ТЕМА 10

ТЕОРІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ

1.Концепція світової першості Збігнєва Бжезінського.

2.Геополітична компаративістика Стейна Роккана.

1.КОНЦЕПЦІЯСВІТОВОЇ ПЕРШОСТІ З. БЖЕЗІНСЬКОГО

Сьогодні очевидно, що США залишається найпотужнішою, найвпливовішою державою світу. США практично одразу з появою на міжнародній арені поставили себе в управлінську позицію до інших.

У чому успіх? Які стратегічні імперативи США? На ці питання дає відповідь Збігнєв Бжезінський. Світова першість не може бути випадковим явищем, збігом обставин. За такою могутністю завжди повинен стояти потужний інтелект багатьох людей, що в сумі дає такий значний результат. Бжезінський відомий своєю повагою до української державності і своїм ворожим ставленням до СРСР. У Росії ж Бжезінського оцінюють не дуже схвально. Його розцінюють як ідеолога американського експансіонізму. Те, що його одні сприймають як генія, а інші — як ворога може вказувати лише на його неординарність і блискучий розум.

ДОВІДКА

Американець польського походження Збігнєв Бжезінський народився 28 березня 1928 р. у Варшаві в сім’ї дипломата. У 1938 р. Бжезінський старший був призначений на нову посаду в польському консульстві в Монреалі. У зв’язку з цим сім’я переїхала до Канади, де й залишилася після приходу до влади в Польщі комуністів.

Збігнєв Бжезінський вчився в Монреальському університеті Макгіла, який закінчив у 1949 р., потім, у 1953 р., отримав ступінь доктора філософії в Гарвардському університеті і залишився викладати міжнародні відносини в університетському Центрі російських досліджень. У 1958 р. Бжезінський отримав американське громадянство. У 1962 р. він став професором Колумбійського університету в Нью-Йорку, де він був вибраний першим директором Інституту з питань комунізму.

Активний демократ, він був радником із зовнішньої політики і національної безпеки в передвиборних кампаніях Джона Кеннеді і Х’юберта Хамфрі, а також в адміністрації Ліндона Джонсона. На початку війни у В’єтнамі Бжезінський, відомий своєю непримиренністю по відношенню до СРСР, активно захищав політику бомбардування В’єтнаму, що проводилося США. Проте в кінці 60-х років він змінив свою позицію і наполягав на мирних угодах з Радянським Союзом. Бжезінський брав участь у створенні і в 1973 р. очолив Тристоронню комісію — приватну організацію, що об’єднувала американських, японських і західноєвропейських політичних лідерів, створену з метою сумісного рішення загальних економічних проблем. Саме в цей час він познайомився з Джиммі Картером. Згодом Бжезінський як радник з питань зовнішньої політики приєднався до передвиборної кампанії Картера, що мав намір у 1976 р. стати президентом США.

У роки правління Картера (1977—1980) Бжезінський обіймав посаду радника президента з національної безпеки. Його протистояння Радянському Союзу посилювалося, він захищав політику жорстких заходів відносно СРСР, хоча виступав за зменшення напруженості між США і комуністичними країнами. Бжезінський заперечував як проти боротьби з дисидентами в самому Радянському Союзі, так і проти участі радянських озброєних сил у військових діях за кордоном, особливо в Африці і Афганістані. Він відігравав провідну роль у вирішенні й інших зовнішньополітичних завдань адміністрації Картера. Наприклад, Бжезінський наполягав, що Сполученим Штатам слід поліпшувати взаємостосунки з країнами «третього світу», з тими державами, що розвиваються і що володіють значними запасами природних ресурсів і великим

за чисельністю населенням, які в майбутньому могли б сприяти зміцненню позицій США в швидкозмінному світі.

У 1981 р. Бжезінський продовжив свою академічну кар’єру: в Колумбійському університеті як професор американської зовнішньої політики і в Джорджтаунському університетському Центрі стратегічних і міжнародних досліджень як старший радник.

В даний час Бжезінський продовжує викладацьку діяльність. Він був наставником держсекретаря США Мадлен Олбрайт.

Дружина Бжезінського Емілія Бенеш — родичка президента колишньої Чехословаччини Едуарда Бенеша. В сім’ї Бжезінських троє дітей.

Талановитий і плідний письменник, Бжезінський багато своїх творів присвятив дослідженню Радянського Союзу, а також питанням стратегії США на зовнішньополітичній арені. Серед його робіт — «Ідеологія і сила радянської політики», «Ззовні контролю», «План гри», «Великий провал», «Влада і принцип» тощо.

«Велика шахівниця та гегемонія США». У своїй знаменитій праці «Велика шахівниця…» З. Бжезінський зазначає, що з тієї миті, як приблизно 500 років тому континенти стали взаємодіяти в політичному відношенні, Євразія стає центром світової могутності. Останнє десятиріччя ХХ ст. було відзначено тектонічним зсувом у світових справах. Вперше в історії неєвразійська держава стала не тільки головним арбітром у відносинах між євразійськими державами, а й наймогутнішою державою в світі. Поразка і розвал Радянського Союзу став фінальним акордом в швидкому піднесенні на п’єдестал держави Західної півкулі — Сполучених Штатів як єдиної і дійсно достовірно першої глобальної держави.

Проте Євразія зберігає своє геополітичне значення. Відповідно питання про те, як саме глобальні інтереси Америки повинні реалізовуватися зі складними відносинами між євразійськими державами і чи дійсно зможе вона запобігти появі на міжнародній арені домінуючої і антагоністичної євразійської держави, лишається центральним у плані здатності Америки утримувати своє світове панування.

Євразія, зазначає вчений, є «шахівницею», на якій ведеться боротьба за світове панування, і така боротьба зачіпає геостратегію — стратегічне управління геополітичними інтересами. Американська світова першість відзначається стрімкістю свого становлення, своїми глобальними масштабами і способами здійснення. Протягом усього лише одного сторіччя Америка під впливом внутрішніх змін, а також динамічного розвитку міжнародних подій з ізольованої країни в Західній півкулі трансформувалася в державу світового масштабу за розмахом інтересів і впливу.

Етапи становлення американської гегемонії за З. Бжезінським:

•Іспано-американська війна 1898 року — перша для Америки.

•Загарбницька війна за межами континенту. Розповсюдження влади на Тихоокеанський регіон, Гавайї, до Філіппін.

•«Доктрина Монро». Мета — військово-морське панування в двох океанах. Будівництво Панамського каналу.

•До початку Першої світової війни економічний потенціал Америки — близько 33 % світовогоВВП. Великобританіявтрачаєрольпровідноїіндустріальноїдержави.

•Перша світова війна — перша можливість для перекидання американських озброєних сил до Європи. Перші значні кроки по застосуванню американських принципів в рішеннієвропейськихпроблем. Протецявійнашвидшеєвропейська, ніжглобальна.

•Руйнівний характер Першої світової війни ознаменував початок кінця європейської політичної, економічної і культурної переваги.

•Друга світова війна — дійсно глобальна. Головні переможці — США і СРСР стають наступниками суперечки за світове панування.

•50 років холодної війни. Поява ядерної зброї робить війну класичного типу практично неможливою. В геополітичному плані конфлікт протікає на периферії Євразії.

•Розвал радянсько-китайського блоку.

•Стагнація та економічний занепад СРСР.

•Розпад Радянського Союзу — головного суперника за світове панування.

•Америка займає домінуючі позиції в чотирьох сферах, що мають вирішальне значення для світового панування: у військовій сфері у неї є змога по розгортанню військової сили, що не має собі рівних за глобальними можливостями; в сфері економіки залишається основною рушійною силою світового розвитку, навіть не дивлячись на конкуренцію в окремих галузях з боку Японії і Німеччини; в технологічному відношенні вона зберігає абсолютне лідерство в передових галузях науки і техніки; у сфері культури, не дивлячись на її примітивність, Америка користується привабливістю, що не має собі рівних, особливо серед молоді всього світу — все це забезпечує Сполученим Штатам політичний вплив, близького якому не має жодна держава. Саме поєднання всіх цих чинників робить Америку єдиною світовою наддержавою в повному розумінні цього слова.

Американська глобальна перевага підкріплюється складною системою союзів і коаліцій, які буквально оперізують весь світ. Американська перевага породила новий міжнародний порядок, який не тільки копіює, а й відтворює за кордоном риси, значну кількість особливостей американської системи. Її основні моменти включають:

•систему колективної безпеки, в тому числі з’єднане командування і озброєні сили, наприклад, НАТО, Американсько-японський договір про безпеку тощо;

•регіональне економічне співробітництво, наприклад, APEC, NAFTA (Північноамериканська угода про вільну торгівлю), і спеціальні глобальні організації співпраці, наприклад, Всесвітній банк, МВФ, Всесвітня організація праці;

•процедури, які надають особливу увагу сумісному ухваленню рішень, навіть при домінуванні Сполучених Штатів;

•перевагу демократичного членства в ключових союзах;

•рудиментарну глобальну конституційну і юридичну структуру (від Міжнародного Суду до спеціального трибуналу з розгляду військових злочинів у Боснії).

Більша частина цієї системи виникла під час холодної війни і була спрямована на стримання глобального суперника — Радянського Союзу. Таким чином, вона вже була готова до глобального застосування. Як тільки цей суперник розвалився, Америка стала першою і єдиною глобальною державою.

Євразійська шахівниця. Євразія є найбільшим континентом на земній кулі і займає осьове положення в геополітичному відношенні. Держава, яка панує в Євразії, контролювала б два з трьох найбільш розвинутих і економічно продуктивних світових регіонів. Контроль над Євразією майже автоматично спричинить собою підкорення Африки, перетворивши Західну півкулю і Океанію на геополітичну периферію центрального континенту світу. Близько 75 % світового населення живе в Євразії, і велика частина світового фізичного багатства також знаходиться там — як у її підприємствах, так і під землею. На частку Євразії припадає близько 60 % світового ВНП і близько трьох чвертей відомих світових енергетичних запасів.

Два претенденти на регіональну гегемонію і глобальний вплив, що мають найвищу чисельність населення, знаходяться в Євразії. Всі потенційні політичні та/чи економічні виклики американському переважанню виходять з Євразії. В сукупності євразійська могутність значно перевищує американську. На щастя для Америки, Євразія занадто велика, щоб бути єдиною в політичному відношенні. Євразія, таким чином, є шахівницею, на якій продовжується боротьба за глобальне панування.

Масштаби американської глобальної гегемонії, за загальним визнанням, великі, але неглибокі, стримуються як внутрішніми, так і зовнішніми обмеженнями. Американська гегемонія має на увазі надання вирішального впливу на всі сфери суспільного життя. Саме розміри і різноманіття Євразії, а також могутність деяких її держав, обмежують глибину американського впливу і масштаби контролю над ходом подій. Фактом є також те, що Америка дуже демократична «удома», щоб бути диктатором за кордоном. Це обмежує застосування американської потужності, особливо її військових можливостей. Більше того, більшість американців у цілому не одержують ніякого особливого задоволення від статусу їхньої країни як єдиної світової наддержави.

Ядерні озброєння істотно ослабили корисність війни як інструменту політики або навіть загрози. Економічний взаємозв’язок держав, що постійно зростає, робить політичне використання економічного шантажу менш успішним. Таким чином, маневрування, дипломатія, створення коаліцій, кооптація і зважене застосування політичних козирів стали основними складовими частинами успішного здійснення геостратегічної влади на євразійській шахівниці.

Геополітика і геостратегія. З. Бжезінський зазначає, що правлячі еліти все ближче підходять до визнання того, що не територіальний, а інші чинники представляються більш принциповими у визначенні національного статусу держави або ступеня міжнародного впливу цієї держави. Економічний розвиток і його втілення в технологічних інноваціях також можуть бути ключовим критерієм сили... проте все ще існує тенденція, при якій географічне положення визначає безпосередні пріоритети держави: чим більша її військова, економічна і політична потужність, тим більший радіус, крім безпосередніх його сусідів, життєвих геополітичних інтересів, впливу і залученості цієї держави.

