РОЗДІЛ ІІІ

РОЗВИТОК І КОНСТИТУЮВАННЯ ОСНОВ ПОЛІТОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

ТЕМА 5

НОРМАТИВНІ ПОЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ

1.Поліархічна теорія демократії Роберта Даля.

2.Теорія демократії Джованні Сарторі.

3.Основи політичної науки Моріса Дюверже.

4.Консоціальна демократія Арендта Лейпхарта.

До нормативних політичних теорій прийнято відносити такі політичні теорії, які несуть у собі настановчі і рекомендуючі принципи. Тобто нормативна політична теорія говорить про те, як повинно бути організоване політичне життя суспільства. Вона здебільшого знаходить свій вираз в абстрактних моральних розмірковуваннях, які стосуються характеристики політичних інститутів і конкретної політики. З філософської точки зору, нормативна політична теорія формулює моральні етичні приписи, а в прикладному розумінні вона підкреслює можливість застосування організаційних і моральних рецептів до практики політичного життя.

Нормативні політичні теорії мають давню традицію, починаючи з античної думки на Заході та індуїстської філософії на Сході. Такі теорії привертають увагу вчених до проблеми організації і устрою суспільного життя. Ці теорії — свого роду спосіб роздумів про політичні інститути особливо тих, які пов’язані з владою, а також відношення індивідів до цих інститутів. Вони займаються уза-

коненням наявного політичного устрою або його альтернативи.

Важливого значення в нормативних політичних теоріях надається з’ясуванню і обґрунтуванню їх фундаментальних засад, концептуального визначення її суті, в цілому формуванню теоретико-методологічних засад. Усі вони надзвичайно різноманітні, несуть у собі певні положення успадкованої давнини, мають окремі риси національного характеру, регіональну спрямованість та культурну опосередкованість. Слід також підкреслити, що переважна більшість нормативних теорій мають чітко виражене ідеологічне забарвлення.

Отже, вивчаючи політологічну спадщину приходиться докласти певних зусиль, щоб виділити основні засадничі поняття і категорії політології як науки, за допомогою її інструментарію визначити її предмет і метод. Саме подальший розвиток і конституювання засадничих понять і категорій в теоретичній спадщині Р. Даля, Дж. Сарторі, Р. Арона, М. Дюверже, А. Лейпхарта та Ф. Хаєка дає можливість відповісти на поставлені питання.

1. ПОЛІАРХІЧНАТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ РОБЕРТА ДАЛЯ

Даль Роберт Алан — американський політолог, один із засновників концепції плюралістичної демократії, широко відомий своїми працями в галузі політичної те-

орії, насамперед, сучасної демократії, розподілу влади і плюралізму, які здійснили величезний вплив на сучасні політичні дослідження.

ДОВІДКА

Даль Роберт Алан народився в 1915 р. в м. Інвуд, штат Айова (США). Його перу належать: «Економіка, політика і благополуччя» (1953, співавтор — Ч. Ліндблом), «Вступ до теорії демократії» (1956), «Хто керує? Демократія чи влада в американському місті?» (1961), «Плюралістична демократія в США» (1967), «Після революції. Влада в гарному суспільстві» (1970). «Поліархія: участь і опозиція» (1971), «Дилеми плюралістичної демократії» (1982), «Сучасний політичний аналіз» (5-те видання, 1990), «Вступ до економічної демократії» (1985), «Демократія та її критики» (1989), «Про демократію» (1998) та ін.

Наукові погляди Даля складалися під впливом ліберально-позитивістської та біхевіористської парадигм. Спільно з Ліндбломом та Гелбрейтом створюють неоплюралістичний напрям у політології, який визначає діапазон проблем, які він розробляє. Серед них: передумови сучасної демократії, емпіричні умови для часткової або повної реалізації демократичних проектів; співвідношення демократії, свободи і рівності, а також елітарних і плюралістичних елементів у сучасних демократичних політіях; розподіл влади в суспільстві і наслідки зростаючого впливу великого бізнесу; моделі сучасної демократії, нормативні теорії, їх оцінки та обґрунтування, використання даних моделей при аналізі реальних політичних режимів та інститутів.

Концептуальні засади теорії поліархії. Сучасні дослідники, характеризуючи проблематику поліархії та її авторство, передусім виокремлюють той внесок, котрий належить видатному представникові сучасної політичної думки Роберту Далю.

Сам Даль підкреслював у праці «Демократія та її критики», що «Поліархія — система ХХ століття. Хоча деякі з інститутів поліархії з’явилися в окремих англомовних та європейських країнах у ХІХ столітті, але ніде демос не став інклюзивним (тобто практично співпав з дорослим населенням) до нашого століття. Поліархія має три періоди росту: 1776—1930, 1950—1959 і 1980-ті роки. Перший почався з Американською та Французькою революцією і завершився через декілька років після Першої світової війни. Тоді властиві поліархії інститути з’явилися в Північній Америці та Європі, однак у більшості країн ці інститути часто лишалися недостатньо розвинутими аж до останньої третини ХІХ століття. У багатьох із цих країн тільки в кінці століття, або навіть пізніше, контроль над урядовими рішеннями, визначаючими політичний курс, був конституційно закріплений за обраними представниками». При цьому він підкреслював, «що демократам, які живуть за авторитарних режимів, властива палка надія, що їх країна одного чудового дня перейде поріг поліархії. Демократам, які живуть у країнах, які управляються за системою поліархії, притаманна переконаність, що поліархія недостатньо демократична і її слід ще більше демократизувати».

