1. Цель и задание научной дисциплины "История Украины". Научная периодизация и характеристика основных этапов украинской истории

Исторический процесс на территории Украины шел традиционным, присущим многим народам путем, минуя все известные формационные периоды.

Первый этап истории Украины связан с возникновением человеческой цивилизации, формированием и развитием первобытнообщинного строя.

Древнее разноэтническое население современной территории Украины в своем развитии прошло этапы каменного, медно-каменного, бронзового и железного веков. В процессе эволюции современного человека совершенствовались орудия труда и менялись формы хозяйственной деятельности от примитивных - собирательства, охоты и рыболовства — к более сложным - скотоводству, земледелию и ремеслу. Были созданы соответствующие типы общественно-хозяйственной организации жизни первобытная палеолитическая и родовая общины, затем соседская община и племенная структура, сословно-классовое общество

Следующий этап в истории Украины связан с возникновением и развитием раннефеодального государства Киевская Русь. К наиболее сложным и проблематичным относятся вопросы о происхождении и расселении славян, становлении и развитии государственности у восточных славян. В политической истории Киевской Руси можно выделить следующие периоды

• 1. Первая половина IX - конец X вв. — формирование и возникновение раннефеодального государства, значительное расширение границ Руси, развитие феодальных отношений.

• 2 Конец X - до 30-х годов XII в - наивысший расцвет Киевской Руси как единого государства

• 3 30-е годы XII в. - 40-у годы ХШ в - этап феодальной раздробленности и постепенного упадка Киевской Руси

В период XIV - первой половины XVII вв. украинские земли, ослаб пенные внутренними противоречиями, монголо-татарским игом, оказались за хваченными соседними государствами' Польшей, Литвой, Турцией. Тем не менее, в этот период продолжалось формирование украинской народности. Усиление национального, социального и религиозного угнетения привело к мощному национально-освободительному движению, ведущая роль в котором принадлежала казачеству. Проблема казачества, феномен Запорожской Сечи, как зародыша новой украинской казацкой государственности, является одной из центральных в украинской историографии. Освободительная война (1648 -1654 г.г) стала кульминацией в проявлении национального самосознания украинского народа и возрождении украинской государственности. С середины XVII до конца ХVШ вв. происходила борьба за господство на украинских землях между Россией, Польшей и Турцией, которая завершилась подчинением большинства украинских земель России, Политическая жизнь Украины этого периода была ознаменована борьбой за сохранение украинской государственности в форме гетманщины в условиях укрепления российского абсолютизма, результатом ее была ликвидация Гетманщины (1774 г.), Запорожской Сечи (1775 г.), полкового, военного, административно-территориального устройства украинских земель (начало 80-х годов) и полной ликвидацией украинской автономии.

В XIX - начале XX вв. большая часть украинских земель входила в состав Российской империи, Галичина, Буковина, Закарпатье находались под властью Австро-Венгрии. Основным содержанием социально-экономического развития Украины было разложение феодально-крепостнической системы и формирование в ее недрах капиталистических отношений, их интенсивное развитие. Общественно-политические процессы характеризовались обострением классовых противоречий, формировавшем революционного демократизма, становлением украинской нации и ростом национального самосознания, образованием политических партий

Особое место в истории Украины занимает период 1917 - 1920гг. когда шел поиск путей развития украинской государственности от провозглашения УНР к гетманскому режиму П.Скороггадского и Директории, завершившийся образованием УССР.

В последующие 70 лет в составе СССР Украина приняла формы советской государственности, разделив с другими народами Советского Союза все испытания, трудности, героизм и трагизм этого времени.

Со второй половины 80-х - н. 90-х г. в истории Украины начался новый период возрождения украинской государственности.

2. Теории и причины возникновения Киевской Руси. Первые киевские князья Проблема происхождения русской государственности и самих названий «Русь», «Русская земля», «русский» - одна из самых древних и наиболее дискуссионных в отечественной исторической литературе [1, 26]. Первым предпринял попытку осмыслить этот вопрос Нестор в «Повести временных лет». В ней он сформулировал две версии происхождения славянского государства и попытался их совместить: варяжская (новгородская) издавна в земли новгородцев приходили варяги из-за моря и брали с них дань [1,26]. В 859 году новгородцы восстали и прогнали варягов, стали сами «владеть землёй» и ставить города. Но вскоре между ними начались усобицы. Собравшись на совет, новгородцы решили искать себе князя и послали «к варягам, к руси» сказать: «Земля наша велика и обильна, да наряда (порядка) в ней нет. Да, пойдите княжить и володеть нами». Пришли три брата-варяга с дружинами. Старший брат Рюрик стал княжить в Новгороде с 862 года, средний брат Синеус на Белозере, младший брат Трувор в Изборске. Вскоре братья Рюрика умерли, а он сделался единодержавным князем на Севере. славянская (киевская) государство возникло на земле полян в VI веке, где в доваряжский период проживали три брата: Кий, Хорив и Щек родом из славян. Старший брат, Кий, был основателем Киева и родоначальником славянской династии, а Киев являлся административным центром племенного объединения полян [1, 27]. Это летописное сказание разделило историков на два лагеря: норманистов и антинорманистов. Авторами норманской теории были приглашённые в XVIII веке немецкие учёные члены Российской Академии наук Г.З. Байер, Г.Ф. Миллер, А.Л. Шлёцер. Суть их теории: создание Русского государства стало возможным только при участии варягов, т.е. представителей германских племён. Цель теории: доказать неспособность восточных славян, а следовательно, и русской нации к самостоятельному историческому творчеству; обосновать утверждение о том, что славянами должны управлять более способные в государственном строительстве нации, в частности, немцы. В основе их теории лежала легенда из «Повести временных лет» о призвании северными племенами (восточнославянскими и угро-финскими) в качестве князя Рюрика, который и стал основателем древнерусского государства. Точку зрения скандинавского происхождения династии киевских князей разделяли Н.М. Карамзин, М.Н. Погодин, С.М. Соловьёв, В.О. Ключевский [2,241]. С.Ф. Платонов на основе анализа различных источников пришёл к выводу, что варягами греческие, арабские и византийские авторы называли наёмные дружины норманнского происхождения. На Руси варяги выступали в качестве воинов-наёмников, купцов, посланцев славянских князей. Таким образом, варяги это норманны, жившие по берегам Балтийского моря. Норманнов принято отождествлять со скандинавами. Первым критиком норманнской теории стал М.В. Ломоносов. Он отрицал варяжское происхождение древнерусского государства, этноним «Русь» связывал с рекой Рось на юге. Опираясь на «Сказания о князьях Владимирских», он доказывал, что Рюрик был славянином родом из Пруссии, а так как руссы, по его мнению, были славянами, то и пруссы также являлись славянами. Ломоносов стал основоположником антинорманистского направления. Его гипотезу развивали в XIX веке историки Д.И. Иловайский, М.С. Грушевский и др. Критики норманнской теории, как и её сторонники, в последующие годы стали различать два аспекта этой проблемы: причины образования древнерусского государства и этническое происхождение династии киевских князей. В советский период истории версия о призвании варягов вообще отвергалась, а значит, отвергалась и их роль в образовании Киевской Руси. В зарубежной литературе и сегодня преобладает норманистский взгляд на образование древнерусского государства у восточных славян. Для выработки окончательного решения по вопросу о роли варягов в образовании русской государственности нельзя не опереться на выводы С.Ф. Платонова. В своей работе «Лекции по русской истории» он говорит о том, что варяги не повлияли на основные формы общественного быта славян, не принесли чуждого влияния, а наоборот, сами пришельцы и их дружины подверглись быстрой славянизации. Ещё более определённо на сей счёт высказались авторы сборника «Наше отечество. Опыт политической истории». Они утверждают, что призвать на княжение можно в том случае, если есть где княжить, т.е. имеются хотя бы полугосударственные образования. Современные историки, преодолевая крайности норманизма и антинорманизма, пришли к следующим выводам [2,242]: процесс складывания государства начался до варягов, сам факт их приглашения на княжение свидетельствует о том, что эта форма власти была уже известна славянам; варяги ускорили этот процесс, сыграв роль катализатора; Рюрик реальная историческая личность, положившая начало первой правящей российской династии; этноним «Русь» северного происхождения (является, скорее всего, собирательным именем, под которым скрывалась этносоциальная группа, состоящая из представителей разных народов, занимающаяся морским разбоем, торговлей и представляющая собой дружину князя) от финского ruotsi «гребцы» [1,36]. Сегодня в исторической литературе существуют и другие теории, объясняющие происхождение государства: теократическая теория божественного происхождения, согласно которой государство даётся человеку Богом; патриархальная государство возникает как система отношений в разросшейся семье; договорная переход общества к государственному образованию достигается путём заключения договора, с помощью которого люди объединяются в государство и подчиняются ими же установленной власти, её назначение регламентация отношений в этом обществе и самого общества с окружающим миром. Своеобразным вариантом договорной теории была норманнская теория; марксистская государство появилось с разделением труда, частной собственности и классов. Оно является орудием господствующего класса для сохранения своей власти. Таким образом, возникновение государства закономерный результат развития общества. Древнерусское государство, Киевская Русь первое крупное и устойчивое объединение восточных славян. Оно сложилось в результате сложного взаимодействия внутренних и внешних факторов, охватывающих эономическую, социальную, политическую и духовную жизнь славян [1, 38]. Социально-экономические факторы: рост производительности труда; развитие земледелия; переход к трёхполью (озимые, яровые, пар); углубление разделения труда; развитие промыслов, ремесла, обмена и внешней торговли (обеспечило появление избыточного продукта и создало условия для выделения из общины княжеско-дружинной группировки). Социально-политические факторы: переход к соседской общине; складывание межплеменных союзов; усиление власти князя и дружины; рост имущественной и социальной дифференциации. Внешнеполитические факторы: защита от набегов соседей (хазар, норманнов); необходимость контролировать торговые пути; сбор дани с покорённых территории; взаимодействие с более развитыми цивилизациями. Аналоги империя Каролингов, Болгария, Венгрия, Польша.