На його думку, нині геополітичне питання більше не зводиться до того, яка частина Євразії є відправною точкою панування над континентом, або до того, що важливіше: влада на морі чи на суші. Геополітика просунулася від регіонального мислення до глобального, при цьому перевага над усім Євразійським континентом є центральною основою глобальної першості. Для Сполучених Штатів євразійська геостратегія включає цілеспрямоване керівництво динамічними з геостратегічної точки зору державами-каталізаторами в геополітичному плані, зберігаючи два рівноцінні інтереси Америки: в найближчій перспективі — збереження своєї виняткової глобальної влади, а в далекій перспективі — її трансформацію в усе більш інституціолізовану глобальну співпрацю.

Вчений особливо підкреслює, що дійовими особами є держави, які володіють волею здійснити владу або робити вплив за власними межами, з тим щоб змінити

— до ступеня, коли це відображається в інтересах Америки, — існуюче геополітичне положення. Вони мають потенціал та/чи схильність до непостійності з геополітичної точки зору. Вони критично оцінюють американську потужність, визначають межі, в рамках яких їхні інтереси збігаються або за якими вступають у суперечність

з американськими, і після цього формують свої власні більш обмежені євразійські завдання, що іноді узгоджуються, а іноді суперечать американській політиці.

«Геополітичні центри — це держави, чиє значення випливає не з їхньої сили і мотивації, а швидше з їхньої потенційної уразливості для дій з боку геостратегічних дійових осіб. Частіше за все геополітичні центри зумовлюються своїм географічним положенням, яке в ряді випадків додає особливу роль у плані контролю доступу до важливих районів, або можливості відмови впливом геостратегічним діючим особам в отриманні ресурсів. В інших випадках геополітичний центр може діяти як щит держави або навіть регіону, що має життєво важливе значення на геополітичній арені. Ідентифікація ключових євразійських геополітичних центрів, а також їх захист, є принциповим аспектом глобальної геостратегії Америки».

У поточних умовах в масштабі всього світу принаймні п’ять ключових геостратегічних дійових осіб і п’ять геополітичних центрів можуть ідентифікуватися на новій євразійській геополітичній карті. Франція, Німеччина, Росія, Китай і Індія — великі активні фігури, тоді як Великобританія, Японія та Індонезія (теж дуже важливі країни) не підпадають під цю кваліфікацію. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль принципово важливих геополітичних центрів, хоч і Туреччина, і Іран є якоюсь мірою (в межах своїх більш лімітованих можливостей) також геостратегічно активні країни.

Франція, на його думку, не тільки прагне центральної політичної ролі в Європі, що об’єднується, а й розглядає себе як ядро середземноморсько-східно- африканської групи країн, має єдині інтереси. Німеччина все більше й більше усвідомлює свій особливий статус як найзначнішої держави Європи — економічного «тягача» регіону і лідера Європейського Союзу, що формується. І Франція, і Німеччина вважають, що на них покладений обов’язок представляти інтереси Європи при веденні справ із Росією. Росія залишається значною геостратегічною дійовою особою, не дивлячись на ослаблену державність і, можливо, затяжну недугу. Сама її присутність робить відчутний вплив на держави, що здобули незалежність внаслідок розвалу Радянського Союзу. Як тільки вона відновить свою потужність, то почне справляти значний вплив на своїх західних і східних сусідів.

Європа — природний союзник Америки. Прокладаючи шлях до інтеграції держав-націй у колективний наддержавний економічний і врешті-решт політичний союз, Європа вказує також напрям до утворення більших форм постнаціональної організації, що виходить за вузькі уявлення і деструктивні емоції, характерні для епохи націоналізму. Досягнення успіху в сфері політичного об’єднання цього регіону може привести до створення єдиної структури, що об’єднує 400 млн людей. Така Європа неминуче стане світовою державою, зазначає З. Бжезінський. За його переконанням, Європа також слугує трампліном для подальшого просування демократії вглиб Євразії. Розширення Європи на схід може закріпити демократичну перемогу 90-х років. У результаті така Європа могла б стати однією з найважливіших осей підтримуваною Америкою великої євразійської структури по забезпеченню безпеки і співпраці.

З. Бжезінський вказує на три основні моменти, що постали колись політичним поштовхом до об’єднання Європи, а саме: пам’ять про дві руйнівні світові війни, бажання економічного оздоровлення і відсутність відчуття безпеки, породжене радянською загрозою. Проте до середини 90-х років ці моменти зникли. Справа об’єднання Європи все більше підтримується бюрократичною енергією, породжу-

ваною великим організаційним апаратом. Ідея об’єднання все ще користується значною народною підтримкою, але її популярність падає; в цій ідеї відсутній ентузіазм і розуміння важливості цілі. Це положення надає Сполученим Штатам особливу можливість для рішучого втручання. Воно робить необхідним американську участь у справі об’єднання Європи, оскільки інакше процес об’єднання може припинитися і поступово навіть піти назад.

Стратегія для Росії. З. Бжезінський зазначає, що довгострокове завдання полягає в такому: яким чином надати підтримку демократичним перетворенням у Росії та її економічному відновленню і в той же час не допустити відродження євразійської імперії, яка здатна перешкодити здійсненню американської геостратегічної цілі формування більшої євроатлантичної системи, з якою в майбутньому Росія не могла б бути міцно і надійно пов’язана. Крах радянської імперії створив вакуум сили в самому центрі Євразії. Слабкість і замішання були властиві не тільки новим, незалежним державам, а й самій Росії: потрясіння породило серйозну кризу всієї системи, особливо коли політичний переворот доповнився спробою руйнації старої соці- ально-економічної моделі радянського суспільства.

Втрата України виявилася геополітично важливим моментом з причини істотного обмеження геостратегічного вибору Росії. Навіть без Прибалтійських республік і Польщі Росія, зберігши контроль над Україною, могла б все ж таки спробувати не втратити місце лідера в рішуче діючій євразійській імперії, усередині якої Москва змогла б підпорядковувати своїй волі неслов’янські народи південного і південносхідного регіонів Радянського Союзу.

Дилема єдиної альтернативи. Для Росії єдиний геостратегічний вибір, в результаті якого вона змогла б відігравати реальну роль на міжнародній арені і отримати максимальну можливість трансформуватися і модернізувати своє суспільство,

— це Європа. Для Америки Росія дуже слабка, щоб бути її партнером, але, як і раніше, дуже сильна, щоб бути просто її пацієнтом. Більш вірогідна ситуація, при якій Росія стане проблемою, якщо Америка не розробить позиції, за допомогою якої їй вдасться переконати росіян, що якнайкращий вибір для їх країни — це посилення органічних зв’язків з трансатлантичною Європою. Як для Європи, так і для Америки національна і демократична Росія є бажаним з геополітичної точки зору суб’єктом, джерелом стабільності в мінливому євразійському комплексі.

Головний момент, який необхідно мати на увазі: Росія не може бути в Європі без України, що також входить до складу Європи, тоді як Україна може бути в Європі без Росії, що входить до складу Європи. Вибір України на користь Європи поставить основним завданням ухвалення Росією рішення щодо наступного етапу її історичного розвитку: стати або також частиною Європи або євразійським ізгоєм, тобто по-справжньому не належати ні до Європи, ні до Азії і повгрузати в конфліктах з країнами «ближнього зарубіжжя».

Приєднання Росії до європейських і трансатлантичних структур і навіть певна форма членства в них відкрили б, у свою чергу, двері в них для трьох закавказьких країн — Грузії, Вірменії і Азербайджану, — що так відчайдушно домагаються приєднання до Європи.

План для Росії:

• Росія, і в сьогоднішній час, — це та сама серцевина землі — Хартланд, — якою її концептуально визначив у минулому МакКіндер. Завоювати або розчленувати Хартланд на частини — це головна умова світової гегемонії США. Росію не-

обхідно розчленувати на три окремі держави — одну з центром у Петербурзі, іншу

зцентром у Москві, а Сибір відділити в окрему державу.

•Відштовхуючись від ідей Ніколаса Спайкмена, Бжезінський розвиває концепцію оточення Росії шляхом захоплення «околичних земель» — євразійського поясу прибережних територій і країн або «римланд», у тому числі і Югославії, яка є однією з таких країн. В цьому контексті можна собі пригадати слова Спайкмена: «Хто контролює «римланд», панує над Євразією; хто панує над Євразією, контролює долі світу».

•Динаміка міжнародних відносин після 1991 року визначається американським вторгненням у геополітичний простір колишнього Радянського Союзу і завоюванням цього простору.

•Завоювання і контроль над Євразією є основною метою США і стрижнем американської зовнішньої політики. Контроль над Євразією — основа американського світового панування і їх Нового світового порядку.

Таким чином, для США прийшов час виробити і застосувати комплексну, всеосяжну і довгострокову геостратегію по відношенню до всієї Євразії. Ця необхідність випливає із взаємодії двох фундаментальних реальностей: Америка зараз є єдиною супердержавою, а Євразія — центральною ареною світу. Отже, зміна в співвідношенні сил на Євразійському континенті матиме вирішальне значення для світового верховенства Америки, а також для її історичної спадщини.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

З. БЖЕЗИНСКИИ

БОЛЬШАЯ ШАХМАТНАЯ ДОСКА. ГОСПОДСТВО АМЕРИКИ И ЕГО ГЕОСТРАТЕГИЧЕСКИЕ ІМПЕРАТИВЫ

ЧЕРНАЯ ДЫРА

Распад в конце 1991 года самого крупного по территории государства в мире способствовал образованию «черной дыры» в самим центре Евразии. Это было похоже на то, как если бы центральную и важную в геополитическом смысле часть суши стерли с карты Земли.

Для Америки эта новая и ставящая в тупик геополитическая ситуация представляет серьезный вызов. Понятно, что незамедлительная задача заключалась в уменьшении возможности возникновения политической анархии либо возрождения враждебной диктатуры в распадающемся государстве, все еще обладающем мощным ядерным арсеналом. Долгосрочная же задача состоит в следующем: каким образом оказать поддержку демократическим преобразованиям в России и ее экономическому восстановлению и в то же время не допустить возрождения вновь евразийской империи, которая способна помешать осуществлениюамериканской геостратегической целиформированияболеекрупнойевроатлантическойсистемы, с которойвбудущемРоссиямоглабыбытьпрочноинадежно связана.

НОВОЕ ГЕОПОЛИТИЧЕСКОЕ ПОЛОЖЕНИЕ РОССИИ

Крах Советского Союза стал заключительным этапом постепенного распада мощного китайскосоветского коммунистического блока, который за короткий промежуток времени сравнялся, а в некоторых зонах даже превзошел границы владений Чингисхана. Однако более современный трансконтинентальный евроазиатский блок просуществовал недолго; уже отпадение от него Югославии Тито и неповиновение Китая Мао свидетельствовали об уязвимости коммунистического лагеря перед лицом националистических устремлений, которые, как оказалось, сильнее идеологических уз. Китайскосоветскийблокпросуществовалоколодесяти, СоветскийСоюз— примерно70 лет.

Однако в геополитическом плане еще более значительным событием явился развал многовековой, с центром правления в Москве, великой Российской державы. Распад этой империи был уско-

рен общим социально-экономическим и политическим крахом советской системы, хотя большая часть ее болезней оставалась затушеванной почти до самого конца благодаря системе секретности и самоизоляции. Поэтому мир был ошеломлен кажущейся быстротой саморазрушения Советского Союза. В течение всего лишь двух недель декабря 1991 года сначала о роспуске Советского Союза демонстративно заявили главы республик России, Украины и Белоруссии, затем официально, он был заменен на более неопределенное образование, названное Содружеством Независимых Государств, объединившим все советские республики, кроме балтийских; далее советский президент неохотно ушел в отставку, а советский флаг был спущен с башни Кремля; и наконец, Российская Федерация — в настоящее время преимущественно русское национальное государство с общей численностью населения в 150 млн человек — появилась на арене в качестве преемницы де-факто бывшего Советского Союза, в то время как остальные республики — насчитывающие еще 150 млн человек — утверждали в разной степени свои права на независимость и суверенитет.