Р. Даль зазначав, що оскільки термін «поліархія» не має свого усталеного розуміння, необхідно розглянути еволюцію його походження і становлення. Сам же дослідник говорить, що цей термін вперше був уведений у сучасну політичну науку Ліндбломом та ним самим у праці «Політика, економіка і добробут» (1953 р.), де він розглядався крізь призму передовсім «процесуальних» особливостей.

Розгляд поліархії як процесу був даниною теоретичної орієнтації вказаної книги, підзаголовок якої звучав так: «Планування і політико-економічні системи в базисних соціальних процесах». У четвертій частині описувалися «чотири основних со-

ціально-політичних процеси»: призова система або контроль за лідерами та з боку лідерів; ієрархія або контроль з боку лідерів; поліархія або контроль за лідерами і контроль серед лідерів, у тому числі — і контроль лідерами один одного.

Понятійно-категоріальне розуміння терміна «поліархія» ґрунтується на відповідному тлумаченні, яке пропонувалося авторами англійського оксфордського словника, в якому поліархія є «управління державою або містом багатьма, на противагу монархії».

Характеризуючи сутність поліархії в сучасному (для нього) розумінні, Роберт Даль виокремлює різного роду критерії та інтерпретації, на основі яких виявляє «операціональну значимість» категорії «високий ступінь контролю».

Загалом вони зводяться до п’яти інтерпретацій (критеріїв). Так, на кшталт демократії, поліархія може бути розглянута з декількох точок зору, які часто принципово відмінні одна від одної. По-перше, поліархію можна аналізувати: як тип режиму з характеристиками, які чітко відрізняють його від усіх інших режимів, які існували до ХІХ ст., а також від більшості сучасних режимів, котрі існують у націяхдержавах. Ця відмінність виникає в результаті поєднання двох характеристик: відносно високої терпимості до опозиції (тобто до тих, хто протистоїть діям уряду) і відносно широких можливостей брати участь у впливі на поведінку уряду і навіть відносно усунення мирним шляхом різних офіційних осіб. Більш виразно поліархії можна відрізняти від інших режимів завдяки наявності і реальному функціонуванню семи інститутів. До цих інститутів Даль відносив:

•виборче право, яке набуло домінуючого поширення в сучасному суспільстві, часто набуваючи рис універсального;

•право брати участь у суспільних справах;

•справедливо організовані вибори, в яких виключене будь-яке насильство або примус;

•надійний захист свободи виражати свою думку, включаючи критику уряду, режиму, суспільства, панівної ідеології тощо;

•існування альтернативних і часто конкуруючих між собою джерел інформації та переконань, виведенихз-підурядовогоконтролю;

•високий ступінь свободи у створенні відносно автономних та найрізноманітніших організацій, включаючи, що особливо важливо, опозиційні політичні партії;

•відносно висока залежність уряду від виборців та результатів виборів.

Даль за допомогою двох критеріїв — конкурентності в боротьбі за владу і ступеня залучення громадян до управління — виділяє чотири ідеальних типи політичних режимів: закриту гегемонію; відкриту гегемонію; змагальну олігархію і поліархію. Гегемонії відрізняються більш жорсткими обмеженнями, забороною опозиції будь-якого роду, незалежністю від прихильності (лояльності) підлеглих. Змагальні олігархії дозволяють конкуренцію, але тільки в рамках еліти. Поліархії ближче за все до демократичного ідеалу. Існує велика кількість змішаних режимів, які наближаються до одного з названих ідеальних типів.

По-друге, поліархія може розглядатися як продукт демократизації наційдержав. Поліархія також може бути осмислена в контексті історичного розвитку, як низка певних інститутів, що пережили значну еволюцію, в тому числі — демократизували й лібералізували політичні інститути націй-держав. З цієї точки зору поліархія є унікальним, історично обумовленим комплексом перерахо-

ваних інститутів, які виникли, в першу чергу, в результаті здійснених у ХVIII ст. спроб адаптувати демократичні ідеї і наявний досвід до великих масштабів сучасних націй держав. Цей історично сформований комплекс політичних інститутів традиційно називають «демократичним». Елементи цього комплексу прийшли на зміну тим своєрідним політичним інститутам, які існували в демократичних чи республіканських містах-державах, природа яких достатньо суттєво відрізняється між собою. У демократичних Афінах, наприклад, верховна влада належала зборам громадян, оскільки тут були невідомі організовані політичні партії і багато інших автономних зацікавлених організацій, загальноприйнятих у поліархіях.

По-третє, — як необхідність демократичного процесу. Поліархія може бути зрозуміла як спрямованість політичних інститутів, яка необхідна для того, щоб задовільно забезпечити відповідність демократичному процесу, коли ціль реалізується у великому територіальному просторі, у масштабі нації держави. При цьому твердження про те, що поліархічні інститути необхідні для здійснення демократичного процесу у великому просторі, абсолютно не тотожне твердженню про їх самодостатність.