3. Если бы первые киевские князья были сведущи в нашей современной теории государственного строительства, они, несомненно, окрылились бы ее высокими целями и идеалами. Но, к величайшему сожалению, они не знали этой теории. И потому были бы весьма удивлены, если бы им сказали, что они движимы идеей создания могущественного государства или цветущей цивилизации. По-видимому, могущество и богатство они понимали проще. А если чем и были движимы в своем не знающем ни отдыха, ни жалости стремлении к тому и другому, так это именно поиском непосредственных источников обогащения. Например, когда «вещий» Олег завоевывал Киев, объединяя его с Новгородом, он несомненно отдавал себе отчет во всех преимуществах обладания обоими крупнейшими «складами» на торговом пути «в греки» (и главное — «из греков»). Вообще деятельность князей по большей части сводилась к торговле и собиранию дани. Каждую весну, лишь только реки освобождались ото льда, собранная за зиму дань должна была сплавляться в Киев. Ее исправно платили многочисленные восточнославянские племена. Тем временем в Киеве уже готовилась к дальнему плаванью целая армада княжеских судов. Доверху груженные мехами и невольниками, эти суда под конвоем княжеских дружинников отправлялись в Константинополь. Путешествие было сложным и опасным. Ниже Киева предстояло преодолеть днепровские пороги — или же погибнуть в бушующем водовороте. Последний порог, носивший зловещее название Ненасытец, считался непреодолимым. Его приходилось обходить по суше, волоком перетаскивая суда и подвергая всю экспедицию другой смертельной опасности — попасть в руки кочевников, что постоянно рыскали в тех местах. Американский историк Ричард Пайпс сравнил торговые экспедиции и вообще торговое «предприятие» варягов в Киеве с первыми коммерческими компаниями Нового времени, вроде Ост-Индской или Гудзонова залива, которые действовали на фактически никем не управляемой территории и с целью извлечения максимальной прибыли вынуждены были заниматься минимальным администрированием. «Так и великий киевский князь,— говорит Пайпс,— был прежде всего купцом, а его государство — торговым предприятием, состоящим из слабо связанных между собой городов, чьи гарнизоны собирали дань и тем или иным способом поддерживали общественный порядок». Преследуя свои коммерческие интересы, грабя понемногу местных жителей, первые правители Киева постепенно превратили его в центр огромного и мощного политического образования.

Олег (княжил с 882 примерно по 912 г.). Это первый киевский князь, о котором есть более-менее точные исторические свидетельства. Однако, как уже было сказано, свидетельств этих слишком мало, чтобы составить представление о личности самого Олега. Остается неясным, в самом ли деле он принадлежал к династии Рюриковичей или был первым из примазавшихся к этой династии самозванцев (хотя его связь с Рюриком и «узаконил» несколько веков спустя Нестор-Летописец) . Одно бесспорно: Олег был даровитым и решительным правителем. Завоевав в 882 г. Киев и покорив полян, он затем и над соседними племенами силою утвердил свою власть, т. е. право собирать с них дань. Среди данников Олега оказалось даже такое большое и сильное племя, как древляне. Завоевания Олега не понравились хазарам, и они затеяли с ним войну, кончившуюся печально для них же самих: Олег разрушил их порты на Каспии. Наконец, в 911 г. Олег поставил кульминационную точку в списке своих побед, когда во главе большой армии напал на Константинополь и разграбил его. И все же «Повесть временных лет», по-видимому, преувеличивает его славу, утверждая, будто бы он прибил свой щит на главных воротах византийской столицы. Так или иначе, военная сила Олега оказала нужное давление на Византию, и греки пошли на подписание торгового договора, весьма выгодного для киевского князя.

Игорь (913—945). Игорь правил далеко не столь удачно, как его предшественник. Собственно, с него начинает действовать правило, ставшее затем обязательным для всех киевских князей: вступил на престол — утверди свою власть над мятежными племенами. Первыми против Игоря восстали древляне, за ними — уличи. Несколько лет ему и его дружине пришлось провести в изнурительных походах, чтобы заставить бунтовщиков снова платить Киеву дань. И только после решения всех этих внутренних проблем Игорь смог продолжить дело Олега — дальние полуторговые-полупиратские экспедиции. Мирный договор, заключенный Олегом с Византией, к 941 г. утратил силу. Игорь отправился в морской поход на Константинополь. Но и тут ему не повезло. Византийцы использовали свое новое изобретение — горючую смесь, прозванную «греческим огнем». Флот киевлян был сожжен дотла, Игорь позорно бежал. В результате ему пришлось подписать унизительный договор с византийским императором в 944 г. Впрочем, в том же году Игорь решил попытать счастья на востоке и наконец добился успеха. С большим отрядом воинов он спустился по Волге, разграбил богатые мусульманские города на побережье Каспия и со всей своей добычей безнаказанно возвратился домой. А там пришлось начинать все сначала: взбунтовались древляне. Рассудив, что Игорь слишком часто ходит к ним за данью, древляне во время очередного похода киевского князя в их угодья подкараулили и убили его. Вместе с Игорем погибла вся его свита.

Ольга (945—964) — вдова Игоря. Она правила, покуда не достиг совершеннолетия их сын Святослав. Древние летописцы — составители «Повести временных лет» — явно симпатизируют Ольге (по-скандинавски — Хелга), постоянно говоря о том, какая она красивая, сильная, хитрая, а главное — мудрая. С уст мужчины-летописца срывается даже неслыханный для того времени комплимент «мужскому уму» княгини. Отчасти все это можно объяснить тем, что в 955 г. Ольга приняла христианство: для монаха- летописца это было важно. Однако и с самой объективной точки зрения правление Ольги нельзя не признать выдающимся во многих отношениях. Месть — первая заповедь языческой морали. Расправа Ольги с древлянами была скорой и жестокой. Это, однако, не помешало ей сделать из гибели Игоря надлежащие государственные выводы и провести первые на Руси «реформы». Теперь дань должна была собираться не там и тогда, где и когда заблагорассудится киевскому князю. Отныне жители каждой области точно знали, когда и сколько они должны платить. Заботилась Ольга и о том, чтобы сбор дани не лишал ее подданных всех средств к существованию: иначе кто же будет платить дань впредь? Зато вся дань мехами при Ольге стала поступать прямо в княжескую казну. Это означало, что казна никогда не будет в убытке. За годы правления Ольга объездила свои обширные владения, побывала во всех землях и городах, чтобы лучше узнать свою страну. Да и в отношениях с соседями княгиня старалась обходиться средствами дипломатии, а не войны. В 957 г. она отправилась в Константинополь на переговоры с византийским императором. Киевские источники полны рассказов о том, как она перехитрила императора. Зарубежные хроники более сдержанно оценивают ее дипломатические успехи. Как бы то ни было, сам факт равноправных переговоров с самым могущественным правителем во всем христианском мире свидетельствовал о растущем значении Киева.

Святослав (964—972). «Пылкий и смелый, отважный и деятельный»,— так аттестует киевского князя Святослава византийский летописец Лев Диакон. А украинский историк Михаиле Грушевский остроумно называет его то «запорожцем на киевском престоле», то «странствующим рыцарем», поясняя, что «роль князя-правителя, главы государства в деятельности Святослава вполне отступает на второй план пред ролью предводителя дружины». Война была единственной, всепоглощающей страстью Святослава. По имени славянин, по кодексу чести варяг, по образу жизни кочевник, он был сыном всей великой Евразии и вольно дышал в ее степях и чащах. Эпоха Святослава стала кульминацией раннего, героического периода истории Киевской Руси. В 964 г. 22-летний князь, обуреваемый честолюбивыми замыслами, отправляется в большой восточный поход. Сперва он покорил вятичей — восточнославянское племя, населявшее долину Оки (оттуда, собственно, и происходят современные русские). Затем Святослав спустился в ладьях по Волге и разгромил волжских булгар. Это повлекло за собой острую стычку с могущественными хазарами. Пролились реки крови. В решающем бою Святослав наголову разбил хазарского кагана, а затем стер с лица земли его столицу Итиль на Волге. Дальше он отправился на Северный Кавказ, где и завершил свои завоевания. Вся эта эффектная кампания имела далеко идущие последствия. Теперь, после победы над вятичами, все восточные славяне были объединены под властью киевского князя. Славянам был открыт путь на северо-восток — в те бескрайние просторы, что нынче называются Россией. Разгром хазар поставил точку в давней истории соперничества за гегемонию в Евразии. Отныне Русь безраздельно контролировала еще один великий торговый путь — волжский. Впрочем, падение Хазарского каганата имело и свою неожиданную для Киева оборотную сторону. Хазары были тем буфером, что сдерживал кочевые орды на востоке. Теперь же ничто не мешало кочевникам вроде печенегов хозяйничать в украинских степях. Вторую половину своего правления Святослав посвятил Балканам. В 968 г. он вступил в союз с византийским императором против могущественного Болгарского царства. Во главе огромного войска он ворвался в Болгарию, уничтожил своих противников и овладел богатыми придунайскими городами. Из них ему особенно понравился Переяславец, где он устроил свою ставку. Только угроза вторжения печенегов в Киев заставила князя ненадолго вернуться в свою столицу. Но едва гроза миновала, Святослав, которому принадлежали теперь все земли от Волги до Дуная, заявил, что оставаться в Киеве не намерен: «Хочу жить в Переяславце на Дунае — там середина земли моей, туда стекаются все блага: из Греческой земли — золото, паволоки, вина, различные плоды, из Чехии и из Венгрии серебро и кони, из Руси же меха и воск, мед и рабы». И оставив старшего сына Ярополка править в Киеве, среднего, Олега, отправив к древлянам, а Володимира, младшего, в Новгород, Святослав воротился в Болгарию. Но теперь уже византийский император испугался нового соседа, выступил против него и после долгих и жестоких боев вытеснил из Болгарии. Когда разбитые войска Святослава возвращались в Киев, у днепровских порогов на них напали печенеги. В «Повести временных лет» об этом сказано так: «И напал на него Куря, князь печенежский, и убили Святослава, и взяли голову его и сделали чашу из черепа, оковав его, и пили из него». Так кончил свои дни этот «странствующий рыцарь».

3.Реформы Владимира великого и их историческое значение

Наивысшего подъёма Киевское государство достигло во времена прав­ления Владимира Святославича. Оно стало одним из наиболее могуще­ственных европейских государств, существенно влиявшим на международ­ные отношения. И одной из важнейших мер, к которой прибегнул Владимир, чтобы достичь этого, было провозглашение в 988 г. христианства государ­ственной религией. Правда, христианство утверждалось на землях восточ­ных славян на протяжении продолжительного и сложного периода, начавше­гося задолго до княжения Владимира и длившегося после него.