Крах Советского Союза вызвал колоссальное геополитическое замешательство. В течение 14 дней россияне, которые вообще-то даже меньше были осведомлены, чем внешний мир, о приближающемся распаде Советского Союза, неожиданно для себя обнаружили, что они более не являются хозяевами трансконтинентальной империи, а границы других республик с Россией стали теми, какими они были с Кавказом в начале 1800-х годов, со Средней Азией — в середине 1800-х и, что намного более драматично и болезненно, с Западом — приблизительно в 1600 году, сразу же после царствования Ивана Грозного. Потеря Кавказа способствовала появлению стратегических опасений относительно возобновления влияния Турции; потеря Средней Азии породила чувство утраты значительных энергетических и минеральных ресурсов, равно как и чувство тревоги в связи с потенциальной мусульманской проблемой; независимость Украины бросила вызов притязаниям России на божественное предназначение быть знаменосцем всего панславянского сообщества.

Пространство, веками принадлежавшее царской империи и в течение трех четвертей века Советскому Союзу под главенством русских, теперь заполнено дюжиной государств, большинство из которых (кроме России) едва ли готовы к обретению подлинного суверенитета; к тому же численность населения этих государств тоже разная: от довольно крупной Украины, имеющей 52 млн человек, и до Армении, насчитывающей всего 3,5 млн. Их жизнеспособность представлялась сомнительной, в то время как готовность Москвы постоянно приспосабливаться к новой реальности также выглядела непредсказуемой. Исторический шок, который испытали русские, был усилен еще и тем, что примерно 20 млн человек, говорящих по-русски, в настоящее время постоянно проживают на территории иностранных государств, где политическое господство находится в руках все более националистически настроенных элит, решивших утвердить свою национальную самобытность после десятилетий более или менее принудительной русификации.

Крах Российской империи создал вакуум силы в самом центре Евразии. Слабость и замешательство были присущи не только новым, получившим независимость, государствам, но и самой России. Потрясение породило серьезный кризис всей системы, особенно когда политический переворот дополнился попыткой разрушить старую социально-экономическую модель советского общества. Травма нации усугубилась военным вмешательством России в Таджикистан, обусловленным опасениями захвата мусульманами этого нового независимого государства, но в еще большей степени она была обострена трагическим, кровавым, невероятно дорогим какв политическом, так и в экономическом плане вторжением России в Чечню. Самым болезненным в этой ситуации является осознание того, что авторитет России на международной арене в значительной степени подорван; прежде одна из двух ведущих мировых сверхдержав в настоящее время в политических кругах многими оценивается просто как региональная держава «третьего мира», хотя по-прежнему и обладающая значительным, но все более и более устаревающимядернымарсеналом.

Образовавшийся геополитический вакуум увеличивался в связи с размахом социального кризиса в России. Коммунистическое правление в течение трех четвертей века причинило беспрецедентный биологический ущерб российскому народу. Огромное число наиболее одаренных и предприимчивых людей были убиты или пропали без вести в лагерях ГУЛАГа, и таких людей насчитывается несколько миллионов. Кроме того, страна также несла потери во время Первой мировой войны, имела многочисленные жертвы в ходе затяжной гражданской войны, терпела зверства и лишения во время Второй мировой войны. Правящий коммунистический режим навязал удушающую ортодоксальную доктрину всей стране, одновременно изолировав ее от остального мира. Экономическая политика страны была абсолютно индифферентна к экологическим проблемам, в результате чего значительно пострадали как окружающая среда, так и здоровье людей. Согласно официальным статистическим данным России, к середине 90-х годов — только примерно 40 % от числа новорожден-

сохранив контроль над Украиной, могла бы все же попытаться не утратить место лидера в решительно действующей евразийской империи, внутри которой Москва смогла бы подчинить своей воле неславянские народы южного и юго-восточного регионов бывшего Советского Союза. Однако без Украины с ее 52-миллионным славянским населением любая попытка Москвы воссоздать евразийскую империю способствовала бы, по всей видимости, тому, что в гордом одиночестве Россия оказывалась запутавшейся в затяжных конфликтах с поднявшимися на защиту своих национальных

ирелигиозных интересов неславянскими народами; война с Чечней является, вероятно, просто первым тому примером. Более того, принимая во внимание снижение уровня рождаемости в России и буквально взрыв рождаемости в республиках Средней Азии, любое новое евразийское государство, базирующееся исключительно на власти России, без Украины неизбежно с каждым годом будет становиться все менее европейским и все более азиатским.

Потеря Украины явилась не только центральным геополитическим событием, она также стала геополитическим катализатором. Именно действия Украины — объявление ею независимости в декабре 1991 года, ее настойчивость в ходе важных переговоров в Беловежской пуще о том, что Советский Союз следует заменить более свободным Содружеством Независимых Государств, и особенно неожиданное навязывание, похожее на переворот, украинского командования над подразделениями Советской Армии, размещенными на украинской земле, — помешали СНГ стать просто новым наименованием более федерального СССР. Политическая самостоятельность Украины ошеломила Москву и явилась примером, которому, хотя вначале и не очень уверенно, затем последовали другие советские республики.

Потеря Россией своего главенствующего положения на Балтийском море повторилась и на Черном морене только из-за получения Украиной независимости, но также еще и потому, что новые независимые государства Кавказа — Грузия, Армения и Азербайджан — усилили возможности Турции по восстановлению однажды утраченного влияния в этом регионе. До 1991 года Черное море являлось отправной точкой Россиив плане проекции своей военно-морскоймощи нарайонСредиземноморья. Однако к середине 90-х годов Россия осталась с небольшой береговой полосой Черного моря и с неразрешенным спорным вопросом с Украиной о правах на базирование в Крыму остатков советского Черноморского флота, наблюдая при этом с явным раздражением за проведением совместных, Украины с НАТО, военно-морских

иморских десантных маневров, а также за возрастанием роли Турции в регионе Черного моря. России такжеподозревалаТурциювоказанииэффективнойпомощисиламсопротивлениявЧечне.

Далее к юго-востоку геополитический переворот вызвал аналогичные существенные изменения статуса России в зоне Каспийского бассейна и в Средней Азии в целом. До краха Советского Союза Каспийское море фактически являлось российским озером, небольшой южный сектор которого находился на границе с Ираном. С появлением независимого и твердо националистического Азербайджана — позиции которого были усилены устремившимися в эту республику нетерпеливыми западными нефтяными инвесторами — и таких же независимых Казахстана и Туркменистана Россия стала только одним из пяти претендентов набогатства Каспийского моря. Россия более не могла уверенно полагать, что по собственному усмотрениюможетраспоряжатьсяэтимиресурсами.

Появление самостоятельных независимых государств Средней Азии означало, что в некоторых местах юго-восточнаяграницаРоссиибылаоттесненавсеверномнаправленииболеечемнатысячумиль. Новыегосударства в настоящее время контролируют большую часть месторождений минеральных и энергетических ресурсов, которые обязательно станут привлекательными для иностранных государств. Неизбежным становитсято, чтонетолькопредставителиэлиты, новскореипростыелюдивэтихреспубликахбудутстановиться все более и более националистически настроенными и, по всей видимости, будут все в большей степени придерживаться мусульманской ориентации. В Казахстане, обширной стране, располагающей огромными запасами природныхресурсов, но с населением почти в 20 млн человек, распределенным примерно поровну между казахами и славянами, лингвистические и национальные трения, по-видимому, имеют тенденцию к усилению. Узбекистан — при более однородном этническом составе населения, насчитывающего примерно 25 млн человек, и лидерах, делающих акцент на историческом величии страны, — становится все более активным в утверждении нового постколониального статуса региона. Туркменистан, который географически защищен Казахстаном от какого-либо прямого контакта с Россией, активно налаживает и развивает новые связи с Ираном в целях ослабления своей прежней зависимости от российской системы для получения доступанамировыерынки.

Республики Средней Азии, получающие поддержку Турции, Ирана, Пакистана и Саудовской Аравии, не склонны торговать своим новым политическим суверенитетом даже ради выгодной экономической интеграции с Россией, на что многие русские все еще продолжают надеяться. По крайней мере, некоторая напряженность и враждебность в отношениях этих республик с Россией неиз-

и образования. Поэтому участие России в Европейском Союзе — это шаг в весьма правильном направлении. Он является предвестником дополнительных институционных связей между новой Россией и расширяющейся Европой. Он также означает, что в случае избрания Россией этого пути у нее уже не будет другого выбора, кроме как в конечном счете следовать курсом, избранным постОттоманской Турцией, когда она решила отказаться от своих имперских амбиций и вступила, тщательно все взвесив, на путь модернизации, европеизации и демократизации.

Никакой другой выбор не может открыть перед Россией таких преимуществ, как современная, богатая и демократическая Европа, связанная с Америкой. Европа и Америка не представляют никакой угрозы для России, являющейся неэкспансионистским национальным и демократическим государством. Они не имеют никаких территориальных притязаний к России, которые могут в один прекрасный день возникнуть у Китая. Они также не имеют с Россией ненадежных и потенциально взрывоопасных границ, как, несомненно, обстоит дело с неясной с этнической и территориальной точек зрения границей России с мусульманскими государствами к югу. Напротив, как для Европы, так и для Америки национальная и демократическая Россия является желательным с геополитической точки зрения субъектом, источником стабильности в изменчивом евразийском комплексе.

Следовательно, Россия стоит перед дилеммой: выбор в пользу Европы и Америки в целях получения ощутимых преимуществ требует, в первую очередь, четкого отречения от имперского прошлого и во вторую — никакой двусмысленности в отношении расширяющихся связей Европы в области политики и безопасности с Америкой. Первое требование означает согласие с геополитическим плюрализмом, который получил распространение на территории бывшего Советского Союза. Такое согласие не исключает экономического сотрудничества предпочтительно на основе модели старой европейской зоны свободной торговли, однако оно не может включать ограничение политического суверенитета новых государств по той простой причине, что они не желают этого. В этом отношении наиболее важное значение имеет необходимость ясного и недвусмысленного признания Россией отдельного существования Украины, ее границ и ее национальной самобытности.

Со вторым требованием, возможно, будет еще труднее согласиться. Подлинные отношения сотрудничества с трансатлантическим сообществом нельзя основывать на том принципе, что по желанию России можно отказать тем демократическим государствам Европы, которые хотят стать ее составной частью. Нельзя проявлять поспешность в деле расширения этого сообщества, и, конечно же, не следует способствовать этому, используя антироссийскую тему. Однако этот процесс не может, да и не должен быть прекращен с помощью политического указа, который сам по себе отражает устаревшее понятие о европейских отношениях в сфере безопасности. Процесс расширения и демократизации Европы должен быть бессрочным историческим процессом, не подверженным произвольным с политической точки зрения географическим ограничениям.

Для многих русских дилемма этой единственной альтернативы может оказаться сначала и в течение некоторого времени в будущем слишком трудной, чтобы ее разрешить. Для этого потребуются огромный акт политической воли, а также, возможно, и выдающийся лидер, способный сделать этот выбор и сформулировать видение демократической, национальной, подлинно современной и европейской России. Это вряд ли произойдет в ближайшем будущем. Для преодоления посткоммунистического и постимперского кризисов потребуется не только больше времени, чем в случае с посткоммунистической трансформацией Центральной Европы, но и появление дальновидного и стабильного руководства. В настоящее время на горизонте не видно никакого русского Ататюрка. Тем не менее русским в итоге придется признать, что национальная редефиниция России является не актом капитуляции, а актом освобождения. Им придется согласиться с тем, что . высказывания Ельцина в Киеве в 1990 году о неимперском будущем России абсолютно уместны. И подлинно неимперская Россия останется великой державой, соединяющей Евразию, по-прежнему является самой крупной территориальной единицей в мире.

Во всяком случае, процесс редефиниции «Что такое Россия и где находится Россия» будет, вероятно, происходить только постепенно, и для этого Запад должен будет занять мудрую и твердую позицию. Америке и Европе придется ей помочь. Им следует предложить России не только заключить специальный договор или хартию с НАТО, но и начать вместе с Россией процесс изучения будущей формы возможной трансконтинентальной системы безопасности и сотрудничества, которая в значительной степени выходит за рамки расплывчатой структуры Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе (ОБСЕ). И если Россия укрепит свои внутренние демократические институты и добьется ощутимого прогресса в развитии свободной рыночной экономики, тогда не следует исключать возможности ее еще более тесного сотрудничества с НАТО и ЕС.

правлении Европы, тем быстрее общество, все больше приобщающееся к принципам современноми и демократии, заполнит «черную дыру» в Евразии. И действительно, для России дилемма единственной альтернативы больше не является вопросом геополитического выбора. Это вопрос насущных потребностей выживания.

