Русь

В. М. Даренська

Культура Давньої Русі

Навчальний посібник для студентів гуманітарних спеціальностей

вищих навчальних закладів

Харків

«Факт»

2012

УДК 94(47) ББК 63.3 (4УКР)

Д20

Рецензенти:

С. А. Титаренко, доктор філософських наук, професор; І. В. Грицьких, кандидат історичних наук, доцент

В оформленні цієї книги було використано іконографічне зображення «Навчання грамоті» з давньоруського вчительного Євангелія кінця ХІІ століття

Даренська В.М.

Д20 Культура Давньої Русі: навчальний посібник / В. М. Даренська. —

Х.: Факт, 2012. — 264 с. ISBN 978-966-637-715-2

Даний навчальний посібник являє собою нарис історії культури Давньої Русі як комплексу духовних здобутків суспільства. До змісту духовної культури включаються при цьому не тільки література та різні форми мистецтва, але й спосіб життя, система цінностей, традиційтавірувань. Центральнемісцевконцепціїпосібниказаймаєпроцес християнізації Давньої Русі. Основні царини давньоруської культури розглядаються як різнобічні форми переходу народу Русі від язичницького до православного світогляду.

Даний посібник належить до жанру підручника-монографії. Специфіка такого підручникаполягає, по-перше, утому, щовіннеєпростоюкомпіляцієюзагальновідомих поглядів і фактів, а спирається на власну авторську концепцію. Другою його особливістю є авторський відбір конкретних тем. Книга може використовуватися як навчальнийпосібниквикладачамитастудентами-гуманітаріямирізнихспеціальностей, що вивчають спеціальні курси історії культури. Вона може бути корисною всім, хто цікавиться минулим України, внеском її народу в скарбницю світової культури.

Розрахована на широке коло читачів.

УДК 94(47) ББК 63.3 (4УКР)

ПЕРЕДМОВА

Чим ближче ми повертаємося до Давньої Русі і чим уважніше починаємо дивитися на неї (але не через вікно, прорубане Петром у Європу,

а тепер, коли ми сприйняли Європу як свою — таку, що стала для нас «вікном у Древню Русь», на яку ми дивимося як чужі, ззовні), тим ясніше для нас, що в Древній Русі існувала своєрідна

івелика культура — культура глибокого озера Світлий Яр, нібито незрима, не дуже зрозуміла

іпогано вивчена, — така, що не піддається виміру нашими європейськими мірами висоти культури і не підкоряється нашим шаблонним уявленням про культуру.

Академік Д. С. Ліхачов1

Історіякультури— джерелокультурисучасноїімайбутньої. Найбільш творчііславніперіодивісторіїкожногонародубулисаметі, коливінзвертавсядодосвідусвоїхпредківізнаходивтамзразкидлявласнихсучасних звершень. Але так само і у житті кожної окремої людини: це життя є настільки змістовним і справді культурним, наскільки воно здатне вмістити

всебе здобутки культури минулих поколінь. Так само і навпаки: відриваючись від цього віковічного досвіду, впадаючи у безпам’ятство, вважаючи себе настільки «прогресивною», що попередній досвід людства і власного народу їй вже начебто не потрібен, — така людина, на жаль, незворотнє деградує не тільки в культурному, але й у психологічному, моральному і особистісному відношенні, стає примітивною.

Де ж можна знайти такі джерела? Звичайно, кожна історична доба має свої здобутки. Але саме Давня Русь — це первісне джерело нашого народу і нашої культури, а відтак, і основа нашої історичної пам’яті. Звичайно, що для універсальної освіченості людини треба знати і загальнолюдську скарбницю культури, створену багатьма народами. Але парадокс полягає

втому, що до цієї загальнолюдської скарбниці можна наблизитись тільки через своє, рідне — тільки порівнюючи і поєднуючи своє та інше, щоб це інше також стало своїм.

Мета цього посібника — викласти основні знання з історії давньоруської культури таким чином, щоб вони дали студентові відчуття джерел власної культури. Даний посібник належить до жанру підручникамонографії. Специфіка такого підручника полягає, по-перше, у тому, що він не є простою компіляцією загальновідомих поглядів і фактів, а спирається на власну авторську концепцію. Другою особливістю такого під-

1Лихачев Д.С. Избранное: Мысли о жизни, истории, культуре. — М.: Российский фонд культуры, 2006. — С. 271.