Одной из главных задач, вставших перед князем в начале его пребыва­ния на киевском княжеском столе, было удержание свыше 20 различных племен и народностей, как славянских, так и неславянских, под властью Киева.

На протяжении 981-984 гг. Владимир укротил восставших вятичей, ради­мичей, установил для них дань “от рала”, также присоединил города Червенской Руси — Червень, Белз, Перемышль, принадлежавшие ляхам (так уже в те времена называли поляков), и земли ятвягов, живших между Нема­ном и Западным Бугом. Этим завершилось объединение земель в со­ставе Киевского государства, границы которого уже простира­лись от Карпат на западе до Волги на востоке, от Новгорода на севере до Чёрного моря на юге.

Владимира беспокоила печенежская угроза, и он постоянно размыш­лял о способах её предотвращения. Всё больше склонялся к тому, чтобы создать на юге Руси эффективную оборону, выстроить на Стугне, Суде, Трубеже ряд крепостей и разместить в них военные гарнизоны.

Для приведения в порядок внутренней жизни князь Владимир провёл реформы: административную — ликвидировал племенные княжения, по­делил всю страну на восемь округов, округа — на волости, во главе которых поставил доверенных лиц или своих сыновей; военную — заменил племен­ную организацию войска феодальной — службой за право владеть земель­ной собственностью; оборонную — осуществил строительство крепостей-укреплений вокруг Киева, ставших опорными пунктами в борьбе против пе­ченегов; судебную — стремился разграничить епископский и градский суды; вёл широкое градостроительство — основал новые города: Владимир на Волыни, Василев на Киевщине; религиозную — на первых порах стремился упорядочить систему языческих верований в своём государстве. Но убедив­шись в невозможности таким образом объединить государство и ввести еди­ный культ, решил принять христианство византийского обряда.

Во времена правления Владимира Святославича Киевское государство достигло кульминации в своём развитии, стало одним из могущественных европейских государств, существенно влиявшим на международные отноше­ния.

Фигура Владимира выделяется среди прочих властителей Руси не только выдающимися способностями создателя государства, но и поразительной внутренней способностью к самосовершенствованию, благодаря чему пол­ностью изменились его поведение, характер, представление о нравственных ценностях, образ жизни. Вне сомнения, тонкий ум политика подсказал ему необходимость проведения реформ для укрепления государства, а мощная воля воплотила их в жизнь. Как талантливый полководец он расширил гра­ницы Руси в западном направлении. Дальновидность дипломата позволила ему развивать отношения со странами Центральной и Западной Европы. И уже этого достаточно, чтобы войти в историю Владимиром Великим. Но величайшее дело Владимира — введение христианства как государственной религии.

4. внутренняя и внешняя политика ярослава мудрого

Зміст

Вступ

Розділ 1. Внутрішня політика Ярослава Мудрого

Розділ 2. Дипломатія Ярослава Мудрого

Розділ 3. Ярослав Мудрий як розбудовник на ниві культури

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

В історії розвитку Київської Русі визначне місце посідає період, коли у Київській Русі княжив Ярослав, шанобливо названий сучасниками Мудрим. Правління Ярослава Мудрого було одним із найблискучіших періодів нашої минувшини. Саме в роки княжіння Ярослава було закладено ті підвалини вітчизняної культурної традиції, які, проявляючись в архітектурі та історіографії, образотворчому мистецтві, книжній освіченості й монастирському житті, продовжували розвиватися у східнослов'янських народів упродовж усіх наступних століть. При Ярославі Мудрому культура Давньої Русі розкрилася в усій повноті й багатстві, а Київ перетворився на одне з найбагатолюдніших й найкрасивіших міст Європи.

Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Володимира - посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Як свідчать літописи, Ярослав Мудрий не стільки князем-дружинником, князем-завойовником, скільки князем-будівником, князем-просвітителем. За князювання Ярослава Мудрого на Русі остаточно утвердилося християнство. З його ім'ям пов'язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури. Князя можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною зазначав, що Ярослав «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців силу, що перекладали з грецької мови на слов'янську. І написали вони багато книжок...» Повесть временных лет. Подготовка текста, перевод, статьи и комментарии Д. С. Лихачева. - М. : Наука, 2007. - С. 291..

Предметом дослідження є висвітлення аспектів внутрішньої та зовнішньої політики, дипломатичної діяльності та культурних процесів Київської Русі за часів княжіння Ярослава Мудрого.

Часи князювання Ярослава Мудрого у Києві позначилися значним посиленням держави, зміцненням нових кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням ремесел і сільського господарства, міських та сільських промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Ці успіхи сприяли зростанню авторитету Київської держави у середньовічному світі. А це, в свою чергу, поклало династичні зв'язки дому Ярослава з панівними династіями Європи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є державотворча та культурна діяльність Ярослава Мудрого.

Актуальність теми даної курсової роботи визначається тим, що розвиток української історичної науки на сучасному етапі зумовлює вивчення свого минулого через дослідження діяльності кращих державних правителів. Адже ставши князем, Ярослав пішов по шляху батька. При ньому була відтворена єдність Русі, зосередження влади в руках великого князя, підпорядкуванню Києву окремих російських земель, за допомогою напряму туди великокняжих синів-намісників стало тією політичною основою, на якій розвинулися нові господарські процеси, розцвіли міста, ускладнилося суспільне життя, рушила вперед культура країни.

Метою даної курсової роботи є проведення об'єктивного аналізу історичної спадщини Ярослава Мудрого, визначення його особистого внеску у розквіт багатьох аспектів українського суспільства: внутрішньої та зовнішньої політики, дипломатії та культури.

Для досягнення визначеної мети, ми поставили перед собою ряд наступних завдань:

· охарактеризувати діяльність Ярослава Мудрого як видатного державного діяча;

· проаналізувати внутрішню політику Ярослава Мудрого ті її результати для Київської Русі;

· дати оцінку дипломатичній діяльності Ярослава Мудрого;

· висвітлити основні аспекти розквіту культурного життя Київської Русі та визначити внесок в нього князя Ярослава Мудрого.

Джерельною базою нашого курсового дослідження виступають опубліковані пам'ятки та літописи української та руської історії. Зокрема це «Іпатіївський літопис» Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. - К.: Дніпро, 1989. - 591 с, який є компіляцією двох пам'ятників: київського зведення 1198 р. і продовжуючого його галицько-волинського повіствування, яке було доведено до кінця XIII ст. «Лаврентіївський літопис» Лаврентіївський і Іпатівський літопис // Хрестоматія з історії Українськоі РСР. - Т.1. - К., 1959. - 747 с. - пергаментний рукопис, що містить копію літописного зведення 1305 року. Складений в 1377 року групою невідомих переписувачів під керівництвом ченця Нижегородського Печерського монастиря Лаврентія за списком початку 14 століття. Історичний твір «Хроніка польська» («Chronica Polonoruir»). Автору «Хроніки польської» історики дали ім'я Галла Аноніма. Вона доведена до 1113 р. До історії України має найбільше відношення опис походу Болєслава Хороброго на Київ у 1018 р. та відомості про міжусобну боротьбу на Русі. «Великая хроника» о Польще, Руси и их соседях ХІ-ХІІІ в. - М.: Изд. МГУ, 1987. - 259 с. Об'єднуючим джерелом є для нас «Повість врем'яних літ» Повесть временных лет. Подготовка текста, перевод, статьи и комментарии Д. С. Лихачева. - М. : Наука, 2007. - 670 с. літописне зведення, складене у Києві на початку ХІІ століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Розглядаючи джерельну базу, ми можемо зазначити, що вона для є досить широкою. На сторінках перерахованих нами пам'яток висвітлено багато подій пов'язаних з політичною та державною діяльністю Ярослава Мудрого, що говорить про достатність джерельного матеріалу для вивчення даної теми.

Історіографічною базою курсової роботи виступають ґрунтовні праці провідних вчених присвячені вивченню біографії та діяльності Ярослава Мудрого. В першу чергу акцентуємо увагу на змістовній праці Толочко П. П. «Ярослав Мудрий». Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К. : Альтернатива, 2002. - 270 с. На нашу думку, книга представляє інтерес, тому що написана на багатому документальному матеріалі й присвячена детальному опису життя та діяльності видатного будівничого Київської Русі - князя Ярослава Мудрого.

Змістовна праця видатного історика М. Грушевського «Ілюстрована історія України» заслуговує нашої уваги тим, що в ній вчений не обійшов своєю увагою діяльність видатного князя Ярослава Мудрого. В цій праці присвячено цілий розділ «Ярослав; Ярославичі» Грушевський М.С. Ярослав; Ярославичі // Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / Михайло Сергійович Грушевський. - К., 1992.- С. 98-107. аналізу політичної діяльності Ярослава чим, на нашу думку, і є важливим для нашого дослідження, адже М. Грушевський відомий вчений в галузі історії України. І його положення заслуговують пильної уваги.

Для вивчення культурно-просвітницького вкладу у розвиток Київської Русі інтересною є праця російського вченого Глухова А. Г. «Мудрые книжники Древней Руси: От Ярослава Мудрого до Ивана Федорова». Глухов А.Г. Мудрые книжники Древней Руси: От Ярослава Мудрого до Ивана Федорова / Алексей Глухов. - М.: Экслибрис-пресс, 1997. - 255 с В книзі розказується о найбільших і найвидатніших книжних зібраннях починаючи з першого, заснованого Ярославом Мудрим.

Законодавча діяльність Ярослава досить змістовно висвітлена в монографії російського вченого Зиміна О. О. «Правда русская» Зимин А.А. Правда Русская / Александр Александрович Зимин. - М., 1999. - 360 с.. Монографія підводить висновки його вивченню юридичним кодексом Давньої Русі - Правди Руської, яка закладена в основу пам'ятників феодального права на території Русі и Росії, України та Білорусії.

Серед посібників треба відзначити працю Дорошенко Д. «Нарис історії України» Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 томах / Дмитро Іванович Дорошенко. - Т.І. - К. : Глобус, 1991. - 238 с. , у першому томі якої автор досить вдало розкриває державницьку діяльність Ярослава Мудрого.