По-четверте, — як система перевірки компетенції. Поліархія може бути зрозуміла як система політичного контролю, в якій, відповідно до розглянутої спрямованості інститутів, вищі офіційні особи в управлінні державою зіштовхуються з перспективою бути зміщеними в результаті народних виборів. Тому вони змушені варіювати свою поведінку, якщо прагнуть отримати перемогу в конкурентній боротьбі з іншими кандидатами, партіями та групами. З такої точки зору найбільш яскрава характеристика поліархії зводиться до відкритого змагання між політичними елітами за посаду. Хоча така конкуренція допомагає сформувати радше стан взаємовпливу еліти і мас, ніж стан одностороннього панування еліт, який, на переконання Міхельса, виникає в результаті чинності універсального закону олігархії.

По-п’яте, як система права, в якій звичайні права гарантовані і захищені інституціонально. Кожен із семи розглянутих інститутів забезпечує дотримання певних прав, що виправдує його існування та функціонування. Саме так, для прикладу, відбувається гарантування загального виборчого права та свободи волевиявлення. Для інституціалізації свободи слова громадяни повинні володіти закріпленим у законодавчому порядку правом вільно висловлюватися по політичних питаннях, а до обов’язків офіційних осіб держави повинна входити підтримка цієї вимоги аж до покарання порушників, якщо така потреба виникатиме. Очевидно також, що для того аби інститут функціонував, право не може бути лише абстрактним чи теоретичним, подібно більшості прав у конституції Радянського Союзу. Право повинне бути закріплене не тільки законодавчо, а й у судовому порядку. Незважаючи на всі складності, повинен бути створений і орган закріплення прав, за відсутності якого той чи інший інститут не може бути визнаний реально існуючим.

При цьому політичні права можуть бути гідно розцінені вже тому, що вони необхідні для функціонування інститутів поліархії. Але право, взаємозалежне з поліархією, варто оцінювати і як явище, ідею, необхідну для забезпечення свободи та рівності демократичного процесу. Наприклад, якщо право на організацію опозиційної уряду політичної партії може бути розцінене як необхідне для функціонування поліархії, то право на свободу волевиявлення варто оцінювати і як цінне саме по

собі та як таке, що має аксіологічне значення, необхідне для володіння особистою свободою.

Подібно поліархії, термін «плюралізм», використовуваний у наші дні, є неологізмом у політичній науці. Цікаво взяти до уваги визначення, дане цьому терміну англійським оксфордським словником. Стаття про плюралізм, яка міститься у його сьомому томі, була вперше опублікована в 1907 р. Плюралізм означає «Спосіб плюрального існування; умова або факт плюрального існування».

Плюралізм і поліархія. Моністичний погляд начебто того, що було характерним для Руссо в його «Суспільному договорі», є цілком доречним у відношенні демократії в невеликому масштабі міста-держави з переважно торговою або сільськогосподарською економікою. Наявність всередині невеликої за масштабом демократичної асоціації інших асоціацій, що суперничають між собою в лояльності і підтримці співтовариства, а виходить, послабляють його соціальні зв’язки і консенсус, стимулюють конфлікт, що може бути не дуже бажано, і його варто уникати, наскільки це можливо. Однак може статися і так, що будь-де будуть розпочаті зусилля по реалізації демократичної ідеї в масштабі нації-держави і виявляться задіяними інститути поліархії. Тоді отримують свій розвиток і відносно незалежні асоціації й організації більшої чисельності і розмаїтості. Відповідно до Токвіля, Даль розглядав їх і як політичні, і як цивільні, маючи на увазі те, що їхні розбіжності далекі від протиставлення, тому що цивільна асоціація, як ми знаємо, може відігравати політичну роль.

Звичайно, не існує історичного прикладу, коли б поліархія й організаційний плюралізм не співіснували один з одним. Однак у той час як організаційний плюралізм може і не бути достатньою умовою для поліархії, інститути поліархії є самодостатніми. Дійсно, існування відносно автономних політичних організацій необхідне для практики великомасштабної демократії.

Модель «поліархічної демократії» Роберта Даля. Модель поліархії наслідує загальну спрямованість ліберальної демократичної теорії, але в ній більш докладно аналізується набір умов, які визначають дійсну, а не формальну демократію.

Для більш чіткої концептуалізації Даль обирає два основних виміри політичних систем: ступінь опозиційності або конкурентності політичних еліт у системі і рівень політичної участі населення у виборі політичних еліт. Публічна конкуренція політичних еліт і включеність населення у політичний процес роблять поняття поліархії близьким до поняття демократії. Але поліархія за Далем не тотожна демократії.

По-перше, якщо демократія є ідеальним типом політичних систем, то поліархія характеризує реальний тип, тобто являє собою відображення деякого рівня реалізації ідеального типу.

По-друге, поліархія є подібною до демократії якісною ознакою політичних систем і разом з тим (на відміну від демократії) їхнім виміром, тобто можна говорити про ступінь поліархічності системи: повна поліархія або гегемонія.

По-третє, оскільки поліархія не збігається з демократією (тобто ідеалом), то її характеристика як демократичного режиму обмежується лише найбільш загальними інституціональними вимогами демократії (або гарантіями, за Далем).