3

ручника є авторський відбір конкретних тем; оскільки матеріалів з історії культури Давньої Русі існує неосяжна кількість, і завжди треба робити відбір. В нашому посібнику відібрані такі окремі явища давньоруської культури, які не охоплюють її як ціле, але розкривають її найцікавіші і найхарактерніші риси. Ці окремі явища не просто згадуються і перелічуються; кожному з них присвячено окремий спеціальний аналіз, який має характер окремого дослідження.

На жаль, у наш час викладання історії культури часто вироджується

впросте нагромадження окремих фактів, імен, назв тощо, за якими студент не може побачити саме культури як такої, тобто як цілісного процесу творчого буття людей, сповненого конкретним світоглядним смислом. Отже, принцип викладання культури є процесом розкриття світоглядного змісту культурних процесів на конкретному фактичному матеріалі. Сутнісна специфіка історії культури як навчальної дисципліни полягає

втому, що викладання національної традиції, що досліджуються у царинах різних наук (історії, філології, фольклористики, мистецтвознавства, історії філософії тощо) має відбуватися методом світоглядного синтезу,

спрямованого на свідоме освоєння і відтворення загальнолюдських смислів, цінностей та образів культури, які відобразилися у специфічних формах національного буття.

Особливо це стосується культури віддалених від нас діб історії. Як пише Ю. Павленко, «Сучасне людство лише починає усвідомлювати, який величезний шар досвіду сотень попередніх поколінь воно не помічало упродовж панування класичної раціоналістично-експериментальної парадигми Нового часу. Так, ми поступово почали втрачати відчуття єдності людини з Космосом, таке притаманне традиційним цивілізаціям, утомучислі... ХристиянськомусвітуСередньовіччя»1. Давньоруськакультура і є нашим вітчизняним різновидом християнського світу Середньовіччя, а отже, може живо і реально відкривати нам інший світоглядний досвід, звернений до нашої духовної свободи.

Утім, придослідженніівикладаннікультуривіддаленихдібісторіїтреба чітко дотримуватися принципу світоглядної адекватності. На жаль, щодо культури Давньої Русі деякі з сучасних авторів навіть доходять до відвертої фальсифікації справжнього змісту певних культурних явищ, витлумачуючи їх із точки зору свого власного світогляду. Наприклад, таке часто відбувається, коли історія цієї культури тлумачиться з атеїстичної точки зору, а отже, повністю ігноруючи релігійний зміст давньоруської культури. Останнім часом з’явилася також не менш деструктивна тенденція перетлумачувати зміст культури Давньої Русі у «неоязичницькому» дусі, ігноруючи її християнську сутність.

1Павленко Ю. Микола Чмихов і світоглядне підґрунтя його космоархеологічної концепції // Чмихов М. Від Яйця-райця до ідеї Спасителя. — К.: Либідь, 2001. — С. 7—8.

4

Нарешті ще одним важливим принципом даного посібника є принцип конкретності і наочності. Як це не дивно, але глибинний світоглядний сенс культури найлегше передати не через абстрактні формулювання, але черезконкретний, заглибленийаналізокремогообраного явищакультури (події, твору, особистостітощо), якіспеціальновідібраніякнайважливіші. Загальне завжди стає зрозумілим і наочним лише у конкретному.

Історичні етапи розвитку Давньої Русі

1)Дохристиянський. У цей період відбулося виникнення давньоруської державності на півночі Русі (регіон Ладога — Новгород), перша згадка про яку датується 852 роком, коли «почала прозиватися Руська земля»1.

У882 роціварязькийкнязьОлег(Хельг) захопивКиївіпереністудицентр давньоруської державності, оскільки це давало можливість близьких контактів із Візантією. Нарешті, у 988 році київський князь Володимир (у хрещенні Василь) охрестився у православну віру і розпочав систематичне хрещення усієї Русі. Хоча до цього часу Православ’я вже розповсюджувалося на Русі після хрещення його бабці княгині Ольги (у хрещенні Олени), ймовірно, у 955 році, — тим не менше, завершенням цього періоду треба вважати саме 988 рік.