Крім змістовних праць та посібників в роботі нами використано ряд статей у збірниках та перевиданнях відомих вчених, які стосуються різних питань діяльності Ярослава Мудрого. Це Крип'якевич І. «Князь Ярослав Мудрий» Крип'якевич І. Князь Ярослав Мудрий // Крип'якевич Т, Дольницький, М. Історія України. - 2-ге вид., перероб. і доповн. Є.Гринівим. - Л., 1991. - С. 57-63., стаття Панаса К. Ярослав Мудрий у його книзі «Історія Української Церкви» Панас К. Ярослав Мудрий // Панас К. Історія Української Церкви / Костянтин Панас. - Львів., 1992. - С. 19-21. та багато інших.

В процесі написання даної курсової використано сукупність загальнонаукових методів: метод аналізу наукових праць, метод аналізу, метод порівняння, а також - поєднання історичного та логічного методів, і міждисциплінарного підходу з використанням даних історії, політології, країнознавства та інших дисциплін.

Хронологічні межі дослідження визначені роками життя та діяльності Ярослава Мудрого - близько 978 - 20 лютого 1054 року, Ростовський князь - 987-1010 рр., Новгородський князь - 1010-1034 рр., великий князь Київський 1016-1018, 1019-1054 рр..

Географічні рамки дослідження визначається історичними кордонами Київської Русі на момент правління князя Ярослава Мудрого - від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділі роботи «Внутрішня політика Ярослава Мудрого» нами висвітлено питання внутрішньої політики Ярослава Мудрого та її наслідків для розквіту Київської Русі. В другому розділі даної роботи «Дипломатія Ярослава Мудрого» ми проаналізували зовнішньополітичну діяльність Ярослава Мудрого та дали оцінку його внеску в розширення дипломатичних відносин Київської Русі. У третьому розділі «Ярослав Мудрий як розбудовник на ниві культури» ми розглядаємо внесок Ярослава Мудрого у просвітницьку, книжну справу, а також релігійні питання Київської Русі.

Розділ 1. Внутрішня політика Ярослава Мудрого

Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VIIІ - на початку ІХ ст. відбувається об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями.

Але найбільшого розквіту на зміцнення кордонів Київська Русь зазнала за часів правління князя Ярослава Мудрого. Самостійну державну діяльність він розпочав дуже рано. У 988 році батько відправив Ярослава намісником у Ростово-Суздальську землю (на Поволжі).

Коли у Новгороді помирає Вишеслав, старший син київського володаря, Володимир переводить туди не наступного за віком і старшинством сина Ізяслава, а малого Ярослава. Це свідчило про те, що мудрий державний діяч Володимир розгледів у ньому риси майбутнього правителя. Чверть століття просидів Ярослав на новгородському престолі. Там він виріс і змужнів, звідти вперше рушив у похід проти ворогів.

Влітку 1015 р. раптово помирає і великий князь Володимир. Несподівана смерть призвела до нечуваного на Русі спалаху чвар між його нащадками. Певний час Ярослав не відав про смерть батька і продовжував залишатись у Новгороді. Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К.: Альтернатива, 2002. - С. 57.

Навесні 1019 р. Святополк, прозваний Окаянним з нечисленною дружиною й велелюдною печенізькою ордою здійснив свій останній похід на Київ. «Ярослав зібрав силу воїнів і вийшов йому назустріч, - пише Нестор. - На сході сонця зійшлись супротивники, і бій був жорстокий, якого не бувало на Русі. І, за руки хапаючи один одного, рубались і сходились тричі, так що низинами кров текла. І надвечір взяв гору Ярослав, а Святополк побіг». Повесть временных лет. Подготовка текста, перевод, статьи и комментарии Д. С. Лихачева. - М. : Наука, 2007. - С. 348. Ярослав сів у Києві. Після цього розпочинається велика державотворча діяльність князя.

Давньоруська держава була спустошена і розорена чотирилітньою братовбивчою війною. За час боротьби між нащадками Володимира Київ постраждав від великої пожежі, був пограбований польським військом. Ярославу довелось зосередити зусилля на відбудові країни і Києва. Владнавши миром справу з братом Мстиславом, який отаборився у Чернігові, й, приборкавши племінника Братислава, котрий княжив у Полоцьку, він спершу зміцнив західні рубежі Русі.Грушевський М.С. Ярослав; Ярославичі // Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / АН України. Ін-т історії України; Вступ. ст. В.А.Смолія, П.С.Соханя. - К., 1992.- С. 99.

Ярослав зробив величезний внесок в остаточну перемогу над печенізькими ордами. Коли 1036 р. вони взяли в облогу Київ, князь дав генеральну битву ворогові, яка завершилась повним розгромом степових хижаків.

В боротьбі із печенізькими ханами Ярослав зміцнював і південні кордони Русі. Він продовжив справу свого батька Володимира, який насипав на межі зі степом величезні й довгі (на багато сотень кілометрів) земляні вали з розташованими на них фортецями. У народі їх прозвали»Змійовими валами». Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 томах / Дмитро Іванович Дорошенко. - Т.І. - К. : Глобус, 1991. - С. 153.

Усунення печенізької загрози дозволило Ярославу зосередитися на внутрішніх справах. Князюванню Ярослава Мудрого був притаманний виразно державотворчий підхід, він більше дбав про консолідацію, розбудову й захист своїх земель, аніж про силове приєднання нових територій. Хоча й нові території теж додавались. На кінець 30-х років ХІ ст. володіння Великого князя простягалися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Карпат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги і верхів'їв Північної Двіни, перевершуючи за розмірами решту християнських країн.Котляр М. Ф. Трiумвiрат Ярославичiв (1054-1073) / Микола Федорович Котляр.// Україна: культурна спадщина, національна свiдомiсть, державність, 1998. - № 5. - С. 338.

Відтворення єдності Русі, зосередження влади в руках великого князя, підпорядкуванню Києву окремих російських земель, за допомогою напряму туди великокняжих синів-намісників стало тією політичною основою, на якій розвинулися нові господарські процеси, розцвіли міста, ускладнилося суспільне життя, рушила вперед культура країни.

Особливу увагу Ярослав приділяв поширенню і зміцненню християнства. Він, як і його батько, добре розумів значення християнства для Київської Русі. За часів Ярослава християнська церква набула на Русі ширшого поширення і придбала певну вагу в суспільстві. Цьому сприяв і сам великий князь, який, по відгуках сучасників, відрізнявся великою набожністю, знанням церковних обрядів.

Важливим кроком Ярослава в області внутрішньої політики стало призначення (близько 1051 р.) київським митрополитом відомого письменника і культурного діяча Іларіона, що створив церковно, - політичний трактат «Слово про Закон і Благодать».Панас К. Ярослав Мудрий // Панас К. Історія Української Церкви / Костянтин Панас. - Львів., 1992. - С. 20.

Він багато зробив для утвердження Києва в ролі політичного осередку країни. Князь виступив ініціатором упорядкування законодавства. За його правління в Києві було створено перше писане зведення законів Київської Русі - «Руську Правду».

Цей збірник відіграв велику роль у зміцненні держави, звів загальноприйняті закони до єдиної цілісної системи. Новий юридичний кодекс узагальнював ті зміни, що відбулися у суспільстві та свідомості людей. Основним об'єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини. Правовий кодекс «Руська правда» закріплював основні юридичні норми ранньофеодальної епохи. Чимало зусиль доклав великий князь справі розвитку торгівлі, створення фінансової системи країни. Зимин А.А. Правда Русская / Александр Александрович Зимин. - М. : Наука, 1999. - С. 92.

Ярослав розбудував Київ, прикрасивши його величними спорудами. На жаль, «Повість минулих літ» лише в найзагальніших рисах оповідає про цей бік діяльності князя-реформатора: «Заклав Ярослав місто велике, у якого нині Золоті ворота, заклав і церкву Святої Софії, митрополичу, і далі церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі Святого Георгія й Святої Ірини...». Крип'якевич І. Князь Ярослав Мудрий // Крип'якевич Т, Дольницький, М. Історія України. - 2-ге вид., перероб. і доповн. Є.Гринівим. - Л., 1991. - С. 60.

Ярослав докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим. Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в чудській землі заклав місто Юр'їв. Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 томах / Дмитро Іванович Дорошенко. - Т.І. - К. : Глобус, 1991 - С. 167.

Ярослав не полишав будівництва, розпочатого Володимиром, на південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню битву з печенігами, що відбулася під мурами Києва, вміщена в літописі під 1034 р., однак сучасні дослідники відносять її до 1017-го. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм - Софію Київську, яка стала символом поєднання божественного начала і державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо. Котляр М. Ф. Трiумвiрат Ярославичiв (1054-1073) / Микола Федорович Котляр.// Україна: культурна спадщина, нацiональна свiдомiсть, державність, 1998. - № 5. - С. 339.

Що стосується господарства Русі, то провідне місце в ньому протягом всього існування держави займав «аграрний сектор», а найбільше - землеробство. Селяни використовували різноманітні знаряддя праці та застосовували кілька агротехнічних систем - парову, підсічну й перелогову. За ствердженням П. Толочко Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К.: Альтернатива, 2002. - С. 114.., продуктивність праці була настільки високою, що валовий збір зерна набагато перевищував потреби населення. Тваринництву також приділялася постійна увага; крім того, важливою допоміжною галуззю господарства були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Мед і віск становили не останню статтю в зовнішній торгівлі.

Ремісниче виробництво зосереджувалося переважно у містах. Провідними видами ремесла були чорна металургія і металообробка. До числа масової продукції відносяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю. У ХІІ-ХІІІ ст. посадські ремісники почали об'єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських «кінців» (Гончарний Злотницький, Кожум'яцький), а також згадки писемних джерел про артілі «городників» і «мостників». Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К.: Альтернатива, 2002. - С. 120.

Важливу роль в економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначався станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Основною тенденцією економічних зв'язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10-30 км: саме на такій території розходилися вироби сільських ковалів, гончарів, ювелірів, шевців. Активно розвивалася також торгівля в межах усієї країни. Жвава торгівля сполучала різні за природними умовами частини Русі. На Русі існували купецькі об'єднання, спеціалізовані на торгівлі певними видами товарів або з певними країнами. У багатьох великих містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців. Торгівля покликала до життя інтенсивний грошовий обіг. За Володимира та Ярослава Русь карбувала власну монету - срібники і злотники.

