Печеніги

§ 1.Пісьменние джерела про печенігів і половців Найбільш ранні письмові свідчення про перебування народів-печенігів і половців в Урало-волзьких степах датуються 922 роком і належать перуАхмеда Ібн Фадлана,секретаряпосольства, посланого багдадським халіфом Муктадира у ВолзькуБолгаріюна прохання болгарського царя Алмуш. На всьому протязі свого боргового та важкого шляху з Багдада в Болгарію він вів щоденник, куди заносив відомості про місцевості, країни та народи. Спустившись з безводного плато Устюрт, караван посольства прийшов до кочовищ Огузо (гуззов), що жили в той час у степах між Північним Пріаралье і пониззями Волги. Крім повідомлень про спосібжиттяі звичаї цього народу Ібн Фаден залишив детальний опис похорону Огуза, фіксуючи ознаки і язичницький звичай поховання. Завдяки відомостям Ібн Фадлана, археологам вдається етнічно класифікувати частина курганів Х-ХІ ст в Урало-волзьких степах,похоронний обрядяких характеризується саме такими ознаками (поховання під земляними насипами в прямокутних ямах, перекритих дошками, на яких лежать череп і кістки ніг коня, поза похованого - витягнуто на спині, головою на захід, разом з ним дуже частина знаходяться залізні наконечники стріл, бронзові та срібні прикраси поясів і специфічніфігуриз розпростертими крилами). Рухаючись далі від огузских почевій, багдатское посольство через кілька днів підійшло до берегів озера Шалкар (Уральська область), навколо якого в цей час печеніги. Очевидно, через стислості зупинки (у печенігів посольство пробуло всього лише 1 день, Ібн-Фадлан не мав можливості докладно ознайомитися з побутом та звичаями цього народу, а тому обмежився тільки коротким описом їх зовнішнього вигляду («вони-темні брюнети з абсолютно голеними бородами ... ») і стиснений, буквально в 1 фразі, характеристикою майновогостануданої групи печенігів (« ... вони бідні на противагу гузам ... »). Відомості Ібн-Фадлана про перебування на початку Х століття печенігів на схід від Волги підкріплюються аналогічними повідомленнями інших середньовічних авторів,сучасниківІбн-Фадлана: візантійського імператора Костянтина Багрянородного і арабськогописьменника, історика і географа Аль-Масуді. Зазначені відомості органічно доповнюються даними археологічних досліджень, в результаті яких у північній частині Урало-волзьких степів на території сучасних Куйбишевської, Саратовської і Оренбурзької областей, виявлена ​​і вивчена серія курганів, за своїми ознаками індентичним особливо печенізьким курганам, у великій кількості відомим у степахУкраїниі Північного Причорномор'я. Північні жмежіпеченізьких кочовищ в Заволжя і Приуралля (Заволзький Печеніги) збігалися з південної кромкою волго-уральської степу, а західна доходила до Самарської Луки (в середньовічних географічних картах Жигулі називаються «Печенізьке горами») [1]. Однакдержавапеченігів в Приураллі тривало не довго, так як зі сходу з Центральної Азії на печенігів вже котився, виблискуючи блискавками своїх кривих шабель, нищівного вал безжального і жорсткого ворога, про якого в далекому Києві смиренний літописець з гіркотою написав: «В літо 6569 ( 1061г.) придоша половця перше на Русьскую землю воевати »[2].