2)Київський період давньоруської християнської культури. Починаючись від 988 року він триває до остаточного розділення Русі на сукупність політично самостійних держав-князівств. Досить умовним, але символічним кінцем цього періоду можна вважати 1169 рік — рік взяття і пограбування Києва союзом 12 князів, які представляли практично всі самостійні регіони Русі на чолі з найавторитетнішим з них Андрієм Боголюбським. Цей акт, попри свою жорстокість, мав позитивне історичне значення: він прискорив розвиток культури і економіки «вглибину», тобто в кожному окремому регіоні Русі, які вже і до того були самостійними, але економічно і культурно залежними від Києва. У цей час реальний центр культури і економіки вже змістився знову на північ — у Володимирське князівство (внаслідок потужної міграції населення з півдня і заходу на вільні землі цього князівства), а також і у Новгород2. У той час як Київ навіть втрачав риси руського міста — його населення вже великою мірою складалося із іноземних купців та переселенців з кочового степу: торків, половців, чорних клобуків та інш. Отже дії князів були цілком логічним актом національного спротиву іноземцям, захистом руської культурної традиції.

3)Період розвитку регіональних центрів давньоруської культури.

Займає період з середини XII століття до татаро-монгольської навали

1Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком). — К.: Радянський письмен-

ник, 1990. — С. 27.

2Див.: Кожинов В.В. Путь Руси из Киева во Владимир // Кожинов В.В. Грех и святость русской истории. — М.: ЭКСМО, 2010. — С. 39—61.

5

(1238—1240). Це період максимального розквіту давньоруської культури

увсіх її царинах — від кам’яного будівництва і заснування нових міст (так, під 1147 роком вперше згадується Москва), до літератури, мистецтва і ремесел. Утім, давньоруська культура у цей час є цілком єдиною

усвоїх найвіддаленіших регіонах, хоча регіони стали цілком самостійними державами (а їхня кількість коливалась від 10-ти до 15-ти). Це період

багатодержавності Давньої Русі. Але саме єдина культура поєднувала багатодержавну Русь у єдине ціле. Свого часу видатні українські історики М. О. Максимович і М. І. Костомаров запропонували визначати цей історичний феномен поєднання багатодержавності із єдністю культури

імовирізнихземельпоняттям«руськийсвіт» — тобтоРусьутворилацілий «світ» різноманітних земель із єдиною культурою, мовою і вірою. Вельми яскравим прикладом єдності давньоруської культури є той факт, «КиєвоПечерський патерик» — один з найголовніших духовних творів Давньої Русі — був написаний саме у цей період, але не в самому Києві, а вже

уновому духовному центрі — єпископом Володимирським і Суздальським Симоном.

4)Період занепаду давньоруської культури продовжувався від татаромонгольської навали до входження західної і південної Русі до складу нової держави — Великого Князівства Литовського (зокрема, Києва

у1362 році), з одного боку, і до початку звільнення східної Русі від татарської залежності — тобто, до Куликовської битви і перемоги над татарами 1380 року. Після цього історична доба Давньої Русі завершилася і почався інший етап нашої історії.

Проблема спадкоємності давньоруської культури

Хоча культура Давньої Русі із самого свого початку великою мірою розвивалася саме на теренах сучасної України (більше чверті території ДавньоїРусі— цеземлісучасноїУкраїни), тутвідбулосяіїїхрещення, тим неменшеспадкоємністьміждавньоруськоюіпізнішоюукраїнськоюкультурою є окремою науковою проблемою. Річ у тім, що вже у XVII столітті внаслідок іноземного панування і нав’язування західноєвропейських культурних зразків на теренах України вже практично не залишилося давньоруської культурної традиції. Ця традиція — зокрема, архітектурні стилі, літописнаспадщина, давньоруськібилини, елементиодягутощо, — на той час збереглися тільки у північній — Московсько-Новгородській Русі. Саме у цей час і формується нова українська культурна традиція і народна українська мова.

Отже, чи існує спадкоємність і чи можемо ми вважати культуру Давньої Русі органічною частиною історії української культури? На нашу думку, безумовно, можемо, оскількитакаспадкоємністьзберігаласяуголовному— у самому «ядрі» культури, її духовній основі: у традиції Православної віри.