Державний лад Русі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. На чолі держави стояв великий князь, який на удільні землі держави призначав удільних князів (зазвичай когось зі своїх родичів). Влада на Русі повністю зосереджувалася в руках феодалів, насамперед князівсько-боярської верхівки. Володарю-князю підлягали дружина і люди. Окремим класом було духівництво, яке поділялося на біле і чорне. Найчисленніший клас серед мешканців Русі складали «люди праці» - селяни, ремісники, купці. Руські селяни поділялися на два підкласи: вільних (смердів) та рабів (холопи, челядь, закупи). На Русі існував спеціальний суспільний інститут - віче, загальне зібрання міської маси вільних городян. Аналіз діяльності віча свідчить про значне посилення великого боярства. За висловом П. Толочка, віче як суспільний інститут ніколи не був органом справжнього народовладдя, оскільки керівну роль і право представництва в ньому утримували за собою верхи. Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К.: Альтернатива, 2002. - С. 129.

Розвиток феодальних відносин супроводжувався соціальною диференціацію поселень. Більшість із них являли собою села, які були безпосередньо пов'язані з сільським господарством. Міста Київської русі структурно поділялися на дитинець і посад. Основний контингент городян становили князі, великі землевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники, служителі культу.

Отже, ми можемо зробити висновок, що Ярослав Мудрий був не тільки князем завойовником, але й мудрим правителем і розбудовником Київської Русі, за що і прозвали його Мудрим його сучасники.

За часів правління Ярослав Мудрий зміцнив і розширив кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході. Зробив величезний внесок в остаточну перемогу над печенізькими ордами. Коли 1036 р. вони взяли в облогу Київ, князь дав генеральну битву ворогові, яка завершилась повним розгромом печенізького війська, що дало змогу Ярославу Мудрому значну увагу приділити внутрішнім проблемам Київської Русі.

За його правління була проведена кодифікація юридичних норм, які існували, а також постав перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.

Ярослав сприяв зміцненню та розповсюдженню християнства на Русі, а також призначив на вищу церковну посаду - митрополита - не грека, як то було раніше, а слов'янина - Іларіона.

При Ярославі Мудрому завершилось будівництво Давньоруської держави. було остаточно зламано місцевий сепаратизм, вдосконалювався державний апарат. Князь доклав багато зусиль для створення нових і розбудови існуючих міст (площа Києва за його правління зросла у 7 разів). Інтенсивно розвивалося землеробство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилась внутрішня і зовнішня торгівля. З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності.

За часів правління Ярослав також багато зусиль приділяв розвитку економіки Київської Русі. Високому рівня досягнули сільське господарство та торгівля, зокрема зовнішня - основні сили тодішньої економіки. Не останню роль грали ремесла та чорна металургія.

Завдяки всім цим досягненням Ярослава Мудрого, Київська Русь зміцнила свій авторитет серед інших держав, що сприяло розвитку дипломатичних та політичних міждержавних відносин.

Розділ 2. Дипломатія Ярослава Мудрого

Багато істориків схиляються до того, що дипломатія слов'ян виникла ще в далекій старовині. Перші відомості про дипломатичну практику східних слов'ян містяться у візантійських джерелах і датуються V-VI століттям. На той час відносяться дуже часті згадки про набіги антів на територію Візантійської імперії. Так, наприклад, візантійський історик Прокіп Кесарійський відзначає про регулярні вторгнення антів за Дунай, на Балкани і про рейди до Фракію. Під час слов'яно-візантійської війни 550-551 рр. слов'яни підступили до Константинополя і спробували оволодіти столицею імперії. Але Візантія тоді змогла відкупитися різними дарами, поступками і відкупами і таким чином небагато ослабити тиск слов'янського світу. Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси. IX - первая половина X в. / Андрей Николаевич Сахаров. - М. : Мысль, 1980. - С. 53.

Перша згадка про дипломатичні стосунки слов'ян в російських джерелах міститься в «Повісті врем'яних літ» і відноситься до легендарного Кия, засновника Києва. За даними літопису, він був прийнятий візантійським імператором і отримав від нього «велику честь», що на мові візантійської дипломатії може означати лише одне: Кий уклав, як і багато «варварських» вождів, кого дарунками і підкупами залучали греки до себе на службу, договір про союзницькі зобов'язання по відношенню до Візантії і, повертаючись назад додому, спробував здійснити цей договір, заснувавши на Дунаї невелику фортецю, але потерпів невдачу і був витиснений звідти місцевими жителями. Так, рядовий договір про військову допомогу слов'ян в обмін на золото і гроші став першим зведенням про зародження російської дипломатії: східнослов'янський князь вів переговори в константинопольському палаці і уклав з імперією договір. Правда, багато учених заперечують цей факт, ставлячи під сумнів існування особи Кия, якого вважають просто легендою. Там само. - С. 71.

Ярослав Мудрий був наступником Володимира, свого батька. Головною заслугою Володимира в зовнішній політиці стало визнання Русі християнською державою, що піднялася на рівень вище в своєму розвитку в порівнянні з язичеською «варварською» державою. Володимиру удалося здійснити те, що не удалося 30 років тому Ользі - прийняти нову, єдину християнську релігію і укласти династичний брак зі своїм великим союзником - Візантією. І в цьому відношенні Київський князь значно підвищив авторитет Русі, вивівши її на передову європейської міжнародної арени. Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава / Микола Федорович Котляр. - К. : Україна, 1996. - С. 97.

Як ми вже наголошували у першому розділі, часи князювання Ярослава Мудрого у Києві позначилися значним посиленням держави, зміцненням нових кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням ремесел і сільського господарства, міських та сільських промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Ці успіхи сприяли зростанню авторитету Київської держави у середньовічному світі. А це, в свою чергу, поклало династичні зв'язки дому Ярослава з панівними династіями Європи.

Ярослав проводив глибоку зовнішню політику, укріплюючи позиції Русі перед лицем Європейських держав. Саме при ньому вона досягла найбільшої могутності, перетворившись на впливову силу як на Заході, так і на Сході. Пашуто В.Т. Внешная политика Древней Руси / Владимир Терентьевич Пашуто. - М. : Наука, 1988. - С. 289.

Досить переконливо доводять це династичні зв'язки, які були встановлені Ярославом з багатьма європейськими дворами. Династичні браки у той час були невід'ємною частиною дипломатії, в них кожна із сторін шукала політичну вигоду. Престиж династичних зв'язків опинявся в прямій залежності від могутності держави.

Сам Ярослав узяв в дружини Інгігерду - дочку шведського короля Олафа. Сини Ярослава були одружені: Ізяслав - на дочці польського князя Мешко II, Святослав - на дочці німецького графа Леопольда фон Штаде, Всеволод - на дочці візантійського імператора Костянтина Мономаха.

Дочки ж Ярослава стали королевами Угорщини (Анастасія), Франції (Ганна), Норвегії і Данії (Єлизавета). Всі ці браки можуть говорити лише про одне - Київська держава розширювала свої зовнішньополітичні зв'язки і збільшує свій вплив в Європі.

Сестру самого Ярослава Добронігу було видано заміж за польського короля Казіміра, що забезпечило Русі спокій на західному кордоні. Один із синів Ярослава Святослав одружився із сестрою трірського єпископа Бурхарда, інший, Ізяслав, - з родичкою Германського імператора Гертрудою. Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К.: Альтернатива, 2002. - С. 108.

Ярослав проводив гідну великої держави зовнішню політику, вступивши у рівноправні стосунки з головними європейськими державами середньовічного світу: Німеччиною та Візантією. Особливо пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією. В 1030 - 1031, 1040 та 1043 рр. держави обмінялися посольствами. Пашуто В.Т. Внешная политика Древней Руси / Владимир Терентьевич Пашуто. - М. : Наука, 1988. - С.

Зокрема, відбувається подальше зближення Русі з Німеччиною. 30 листопада 1040 р. в Альштедті побувало російське посольство з дарами. Там були врегульовані всі спірні питання, що стосуються торгівлі і російсько-німецько-польських стосунків. Якщо говорити про ці три держави, то можна сказати, що їх взаємини сильно перепліталися. Ще в початку XI ст.. Польща вела війну з Руссю, а Ярослав організовував походи в польські землі, правда, невдалі. У 1018 р. він програв битву на Бузі, відкривши польському князеві Болеславу I, що воював разом з братом Ярослава Святополком, дорогу на Київ, а в поході в 1022 році на Бересьте успіху не добився. Проте в кінці 30-х років Польщі довелося зіткнутися з народним рухом, в результаті якого держава розпалася. Але незабаром воно знаходить допомогу Русі, а новий правитель Польщі Казимир Пяст укладає в 1042 році мирний договір, по якому Червенська земля (захоплена раніше) і Берестьє відходили до Русі, Польща відмовлялася від Ятвяги і повертала полонених, узятих за час війни. Союз з Руссю істотно полегшив Казимиру боротьбу за возз'єднання Помор'я і повернення Сілезії, оскільки можна було не побоюватися за напад русів з тилу. Багалій Д.І. Нарис і історія України / Дмитро Іванович Багалій. - К. : Час, 1994. - С. 121.

Укладення нових союзів з Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Чехією був викликаний розривом військово-політичних, торгівельних і церковних зв'язків з Візантією. Причини конфлікту не цілком ясні, але, імовірно, ними була зміна політичного курсу Костянтина IX, що викликала ніяковість прав російського купецтва, розформування «російського корпусу» і вбивство посла. Ярослав зібрав велике військо, на чолі якого поставив свого сина Володимира і воєводу Вишату. У 1043 р. російські раті рушили на Константинополь. Коли російський флот підійшов до столиці, російські посли запропонували Візантії укласти світ, запитавши за нього величезну суму, але не отримали відповіді. Потім відбулася морська битва двох флотів, в результаті якої російські судна знов, як і в 941, були знищені «грецьким вогнем» і частково розвіяні бурею. Володимир із залишками флоту повернувся додому, а воєвода Вишата був викинутий на берег разом з 6-тисячним загоном. Біля Варни він був оточений візантійським військом і узятий в полон. Але Візантії було важко ворогувати з Руссю, що зміцнила свої позиції в Європі і зв'язку, що зав'язав, з Німеччиною і Францією. Ось чому Візантія була вимушена шукати угоди, переймаючи на себе відшкодування збитку російським купцям. Укладений в 1046 році договір був скріплений браком Всеволода Ярославіча на дочці імператора. Від цього шлюбу народився славетний державний діяч і полководець, мислитель і письменник Володимир Мономах. Грушевський М.С. Ярослав; Ярославичі / Михайло Сергійович Грушевський. // Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / АН України. Ін-т історії України; Вступ. ст. В.А.Смолія, П.С.Соханя. - К., 1992.- С. 100.