По-четверте, поліархія як термін застосовується для характеристики всієї національної системи, а не окремих її рівнів.

Поліархічна політична система повинна характеризуватися високим ступенем управлінської чутливості відповідно до політичних переваг громадян, що є рівно-

правними. Для того щоб система характеризувалася високим і досить стійким рівнем чутливості, у ній повинні бути забезпечені такі невід’ємні права громадян:

1)формулювати свої переваги;

2)передавати свої переваги співгромадянам та уряду за допомогою індивідуальних або колективних дій;

3)впливати своїми перевагами на розробку управлінських рішень. Гарантіями дієвості процедури формулювання, передачі і впливу переваг виступають: свобода формування організацій і поєднуватись в них; свобода вираження переваг; право голосу; відносно необмежене право на роботу у державних органах; право політичних лідерів змагатися за підтримку і голоси виборців; альтернативні джерела інформації; вільні і справедливі вибори; інститути розробки державної політики, які залежать від виборців і інших форм вираження переваг.

Перші п’ять гарантій забезпечують функцію формулювання переваг, сім — відносяться до передачі переваг і комунікації, а всі вісім забезпечують вагомість переваг для створення державних рішень.

У книзі «Вступ до теорії демократії» Даль докладно аналізує умови прийняття політичних рішень, необхідних для забезпечення демократичного вираження переваг. При цьому він веде пошук механізму демократії, що забезпечує гарантії того, що висловлені на виборах переваги дійсно є реальними і дотримується демократична рівність виборців. Саме цей механізм і є поліархічною процедурою вираження переваг.

Варто помітити, що йдеться не про нормативну теорію демократії, а про теорію, побудовану на основі аналізу національних держав і соціальних організацій, які відносяться політологами до демократичних. На підставі характеристик, що наявні вже у популістській моделі демократії (народний суверенітет і політична рівність), Даль формулює правило, за яким з існуючих варіантів політичних курсів вибирають той, якому віддана перевага більшості членів суспільства. Поліархічна процедура ухвалення рішення, заснована на даному правилі, регламентується такими

умовами:

• кожен член організації робить дію, що розцінюється як вираження переваги

відповідно до наявних альтернатив, тобто голосує;

• при підведенні підсумків волевиявлення (підрахунку голосів) зроблений кож-

ним вибір має однакову вагу;

• перемігшим є той варіант, який отримав найбільше число голосів;

• кожен учасник голосування, який має перед собою деякий набір варіантів, з яких, принаймні, один він вважає кращим порівняно з будь-яким іншим з наявних на даний момент, може включати вибраний ним варіант (варіанти) у число тих, що

виносяться на голосування;

• кожен учасник голосування має ідентичну інформацію про наявні варіанти;

• варіанти (лідери або політичні курси), які отримали більшу кількість голосів, заміняють будь-які варіанти (лідерів або політичних курсів), що отримали меншу

кількість голосів;

• розпорядження виборних офіційних осіб виконуються;

• або всі прийняті в період між виборами рішення виходили б з рішень, прийня-

тих на стадії виборів (тобто виборам надається визначена контролююча функція);

• або нові рішення, прийняті в період між виборами, визначалися б попередніми сьома умовами, що діяли б у значному ступені в іншому інституціональному середовищі;

од між виборами. До того ж, логіка умов будується таким чином, щоб наступні умови виконували функцію корекції недостатності обмежуючих ознак попередніх умов. У додатку до даного розділу роботи Даль дає роз’яснення щодо виміру запропонованих умов і можливу класифікацію поліархій.

Таким чином, Даль дає досить розгорнуту характеристику сутності поліархії. Зокрема, він пише: «Поліархія — політичний порядок, який відзначається у найзагальнішому вигляді двома масштабними характеристиками: громадянські права надані порівняно високій частині дорослих, а самі ці права дають можливість проявляти незгоду і шляхом голосування усувати вищих посадових осіб від управління...

Якщо конкретніше, ... то поліархія є політичний порядок, який спирається на сім основних інститутів, і всі вони повинні діяти, щоб система могла бути визнана саме поліархією.

Виборні посадові особи. Контроль за рішенням уряду з приводу політичного курсу конституційно закріплений за виборними посадовими особами.

Свободні і чесні вибори. Виборні посадові особи обираються на частих та чесно проведених виборах, у ході яких примус трапляється досить рідко.

Всезагальне голосування. Практично всі дорослі мають право голосувати на виборах посадових осіб.

Право претендувати на виборну посаду. Майже всі дорослі мають право пре-

тендувати на виборні посади в уряді, хоча вікові обмеження можуть бути вищі, ніж для голосування.

Свобода слова. Громадяни мають право висловлювати свою думку без загрози суворого покарання з найширшого кола політичних питань, включаючи критику посадових осіб, уряду, режиму, соціально-економічного порядку і панівної ідеології.

Альтернативна інформація. Громадяни мають право звертатися до альтернативних джерел інформації. Більше того, альтернативні джерела інформації існують і захищені законом.

Незалежність самоорганізації. Для забезпечення своїх різноманітних прав, включаючи вище перераховані, громадяни також володіють правом створювати відносно незалежні асоціації чи організації, в тому числі незалежні партії і групи інтересів.

Важливо зрозуміти, що ці положення характеризують реальні, а не номінальні права, інститути і процеси».