Половці, вони ж Комани, вони ж кіпчякі-народ із драматичним та по-своєму прекрасний історією. На думку вірменського середньовіччя історика Матвія Едеського «рудоволосий народ хардеш» - цеполовці, які в 1050-1051 рр.. Огуз і печенігів у степах ПівнічногоКавказу. Через 5 років, в 1055г. перший половецькі орди з'являються біля кордонів Київської Русі, про що говорить «Повість временних літ». У даній ситуації кипчаки-половці виступали як завойовники, ім'я цілком певну мету-степу, що лежать на захід від Волги. Вирвавши у Х-ХІ ст з рук печенігів величезнийпростірВеликого поясу степів від озера Балхаш до Дунаю (згодом цю територію так і стали називати-Половецькастеп, або Дешт-і-Кипчак),половціна багато десятиліть стають чи не основною політичною і етнічної силою півдня Євразії. Половецькі хани зі своїмидружинамижорстоко плюндрували південні окраїни російських князівств, а потім видавали своїх дочок заміж за київських, володимирських, новгород-сіверських, волинських та інших князів. У 1107г. після нищівної походу Володимир Мономах- ха в Половецьку степ 40 тисяч половців хана Отрока знаходять притулок у грузинського царя Давида Будівельника і служать йому як кінного війська. Беруть участь половці і міжусобних війнах візантійських імператорів. Однак, найяскравішою сторінкою в історії половців-кипчаків з'явився захоплення ними влади в далекій і багатій країні-Єгипті. Стикаючись з іншими народами, половці-кипчаки вступали з ними вкультурніта етнічні контакти, запозичуючи у них імена (в єгипетських документах мамелюкского періоду зустрічається ім'я Кипчака-Мамелюка Іван ібн Василь) [3]. У період татаро-мнгольского завоювання крім відомостей про кипчакам-половців у російських літописах, є дані літописця чінгісханових завоювань, який писав прозустрічтатаро-Мангол лицем до лиця з об'єднаними силами половців та аланів так: «Коли монголи дійшли до області Алан, де населення було численне, то воно разом з кипчаками воювали з монгольським військом, і жодна сторона не отримала верху. Тоді монголи повідомиликипчакамнаступне: «Ми й ви-одного племені і походимо з одного роду, а алани нам чужі. Ми з вами укладемо договір, що не завдамо один одному шкоди, ми дамо вам золота, і одеж те, що ви пожалаете, ви ж залиште нам аланів [4]. Було це в 1221-1222 рр.. в степах Північного Кавказу.Кипчакивеликодушно повернули назад, за що і були обмануті «родичами». Потім була битва на Калці. Таким чином, скупі уривчасті на перший погляд відомості про кочівників середньовіччя все ж дають певнізнанняархеологам проматеріальнукультуру, обрядах, і, найголовніше, в географії, місцезнаходження цих племен в різні періоди середньовіччя, про що будуть свідчити іархеологічнізнахідки.§ 2. Історіографія накопичення археологічного матеріалу з середньовічним кочовикам Звичайно, одних письмових джерел сучасників кочових народів недостатньо, щоб показати яскраву самобутність кочових племен Половецької землі. У 80-і рр.. вульгарного століття інтенсивно накопичується археологічний матеріалпо середньовічним кочовикам території Південного Приуралля. Цимроботампередували окремі, переважно випадкові розкопки середньовічних курганів у Башкирському та Оренбурзькому Приураллі, початок яким поклав у 1887-1888 рр.. Ф. Д. Нефедов своїми дослідженнями в межиріччі Уралу і Ілека (МертвіСолі, Ханська Могила, Мертвецовскій та ін) Ті ж автори вказують на те, що в 1926р. Б. Н. Граковим були розкопані два могильники ХIII-ХIVвв. у аулу Худай-Берген на лівому березі р.Урал, нижче г.Орска, а в 1927р. при розкопках сарматського Курганського могильника біля пос. Ніжинський ним же були виявлені ще 5 середньовічних поховань (Башкирське стійло, Алебастрова гора, Червоний Яр). У 1958-1962, 1971-1973, 1979 рр.. під час розкопок савроматів-сарматського могильника вус. Новий Кумака експедицією М. Г. Могіковой, К. Ф. Смирнова, В. А. Крігера досліджено більше 30 кочівницьких поховань ХIII-ХIV ст. Приблизно тоді ж залишки поховання ХІІІ-ХІV ст. доісследовал на схилі гори Шахтау під м. Стерлітамакському музеї Б. В. Скляров. У 1963р. два жіночих поховання ХІІІ-ХІV ст. були розкопані М. Х. Садикова у д.