Друкуєтьсяза: Філософіяполітики. Хрестоматіяв4-хт. — К., 2003. — Т. 4. — С. 80—87; 107—111.

2. ГЕОПОЛІТИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА СТЕЙНАРОККАНА

В останній половині ХХ ст. широко стали розроблятися проблеми просторової (територіальної) моделі розподілу влади, логіка яких предпредставляється за допомогою моделі «центр — периферія». Вона стала досить зручною для налагодження функціонування більш складних, ніж чисто ієрархічні, політичних систем з гнучкими принципами організації. На основі цієї моделі продуктивне описання розподілу і циркуляції влади всередині Європи, окремих національних співтовариств і субрегіонів було здійснено в 1970—1980 рр. політологами, які інтелектуально об’єднувалися навколо норвезького дослідника Стейна Роккана.

ДОВІДКА

Стейн Роккан народився в 1921 р. в м. Ваган (Норвегія).

Наукова кар’єра досить багата і різноманітна: в 1966—1970 р. — віцепрезидент Міжнародної соціологічної асоціації, 1971—1976 — голова асоціації політичних наук, 1973—1977 — Президент Всесвітньої ради з суспільних наук ЮНЕСКО. Роккан брав участь у створенні Норвезької служби інформації з соціальних наук, Інформаційної служби міжнародної статистики (IDIS) та інформаційної служби при Європейському консорціумі політичних досліджень. Роккан вніс великий доробок у розвиток сучасних соціальних наук як секретар Комітету політичної соціології при Міжнародній Асоціації політичної науки і Міжнародній соціологічній асоціації.

Помер у 1979 р. в м. Берген (Норвегія). Його перу належать такі праці: «Економіка, територія, ідентичність: політика західно-європейських периферій» (1983, співавт. Урвін Д.), редактор книг: «Демократія в умовах світової напруженості» (1951, співавт. Р. Маккеон), «Партійні системи і розмежування виборців» (1967, співавт. М. Ліпсет), «Кліважі, партії і масова політика» (1970, співавт. Е. Аллард), «Політика територіальної ідентичності: дослідження європейського регіоналізму» (1982, співавт. Д. Урвін) та ін.

У науковому доробку Роккана велике місце займають проблеми макроісторичного розвитку, особливо проблеми формування нації, форми державних структур, регіональні відмінності політичного життя, часові рамки демократизації, збереження основних розколів і т. п. Його знаменита «теорія Європи» (або «теорія Західної Європи») заснована на поєднанні системного, ретроспективного і перспективного аналізу (інструменталізм). Серцевину методології Роккана становить порівняльний метод.

«Теорія Європи» С. Роккана. Науковці світового співтовариства виділяють чотири аспекти «теорії Європи», які є особливо значущим внеском до суспільствознавчої науки, а саме:

•динаміка «поясу міст»;

•союзи і варіанти вибору на критичних етапах європейської історії, а також форми союзів і партійних систем;

•точка «затвердіння» в сучасному державному будівництві;

•відособлення чи збереження етнічних меншин.

Динаміка «поясу міст». Відома рокканівська формула взаємозв’язку між географічним розташуванням у Європі і успішністю формування нації і держави була визнана багатьма дослідниками. Узявши за основу два вимірювання — силу міст і силу католицизму, — Роккан накреслив «концептуальну карту» Західної Європи з перетинаючими її «теоретичними межами».

Вводячи поняття «пояс міст», Роккан вказує на два моменти: рівновага сил і стійкість територіального розташування. У побіжному історичному огляді він описує, як внаслідок особливого призначення міст, що були головними на торгових шляхах, що пов’язували Південну і Північну Європу, складався «пояс міст». Міста виникли або стали містами в загальноприйнятому значенні за часів Римської імперії. Після падіння римського владицтва вони більшою чи меншою мірою зберегли свою економічну функцію і добилися якоїсь форми політичної незалежності, тим більше що багато хто з них був розташований у віддалених частинах колишньої імперії. Так склалося стійке поєднання внутрішньої рівноваги і дивовижної стабільності в тимчасовому масштабі. Розміри і багатство міст зростали, посилювалося їхнє функціональне відмежування від оточуючих їх сільських територій, проте все це відбувалося таким чином, що жоден з них не підпорядкував собі повністю інші, що перешкоджало розвитку моноцефальної центроструктури (появі одного центру).

«Пояс міст» був також достатньо сильний, щоб перешкодити вторгненням і захопленню його частин силами ззовні. Таким чином, Західна Європа була географічно перерізана на дві частини цією динамічною рівновагою сил. (Якщо відвернутися від функцій розташованих в містах церков, — а міста, згідно Роккану, були буквально «нашпиговані соборами», — «католицька вісь» північ — південь практично не має відношення до формування загального вигляду «міської зони».)

Висунувши концепт «поясу міст», Роккан сформулював теоретичний постулат, що став основою цілого ряду різних гіпотез. «Пояс міст» виконував функцію каналу розповсюдження юридичних кодексів, алфавіту, релігії, вимог городян, союзницьких відносин і т. д. Крім того, динаміка і рівновага «поясу міст» уповільнили процес формування держав і націй там, де пізніше (на завершальній стадії нової історії, коли націоналізм став у Європі серйозною силою) виникли жорстокі — а під впливом фашизму і нацизму й руйнівні — режими. Треба сказати, що виділення «поясу міст» як головний географічний чинник у Європі вигадане не Рокканом. До нього це намагалися зробити історики і географи — Е. Жюйер і А. Мон. Шукаючи моделі міських структур у Західній Європі, він наткнувся на їхні карти міст і комунікаційних шляхів в Європі, які послужили підтвердженням його ідей, «карт» і концепції «поясу міст». Саме таким чином ним були використані тези І. Валлерстайна, Б. Мурамл., П. Андерсена, А. Хершмена та ін. Але його спроба розкрити внутрішню динаміку міжміської конкуренції як рушійну силу розвитку всього регіону, показати її слідства для довколишніх територій Західної Європи представляє видатний внесок в наше розуміння «макроісторичних механізмів». «Пояс міст» є ядром і «двигуном» Західної Європи, що визначив її територіальний розподіл і структуру. Держава виникла поза «поясом міст», тоді як сам цей «пояс» захистив себе від влади цих держав, імперій. Про це чітко засвідчує таблиця.

Джерело: складено на основі «Концептуальної карти Західної Європи XVI—XVIII ст.» Ст. Роккана.

Див.: Tilly Ch. (ed.) The Formation of National States in Western Europe. N. Y., 1975, p. 578-579.

Щоб зрозуміти глибину роздумів Роккана про відмінності між Європейським Сходом і Заходом, слід розібратися із сутністю «трикутника імперських центрів». Мова йде про ту частину досліджень Роккана, де він аналізує причини, за якими перші в Європі нації — держави сформувалися на територіях, що примикають до

«поясу міст», — в династичних центрах. За Рокканом, династичні центри, будучи не в змозі проникнути всередину — «поясу міст», більш-менш підпорядкували собі землі, розташовані між цим «поясом» і своїми головними міськими центрами. Їх державно-централізаторські зусилля перешкодили зростанню інших міст та отриманню ними тієї динамічної автономії, яка відрізняла міста «поясу». Крім того, династичні центри відгороджували свої міста від впливів, що йдуть з «поясу».

Якщо слідувати логіці Роккана, то «трикутник імперій» між Візантією, Віднем і Москвою повинен був функціонувати так, що складаючі його імперії на сторіччя вперед «висушували» простір, який тягнеться між ними.

Критичні точки історії. Роккан виділив чотири «критичні точки» як головні організуючі віхи, на шляху яких довелося пройти всім державам і політичним утворенням Західної Європи. Цими «критичними точками» (їх також називають революціями) були: Реформація, національна революція (події Французької революції), промислова революція і «комуністична» революція. Його цікавили зрушення в структурі владних союзів всередині правлячих політичних сил та серед еліт. Саме тому він і розглядав названі вище «критичні точки» як основні поворотні пункти розколів і об’єднань за останні 400 років. Вплив «критичних точок» історії випробували на собі всі без винятку західноєвропейські держави, хоча в різний час і в різному ступені, і тому, використовуючи ретроспективний метод, можна накреслити «карту» структури союзів на вказаних вище чотирьох точках і в результаті вивести сучасну партійну систему. За допомогою подібної систематизації (сам Роккан називав цю процедуру «механічною» і «типологічною вправою») було сконструйовано і наповнено емпіричними прикладами з історії Західної Європи відоме «дерево рішень», що відображає триступінчастий шлях створення восьми варіантів партійних систем.

Класифікаційна схема Роккана, заснована на структурах альянсів в різні «критичні точки» історії, дозволяє виявити геополітичне розташування партійної системи Західної Європи і краще зрозуміти узгодженість рокканівських моделей. Державне будівництво на основі географічного розташування в рамках структури «поясу міст» взаємозв’язане з тією стадією становлення партійної системи.

Значення концепції чотирьох «критичних точок» і їхні дії на формування партійних систем полягає в тому, що вона забезпечує досить повне і обґрунтоване пояснення західноєвропейських партійних систем.

Точка «затвердіння» в європейській історії. Свого часу Архімед говорив: «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю». У звичайних історичних працях і в повсякденному житті як «нульову» точку тимчасової шкали ми беремо дату народження Христа або ж використовуємо таку форму відліку, як «до і після» подій, наприклад, американської, французької або російської революцій. Багато що в працях Роккана підштовхує нас до іншого принципу виділення опорних («фіксованих») точок в історії. Роккан мав дійсну популярність саме тоді, коли сформулював тезу про «затвердіння», яка дійсно є спробою визначити ту точку в історії, де сходяться декілька ліній розвитку.

Він висловив думку про те, що в період близько 1910—1920 рр. усі сучасні європейські держави досягли своєї остаточної форми з боку електоральних і партійних систем (але це була зовсім не теза про кінець історії). Гіпотеза «затвердіння» була висунута в кінці 1960-х років, і стійкість європейських партійних систем, виходячи з існуючого тоді «положення справ», виглядала вражаючою. Якби Роккан

міг продовжити свою роботу в 1980—1990-х роках, він, судячи з усього, врахував би в своїх моделях нові обставини, але зберіг загальний погляд на історію, на прихований в ній набір розколів і конфліктів, виступаючих на поверхню лише в конкретні моменти.

Електоральні дослідження Роккана. Важливою сферою наукових інтересів Роккана стали електоральні дослідження, особливо електоральна поведінка в Норвегії. Первинним зразком таких досліджень для європейських вчених стали достатньо ефективні американські методики. Зокрема Роккан підкреслював, що на електоральну поведінку в Норвегії впливають відмінні від американських партійні альтернативи. Для пояснення цього феномену він і його колеги звернулися до історичних і регіональних (еколого-географічних) факторів, які впливають певним чином на сучасні політичні орієнтації виборців. З цієї причини в електоральні дослідження і Норвегії майже з самого початку було включено еколого-географічний компонент.

Роккан надавав великого значення в перспективі процесам первинної масової політичної організації, які, в свою чергу, відчувають значний вплив інституційних факторів, і особливо таких, як час і способи введення всезагального виборчого права у співвідношенні з виникненням парламентського або йому підзвітного уряду.

У зв’язку з електоральними дослідженнями в сферу наукових інтересів Роккана влилися соціальні кліважі (франц. сlivge — розшарування, розподіл). Це поняття означає досить широкі і глибокі розколи суспільства за різними підставами, мотивами (класові, расові, релігійні та ін.) або фундаментальні відмінності і конфлікти, які визначають, зокрема, розмір і якість національних партійних систем. Він запропонував немало аналітичних схем, які пояснюють причини політизації таких розколів. Загальною характеристикою цих схем була чимала увага до відносин центр — периферія: в процесі націєтворення між модернізованим національним центром і периферією мають місце чисельні економічні, юридичні, культурні і т. п. протиріччя. Кліважі супроводжуються появою стійких комплексів політичних переваг, навколо яких формувалися європейські партії. Після виникнення базових електоральних структур (інститутів, в т. ч. правил голосування) приходить «отвердіння» кліважей (розколів) і електоральних структур (інститутів), їх стабілізація.