Якісні показники внутрішнього стану поліархічної системи. Крім зовнішніх характеристик, Роберт Даль звертає увагу і проводить детальний аналіз якісних показників поліархії, які, в свою чергу, дають змогу з’ясувати характер внутрішнього стану даної політичної системи. Аналіз якісних характеристик поліархії знаходимо в праці Р. Даля «Демократія та її критики» (1989). Саме в цій праці перераховуються і подаються в еволюційній перспективі чинники, які сприяють становленню і розвитку поліархії. Набір цих чинників Даль визначає як вагомі і необхідні умови існування поліархічної системи. Дослідник робить наголос на п’яти основних показниках, наявність яких хоч і не може стовідсотково гарантувати повноцінну реалізацію демократичних принципів та поліархічних інститутів, проте в більшості випадків наближає практично ту чи іншу державу до системи поліархічної демократії.

Умови становлення і розвитку поліархії:

1.Засоби насильницького примусу мають бути розсіяні або нейтралізовані у державі, тобто постає необхідність громадянського контролю над силовим примусом з боку держави. З одного боку, військові і поліцейські організації мають перебувати під громадянським контролем внаслідок залучення широких верств громадян до цих організацій, а з іншого — громадяни, що контролюють армію чи поліцію, мають бути включені до демократичного процесу.

2.У країні має бути сформоване СДП-суспільство. СДП — ні що інше як сучасність, динамічність та плюралістичність, як основні характеристики придатного для становлення поліархії суспільства. Ідея сучасності демонструє історично високий середній рівень благоустрою, прибутків, споживання та освіти тощо. Динаміка природи суспільства показує економічне зростання, підвищення рівня життя. Плюралістичність робить наголос на таких показниках, як наявність великої кількості порівняно автономних груп та організацій, насамперед в економіці. СДПсуспільство розсіює владу, вплив, авторитет та контроль, що раніше зосереджувалися в єдиному центрі, між різними індивідами, групами, асоціаціями, організаціями. СДП-суспільство сприяє появі установок і переконань, що готують ґрунт для розвитку демократичних ідей.

3.За наявності в країні різного роду субкультур лідери держави повинні створити консоціативні механізми врегулювання субкультурних конфліктів (приклади консоціативних демократій — Швейцарія, Бельгія, Австрія, Нідерланди тощо). Го-

ловними елементами консоціативності виявляються:

• правління великої коаліції, що складається з політичних лідерів усіх значущих

сегментів багатоскладного суспільства (національний, релігійний аспекти тощо);

• взаємне вето, рішення, що стосуються життєво важливих інтересів субкультур, не можуть бути прийняті без згоди лідерів даних субкультур. Взаємне вето пе-

редбачає одночасно вето меншості і відмову від правління більшості;

• основні субкультури представлені в уряді та інших органах, що приймають

рішення, пропорційно до власної чисельності;

• кожна субкультура володіє високим ступенем самостійності у справах, що стосуються виключно її.

4.Політична культура та переконання громадян, особливо політичних активістів, мають підкріплювати інститути поліархії. Якщо громадськість є демократично налаштованою, це сприяє подоланню різноманітних кризових ситуацій.

5.Країна не повинна піддаватись інтервенції з боку ворожої до поліархії іноземної держави. Зазвичай, іноземний вплив та контроль може здійснюватися більш могутньою та розвинутою державою, яка сама може бути поліархією, але створюватиме перепони щодо розвою поліархії в тій чи іншій країні, не бажаючи позбавитися впливу на певні внутрішньополітичні події (втратити власні сфери впливу на політику, економіку, культуру тощо).

Варто відмітити, що запропоновані Далем якісні характеристики поліархічної системи є необхідними, але не є самодостатніми, вони перебувають у взаємозв’язку та взаємозалежності. Якщо в державі наявний такий набір показників, то вірогідність становлення та збереження в країні інститутів поліархії надзвичайно висока. Наслідуючи ту саму логіку, Даль робить висновок: у державі, де відсутні перераховані та описані умови або склались абсолютно протилежні, практично стовідсотково буде встановлено недемократичний режим.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Р. ДАЛЬ

ПОЛИАРХИЯ, ПЛЮРАЛИЗМ И ПРОСТРАНСТВО

Последствия исторических сдвигов, связанных с изменением пространства

Сдвиг в местоположении демократии от небольших городов-государств к крупным и даже гигантским нациям-государствам привел к важным последствиям как практического, так и теоретического характера, хотя это отнюдь не означает, что теория находилась в ладах с практикой. К концу восемнадцатого столетия изучение города-государства, который более двух тысячелетий рассматривался как естественное, даже исключительно благоприятное устройство для демократической порядка — взгляд, все еще отстаивавшийся Руссо в «Общественном договоре» (1762), — оказалось почти повсеместно вытесненным изучением наций-государств, а демократические усилия, идеи и идеология должны были сместить свой центр тяжести в сторону проблемы демократизации управления нацией-государством. Последствия этого сдвига, однако, не были учтены в полной мере. Я бы хотел обозначить семь таких важных последствий.

1.Представительство. В силу практической неосуществимости сбора всех граждан или хотя бы их значительной части представительство, которое Руссо предал анафеме в «Общественном договоре», сделалось неизбежным следствием расширения пространства политической системы.