6

Щоправда, у наш час є досить поширеною і точка зору, згідно з якою, навпаки, давньоруська культурна спадщина начебто належить тільки сучасним українцям і більш нікому. Така точка зору має не наукове, а суто ідеологічне походження. Вона не може розглядатися всерйоз, оскільки суперечитьусійсукупностіісторичнихфактів. Окрімфактуєдностідавньоруської культури і зміщення її центру на північ ще у домонгольский період, іншим принциповим фактом є єдність давньоруської мови. Як пише академік П.П. Толочко, «підтвердженням мовної єдності давньоруських земель може бути і такий історичний факт. У XII ст. відбувалось активне заселення і господарче освоєння Суздальсько-Заліського краю. Особливо потужним був колонізаційний потік із Південної Русі. Якщо погодитися

здослідниками, якідоводять, щовжевцейчастутсформуваласьукраїнська народністьіїїмова, топриродночекатиуСуздальсько-Заліськомукраїтих самих мовних ознак, які пізніше стали характерними для Українського Подніпров’я. Іншими словами, вихідці з Південної Русі, якщо вони були

уXII-XIII ст. вже українцями, мусили принести з собою на північний схід не тільки гідронімічну і топонімічну номенклатуру (Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж, Десна, Переяслав, Галич, Перемишль, Звенигород та ін.), а й українську мову. Тим часом нічого подібного тут не трапилось»1. Провідний сучасний спеціаліст з історії української мови Віталій Русанівский писав: «давньоруська мова далека від специфіки сучасних українськихговорів, ітомупотрібновизнати, щословникостанніхувсьому істотному, що відрізняє його від великоросійських говорів, утворився впізнішийчас»2. ЦепідтверджуєвисновокакадемікаП. П. Толочко, згідно

зяким«створенанамовнійосновіспорідненихсхіднослов’янськихплемен в умовах існування єдиної держави, давньоруська мова не розпалась

уXII—XIII ст., а надовго пережила Київську Русь»3. Відмінності між східнослов’янськими мовами сформувалися лише у XVI—XVII століттях (причомунайбільшсхожоюнадавньоруськузалишиласясучаснаросійська мова, оскільки українська та білоруська сформувалися під сильним польським впливом). Отже, мовний аспект питання про спадкоємність взагалінеєпринциповим. Принциповимєпитання: наскількинамвдається відтворюватидуховнеісвітоглядне«ядро» давньоруськоїкультури? Саме цим і визначається ступінь спадкоємності.

На думку М.І.Костомарова, поміж різними народностями Давньої Русі «здавна мали бути відмінності», які поширилися, як він висловлюється, «після розділу Руського світу на окремі князівства»4. Разом з тим, сам

1Толочко П.П. Київська Русь. — К.: Абрис, 1996. — С. 250.

2РусановскийВ.М. Происхождениеиразвитиевосточнославянскихязыков. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 27.

3Толочко П.П. Київська Русь. — С. 251.

4Костомаров Н.И. Мысли о федеративном начале в древней Руси // Костомаров Н.И. Русский мир. — К.: «Радуга», 2006. — С. 53.

7

М.І. Костомаров зазначає, що «южноруський народ», тобто предки сучасних українців, «став у супротив із чужими народностями» (насамперед, поляками), а тому «у його особливій народності яскравіше за все виразилися риси, які складали ознаки загальної руської народності, виявилася його приналежність до загального Руського світу, — такі риси, як віра, книжна богослужебна мова та історія, що нагадувала йому про давній зв’язок із загальноруським світом»1. А отже, і сучасні українці є повноправними спадкоємцями культурної традиції Київської Русі лише у тому разі, якщо вони зберігають саме ці «ознаки загальної руської народності» — тобто, Православну віру, церковнослов’янську мову та спільну загальноруську історію. Саме це і є наше справжнє історичне коріння.

Заради збереження цього коріння і вивчається культура Давньої Русі.

1Костомаров Н.И. Две русские народности // Костомаров Н.И. Русский мир. — К.: «Радуга», 2006. — С. 87.

8

ЧАСТИНА ПЕРША

ДОХРИСТИЯНСЬКА КУЛЬТУРА СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Знати свої дохристиянські вірування неодмінно треба, бо без них нема можливості глибше

й повніше зрозуміти чисте Християнство,

атакож історію культури й історію літератури, засновані на духові народу.

І. Огієнко1

ГЛАВА 1. СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИЙ ЯЗИЧНИЦЬКИЙ СВІТОГЛЯД

Витоки слов’янської міфології

Серцевиною культури давніх слов’ян, як і культури будь-якого народу, є світогляд. Уяву про світогляд слов’ян дають їхні вірування та міфологія. Тому вивчення міфології вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вона почала формуватися ще на світанку людської цивілізації. Крімтого, етнографіяслов’янськихнародівдаєнамбагатийідорогоцінний матеріал для вивчення релігійних вірувань стародавніх слов’ян та їх залишків у сучасній культурі.