ДОДАТКОВІ ПЕРШОДЖЕРЕЛА ДО ТЕМИ

Г. КІССІНДЖЕР

НОВИЙ СВІТОВИЙ ПОРЯДОК

ДОВІДКА

Кіссінджер Генрі Елфрід (нар. 1923 р.) — американський теоретик міжнародних відносин, громадсько-політичний діяч.

Обгрунтував положення про те, що володіння ядерною зброєю, крім військового, мало ще й політичне значення, бо фактично визначало місце країни на міжнародній арені (за критерієм боєздатності).

У книзі «Новий світовий порядок» (1994), яку визнано одним із вершинних досягнень автора і всієї міжнародно-стратегічної думки після закінчення «холодної війни», особливий інтерес становлять аналіз думок Кіссінджера, присвячених розгляду нового світового порядку.

Китай также оказался лицом к лицу с новым для него мировым порядком. В течение двух тысяч лет Китайская империя объединяла свой собственный мир под владычеством императора. По правде говоря, временами этот порядок демонстрировал собственную слабость. Войны в Китае случались не реже, чем в Европе. Но поскольку они обычно велись между претендентами на императорскую власть, то носили скорее характер гражданских, чем внешних, и рано или поздно неизбежно приводили к возникновению новой центральной власти.

До начала XIX века Китай никогда не имел соседа, способного оспорить его превосходство, и даже не помышлял о том, что такое государство может появиться. Завоеватели извне, казалось, свергали китайские династии только для того, чтобы слиться с китайской культурой до такой степени, чтобы продолжать традиции Срединного царства. Понятия суверенного равенства государств в Китае не существовало: жившие за его пределами считались варварами, и на них смотрели, как на потенциальных данников — именно так был принят в XVIII веке в Пекине первый британский посланник. Китай считал ниже своего достоинства направлять послов за границу, но не гнушался использовать варваров из дальних стран для разгрома варваров из соседних. И все же это была стратегия на случай чрезвычайных обстоятельств, а не повседневно функционирующая система наподобие европейского равновесия, и потому она не породила характерного для Европы постоянного дипломатического механизма. После того, как Китай в XIX веке оказался в унизительном положении объекта европейского колониализма, он лишь недавно — после второй мировой войны — вошел в многополюсный мир, что является беспрецедентным в его истории.

Япония также отторгала от себя все контакты с внешним миром. В течение пятисот лет вплоть до момента, когда была насильственно «открыта» коммодором Метью Перри в 1854 году, Япония вообще не снисходила до того, чтобы позаботиться о создании равновесия сил среди противостоявших друг другу варваров или о приобретении данников, как это делал Китай. Отгородившись от внешнего мира, она гордилась единственными в своем роде обычаями, поддерживала свою воинскую традицию в гражданских войнах и основывала свое внутреннее устройство на убежденности, что ее в высшей степени своеобразная культура невосприимчива к иностранному влиянию, стоит выше его и в конце концов скорее подавит его, чем усвоит.

Вгоды «холодной войны», когда основной угрозой безопасности Японии являлся Советский Союз, она оказалась в состоянии отождествить свою внешнюю политику с политикой, отстоящей от нее на несколько тысяч миль, Америки. Новый мировой порядок с его многообразием вызовов почти неизбежно заставит гордую своим прошлым страну пересмотреть прежнюю ориентацию на единственного союзника. Япония обязательно станет более чувствительной к равновесию сил в Азии, чем Америка, которая расположена в ином полушарии и ориентирована на три других направления: атлантическое, тихоокеанское и южноамериканское. Китай, Корея и Юго-Восточная Азия приобретут для Японии совершенно иное значение, чем для Соединенных Штатов, и это явится импульсом для более автономной и более ориентированной на собственные интересы японской внешней политики.

Что касается Индии, которая сейчас превращается в ведущую державу Южной Азии, то ее внешняя политика представляет собой последнее подогретое древними культурными традициями воспоминание о золотых днях европейского империализма. Субконтинент до появления на нем британцев никогда на протяжении целого тысячелетия не представлял собой единого политического целого. Британская колонизация была осуществлена малыми военными силами, потому что местное население изначально видело в ней лишь смену одних завоевателей другими. Но когда установилось единое правление, власть Британской империи была подорвана народным самоуправлением и культурным национализмом, ценностями, привнесенными в Индию самой же метрополией. И всетаки в качестве государства-нации Индия новичок. Поглощенная борьбой за обеспечение продуктами питания своего огромного населения, она во время «холодной войны» оказалась участником движения неприсоединения. Но ей еще предстоит избрать соизмеримую с собственным самосознанием роль на сцене международной политики.

Таким образом, ни одна из ведущих стран, которым предстоит строить новый мировой порядок, не имеет ни малейшего опыта существования в рамках нарождающейся многогосударственной системы. Никогда прежде новый мировой порядок не создавался на базе столь многообразных представлений, в столь глобальном масштабе. Никогда прежде не существовало порядка, который должен сочетать в себе атрибуты исторических систем равновесия сил с общемировым демократическим мышлением, а также стремительно развивающейся современной технологией.

Вретроспективном плане, похоже, все системы международных отношений обладают неизбежной симметрией. Как только они созданы, становится трудно вообразить, каким путем пошла бы

история, если бы был сделан иной выбор, да и вообще, был ли этот иной выбор возможен. В процессе становления того или иного международного порядка выбор широк и многообразен. Но каждое конкретное решение сужает набор невостребованных вариантов. Поскольку усложнение мешает гибкости, выбор, сделанный максимально рано, всегда имеет судьбоносный характер. Будет ли международный порядок относительно стабилен, как после Венского конгресса, или весьма непрочен, как после Вестфальского мира и Версальского договора, зависит от степени, в какой он согласует чувство безопасности составляющих его обществ с тем, что они считают справедливым.

Две международные системы, оказавшиеся наиболее стабильными, а именно, порожденная Венским конгрессом и возглавляемая Соединенными Штатами после окончания Второй мировой войны, имели то преимущество, что строились на общности взглядов. Государственные деятели, собравшиеся в Вене, были аристократами, для которых существовали одни и те же моральные запреты и основополагающие принципы; а американские лидеры, сформировавшие послевоенный мир, являлись порождением исключительно цельной и жизнеспособной интеллектуальной традиции. Возникающий сейчас порядок должны будут строить государственные деятели, которые представляют совершенно разные культуры. Они руководят бюрократическими системами такой сложности, что зачастую энергия этих государственных деятелей в большей степени уходит на приведение в действие административной машины, а не на определение цели. Они добились высокого положения благодаря качествам, которые не всегда нужны для управления, а еще менее годятся для создания международного порядка. При этом единственная действующая модель многогосударственной системы была создана западными обществами и многие из участников международного порядка ее могут отвергнуть.

И все же возвышение и крушение прежних мировых порядков — от Вестфальского мира до наших дней — есть единственный источник опыта, на который можно опереться, пытаясь понять, какого рода вызов может быть брошен в лицо современным государственным деятелям. Уроки истории не являются автоматически применимым руководством к действию; история учит по аналогии, проливая свет на сходные последствия сопоставимых ситуаций. Однако каждое поколение должно определить для себя, какие обстоятельства на самом деле являются сопоставленными.

Ученые-исследователи анализируют функционирование международных систем; государственные деятели их создают. И существует огромная разница между видением аналитика и государственного деятеля. Аналитик в силах выбирать, какую именно проблему он желает исследовать, в то время как на государственного деятеля проблемы сваливаются сами собой. Аналитик не ограничен временем и может затратить его сколько нужно, чтобы прийти к четкому и ясному выводу, зато государственный деятель все время находится в цейтноте. Аналитик ничем не рискует. Если его выводы окажутся неверными, он напишет новый трактат. Государственному деятелю дозволена лишь одна попытка; если он не угадает, ошибки становятся непоправимыми. Аналитик имеет в своем распоряжении все факты; и судят о нем в зависимости от его интеллектуальных способностей. Государственный деятель вынужден действовать, исходя из оценок, которые не может доказать в тот момент, когда их выносит; история будет судить о нем на основании того, насколько мудро ему удалось осуществить необходимые изменения и, что самое главное, до какой степени он сумел сохранить мир. Вот почему изучение того, как государственные деятели решали проблему установления мирового порядка — что сработало, а что нет, и почему, — не конечная цель, а скорее начало осознания современной дипломатии.

Друкується за: Філософія політики. Хрестоматія в 4-х т. — К., 2003. — Т. 4. — С. 36—41.

А. ПЕЧЧЕЇ

ЛЮДСЬКІ ЯКОСТІ

ДОВІДКА

Печчеї Ауреліо (1908—1984 рр.) — один з організаторів і перший президент «Римського клубу» (неурядової міжнародної організації, створеної в 1968 р. для дослідження глобальних проблем сучасності).

У своїх творах «Людські якості», «100 сторінок для майбутнього» А. Печчеї досить виразно показав кризові явища як «планетарну трагедію». «Людству, — під-

креслював він, — загрожує моральне й економічне банкрутство з усіма незчисленними наслідками цього».

Тому на кінцевому етапі людської історії необхідний, на його думку, радикальний перегляд цілей і критеріїв розвитку, всієї системи сучасної цивілізації.

Представленные здесь шесть целей связаны с «внешними пределами» планеты, «внутренними пределами» самого человека, полученным им культурным наследием, которое обязан передать тем, кто придет после него, мировым сообществом, которое он должен построить, экосредой, которую он должен защитить любой ценой, и, наконец, сложной и комплексной производственной системой, к реорганизации которой ему пора приступить. [...]

Первая цель: «внешние пределы»

Хорошо известно, что, увеличив власть над Природой, человек же вообразил себя безраздельным господином Земли и тут же принялся ее эксплуатировать, пренебрегая тем, что ее размеры и биофизические ресурсы вполне конечны. Сейчас уже поняли, что в результате бесконтрольной человеческой деятельности жестоко пострадала некогда щедрая и обильная биологическая планеты, частично истреблены ее лучшие почвы, а ценные сельскохозяйственные земли все более застраиваются и покрываются асфальтом и бетоном дорог, что уже полностью использованы и наиболее доступные минеральные богатства, что вызываемое человеком загрязнение можно теперь найти буквально повсюду, даже на полюсах и на дне океана, и что теперь последствия отражаются даже на климате и других физических характеристиках планеты.

Конечно, все это вызывает глубокое беспокойство, однако мы не знаем, в какой мере при этом нарушается равновесие и расстраивет циклы, необходимые для эволюции жизни вообще; много ли мы уже вызвали необратимых изменений и какие из них могут повлиять на нашу собственную жизнь сейчас или в будущем; неизвестно также, на какие запасы основных невозобновимых ресурсов мы можем реально рассчитывать, сколько возобновимых ресурсов и при каких условиях можем безопасно использовать. Поскольку «пропускная способность» Земли явно не безгранична, очевидно, существуют какие-то биофизические пределы, или «внешние пределы», для расширения не только человеческой деятельности, но и вобще присутствия человека на планете.

Сейчас потребность в достоверных научных знаниях о самих пределах, об условиях, при которых мы можем к ним приближается, и последствиях их нарушения становится все более острой, ибо основания опасаться, чтовнекоторыхобластяхграницыценногоужедостигнуты. Цель, которуюявыдвигаю, должнабыть направленанетольконато, чтобывоссоздатьобщийвидпроблемы, ноинапостижениенекоторыхнаиболее важныхеесоставляющих, стемчтобычеловекзнал, чтоон можети чтоондолжендоделать, используя природувсвоихцелях, еслионхочетжитьвгармонии. [...]

Вторая цель: «внутренние пределы»

Совершенно очевидно, что физические и психологические возможности человека тоже имеют свои пределы. Люди сознают, что, увеличивая свое господство над миром, человек в стремлении к безопасности, комфорту и власти обрастал целым арсеналом всякого рода приспособлений и изобретений, утрачивая при этом те качества, которые позволяли ему жить в своей первозданной девственной природной среде обитания, и что это, возможно, ослабило его физически, притупив биологическую активность. Можно с уверенностью сказать, что чем более «цивилизованным» становится человек, тем меньше он оказывается способным противостоять трудностям суровой внешней среды и тем больше нуждается в том, чтобы защищать свой организм и здоровье с помощью всякого рода медикаментов, снадобий и великого множества других искусственных средств.