Договором передбачалося видача полонених і продовження служби російського корпусу.

Окрім вирішення питань співпраці з європейськими країнами, Ярослав Мудрий проводив і активну східну політику. Продовжується розширення Російської держави, заселення в степові зони. Головна оборонна лінія переноситься далі на південь - на річку Рось. Але найзнаменнішою подією стає розгром Ярославом печенізької орди під Києвом в 1036 році. Розбиті дружинами Ярослава, такі, що тіснять іншими кочівниками, печеніги відкочовували на Балкани і перестали бути загрозою для Київських земель.Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. - Т.1. - К. : Україна, 1995. - С. 162.

За час свого правління, Ярослав зумів забезпечити зміцнення на Європейській політичній арені статусу Русі як великої держави. Укладаючи нові союзи і розвиваючи міждержавні відносини, Ярослав постійно балансував, не допускаючи посилення якої-небудь країни, але при нагоді прагнучи підвищити авторитет Російської держави.

Отже, таким чином, вклад Ярослава Мудрого у зовнішню політику та розвиток дипломатії Київської держави неоцінимий. В області зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше сподівався на дипломатію, чим на зброю. Він зумів забезпечити для Київської Русі визнання і високий авторитет на міжнародній арені. Відомо, що положення тієї або іншої країни в епоху середньовіччя нерідка визначалося династичними зв'язками. Чим могутніше була держава і ніж більший авторитет мав його глава, тим більше було що бажають серед іноземних правителів поріднитися з ним. Королі майже всіх західних держав вважали зарахувати зв'язати себе родинними зв'язками з Ярославом Володимировичем.

Усі розглянуті нами факти ще раз засвідчують високий міжнародний авторитет Київської Русі як передової й могутньої держави, що утвердилася на очах Європи впродовж життя двох поколінь. Велич діянь Ярослава, який підніс Давньоруську державу до рівня тогочасного цивілізованого світу, дала можливість майбутнім поколінням відчувати себе невіддільною частиною загальноєвропейського історичного процесу.

Розділ 3. Ярослав Мудрий як розбудовник на ниві культури

Українську культуру неможливо зрозуміти ігноруючи її зв'язки з античною, візантійською, російською, білоруською, польською, литовською, німецькою, єврейською, вірменською, та іншими.

Культура Давньоруської держави була не лише продовженням тенденцій матеріально-виробничого та духовного розвитку попередніх часів, але й виявом якісних зрушень в житті східного слов'янства, пов'язаних із розкладом родового ладу та визріванням нових феодальних відносин.

Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв'язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ в Київський Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливом сусідніх народів. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України / Леонід Львович Залізняк. - К. : Абрис, 1994. - С. 116.

З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язаний і небачений доти розквіт давньоруської культури й наукових знань. Високий авторитет Київської Русі підтверджувався династичними браками укладеними з найвпливовішими домами Європи і не тільки. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції. Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: «За згодою дружини моєї ...» або «... у присутності королеви Анни». Пашуто В.Т. Внешная политика Древней Руси / Владимир Терентьевич Пашуто. - М. : Наука, 1988. - С. 276. Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила.

Князя Ярослава Володимировича можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. Літописець Нестор з великою шаною та гордістю пише, що князь «до книжок виявляв завзяття, часто читаючи їх і вночі, і вдень. І зібрав книгописців силу, що перекладали з грецької на слов'янську мову. І написали вони багато книжок... Цей же (Ярослав) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи книжне». Іванцов І.О. Стародавній Київ / Іван Овсійович Іванцов. - К. : Фенікс, 2003. - С. 175.

Ярослав зібрав навколо себе освічених людей - Никона, Нестора літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава - 7 поколінь.

Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. С. Грушевського, були першою академією наук України-Руси. Вони уклали «Руську правду», літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність. Грушевський М. С. Історія України Руси. У 10 том, 12 книгах / Михайло Сергійович Грушевський. - Т.2. - К. : Наукова думка, 1992. - С. 433.

Як встановлено наукою, більшість книжок перекладених з грецької та інших іноземних мов були церковними, богослужебними. Поряд з ними поширювались на Русі вчені трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Книжкові майстерні були створені як у Києві, так і в інших містах Русі: Новгороді Великому, Чернігові, Полоцьку. Не дивно тому, що саме за Ярослава й, певно, за його ініціативою в Києві в 1037 - 1039 рр. було створено перший літописний звід. Вчені називають його Найдавнішим. Так розпочалася писана історія давньоруського народу.

Найдавніший звід ліг у підвалини наступних літописів - київських і новгородських. Сліди того літопису відшукані академіком О. Шахматовим у Несторовій «Повісті временних літ» та в Новгородському першому літописі старшого й молодшого ізводів. На давньоруських землях тоді виникло багато шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Дехто з істориків припускає, що в Києві, напевне, при монастирях існували й навчальні заклади вищого типу, де студіювали історію, літературу, богослов'я, природничі науки. Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. - Т.1. - К. : Україна, 1995. - С. 147.

Високий злет давньоруської культури й книжності в роки князювання Ярослава оспівується Нестором у таких словах: «Великою буває користь від навчання книжного. Це - річки, що напоюють всесвіт, це - джерела мудрості. Адже у книжках глибина невимірна, ними ми втішаємось у журбі. Якщо сумлінно пошукати в книжках, то знайдеш велику користь для своєї душі». Можливо, саме ці слова, та й уся загалом розповідь літописців про любов Ярослава до вченості та мудрості, дали привід прийдешнім поколінням наректи його Мудрим. Глухов А.Г. Мудрые книжники Древней Руси: От Ярослава Мудрого до Ивана Федорова / Алексей Глухов. - М. : Экслибрис-пресс, 1997. - С. 91.

Проспівавши панегірик книжкам і книжковій мудрості, Нестор далі вмістив слова, над якими досі ламає голови не одне покоління вчених і любителів старовини: «Ярослав же цей, як ми сказали, любив книжки й, багато їх переписавши, поклав до церкви святої Софії». Це книгозібрання не дійшло до наших днів. Понині не вщухають марні спроби відшукати бібліотеку Ярослава Мудрого в баштах чи мурах Софійського собору. Одні дослідники вважають, що вона загинула під час навали орд Батия на Київ у грудні 1240 р. Тоді сильно постраждав і Софійський собор. Там само. - С. 104. Інші гадають, що Ярославові книжки були розділені між кількома церковними та монастирськими бібліотеками. На її користь цієї думки існує кілька аргументів. Наприклад, арабський мандрівник Павло Алепський, що побував у Києві влітку 1654 р., занотував: у чудовому зібранні книжок Печерського монастиря йому трапилися написані на пергаміні, яким налічувалося не менше 500 років. Швидше за все, це й були книжки з бібліотеки Ярослава, що після смерті князя перейшли немовби у спадок заснованому ним Печерському монастиреві. Але Печерська бібліотека загинула під час страшної пожежі Києва 1718 р., а з нею - одна з таємниць бібліотеки Ярослава. Глухов А.Г. Мудрые книжники Древней Руси: От Ярослава Мудрого до Ивана Федорова / Алексей Глухов. - М. : Экслибрис-пресс, 1997. - С. 115.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок.

За часів Ярослава християнська церква набула на Русі ширшого поширення і придбала певну вагу в суспільстві. Цьому сприяв і сам великий князь, який, по відгуках сучасників, відрізнявся великою набожністю, знанням церковних вірувань.

Ярослав заклав великокняжий монастир святих Георгія і Ірини - на честь християнських святих, свого і своєї дружини. Монастирі стали з'являтися повсюдно і у великих містах, і в сільській місцевості, знаменуючи собою подальше поширення християнства і зміцнення ролі церкви в суспільстві. Яковенко, Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття / Наталія Яковенко. - К. : Ґенеза, 1997. - С. 163.

В середині 50-х років ІХ ст. під Києвом виник знаменитий монастир Печерський. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

У витоків створення Печерського монастиря стояв Іларіон, священик великокняжої церкви в селі Берестів, сільської резиденції великих князів. Іларіон був глибоко віруючою людиною. Саме Іларіону належить ряд творів, написаних в 40 - 50-і роки. Перше місце серед них займає блискучий пам'ятник ідеології і культури ІХ століття «Слово про закон і благодать». По суті в цьому творі Іларіон викладає державно-ідеологічну концепцію Древньої Русі, концепцію яку вплинула на світогляд інших російських авторів ІХ століття. Саме тоді, в 40-і роки ІХ століття, на Русі вперше виникла концепція про закономірний зв'язок Русі зі світовою історією, зі світовими державами. Вся обстановка ІХ століття вимагала створення таких державно-ідеологічних концепцій. Панас К. Ярослав Мудрий // Панас К. Історія Української Церкви / Костянтин Панас. - Львів., 1992. - С. 20.

Представляється, що в «Слові» Іларіона концепція про зв'язок Русі «світовими державами» і трактування Русі як спадкоємиці Римської величі, Римської держави прозвучала абсолютно злито. Крізь церковну фразеологію Іларіон проводить думку про рівність і тотожність дій Володимира I з римськими апостолами.

Таким чином, історію Русі, діяльність її володарів Іларіон розглядає на широкому, по істині усесвітньому фоні. У основі політичних і релігійних імпульсів Русі знаходяться римські зразки. Ці ж ідеї і відбивалися в Древньому російському літописному зведенні, що увійшло складовою частиною в початковий російський літопис. Думається, що ця близькість російського літописання 30-50-х років ІХ століття до круга Іларіона і визначила ту ідеологічну спрямованість, яку літопис зберіг стосовно розуміння місця Русі на тодішньому світі і її співвідношення з історією Риму і Візантії. Іларіон давав відповідь на ключові запити часу, запити російської державності, що розвивається. Там само. - С. 21.