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов’ян була міфологія. Слов’янськаміфологія— цедавніміфологічніуявленняслов’янязичників до прийняття християнства в 988 році. Оскільки цілісність слов’янського язичництва була зруйнована в період християнізації слов’ян, то суттєвим аспектом вивчення слов’янського язичництва єповнавідсутністьфіксаціївищоїміфологіїтаслов’янськихміфологічних текстів. Як зазначають дослідники, «слов’янська міфологія не була записана й літературно оформлена, але її сліди залишились як в мові, так і в образотворчому мистецтві. Передача в давньослов’янських перекладах грецьких термінів «міфос», «міфологія» через «кощуна», «кощунословіє» та інш. дозволяє вважати, що цими словами позначались язичницькі космогонічні сказання»2.

Міфологія—цеодназпершихформсвідомості,якавиражалавідношення народів до навколишнього світу. Міф (з давньогрецької «mythos») вперекладіозначає«слово», «переказ», іміфологія— цезібранняпереказів. Кожний народ пройшов ті ступені свого розвитку, коли міфологічний світоглядбуводнієюзголовнихформсвідомості, вцьомусенсіміфистали

1Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Історичнорелігійна монографія. — К.: АТ «Обереги», 1994. — С. 9.

2Щапов Я. Н. Церковь в древней Руси (До конца XIII в.). // Русское православие: вехи истории. — М.: Издательство политической литературы, 1989. — С. 11.

9

своєріднимипершимивідповідяминавічніпитанняпропоходженнясвіту та людини. Як зазначають дослідники, язичницький світогляд землеробів СхідноїЄврописклавсявII—I тисячоліттідон. е., вепохупервісноголаду та бронзового віку, задовго до виникнення слов’янських держав. У давніх слов’янсформувавсякультземлі, сонця, дощу, річок, джерел, тобтовсього того, що було пов’язано з виробничою діяльністю землероба. Залежність кількості врожаю не тільки від вкладеної праці, але й від природних, перш за все погодних, умов, від правильного вибору часу робіт надавало особливе значення річному сільськогосподарському циклу та підкоряла йому все життя давньоруського землероба. «Не володіючи науковими знаннями про оточуючий світ, про причини погодних явищ, зміни пір року, народження та смерті, людина раннього середньовіччя знаходилася в полоні складних релігійних, зокрема магічних, вірувань, обожнюючи постійноповторюваніприродніявища. Соціальнеускладненнясуспільства сприяло й виникненню різних рівнів богів»1.

На відміну від античної міфології та міфологій країн Сходу, які мають давні міфологічні твори (Іліада, Веди), тексти слов’янських міфів не дійшли до нашого часу, оскільки в ті далекі часи, коли створювалися міфи, слов’яни ще не мали писемності. Тому наразі можлива лише реконструкція цієї язичницької міфології з різних джерел, а саме на базі вториннихписьмових, фольклорнихіречовинних джерел. Цюважливість значення реконструкції різноманітних джерел зазначають і дослідники: «що представляли собою боги руського язичництва? Це питання має безпосереднє відношення до мистецтва, адже з язичницькими образами протягом багатьох віків пов’язаний образотворчий фольклор, який впливав на оздоблення храмів та рукописів, не кажучи вже про ювелірні прикраси, народний костюм та традиційне житло. Сучасні уявлення про вірування наших слов’янських предків — це більшою мірою результат складних теоретичних реконструкцій»2.

Реконструкція язичницької міфології та культу зазвичай проводиться за декількома напрямками. По-перше, вивчаються дані археологічних розкопок. Розкопки на територіях давньоруських міст показують всю різноманітність побуту міського життя. Численні знайдені клади та могильники донесли до нас предмети домашнього вжитку та ювелірні прикраси. Як зазначають дослідники, «на момент нашестя Батия на Русь було сховано в землю велику кількість княжих та боярських скарбів, які містили золоті та срібні жіночі прикраси. Тут і діадеми, і колти, і моністи, і браслети, прикрашені язичницькою символікою: птахи-сірини (русалки-

1Щапов Я. Н. Церковь в древней Руси (До конца XIII в.). // Русское православие: вехи истории. — М.: Издательство политической литературы, 1989. — С. 10.

2Петров-Стромский В. Тысяча лет русского искусства: история, эстетика, культуро-

логия. — М.: ТЕРРА, 1999. — С. 11—12.

10