С другой стороны, не подлежит сомнению, что параллельно с этими процессами повышался культурный уровень человека, шло развитие интеллектуальных способностей, которые приводились в соответствие со сложным искусственным миром, сотворенным человеком. Однако в последнее время равновесие между прогрессом и культурой человека, между прогрессом и его биофизическими способностями оказалось нарушено, причем достаточно серьезно. Так что существующая ныне степень умственной и психической, а возможно, даже и физической адаптации человека к неестественности и стремительным темпам современной жизни весьма далека от удовлетворительной. Правда, человек весьма плохо использует замечательные потенциальные возможности своего мозга, что вполне вероятно существование здесь каких-то невыявленных, скрытых резервов, которые он может и должен мобилизовать на восстановление утраченного равновесия и предотвращение его

щих всемирный интерес, призвав государства передать их под международную юрисдикцию, и доверить международным органам (по соглашению с теми странами, на территориях которых они расположены) их охрану и сохранность — думается, что это было бы не только в интересах создавших эти ценности народов, но и в интересах всей мировой культуры. [...]

Четвертая цель: мировое сообщество

Большинство людей — в отличие от некоторых современных учреждений — сейчас уже вполне ясно осознают, что национальное государство не может более идти наравне с ходом времени. Оно

— за исключением великих держав — не в состоянии даже извлечь ощутимых выгод из регулирующей ныне международную жизнь глобальной социально-политической системы, хотя и служит в ней основной ячейкой. С другой стороны, пользуясь в мировой политической системе правами суверенитета, оно зачастую не считает нужным признавать существование каких бы то ни было наднациональных учреждений и не желает слышать о проблемах, требующих урегулирования на национальном уровне. Можно сказать, что даже в национальном плане государственные службы — в своей нынешней форме, — как правило, не оправдывают ожиданий своих же собственных сограждан. Этих примеров вполне достаточно, чтобы еще раз подчеркнуть необходимость структурных реформ на всех уровнях мировой организации. Недостатки и неповоротливость национального государства наиболее явно видны именно в сфере международной жизни, в попытке создать межгосударственные коалиции, которые во многих отношениях оказываются более гибкими, чем региональные союзы. Невозможность настоящих фундаментальных реформ в рамках существующей ныне системы показывают в конечном счете и поиски сотрудничества по международным экономическим проблемам.

Фундаментальная научная мысль до сих пор, по сути дела, не дает никаких четких и вразумительных ответов на вопросы о принципиальной возможности и реальных путях такой трансформации национального государства, которая, сохранив за собой нынешнюю роль государства, была бы способна установить более стабильный и эффективный мировой порядок, соответствующий веку глобальной империи человека. Вряд ли можно ожидать творческих предложений на эту тему от самих правительств, ибо характерной чертой деятельности любых институтов всегда и везде было и остается не самообновление, а самоутверждение и самосохранение. С другой стороны, сложность и комплексность проблемы, а также множество противоречивых интересов, связанных с существующей ныне структурой, обусловливают необходимость проведения этого обширного исследования и всех связанных с ним научных разработок на совершенно новой, независимой основе.

Суть проблемы сводится к тому, чтобы выявить пути постепенного преобразования нынешней системы эгоцентрических государств, управляемых склонными к самоуправству правительствами, в мировое сообщество, в основу которого легла бы система скоординированных между собой географических и функциональных центров принятия решений, охватывающая все уровни человеческой организации — от локального до глобального. Область юрисдикции таких центров — вне зависимости от их функций и уровня — должна больше соответствовать традициям, интересам и проблемам, общим для различных групп населения.

Вопрос, таким образом, сводится, в сущности, к тому, чтобы придумать специализированную и одновременно иерархическую систему, которая бы состояла из относительно автономных элементов различной природы и структуры, в то же самое время тесно взаимосвязанных и активно взаимодействующих — и все это в общемировом масштабе! Здесь, конечно, необходимо найти такие формы географической и функциональной координации несметного количества различных центров принятия решений, чтобы они не превратились в чудовищную, невообразимую структуру, в нечто вроде монументального хаоса, а стали бы управляемым единым целым, способным не только удовлетворять сиюминутные, непосредственные или частные интересы, но и соответствовать долгосрочным интересам всего человечества. [...]

Пятая цель: среда обитания

Одной из важнейших проблем, уже сейчас глубоко поражающей человеческое воображение, но еще не осознанной во всех ее поистине грандиозных масштабах, является проблема размещения на планете в течение ближайших 40 лет населения, вдвое большего, чем нынешнее. Ведь за это короткое время придется коренным образом улучшить, модернизировать и, более того, удвоить нынешнюю инфраструктуру — причем не только жилые дома, но и все вспомогательные системы, включая промышленную, сельскохозяйственную, социальную, культурную и транспортную.

виться уже сейчас. Здесь необходим в корне иной концептуальный подход и кардинально новые решения для существенного расширения наших целей и горизонтов и выявления экономической системы, соответствующей мировому сообществу, которое, как мы надеемся, вырастет в результате ожидаемых за этот период изменений на планете.

Хотя трудно еще полностью представить себе, какой должна стать экономическая система будущего — во всяком случае пока не завершены исследования, посвященные другим целям человечества, — однако отдельные составные кирпичики этого строения с успехом можно предварительно исследовать уже сейчас. Производственному истеблишменту принадлежит в современном мире ключевая роль. И здесь, так же как и в вопросе о среде обитания, было бы величайшей безответственностью своевременно не выяснить, в состоянии ли нынешняя производственная организация материально обеспечить пищей, товарами и услугами вдвое большее население планеты — и соли да, то каким образом и при каких условиях. В этой связи возникает множество проблем, заслуживающих, разумеется, самого пристального внимания, в их числе, например, вопросы распределения, приобретающие сейчас особую остроту в связи с продовольственной проблемой; однако начать всетаки необходимо с производственного сектора, ибо именно он в силу своего первичного характера оказывается неразрывно связанным с другими экологическими, социальными и политическими проблемами нашего времени. Так что, бесспорно, самой главной ключевой целью человечества является тщательный анализ существующего производственного истеблишмента и выявление того, какие преобразования необходимо в нем запланировать, чтобы он оказался в состоянии в ближайшие десятилетия четко выполнять отведенные ему функции.

Эти исследования должны включать целую серию отдельных проектов, тесно связанных и параллельных с изучением человеческих поселений. Один из этих проектов может быть посвящен финансовым вопросам, он должен изучить, в частности, те потребности в капитале, которые сопряжены со строительством и эксплуатацией инфраструктуры и промышленных предприятий, а также удовлетворением других нужд удваивающегося населения. Здесь необходимо предусмотреть также конкретные пути и средства обеспечения этих поистине огромных финансовых средств. Другой проект мог бы более детально рассмотреть проблему занятости, начав, например, с оценки потребностей в рабочей силе, включив сюда специалистов сферы управления, и выработать основы для создания общемировой системы, которая могла бы регламентировать и координировать на международном уровне все вопросы, связанные с обеспечением занятости, соответствующими ассигнованиями, подготовкой кадров и профессиональным обучением. На завершающей стадии этот проект мог бы попытаться найти подход к решению проблемы полного вовлечения в активную деятельность всех человеческих ресурсов. [...] Однако, имея в виду далеко идущие последствия этой проблемы, возможно, более целесообразно было бы посвятить ей специальный проект, рассмотрев ее как отдельную важную цель человечества, направленную на развитие и использование в интересах мирового общества всех человеческих ресурсов.

Еще одно исследование — которое в некотором смысле было бы вводным ко всем остальным

— необходимо посвятить вопросам территориального размещения и рационализации мирового производственного истеблишмента. Как я уже говорил, в этом исследовании надо уделить пристальное внимание ограничениям, которые накладывает на все виды человеческой деятельности необходимость обеспечения охраны и организации глобальной среды человеческого обитания. Я уже упоминал вывод одного из проектов Римского клуба, требующий реорганизовать производство продовольствия на основе глобальных критериев, ибо только при этом условии можно надеяться достичь хотя бы минимальных результатов в решении проблемы искоренения голода в человеческом обществе. Такие же соображения следует принимать во внимание и при рассмотрении мировой промышленности и мирового промышленного производства. Промышленный сектор производственного арсенала общества в настоящем своем виде представляет собой не что иное, как некий конгломерат разного рода технических приспособлений и видов деятельности, являющихся результатом случайных решений, принятых в разное время, с разными целями и при различных условиях и призванных служить краткоили среднесрочным узким интересам отдельных национальных сообществ или многонациональных корпораций. Сейчас эта система не соответствует более ни духу времени, ни его требованиям и вызывает все более серьезные нарекания с самых различных позиций; все ее недостатки, включая социальную неприемлемость, нерациональное отношение к окружающей среде, ее ресурсам и полную несовместимость с каким бы то ни было справедливым международным экономическим порядком, будут по мере ее неизбежного дальнейшего расширения все больше углубляться и умножаться. Еще более серьезное беспокойство вызывает то обстоятельство, что без глубоких реформ нынешний мировой промышленный истеблишмент просто не сможет вы-

полнять свою роль в человеческой системе будущего; ибо, осажденная во много крат более сложными и грозными проблемами система уже не сможет выдержать и простить тех ошибок, дублирования, расточительства и неумелого управления, которые еще сходят истеблишменту с рук сегодня. Поэтому он должен найти пути обеспечения высокой эффективности и рационального экономического управления во всех без исключения секторах производства. [...]

Друкується за: Печчеи А. Человеческие качества. — М., 1985. —С. 292.

Основні поняття і категорії

•геополітика;

•глобалізація;

•глобалізм;

•глобальні проблеми сучасності;

•експансія;

•євразійство;

•світовий політичний процес;

•світових систем теорія.

Геополітика (від грец. — земля і мистецтво управління державою) — політологічна концепція, що вбачає в політиці засадничу, визначальну роль геогр. факторів: просторового розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність (обмеженість) природних ресурсів, клімат, кількість і густоту населення і т. ін. Формування Г. у самостійний напрям наук, досліджень пов’язане з іменами Ф. Ратцеля (Німеччина), Р. Челлена (Швеція) — автора самого терміна Г. Зазначений напрям з поч. 20 ст. складався в умовах визрівання глобальних політ. змін, швидкої інтернаціоналізації світових екон. процесів, виходу на світову арену США як провідної держави, «пробудження Азії», а потім і Африки, зруйнування традиц. європ. міжнар. моделей «концерту сил» та «балансу сил», «реальної політики», які не дали вичерпної відповіді на виклик сучасності. Оперуючи п’ятьма факторами (території, народу, госп-ва, суспільства, уряду), Г. в цей час намагається знайти оптимальну формулу, яка могла б орієнтувати уряди і народи в калейдоскопі світової політики і економіки. Особливо актуалізувались дослідження з питань Г. після Першої світової війни в Німеччині, де був створений Інститут геополітики та спец, часопис «Zeitschrift fur Geopolitik». Геополіт. концепції, що активно розвивалися нім. школою, очолюваною К. Хаусхофером, значним чином зумовили зовнішньо-політ. стратегію нім. фашизму, зокрема теорію «життєвого простору», виправдання нім. агресії в 30-ті рр. і розв’ячання Другої світової війни. Після Другої світової війни Г. стає популярною в США, Японії, країнах Скандинавії, а з 50-х рр. і в Німеччині. У США і Зх. Європі в післявоєнний період Г. набуває двох нових значень: 1) як синонім геостратегії у розв’язанні конкретних зовнішньополіт. та військово-стратег. завдань; 2) як еквівалент політичної географії в поясненні районування політ. процесів як регіонального, так і глобального рівнів. На такій основі формувались на Заході концепції «стримування» СРСР та світового комунізму, «теорії доміно» в поясненні процесів на колишній колоніальній периферії, т. зв. «ідеалізму» зовн. політики США після війни у В’єтнамі та ін.