З ім'ям Іларіон зв'язаний і перший церковний Статут Ярослава, тобто система церковної юрисдикції, віднесення до відомства церкви ряду справ, пов'язаних з родинним і шлюбним правом. Це були норми, які допомагали формуванню сім'ї, зміцненню моногамії на противагу язичеській безлічі, освітленню приватної власності, підвищенню авторитету центральної влади. Статут вводить заборону на умикання наречених, захищав честь дівчини, строго карав батьків за примус дітей до вступу до браку. Новий церковний судебник захищав честь дівчини, давав їй ширшу виставу в суді. Церква виступала в Статуті захисником християнської моральності, закликала до гуманізму, стримувала жорстокості тих ранніх століть російської історії. У 1051 році на загальних зборах російських єпископів Іларіон був вибраний митрополитом. Грушевський М.С. Ярослав; Ярославичі / Михайло Сергійович Грушевський. // Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / АН України. Ін-т історії України; Вступ. ст. В.А.Смолія, П.С.Соханя. - К., 1992.- С. 105.

Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків. Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року. Іванцов І.О. Стародавній Київ / Іван Овсійович Іванцов. - К. : Фенікс, 2003. - С. 182.

Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні.

Особливим видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Це невід'ємна складова мистецтва рукописної книги: написання тексту, художнього оформлення, виготовлення оправи. Загалом, середньовічна рукописна книга була надзвичайно дорогою річчю. Створення її потребувало багато часу. Відповідно до неї й ставилися, як до святині. Найдавнішою рукописною книгою Київської Русі є «Остромирове євангеліє», написане в 1056 - 1057 рр. у Києві дияконом Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира. В ній на окремих аркушах вміщено три мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Марка, Луки. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навч. посібник. - К.: МАУП, 2001. - С. 47..

Отже, Київська Русь за часи правління Ярослава розвинула духовні традиції своїх попередників, мала тісні стосунки з багатьма сусідніми народами і досягла нечуваного розквіту.

Саме за сприянням князя Ярослава культурний розвиток України-Русі піднявся на новий рівень. Сталися якісні зміни у світогляді русичів, розпочалося їхнє відродження в європейський культурний світ через опанування писемності, розвиток освіти й естетичних традицій візантійської культури, для якої були характерні урочистість, шляхетність, пишність, витонченість. Поряд з народним активно розвивається професійне мистецтво, релігійна і світська література, архітектура й монументальний живопис, іконопис, хорова та інструментальна музика.

Висновки

Роки князювання Ярослава Мудрого (1019 - 1054) були часом, коли Київська Русь перебувала в зеніті могутності. Ярослав насамперед розширив межі своєї держави. Він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де було засновано місто Юр'єв, були відвойовані червенські міста, захоплені польськими феодалами. Війська Ярослава під Києвом остаточно розгромили печенігів, після чого вони більше не загрожували руським землям. Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету своєї держави. Всі європейські держави прагнули до налагодження дружніх відносин з Київською Руссю.

За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі - «Руської правди», що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. За часів Ярослава на Русі остаточно утвердилося християнство, будувалися фортеці, міста, собори і монастирі. Було розбудовано і прикрашено Київ. Зведено Золоті ворота, на честь перемоги над печенігами побудовано Софійський собор, а в ньому створено першу на Русі бібліотеку і школу, виник Києво-Печерський монастир.

Продовжуючи лінію Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі, Ярослав не тільки будує численні монастирі та храми, а й без відома константинопольського патріарха 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Завдяки зусилля князя Ярослава зміцнився авторитет Київської держави у зовнішній політиці. Свідчення про це було те, що Ярослав поріднився з багатьма знаменитими володарями Європи. Польський король Казимир, як уже говорилося, одружився з сестрою Ярослава, дочкою Володимира. Цей союз затвердив за Києвом червенські міста. Зате Ярослав приборкав заколотника проти Казимира на ймення Моїслав, який захопив Мазовію й хотів бути незалежним володарем.

Зарубіжні літописці згадують трьох дочок Ярослава -- Єлизавету, Анну й Анастасію. Перша була дружиною норвезького принца Гаральда. Гаральд спочатку служив у війську Ярослава, а згодом -- в імператорському в Константинополі. Успішно воював у Африці, на Сицилії. Після одруження з Єлизаветою став королем Норвегії.

При Ярославі значних успіхів досягла культура. Розгортається монументальне будівництво у Києві, споруджується Києво-Печерський монастир. Західноєвропейські джерела називають Київ суперником Константинополя. Великий князь піклувався розвитком освіти, науки, мистецтва. Сам князь не тільки зібрав велику бібліотеку, але й переклав з грецької цілий ряд книжок.

Сини Ярослава були високоосвіченими людьми. Всеволод, наприклад, знав п'ять мов. Освіченими були і дочки Ярослава, його сестра Предслава. У Києві при Андріївському монастирі була школа для дівчат.

На Русі існували школи для знатних дітей і для підготовки священиків та дяків, які, головним чином, відкривалися при монастирях. Тут викладали читання, письмо й церковні співи, для знатних дітей - філософію, риторику, граматику. Існувало також індивідуальне навчання.

Для поглиблення і поширення освіти при храмах, монастирях, княжих дворах створювалися бібліотеки. На базі монастирських бібліотек розвинулися літописання, література.

Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були: завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність Ярослава Мудрого; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології - християнства; поява писаного кодифікованого права; ширше використання дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.

5.Киевская русь в период децентрализации и феодальной раздробленности

Экономика Руси в период феодальной раздробленности (XII-XV вв.)

На рубеже XI—XII вв. единое государство Киевская Русь распадается на целый ряд отдельных самостоятельных княжеств и земель. С этого времени, как пишет летописец: никто из князей-рюриковичей не держит «власть русскую всю» и не является «самовластием Рустей земли». Наступает период феодальной раздробленности, закономерный исторический этап, охватывающий XII—XV вв. В свою очередь этот период делится на домонгольский (до 1237— 1241), когда Русь продолжала развиваться по восходящей линии, и период монгольского ига, продолжавшийся до 1480 г., когда преодолевался общий упадок сельскохозяйственного производства и возрождались ремесленное производство и строительство.

Феодальной раздробленности предшествовали междоусобицы, обострившиеся во второй половине XI в. В 1097 г. на княжеском съезде в Любече было утверждено новое устройство власти на Руси: «Кождо да держит отчину свою». Это было юридическим закреплением начавшегося разделения Киевской Руси. Приглашенный на киевский престол Владимир Мономах восстановил единство Русского государства, но ненадолго. Объективный исторический процесс нельзя было предотвратить. К тому же могущество Киевской Руси подрывали нашествия восточных кочевников — печенегов и половцев. Киевская Русь испытывала экономический и политический упадок.

Причины феодальной раздробленности

Причины феодальной раздробленности Киевской Руси связаны, с одной стороны, с особенностями социально-экономического развития Русских земель, а с другой, — с общими закономерностями развития феодального способа производства, проявившимися не только в истории Отечества, но и в истории мировой экономики.

Определяющей чертой феодального строя является господство натурального хозяйства, когда экономика представляет собой совокупность замкнутых хозяйственных единиц. На Руси такой формой организации производства были вотчины, функционирующие по принципу самодостаточности. В вотчинах производилось все необходимое для обеспечения материальных потребностей жителей (населения), что обусловливало слабость хозяйственно-экономических связей между вотчинами и между отдельными княжествами, а также нерегулярность этих связей.

Другой общей закономерностью феодальной экономики является процесс концентрации земельной собственности в руках господствующего класса, когда все большая часть земельных ресурсов становилась наследуемой, что вело к продолжению захвата феодалами общинных земель, их стремлению получить больше власти на местах. Ярким примером таких устремлений феодалов является система баналитетов в Западной Европе и тарханных грамот на Руси. В Киевской Руси крупные феодалы помимо обояривания земель закабаляли смердов—общинников, увеличивали оброки и повинности, прилагали все силы к тому, чтобы самолично получать с них штрафы (виры) и вершить над ними суд. Поэтому и на Западе, и в Киевской Руси зрели противоречия между крупными феодалами и центральной властью (королями в европейских странах, великими князьями — в Киеве).

Из этих противоречий рождаются иммунитетные грамоты, которые выражают согласие на невмешательство великого князя в дела вотчины. Однако несмотря на то, что это требование зафиксировано «Русской Правдой», что местные князья и бояре получили большую самостоятельность во всех делах, великие киевские князья продолжали привлекать бояр с их дружинниками к участию в военных походах. Это не совпадало с интересами крупных земельных собственников, бояре во многих случаях отказывались от службы великому князю. Отсюда конфликты между центральной властью и боярами, стремление последних к сепаратизму и скорейшему получению политической и экономической самостоятельности, их поддержка местной власти — своего князя, с одной стороны, понимавшего значимость боярский опоры, а с другой стороны, помогавшего боярам во взаимоотношениях с сельским и городским населением, а также в случае войны с иностранными завоевателями.

В тенденции усиления центробежных сил в Киевской Русисыграли свою роль и города. В XI—XII вв. происходят их рост и укрепление, а следовательно, горожане проявили интерес к получению экономической и политической независимости. Многие из городов стали центрами земель, князей которых поддерживали, как отмечалось, местные бояре. На Руси имелись города, где существенную роль, играло вече (городское народное собрание), безусловно выражавшее идею децентрализации государства и независимости местной власти от Киева.

Сыграла роль и такая причина, как ослабление экономического значения торгового пути «из варяг в греки». В период крестовых походов (XI—XII вв.) произошло перемещение торгово-транспортных путей в Средиземное море, и основная роль в торговых связях Европы и Азии перешла к итальянским городам — Венеции и Генуе. В этот период Киев утратил статус крупного международного торгового центра, это уменьшило поступления доходов от внешней торговли и сузило финансовую базу поддержки централизованной власти, ее административного аппарата и войска.

К усилению центробежных тенденций подталкивала широкая практика наделения великим князем удельными землями своих наследников — сыновей. Многие из киевских князей были многодетными. Первый раздел Киевских земель осуществил Владимир Красное Солнышко, сыновья которого уже в начале XI в. вели бесконечные распри. Владимир I отвел своим двенадцати сыновьям уделы в разных Русских землях. Великий князь Ярослав Мудрый разделил государство перед смертью между пятью сыновьями. Так поступали и другие князья.