2.Расширение пространства. Как только решение о представительстве было принято, барьеры относительно демократического союза, установленные собранием города-государства, были уничтожены и представительная демократия могла расширять пространство своего функционирования без каких-либо пределов.

3.Пределы участия. Как прямое следствие выросшего размера, некоторые формы политического участия с необходимостью оказались более ограниченными. Так же как существенная часть граждан в нациях-государствах не могла обсуждать политические дела прямо друг с другом, так и в дискуссии со своими представителями мог быть вовлечен лишь сравнительно небольшой процент граждан. Даже если пространственные барьеры, являющиеся помехой в коммуникации, в принципе могли быть устранены электронными средствами, пределы, установленные временем, оказались достаточно четкими. Вы можете легко убедиться в наличии этих пределов, произведя простой арифметический подсчет. Сосчитайте, сколько времени займет реализация тех политических мер, которые можно считать наиболее эффективными для осуществления процесса участия.

4.Разнообразие. Хотя взаимосвязи пространства и разнообразия тудноуловими, несомненно, что, по мере того как политический союз| увеличивается в размерах, его обитатели будут демонстрировать все большее разнообразие в том, что касается политической жизни: местное и региональное, этническое, расовое, религиозное, идеологическое, профессиональное и т. д. Относительно гомогенное граждан, объединенных общностью города, языка, расы, истории, мифа и религии, которое было столь типичной частью классического, полисного взгляда на демократию, сейчас сделалось невозможным по всем практическим параметрам.

5.Конфликт. Следовательно, политические расслоения становятся неизбежными, а политический конфликт превращается в неотьемлемый аспект политической жизни. И политическая мысль, и практика склоняются к восприятию конфликта как нормальной, а не отклоняющейся характеристики политики. По сравнению с классическим взглядом, согласно которому относительно гомогенный орган в основном разделяет одни и те же установки и действует в соответствии с ними, значительно труднее достигнуть общих установок в том случае, если требуется объединить гетерогенные ценности, возникшие в сообществе различных граждане разнообразными расслоениями и конфликтами. [...]

Шестым и седьмым последствиями сдвигов, связанных с изменениями в пространстве и местоположении демократии от города-государства к нации-государству, от демократии малого пространства к крупномасштабной демократии, были полиархия и организационный плюрализм, к рассмотрению которых я теперь обращаюсь.

[...] Истоки термина. Поскольку термин «полиархия» не имеет изначально определенного значения и я сам имею некоторые сомнения, введя его в оборот, позвольте мне сказать несколько слов

оего происхождении. Насколько мне известно, этот термин был впервые введен в современную по-

литическую Линдбломом и мною в книге «Политика, экономика и благосостояние» в 1953 г., где мы рассмотрели его как процесс.

Рассмотрение полиархии как процесса было данью теоретической ориентации книги, подзаголовок которой звучал так: «Планирование и политико-экономические системы в базисных социальных процессах». В четвертой части мы описали «четыре основополагающих социальнополитических процесса»: призовая система, или контроль за лидерами и со стороны лидеров; иерархия, или контроль со стороны лидеров; полиархия, — или контроль за лидерами, и сделка, или контроль среди лидеров, т. е. лидерами друг друга. Мы считали, что в некоторых обществах демократические цели все еще размыты и очень приблизительны в том смысле, что нелидеры осуществляют относительно сильный контроль за лидерами. Систему социальных процессов, которые делают это возможным, мы назвали полиархией.

Нас интересовало различие между двумя иногда смешивающимися употреблениями термина «демократия»: один — для описания цели или идеала, возможно даже недостижимого в реальности, другой — для описания отличительных характеристик действующих политических систем, называемых в современном мире демократическими или демократиями. Согласно авторитетному английскому оксфордскому словарю, в котором раздел по букве «П» был написан в 1909 г., полиархия есть «управление государством или городом многими в противоположность монархии». Слово вышло из употребления, но нам оно показалось вполне отвечающим нашим потребностям.

Мы также установили шесть критериев, которые пригодны для выявления «операциональной значимости» выражения «высокая степень контроля». Первый, например, звучал следующим образом: подавляющее большинство взрослых имеют возможностьотдатьсвои голоса на выборах вне зависимости от их достоинств и недостатков, способных повлиять либо на акт голосования, либо на выбор среди различных кандидатов. Хотя шесть критериев в том виде, как мы их здесь сформулировали, в чем-то изменились в дальнейших статьях (например, их стало семь), все же в целом они сохранили свое значение. Позднее, однако, я пришел к убеждению, что рассматривать полиархию как процесс менее плодотворно, чем направленностьинститутов.

[...] Подобно демократии, полиархия может быть рассмотрена с нескольких различающихся точек зрения.

Как тип режима. Прежде всего полиархия может быть рассмотрена как специфический вид режима для управления современным государством — режима с характеристиками, которые определенно отличают его от всех других режимов, существовавших до XIX в., а также от большинства современных режимов, установившихся в нациях-государствах.

Это отличие возникает в результате совмещения двух характеристик: относительно высокой терпимости к оппозиции — к тем, кто противостоит действиям правительства, и относительно широких возможностей участвовать во влиянии на поведение правительства и даже в смещении мирным путем различных официальных лиц.