Переважна більшість сучас. політологів визнають роль геогр. чинника в тому чи іншому наповненні політики даної держави, але не вважають його вирішальним і зосереджуються на взаємопов’язуванні цього чинника і нац. інтересами, політ. і екон. пріоритетами, рівнем розвитку суспільства, характером держ. устрою, рівнем життя населення і т. ін. Вони виходять з того, що Г. є своєрідним синтетичним інструментом при аналізі взаємодії держав на міжнар. арені. Так, територіальні

розміри такої держави, як Росія, а також її розташування на всьому євразійському просторі, наявність більшості корисних копалин тощо певною мірою впливають на зміст, характер і спрямованість зовн. політики Росії (правонаступництво колишнього СРСР, оголошення нею його території зоною своїх життєвих інтересів, політ. спекуляції багатими енергоресурсами, прагнення зберегти свою роль наддержави); впливають на формування ментальності народу, на політ. культуру населення й на розвиток міждерж. відносин. Відповідно і просторове розташування України дає їй право на визначення своєї специф. геополіт. ролі — бути зв’язуючим мостом (транс’ядерною зоною) між країнами Європи і Азії. Розміри території України, чисельність її населення, потужні пром. та аграрний комплекси, науковий потенціал, природні ресурси в поєднанні з вигідним геогр. положенням дають їй право мати статус великої європ. держави з відповідною геополіт. поведінкою та геостратег. орієнтацією. Існування та зміцнення незалежної Укр. держави поліпшує геополіт. ситуацію в Європі й у всьому світі, створює умови більшої стабільності та передбачуваності в сучас. міжнар. відносинах. (Друкується за: Л. С. Тупчієнко, С. Й. Аппатов. Політологічний енциклопедичний словник.)

Глобалізація (від англ. global — світовий, всесвітній) — загальноглобалізаційний процес, який справляє величезний вплив на політичну сферу та сфери людського буття. Вищеозначений термін у 60-х рр. ХХ ст. і Запровадили в науку відомі теоретики Римського клубу Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Месарович, А. Печчеї та ін. Вони ж вважаються і засновниками концепції глобалізму, яка перетворилася на метатеорію. Завершеного, загальновизнаного визначення терміна «глобалізація» досі ще не вироблено. Однак кілька досить вдалих інтерпретацій поняття Г. нині вже не існує: Г. трактується як «розширення світових соціальних зв’язків, які з’єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них» (Е. Гідденс); Г. «передбачає, що політична, економічна і соціальна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками», а також «означає, що відбулось посилення взаємодії та взаємозв’язків усередині держав і суспільства та між ними самими» (Д. Ґелд); Г. — істор. процес посилення контактів між різними частинами світу, який призводить до зростаючої одноманітності у житті народів планети (Р. Робертсон). Загалом у визначенні терміна «глобалізація» намітились чотири осн. підходи: тлумачення її як процесу зміцнення зв’язків між найвіддаленішими точками планети; як процесу поширення по всій планеті єдиних, спільних для всього людства технологій, культури, ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо; як виникнення спіль-тих для світового співтовариства проблем економічних, політ., військ., єкол. та ін.; як процес зростання вселюдських інтересів у всіх сферах людського буття, породжуваних поглибленням взаємозв’язків і взаємозалежності країн і народів. Г., як правило, поділяється на фінансово-екон., технол., політ., культурну, ідеол. тощо. Фінансово-екон. Г. спонукає до розвитку в усьому світі ринкової економік», посилення міжнар. поділу праці, зростання транснац. корпорацій, створення широко розгалуженої системи міжнар. банків і фондів, перетворення долара на міжнар. валюту та ін. Все це приводить до того, що політика «опори на власні сили», економічного ізоляціонізму й автаркії не просто невигідна, а майже неможлива річ. До того ж фінансово-екон. Г. створює матер. базу для всіх інших форм Г. Політ. Г. забезпечила і забезпечує поширення в усьому світі таких політ. цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політ. плюралізм, багатопартійність, пошанування міжнар. права, пріоритет прав людини та багатьох ін. Є всі підстави говорити і про етнополіт. Г. Під такою формою Г. слід розуміти поширення по всій земній кулі нац. ідей, зростання націоналізму, збільшення кількості нац. держав, піднесення етнічного ренесансу, посилення політизації етнічностей, переможну ходу федераліст, революції, посилення диференціюючих процесів, зміцнення інтеграц. тенденцій і

багато ін. Під культурною глобалізацією розуміють процес виникнення і поширення т. зв. «світової культури». Відбувається й ідеол. глобалізація, тобто поширення по всій планеті певних Ідей, цінностей. На думку багатьох західних науковців, після банкрутства комунізму і припинення «холодної війни» чи не єдиною панівною у світі ідеологією стає лібералізм, його теорії, концепції та ідеї.

Процес Г. впливає не лише на окремі країни, етнонац. спільноти чи їхні культури. Він справляє вирішальний вплив на цілі континенти і цивілізації. Підтвердженням тому є послаблення і занепад таких колись впливових і могутніх цивілізацій, як і індійська, китайська, мусульманська та ін., однією з причин чого, поза всяким ) сумнівом, була «вестернізашя». (Друкується за: Процес Г. Політологічний енциклопедичний словник.)

Глобалізм (від фр. global— загальний, всесвітній) — суспільно-політичний рух, зорієнтований на розв’язання локальних суспільних проблем з урахуванням їхнього взаємозв’язку з зовнішніми, більш загальними, глобальними проблемами. Важливим політичним наслідком глобалізму є зміна природи та ролі держави в сучасному світі: передання нею окремих функцій і, відповідно, частини суверенітету на наднаціональний рівень (коаліції держав, міжнародні організації, ТНК) та локальний і місцевий рівень (комуни, муніципалітети, регіони). Це зумовлює розмивання принципу суверенітету, стирання меж і посилення взаємозалежності внутрішньої та зовнішньої політики. (Друкується за: Шведа Ю. Політологічний енциклопедичний словник.)

Глобальні проблеми сучасності — сукупність суперечливих процесів, які складають зміст сучасної кризи світової цивілізації. Г. п. с. створюють загрозу нормальному розвитку і навіть самому існуванню всіх країн світу і потребують для відвернення від них катастрофічних наслідків їх спільних зусиль, тобто мають всеохоплюючий, планетарний, глобальний характер.

Джерела Г. п. с. можна дещо умовно поділити на дві групи: поглиблення суперечностей між людиною та природою (екологічні, продовольчі, енергетичні та деякі інші проблеми) та у відносинах між людьми (проблеми війни та миру, захисту і розвитку духовного середовища, демографії, боротьби із злочинністю тощо). Набуття цими суперечностями характеру Г. п. с. зумовлене безпрецедентним загостренням протиріч людської діяльності, зростанням масштабів її неконтрольованого впливу на природне та сусп. середовище, реальною загрозою перетворення наслідків цих процесів на невідворотні («ядерна зима», вичерпання ресурсів, зникнення озонового шару і т. ін.). Як самі глобальні проблеми, так і визначення шляхів їх розв’язання мають комплексний, міждисциплінарний характер, і це потребує не лише глобальної інтеграції зусиль усіх країн світу, а й відповідно до вчення В. І. Вернадського про ноосферу — інтеграції філософсько-політ., природничих і техніко-екон. знань та відповідних сфер людської діяльності.

Однією з найважливіших передумов такої «подвійної» інтеграції та наступного розв’язання Г. п. с. є докорінна зміна парадигми політики: відхід усіх країн світу від конфліктної, конфронтац. орієнтації, перехід до глобального конструктивного співробітництва на засадах визнання та пріоритету загальнолюдських цінностей, спільний пошук найефективніших шляхів формування глобального, за виразом Л. Брауна, — «життєздатного суспільства». (Друкується за: Б. Порохнявий. Політологічний енциклопедичний словник.)

Експансія (від лат. ехраncio — поширення) — активне проникнення в яку-небудь сферу, поширення сфери екон., політ., духовно-культурного панування. Е. Здійснюється різними шляхами: вивозом капіталу, наданням кабальних позичок, захопленням нових ринків збуту, сфер впливу, джерел сировини; через завоювання інших країн; силовим нав’язуванням чужої культури та духовності. Експансіонізм маг свої теор. обґрунтування, які полягають у спробах теоретично довести, що певна країна або

нація «має право» на територію або багатства іншої країни, на втручання в її екон., політ. і духовно-культурне життя (прикладом може бути теор. обґрунтування Е. гітлерівської Німеччини). Усі подібні «теорії» є псевдотеоріями тому, що сама природа наділяє всіх людей, всі етноси, нації, народи однаковими правами, які не можуть бути відчуженими ніколи й ніким. Е. економічна означає активне проникнення, як правило, сильної держави в економіку слабшої держави, поширення сфери панування монополіст. об’єднань, угруповань капіталістів, яке здійснюється шляхом вивезення капіталу, демпінгу, кабальних позичок та іншими сучасними екон. і фінансово-кредитними методами. Е. політична здійснюється шляхом активного втручання однієї держави або групи (союзу, блоку) в державну політику інших країн, нав’язування їм чужих політ. стереотипів і т. ін., а також дип. тиском або прямим використанням сили (збройних сил) для захоплення території інших держав. Тому Е. політична нерідко призводить до війни могутніх держав проти слабких, які завершуються їх окупацією і втратою суверенітету. Е. духовно-культурна здійснюється методами активного проникнення і впливу культури, релігії, літератури, масової інформації однієї країни, як правило, більш розвинутої, на ду- ховно-культурне життя інших країн. Стереотипи культури і духовності країни, яка здійснює Е., її література, музика, кіно, релігійно-церковні конфесії і т. ін., використовуючи різні методи, в т. ч. й недозволені, заповнюють духовно-культур. не життя населення країни, яка піддасться Е. Відтак на задній план відтискаються традиції та зразки вітчизняної культури і духовності, йде підготовка свідомості громадян країни, проти якої здійснюється експансія, до експансії економічної і політичної. Е. з використанням сили (насильства) відіграла істотну роль у процесах створення імперій. Сучасні міжнар. політ., екон., духовно-культурні процеси свідчать про те, що деякі країни, союзи і блоки країн здійснюють Е. політ., екон., духовно-культурну проти інших країн, ведуть підготовку до створення нових імперій. Ці явища дуже небезпечні, вони вимагають від світового співтовариства проведення ефективних заходів щодо запобігання і припинення такої політики деяких держав. (Друкується за: В. С. Білоус. Політологічний енциклопедичний словник.)

Євразійство — концепція, осн. засадою якої є ідея синтезу зх. і сх. культур як моделі сусп. розвитку. Передумовою Є. був реліг. провіденціалізм рос. мислителя першої пол. 19 ст. П. Чаадаєва, котрий вважав, що Росія, перебуваючи між Заходом і Сходом, мала поєднати в собі «обидва великі рівні духовної природи», але не зробила цього і залишилась поза часом і поза межами двох цивілізацій. Надалі ідею Є. розвивав рос. філософ В. Соловйов, який вважав Росію «третім світом», покликаним синтезувати все, що властиве зх. та сх. світам, подолати їхню істор. обмеженість, щоб досягти «позитивної загальної єдності». З культуролог. позицій цю тему розвивав М. Бердяєв, який дуже критично ставився до крайнощів західницької і слов’янофільської концепції Є. і засуджував «ідолопоклонство перед Європою». Важливу роль в формуванні Є. як ідейної течії у середовищі рос. та укр. еміграції відіграли Л. Карсавін, М. Трубецькой, Савицький, Г. Флоровський. Саме вони ввели в ужиток термін «євразійство», що означав окремий материк як місце розвитку специфічної культури. Культурна та геогр. єдність Євразії, на думку представників цієї течії, позначилась на її історії та істор. долі. Загалом Є. має антизахідну спрямованість і обґрунтовувало ідею домінування азіатської орієнтації. Разом з тим апологети Є. іноді закликали до злиття Заходу і Сходу та брали під сумнів однобічну орієнтацію на Азію. Як ідейна течія Є. Існувало недовго і на поч. 30-х рр. 19 ст. майже втратило своє значення. Гол. причиною цього було те, що, попри декларації про необхідність синтезу елементів зах. і азіатської моделі розвитку, прихильники Є. тяжіли до класичної слов’янофільської шовіністичної ідеї «богообраності» Росії, котру вони розглядали як «об’єднувачку Азії». Такою, напр., була концепція М. Трубецького, який

закликав орієнтуватись на Схід, культивувати патріархальність та «континентальність». На той період ідеї Є. не здобули багато прихильників у європ. наукових колах. Певним винятком були праці М. Вебера, присвячені порівняльному аналізу госп. систем європ. та кит. цивілізацій. До певної міри цього питання торкався й інший кит. філософ і соціолог О. Шпенглер, який пророкував неминучу загибель західноєвроп. цивілізації. Останнім часом під впливом інтеграц. процесів у світовій економіці та бурхливого розвитку неоіндустр. країн східної Азії інтерес до Г. знову посилився. Про небезпеку політ. і культурного наступу народів конфуціан. та мусульман. ареалів на «християнський масив» писали С. Ханінгтон і З. Бжезінський. Амер. політолог Ф. Фукуяма, навпаки, проголошуючи «тріумф західного лібералізму» в Азії, зокрема в Китаї, вважає, що це знімає питання щодо «загрози зі Сходу». Рос. вчений Л. Гумільов вважав, що для Росії євразійська єдність важливіша і бажаніша, ніж союз із заходом; «Тюрки і монголи можуть бути справжніми приятелями, а англійці, французи й німці... можуть бути лише хитромудрими експлуататорами». Серед представників укр. діаспори, що цікавились євразійською проблематикою, найвідомішим був Г. Лисак-Рудницький, у працях якого з позицій державницької школи розглядалися особливості геополіт. і соціокультурного положення України — «між Сходом і Заходом». (Друкується за: С. О. Шергін. Політологічний енциклопедичний словник.)