Таким образом, феодальная раздробленность, наступившая в Киевской Руси в XII в., явилась объективным процессом, закономерным этапом в развитии феодального строя, который пережили и страны Европы.

Именно на этом этапе и на Руси, и в других странах формировались некрупные государственные образования, стали оформляться единая национальная идея и национальное самосознание народа. И только на следующем этапе человеческое общество от раннефеодальной организации перейдет к образованию крупных централизованных государств — Франции, Англии, Польши, России и др. К этому времени произойдут существенные изменения и в социально-экономическом уровне развития феодализма.

Экономическое развитие Русских земель в XII-XV вв.

К середине XII в., когда завершился процесс перехода к феодальной раздробленности, на основе Киевской Руси возникло около 15 самостоятельных княжеств, соответствующих прежним территориальным единицам: Владимиро-Суздальское, Галицко-Волынское, Киевское, Муроме-Рязанское, Переяславское, Полоцко-Минское, Смоленское, Тьмутараканское, Турово-Пинское, Черниговское, а также Новгородская феодальная республика и отпочковавшаяся от нее Псковская земля. Наиболее крупными, оказывающими влияние на соседние с ними земли и княжества, были Владимиро-Суздальское или Ростово-Суздальское, Галицко-Волынское княжества и Новгородская земля. Число самостоятельных образований не было постоянным в виду частых разделов или реже объединений. К середине XIII в. насчитывалось около 50 княжеств и земель, а в XIV в., когда начался процесс объединения, их количество достигало 250. Эти княжества и земли не были связаны едиными законами, порядком наследования власти и общей государственной властью. В период раздробленности Русь представляла собой территориальную совокупность отдельных самостоятельных и раздробленных частных феодальных владений — княжеских и боярских вотчин и зависимых в разной степени крестьянских хозяйств.

Расширение феодального землевладения

Экономической основой такого порядка являлось развитие частного феодального (княжеского и боярского) землевладения, присоединение к этим владениям земель общинников и установление их зависимости от феодала. Феодальная вотчина, образующаяся путем насильственного присоединения общинных земель и закрепощения крестьян-общинников, выступает основной формой и центром экономической и политической жизни страны. Вотчина стала главным звеном хозяйства и формой феодальной земельной собственности. Особенностью землевладения феодалов было закрепление их собственности с политическими правами, обязательствами вассальной иерархической зависимости. Захват общинных (черных) земель означал также и признание их в верховном владении князя. Появление верховного владельца не было лишь номинальным актом. На эти земли накладывалось податное обязательство. Владелец этих земель должен был выплачивать за них подать. Однако право владения еще долгое время (до конца XV в.) признается за обрабатывающими землю крестьянами.

Между тем происходит сокращение «черных земель», находящихся во владении крестьян-общинников, и расширение собственности князей, бояр. Бояре получали от князя (суверена) часть доходов от земель — кормление или доход с государственных должностей бояр.

Военной опорой князя была дружина, характер которой в период феодальной раздробленности изменился. Старшие дружинники, или бояре, оседали на земле. В этих условиях князь должен был набирать военных слуг, которые получали от князя за время несения службы землю. Утверждалось условное землевладение, из которого возникала поместная форма владения землей феодалом. Условное землевладение означало, что земля предоставлялась в обеспечение службы, росло церковное и монастырское землевладение. Крестьяне-общинники, прежние владельцы «черных» земель (черносошные), становились зависимыми «держателями» владельческой земли. По сравнению с частновладельческими крестьянами черносошные имели большую хозяйственную самостоятельность: иногда они могли продавать свои земельные участки. В дальнейшем государство стало жестоко пресекать эту практику.

В XII в. часть крестьян начинает терять не только «черные» земли, но и хозяйственную самостоятельность и личную свободу. Получение от феодала ссуды, а затем задолженность и невозможность покинуть эту землю стали причиной экономической и личной зависимости крестьянина. В XIII—XIV вв. крестьяне еще сохраняли за собой право перехода при уплате ссуды и выполнении своих обязательств к другому владельцу земли. В процессе складывания централизованного государства укрепляется отношение к «черным» землям как к «государевым».

К XIII—XIV вв. развитие вотчинного землевладения, закрепощение масс крестьян свидетельствуют о том, что феодальные отношения стали решающими. Экономической основой этих отношений выступают землевладение и землевладельческое хозяйство, основанное на использовании труда зависимых крестьян. Собственник-феодал выступает «государем» над всем населением, живущим в его вотчинных владениях, он осуществляет управление и свершает суд. Основу зависимых, крепостнических отношений непосредственного производителя (крестьянина) к владельцу земли (феодалу) составляет экономическое принуждение в форме задолженности, нехватки крестьянину земли, а также внеэкономическое принуждение в виде^прикрепления крестьянина к земле, превращение его в крепостного.

Помимо частновладельческой вотчины существуют княжеское, или дворцовое, землевладение и хозяйство. Удельный князь расширял свои вотчинные владения как силой, так и покупкой земель у разоряющихся владельцев. Так, Иван I Калита смог завещать своим детям уже 54 села, Василий Темный — 125 сел, серпуховский и боровский князья — несколько десятков сел, дмитровский — 31 село и т. д. Были распространены следующие виды вотчин: княжеские, родовые, купленные, пожалованные.

Церкви и монастыри расширяли свои владения за счет дарения им князьями и боярами сел и земель, покупки, а также захвата земель силой. Так, к XIV в. крупнейшими землевладельцами стали монастыри: Троице-Сергиев (близ Москвы), Кириллов (у Белоозера), Соловецкий (на островах в Белом море). Земли за церквями и монастырями закреплялись навсегда.

Крестьяне, приносящие оброк в монастырь

Феодал, владевший собственностью на землю и правом на труд крестьянина, использовал различные формы эксплуатации. Феодальная рента была основной формой эксплуатации крестьянства. Различным ступеням развития феодальных отношений соответствовали и различные формы ренты — отработочная, натуральная (продуктовая) и денежная. В период феодальной раздробленности значение продуктовой ренты возросло в большей мере, чем отработочной, что стимулировало рост производительности труда. Это не означало, что отработочная рента исчезла, она использовалась наряду с продуктовой. Например, крестьяне, принадлежавшие монастырям, помимо продуктового оброка, обязаны были строить церковь, хоромы, огораживать монастырь и его двор, пахать пашню игумена, сеять, жать, запасать сено, ухаживать за садом, прудить и чистить пруды. В XV в. с ростом поместной формы землевладения происходило усиление барщины. Частновладельческие крестьяне платили ренту вотчиннику, помещику, монастырям и церкви, а черносошные крестьяне платили ренту и подати государству.

В период феодальной раздробленности на Руси не существовало единой окладной податной единицы, каждое княжество имело свои особенности. Оклады производились по сохам, людям и по силе (количеству труда). Кроме того, отдельные группы феодального крестьянства облагались податями неодинаково. Например, половники государевых податей или не платили, или платили их в уменьшенном размере.

Феодальный город. Развитие ремесла

Феодальные отношения развивались не только в сельском хозяйстве, но и в ремесленном производстве. Владельцем города в XI—XII вв. был в основном феодал-вотчинник, а ремесленники, торговцы и крестьяне, жившие в городе, являлись его крепостными и занимались переработкой продукции сельского хозяйства или каким-либо ремеслом. Как считали историки В. Ключевский, В. Соловьев и др., феодальный город на Руси в XI—XV вв. представлял собой укрепленное село, имеющее военно-стратегическое значение, со слабо развитыми промышленными отраслями и населением, большей частью занятым сельскохозяйственным трудом. Если в Западной Европе уже в XII—XIII вв. город обретает независимость и становится промышленным центром, играющим большую роль в ликвидации натурально-хозяйственной замкнутости и развития капитализма, то в России город становится промышленным центром много позже — в XVI—XVII вв.

Следует иметь в виду, что на раннем этапе развития города прошли неодинаковый путь. Можно назвать три формы возникновения и развития феодального города: города—резиденции князей, города как торговые пункты, города-вотчины, в которых селилось свободное и зависимое население. Третий путь прошли многие города на Руси. Общественное разделение труда, заложенное в хозяйственной деятельности города, постепенно изменяло экономику и социальную структуру города. Вотчинное хозяйство втягивается в производственные отношения города. Сельскохозяйственная продукция вотчины сбывается в городе, одновременно продукцию ремесленного производства получает вотчина. Так формируется феодальный город как торгово-промышленный центр, постепенно отделяющийся от вотчины.

Феодальный город в Северо-Восточной Руси в развитии ремесленного производства и торговли в XII в. не достиг уровня Киева. Однако такие города, как Новгород, Смоленск, Псков, Суздаль, Владимир, Ярославль, стали быстро развиваться, застраиваться и заселяться ремесленниками, превращаясь в более или менее крупные города. Одним из новых ремесел, получивших развитие со второй половины XIII в., стало каменностроительное, связанное с возведением церквей и монастырей. Особенно быстро развивается этот вид ремесла с началом строительства каменных стен вокруг кремля различных крупных городов.

Развиваются также стекольный, иконописный промыслы. В XIII—XIV вв. приобретают широкое распространение обработка металла, изготовление оружия, кольчуг, панцирей, сетки, домашней утвари, сельскохозяйственных орудий. Появляются первые артиллерийские орудия*. Налаживаются чеканка монет, производство бумаги, возникают мастерские по книгоизданию. Большим спросом пользовались изделия гончаров, кожевенников, плотников, древоделов, бондарей, ткачей, шапочников и др.

* Первое упоминание о применении артиллерии относится к 1382 г. (при обороне Москвы от войск хана Тохтамыша).

Во второй половине XIV в. в связи с возросшими военными потребностями начался подъем ремесленного производства, особенно металлообработки. К этому времени относятся и процессы специализации, например, в строительном, ювелирном деле. Так, в Москве, Пскове и других крупных городах насчитывалось до 60—70 ремесленных профессий. Высоким мастерством отличались московские ремесленники — бронники, кузнецы, ювелиры. В Москве трудились не только свободные ремесленники, но и казенные. В целях расширения ремесленного производства московские власти привлекали квалифицированных ремесленников из других городов, например, Пскова, Новгорода, Ярославля, Владимира. Формировались промысловые районы: Тула, Устюжна Железопольская.