізнання, тому що в процесі свого розвитку наука не підкоряється яким-небудь універсальним правилам або методам.

Необхідно обґрунтувати тезу про те, що наявність будь-яких стандартів і універсальних (загальних і постійних) правил, методів, цілей, традицій суперечить самій суті наукового пізнання, й знайти контраргументи.

Альтернативою існуючим моделям розвитку й методології науки є методологічний анархізм. В основі методологічного анархізму лежать два принципи:

• принцип проліферації – найбільшою пізнавальною цінністю володіють максимально несумісні теорії (ідею висловив К. Поппер);

• принцип несумірності – не існує універсального критерію оцінки теорій (ідея схожа з несумісністю парадигм у концепції Т. Куна).

Всі значимі відкриття в науці відбувалися саме шляхом відмови від існуючої методології й введенням нової.

Аналізуючи історію науки, Фейерабенд доходить висновку, що в дійсності наука не є винятково раціональною: її розвиток відбувається всупереч тому, що на даному етапі вважається розумно обґрунтованим і припустимим.

Необхідно прояснити, чи зберігається при визнанні ірраціональності науки можливість її принципового відокремлення від ненаукових форма знання – міфу, релігії.

Які позитивні наслідки може мати запропоноване Фейерабендом нивілювання статусу науки з усіма іншими пізнавальними системами?

Контрольні питання:

1. Чому теорія не може вважатися узагальненням експерименту?

2. Чому принцип верифікації не може бути достатньою основою для демаркації (розмежування) науки й ненауки?

3. Які обмеження індуктивного методу побудови наукової теорії?

4. Які важливі гносеологічні проблеми, властивому критерію верифікації, вирішує критерій фальсифікації?

5. У чому різниця подань К. Поппера й И. Лакатоса щодо наслідків наявності фальсифікуючу теорію фактів?

6. Які етапи розвитку науки можна ототожнити з науковими революціями?

7. Які фактори спричиняються розвиток парадигми?

8. Які основні структурні елементи науково-дослідних програм виділяє И. Лакатос; яка специфіка їхньої взаємодії?

9. У чому різниця між поняттями «парадигма» і «науково-дослідна програма»?

10. Які основні положення еволюційної моделі науки С. Тулмина?

11. Що таке «матриця розуміння», які основні фактори її розвитку?

12. У чому складаються основні критичні положення концепції П. Фейерабенда?

13. У чому обмеженість запропонованого П. Фейерабендом анархістського методологічного проекту?

Рекомендована література:

1. Вайцзекер К.Ф. Физика и философия // Вопросы философии. - 1994. - №1.

2. Гейзенберг В. Физика и философия. V. Развитие философских идей после Декарта в сравнении с современным положением в квантовой теории. - М., 1989.

3. Кун Т. Структура научных революций. - М.,1977.

4. Купцов В. Философия и методология науки. – 1996.

5. Лакатос И. Методология научно-исследовательских программ // Вопросы философии. – 1997. - №7.

6. Микешина Л.А. Методология научного познания в контексте культуры. - М.: Академический проект, 1992.

7. Поппер К. Логика и рост научного знания. - М.: Прогресс, 1983.

8. Порус В.Н. Спор о научной рациональности // Философия науки. - Вып. 3: Проблемы анализа знания. – М., 1997.

9. Порус В.Н., Черткова Е.Л. «Эволюционно-биологическая» модель науки С. Тулмина // В поисках теории развития науки (Очерки западноевропейских и американских концепций XX века). – М., 1982.

10. Современная западная философия: энциклопедический словарь. - М.: Культурная Революция, 2009.

11. Степин В.С. Становление научной теории. - М., 1976.

12. Степин В.С., Кузнецова Л.Ф. Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации. - М., 1994.

13. Фейерабенд П. Наука versus рационализм / Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. – М., 1986.

14. Штанько В.І. Філософія і методологія науки. – Харків, 2002.

15. Штанько В.І. Філософія. Навчальний посібник. – Харків, 2002.