Более определенно полиархии можно отличать от других режимов благодаря наличию и реальному функционированию семи институтов. К этим институтам я отношу следующие: широко распространившееся сегодня близкое к универсальному избирательное право; право участвовать в общественных делах; справедливо организованные выборы, в которых исключено всякое насилие или принуждение; надежная защита свободы выражать свое мнение, включая критику правительства, режима, общества, господствующей идеологии и т. д.; существование альтернативных и часто конкурирующих между собой источников информации и убеждений, выведенных из-под правительственного контроля; высокая степень свободы в создании относительно автономных и самых разнообразных организаций, включая, что особенно важно, оппозиционные политические партии; и относительно высокая зависимость правительства от избирателей и результатов выборов.

Как продукт демократизации наций-государств. Полиархия также может быть осмыслена ис-

торически, или в развитии, как ряд определенных институтов, претерпевших значительную эволю-

цию, в том числе под влиянием усилий демократизировать и либерализировать политические ин-

ституты наций-государств. С этой точки зрения полиархия есть уникальный исторически обусловленный комплекс только что перечисленных мною институтов, возникших, в первую очередь, в результате предпринимавшихся в XVIII в. попыток адаптировать демократические идеи и имевшийся опыт к большим масштабам современных наций-государств. Этот исторически сложившийся комплекс политических институтов по традиции именуют демократическим. Элементы этого комплекса пришли на смену тем свободным политическим институтам, которые существовали в различающихся между собой демократических или республиканских городах-государствах. В демократических Афинах, например, верховная власть принадлежала собранию граждан, так как здесь

в. Совмещение двух или более должностей любого вида в одно и то же время. [...] 2. Философ. Теория, или система мышления, которая признает более чем один конечный принцип: противостоит монизму.

В таком случае плюралист:

1.Церковн. Тот, кто посещает два или более приходов в одно и то же время. [...] В более широком смысле тот, кто соединяет, совмещает две или более должности, профессии или условия. [...]

2.(Философ.) Тот, кто придерживается теории плюрализма. [...]

[...] Плюралистические интерпретации государства и общества были достаточно влиятельны в начале 20-х гг., причем не только в Великобритании, но и в Соединенных Штатах, где некоторые известные американские политологи детально исследовали их на страницах профессиональных журналов. Десятилетие внимания к плюрализму сменилось, однако, угасанием к нему интереса по обеим сторонам Атлантики. Тем не менее сам термин и связанные с ним основные идеи сохранили свою значимость. Он был уже весьма распространенным в то время, когда мы с Линдбломом работали над книгой «Политика, экономика и благосостояние» (с 1950 по 1952 г.). Нам были близки как британские и европейские идеи о плюрализме, так и сам этот термин, и мы использовали его для объяснения того, что подразумеваем под полиархией. Полиархия означает значительную степень социального плюрализма, или разнообразие социальных организаций, сочетающееся со значительной степенью их автономии в отношении друг друга.

Позднее, однако, концепция получила самостоятельную жизнь. «Плюралистическая теория» сделалась вместилищем потока странных идей. При внимательном рассмотрении «теории» становилось ясно, что она содержит в себе также и враждебно-критические интерпретации и в целом ряде случаев представляет собой причудливую смесь весьма сомнительных и вполне разумных суждений. Результатом часто оказывалась «теория», которую могли найти убедительной лишь некомпетентные политические теоретики.

И все же концепция, развитая в русле работы «Политика, экономика и благосостояние», сохраняет немалое значение. Какие бы термины мы ни предпочитали, возникновение подобной концепции необходимо для описания стран, управляемых полиархическими режимами, а следовательно, и для уяснения одного из важных изменений в пространстве, происшедших при эволюции городагосударства в нацию-государство.

Изменения в перспективе. Подобно тому как развитие полиархии Означало новый способ осмысления демократических институтов, так и постепенное восприятие плюрализма как ограниченного, Необходимого и даже желательного аспекта демократии означает радикальный разрыв с классическими о ней представлениями. Наряду с господствовавшей около двух тысячелетий назад установкой, согласно которой наилучшее для демократии пространство — маленький и компактный союз типа города-государства, превалировало убеждение, что гражданский орган в своей основе должен быть гомогенным — в расовом, этническом, религиозном, языковом отношении, в статусе, уровне благосостояния и познаний. Естественно, что без определенной функциональной специализации обойтись было бы трудно. Однако предположение, что граждане могут поклоняться различным богам или говорить на разных языках, сохранять различную этническую принадлежность или же заметно отличаться в каком-нибудь другом отношении, — предположение, означавшее конституирование разнообразия конфликтующих между собой интересов, было бы воспринято как ересь. В дальнейшем, отстаивая идеалы общего блага и стремясь таким образом избежать каких-либо разногласий, могущих побудить граждан к преобразованию общих интересов, в практике и убеждениях республиканских городов-государств и демократий продолжала существовать скорее неприязнь, чем симпатия к любой возможности группы граждан достичь своих специфических интересов в организованной ими политической ассоциации. Конечно, как признавал еще Аристотель и как столетия спустя было обосновано в концепции VIVERE CEVILE, выдвинутой итальянскими гуманистами, граждане должны быть членами различных ассоциаций со своими специфическими целями, как, например, семейных или экономических, вроде гильдий. Но частные цели этих ассоциаций способны вступать в конфликт с целями других или же общим благом, в то же время как желательным в данном случае было бы взаимосогласование частного и общего интересов. С этой точки зрения единственной сугубо политической ассоциацией, воплощавшей в себе интересы общего блага, выступал в античности сам город. Конечно, реальная жизнь не всегда соответствует идеалу. На практике фракции нередко вели себя буйно и деструктивно, особенно в итальянских городах-государствах. И все же идея, согласно которой граждане могут должным образом организовываться, используя конкурирующие между собой ассоциации (которые мы называем политическими партиями), была в то время совершенно неуместной.