Світовий політичний процес — сукупна діяльність народів, держав та їхніх інституцій, соціальних спільнот та їхніх організацій і рухів, які переслідують певний політичний вплив у галузі міжнародного життя. Водночас С. п. п. становить своєрідну форму інтегративних тенденцій у розвитку людського суспільства, форму взаємодії, взаємозв’язок його складових, комплекс всезагальної, глобальної політ. і соціальної взаємодії. Концептуальні засади С. п. п. містяться в теорії «світових систем», котру створили І. Уоллерстайн і І. Галтунг. Згідно з цією теорією, С. п. п. є функцією макросистеми, котра складається з окремих підсистем. Гетерогенність макросистеми, що зумовлена політ. неоднорідністю її складових, визначила характер еволюції С. п. п. у сучасний період

— від біполярної взаємозалежності в 50—80-ті рр. до мультиполярної наприкінці 20 ст. Після усунення біполярної структури міжнар. системи провідною тенденцією С. п. п. стає пошук новими суб’єктами світової політики свого місця в процесах, формування нового світового порядку під впливом чинників локального та глобального характеру. Про істотне поширення параметрів саітвого і світополіт. зв’язків і водночас про їх концентрацію свідчать глобалізація та регіоналізація суспільно-політичних процесів. Структура С. п. п. складається з: політично значимої діяльності ООН та інших легітимних міжнар. організацій та їх органів; політ. акцій регіон., міжрегіон. і міждерж., наднаціонального характеру, а також відповідних сусп. угруповань, об’єднань і союзів; зовнішньополіт. діяльності суверенних держав. Сучасному С. п. п. властиві такі риси: щільне переплетення інтеграц. і дезінтеграц. процесів; поєднаний в діяльності суб’єктів політ. процесу впорядкованих і спонтанних акцій, що надає йому суперечливого та інваріантного характеру; неоднозначна спрямованість функціонування соціально-поліг. структур, завдяки чому політ. процес стає альтернативним; зростання відносної самостійності політ. процесу і власна субстантональність його складових (політичних партій, організацій і рухів).

Цілями суб’єктів сучасного С. п. п. є участь у міжнародному поділі праці й пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, наук.-тех. здобутками й духовними цінностями, взаємне культурне збагачення; забезпечення міжнародного миру; спільний захист прав людини; спільне розв’язання глобальних проблем сучасного світу. Визначальною метою С. п. п. в умовах сучасного складного і разом з тим єдиного, цілісного світу є боротьба за збереження цивілізації, забезпечення головної людської потреби — права на життя, що стало загальносвітовим

завданням. Тому людський вимір зовнішньої політики кожною країною як суб’єкта С. п. п. в його гуманістичному сенсі є суттєвим фактором активізації ролі держав, урядів, партій, організацій, рухів, багатьох людей. Епіцентром досягнення цієї мети виступає система міжнародних відносин, яку увінчує ООН. (Друкується за: В. А. Шахов, С. О Шергін. Політологічний енциклопедичний словник.)

Світових систем теорія — концепція, що пояснює генезис, структуру та особливості функціонування сучасного світу і розглядає його як систему екон. і політ. стратифікацій, у межах яких здійснюється міждерж. суперництво і співробітництво. Безпосереднім теор. джерелом даної концепції були погляди засновників «наукового соціалізму» щодо природи колоніалізму та колоніальної політики. Свій подальший розвиток це питання набуло в Т. Парсонса, Г. Моргентау, Р. Арона, Дж. Розенау, І. Галтунга та інших соціологів і політологів різних наук. шкіл. Сучасна інтерпретація ролі та місця держав у світовій системі найповніше і концептуально викладена в працях амер. історика і соціолога І. Уоллерстайна, який досліджував процеси становлення капіталістичної системи. У створеній ним теорії був використаний метод історично конкретизованого системного аналізу. Згідно з розробленою І. Уоллерстайном концепцією, світової система складається з націй держав трьох типів: центральних, периферійних і напівпериферійних. До центральних належать країни, які контролюють основні засоби виробництва, мають високорозвинуту наук.-тех. базу, потужну економіку та могутній військовий потенціал, а також з відносно автономними і стабільними суспільствами (США, Японія, Німеччина). До периферійних належать Нікарагуа, Уганда, Бангладеш тощо, котрі не мають значного пром. та військ. потенціалу і в політ. аспекті є нестабільними. Напівпериферійні країни за своїми показниками посідають проміжне становище між державами перших двох типів (Бразилія, Єгипет, Півд. Корея). Вони мають досить диверсифіковану економіку, військ, промисловість і кваліф. персонал. Прикметна риса — їх залежність від розвинутих країн, яка продовжує зберігатись у торгівлі та інвестиціях. За І. Уоллерстайном, світова система становить комплекс взаємопов’язаних держав, що будують свої відносини відповідно до принципів розподілу функціональних ролей. У такій замкнутій системі кожна держава створює свій добробут за рахунок іншої і її перехід до вищого рівня залежить, передусім, від досягнення екон. незалежності. Ключовим у концепції І. Уоллерстайна є положення про існування більш широких світових систем двох типів: централізовано-реднетрибу-тивної системи світових імперій, що ґрунтується на суто політ. зв’язках (підпорядкуванні), і відносно децентралізованої системи держав ринкового типу, складовою якої є залежна периферія. Таким чином, після розпаду останньої квазіімперії, тобто СРСР і «соціалістичної співдружності», нинішня світова система складається фактично з держав ринкового та перехідноготипів. (Друкуєтьсяза: СО. Шергін. Політологічнийенциклопедичнийсловник.)

Питання до дискусії

1.Якими процесами і факторами визначається світова політика?

2.Глобалізація: міф чи реальність?

3.Який внесок теорії у формування світової політики?

4.Світова і внутрішня політика: який їх взаємовплив у контексті історичного розвитку?

Теми рефератів, курсових, кваліфікаційних та магістерських робіт

1.Формування Вестфальської системи світу та її еволюція.

2.Теоретико-методологічні засади розвитку світової політики.

3.Розвиток світової політики як науки і її співвідношення з іншими дисциплінами.

4.Глобалізація як процес історичного розвитку.

5.Глобалізація як гомогенізація та універсалізація світу.

6.Протиріччя і складнощі глобалізаційного процесу.

7.Ерозія Вестфальської моделі світу у зв’язку з процесами глобалізації.

Завдання для самостійної роботи

1.Розробіть і поясніть співвідношення предметних сфер світової політики, міжнародних відносин, порівняльної політології.

2.Опишіть можливі сценарії політичного світопорядку на початку ХХІ ст. у світлі новітніх концепцій світового розвитку.

3.Порівняйте теорії світового політичного розвитку С. Хантінгтона і З. Бжезінського.

Питання до заліку

1.Загальна характеристика теорій світового політичного розвитку.

2.С. Хантінгтон про цивілізаційний розвиток.

3.Порівняльна геополітика С. Роккана.

4.Теорія політичного розвитку З. Бжезінського.

Питання до іспиту

1.Теоретико-методологічні засади теорій світового політичного розвитку.

2.Раціоналістичне вчення про світову політику К. Поппера.

3.Теорія цивілізації і політичного розвитку С. Хантінгтона.

4.Стейн Роккан про геополітику.

5.Концепція З. Бжезінського про світову першість.

Література

1.Збігнєв Бжезінський. Велика Шахівниця. — Л., 2000.

2.Збигнев Бжезінский. Большая шахматная доска. — М., 1997.

3.Збигнев Бжезінский. План Игры. — М., 1997.

4.Збигнев Бжезінский. Вне контроля. — М., 1997.

5.Збигнев Бжезінский. Идеология и сила Советской политики. — М., 1997.

6.Збигнев Бжезінский. Власть и принцип. — М., 1997.

7.Николае Дж. Спайкмен. Американская стратегия в мировой политике. Соединенные Штаты и баланс силы. — М., 1996.

8.http://www/politstudies. ru/fulltext/1995/1/4. htm

9.http://d-silencer. narod. ru/France. htm

10.http://www. politstudies. ru/fulltext/1996/5/4. htm

11.http://www/archipelag. ru/text/468. htm

12.http://dvopages. by. ru/libr/soirl/029pr/5htm

13.http://politeia. ru/issues/info/2-98/holodkovsky. html

14.http://www. rada. kiev. ua/LIBRARY/catalog/analit/pigenko. htm

15.http://www. ipsa. ca/en/awards/rokkan/asp

16.Abrahams Ph. Historical Sociology. 1982, p. 162—172. См. также: Allardt E. Reflections on Sten Rokkan’s Conceptual Map of Europe. Bergen, 1982.

17.Rokkan et al. (eds.) Centre-Periphery Structures In Europe. N. Y., 1987.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

Кирилюк Федір Михайлович народився 9 вересня 1944 року в с. Саражинці Погребищенськоо р-ну Вінницької обл. Доктор філософських наук, професор кафедри політології. Закінчив філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка в 1971 році та аспірантуру цього ж факультету у 1976. Цього ж року захистив кандидатську дисертацію. В 1992 році захистив докторську дисертацію. Вчені звання доцента та професора отримав у 1985 та 1994 роках відповідно. У 2004 р. Президентом України присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

Основні напрями науково-педагогічної діяльності: наукові досліджен-

ня в галузі політичних наук, історії та теорії політичних наук, політичних інститутів і процесів. Викладання курсів «Політологія» та «Історія зарубіжних політичних вчень». Автор більше 150 наукових праць.

Основні наукові праці:

Социалистический идеал до и после Маркса. — К., 1989. Западно-европейские социально-политические учения ХІХ века. — К., 1991. (у співвавторстві з О. С. Ковшем).

Психологія і політика. — К., 1993 (у співавт. з Л. А. Кремінєм і Ю. В. Ірхіним). Стародавня політологія. — К., 2000.

Політологія середньовіччя. — К., 2000. Політологія Ренесансу. — К., 2000. Політологія Нової доби. — К., 2000.

Українська політологія: витоки та еволюція. — К., 1995. Практикум з політології. — К., 2003.

Політологія: історія та методологія. — К., 2000. Політологія. — К., 2004.

Політологія: навчально-методичний комплекс. — К., 2004. Політологія Нової доби. — К., 2004.

Історія зарубіжних політичних вчень Нової доби. — К., 2008. Новітня політологія. — К., 2008.

Філософія політичної ідеології. — К., 2009.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Федір Михайлович КИРИЛЮК

НОВІТНЯ

ПОЛІТОЛОГІЯ

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Керівник видавничих проектів – Б. А. Сладкевич Редактор – Н. П. Манойло Коректор – С. С. Савченко

Дизайн обкладинки – Б. В. Борисов

Підписано до друку 25.11.2008. Формат 70x100 1/16. Друк офсетний. Гарнітура PetersburgC.

Умовн. друк. арк. 35,5.

Видавництво “Центр учбової літератури” вул. Електриків, 23

м. Київ, 04176 тел./факс 425-01-34, тел. 451-65-95, 425-04-47, 425-20-63

8-800-501-68-00 (безкоштовно в межах України) e-mail: office@uabook.com

сайт: WWW.CUL.COM.UA

Свідоцтво ДК №2458 від 30.03.2006