Как не случайно, что плюрализм и полиархия следуют рука об руку, так не случайно и то, что среди первых действий, предпринятых с целью увеличения авторитарными лидерами объема своей власти, выступает подавление ими автономных политических организаций. Свидетельства тому — Чили и Уругвай в 1973 г.

Однако, несмотря на эту связь, отношения между полиархией и плюрализмом не являются простыми по крайней мере по двум причинам. Во-первых, было бы глубоким заблуждением полагать, что организационная жизнь сходна во всех демократических странах. Организационный плюрализм

— важная характеристика политической жизни как в Норвегии, так и, например, в Соединенных Штатах, но специфическая модель устройства организаций в Норвегии существенно отличается от Соединенных Штатов, и последствия этого для политической жизни имеют различный характер. Стоит взглянуть на политические системы и профсоюзы в двух странах, чтобы увидеть, насколько они разнятся и к каким различным последствиям ведут эти отличия. Очевидно, что даже политические системы европейских стран весьма разнообразны.

Эти различия в морфологии организационной жизни связаны со вторым фактором, усложняющим отношения между плюрализмом и полиархией. Если плюрализм в системе полиархии необходим, неизбежен и желателен, он может, кроме этого, оказывать и нежелательные воздействия. Если, например, одни интересы могут быть аккумулированы в организации с их ресурсами, а другие нет, то такой образец будет способствовать поддержанию неравенства среди граждан. Некоторые из видов этого неравенства могут быть несправедливы. Или примем во внимание то, что так беспокоило Руссо. Ассоциации могут достигать большего, чем просто защиты или артикуляции интересов своих членов. Они способны также заострять и преувеличивать частные аспекты новых интересов как противостоящие другим, возможно отмеченым большей привлекательностью и лояльностью интересам и в этом смысле помогать формированию и укреплению деформированного гражданского сознания. Когда организационный плюрализм ведет к подобным последствиям, это может исказить существо имеющихся в обществе проблем и сконцентрироваться на политическом процессе скорее

внаправлении, обещающем видимые краткосрочные выгоды небольшому меньшинству хорошо организованных граждан, чем в направлении, обеспечивающем значимые долгосрочные выгоды для большого числа неорганизованных граждан.

Все это позволяет относительно автономным организациям или, в более общей формулировке, коалициям организаций концентрироваться на тех функциях, которые в сущности являются публичными. Поэтому, как бы это ни было неприятно для защитников монистической демократии вроде Руссо, следует создавать гарантии против такой концентрации. В противном случае это наделяет возможностями, которые могут вызвать беспокойство даже у тех, кто убежден во внутренней взаимосвязанности организационного плюрализма и крупномасштабной демократии. Одна из таких возможностей связана с тем, что контроль над некоторыми важными общественными делами переносится в организации, которые, реализуя решения выведены практически, из-под контроля демоса и его представителей в парламенте и правительстве. В дальнейшем этот перенос контроля превращается в нечто значительно большее, чем обычное делегирование власти демосом в организацию, делегирование столь же формальное, как и в том случае, когда решения делегируются парламентом

вбюрократический орган управления. Если же на практике демос не в состоянии реализовать адекватный контроль, тогда происходящее по существу перестает быть делегированием и превращается

вотчуждение авторитета.

Подобное действительно может происходить во многих структурах; учитывая хотя бы многочисленные попытки недавних лет понять эмпирические и нормативные аспекты того, что называли по-разному: корпоративизмом, демократическим корпоративизмом, корпоративным плюрализмом и т. д. Около двадцати лет назад С. Роккан7 опубликовал очерк о Норвегии, главная мысль которого может быть суммирована его же собственными словами: «Множественная демократия и корпоративный плюрализм: голоса подсчитываются, но решают ресурсы». Кабинет, писал он, «находится на вершине электоральной иерархии, он лишь один из четырех корпоративных союзов, заключающих между собой соглашение». Тремя другими, которые он имел в виду, были, конечно, труд, бизнес и фермеры. Он продолжал далее: «Кабинет, безусловно, должен взять на себя роль посредника между конфликтующими интересами в национальном сообществе. Наконец, в делах внешней политики он может лишь изредка, если вообще может, навязывать свою волю на основании обладания одной только электоральной8 властью, скорее же должен модифицировать свою политику в ходе комплексных консультаций и переговоров с главными заинтересованными организациями».

Системы, комбинирующие множественную демократию с корпоративным плюрализмом, обладают значительными преимуществами, по-моему, не поддающимися определению; эти системы,