Юлдибаево в Зілаїрському районі Башкортостану. У 1966р. досліджено відразу 14 поховань ХІІ-ХІV ст. С. М. Васюткіним в Синташтамакском могильнику на р.Чермасан. 70-ті роки минулого століття були часом початку систематичних пошуків і вивчення середньовічних пам'яток в степовому Приуралля. Найбільш масштабну в цьому плані роботу провів у 1973-1974 рр.. Н. А. Мажіта, який відкрив і дослідив серію курганів ХII-ХIV ст. в середній течії р.Урал на території Оренбурзької області (Алабайтал, Жанаталап I, II, Карагач, Россипіно та ін) У той же час А. Х. Пенічук розкопав 2 могильника ХІІ-ХІV ст-це IV Іванівський, у пос.Колеса мовляв. У 1979р. археологи В. А. Заседателева розкопали в г.Орске курган, судячи по зовнішньому зодягну речей, кінця ХІІІ-початку ХIV ст. У тому ж році дослідники розкрили ще 6 курганів на Ново-Кумакском могильнику, розкопки якого були розпочаті в 1958-1962 роках. У 1980р. експедиція інституту історії, мови і літератури Башкирського філії Академії НаукСРСР, очолювана В. А.Івановим, після довгих безуспішних пошуків виявила прекрасний кипчакский могильник на правому березі Сакмара, в 5 км на захід від г.Кувандика біля с Тіявгулова. В даний час дослідження в даній області продовжуються, в них задіяні такі вчені якІвановВ.А., Гарустовіч Г.Н., Пітнева С.А. Як показали роботи подальших років, на території Уральської і Оренбурзької областей, а також у Башкирському Зауралля і в Челябіской області, саме кургани ХII-ХIVвв. складають основну масу виявлених в регіоні середньовічних кочівницьких пам'ятників. Отже, завдяки дослідженням вітчизняноїнаукиепохи середньовіччя в половецької землі - є найважливіший внесок в етнічну, соціально-економічну та політичну історію кочівників-печенігів і половців.§ 3. Дослідники про причини масової міграції азіатських кочівників Тимчасовий пік масового руху азіатських кочівників на захід припадає на період з середини IХ до середини XI ст., Коли за євразійськими степами прокотилося кілька кочових хвиль: печеніги, Огузи (торки), кипчаки.Сучасникицих подій вважали, що переміщалися кочівники у ланцюгової реакції, коли одні одні племена, захоплюючи пасовища сусідів, змушували останніх йти на інші території (аль-Марвади), висунули одну з причин міграції військово-політичну. У своєїкниги«Кургани кипчакского часу ...» автори припускали точку зору П. М. Гумільова.Вінвважав, що існував 2 види міграцій: 1) при усушеніі степу кочівники в пошуках води і пасовищ конценріровалісь по околицях зони; 2) при зволоженні аридної зони зростала населення степу, яке, щоб зберегти звичний спосіб господарювання, було змушене розширювати свої володіння. Гіпотеза про гетерохронности зволоження і усушенія в аридної і гумідної зонах дозволяє поєднати періоди міграційної активності кочівників (по історико-археологічними даними) і кліматичні умови аридної зони в цей час (за даними палеоботаніки і коливань рівня Каспійського моря). Виявилося, щоколиваннярівня Каспію збігаються зколиваннямирівнів Аралу і озера Балхаш, показуючи тим самим, що кочові племена від Прикаспію до Прінртишья мешкали приблизно в однакових кліматичних умовах. Північне Причорномор'я не піддавалося настільки різкимколиваннямусушенія і зволоження. Багаті разнотраньем і надійно забезпечені водою південноруські степи були притулком для кочівників в періоди всихання степів на схід від Волги, де гідромережа розвинена слабо. В. А. Іванові В. А. Крігер простежити таку закономірність: у Х ст. Почалося повільне усушеніе аридної зони і підняття внаслідок переміщення фронту циклонів на північ рівня Каспію, що спричинило за собою масове переселення огузка племен на річки Ілек, Волгу і печенізьких-у південноруські степи. Подібне переселення увазі перехід кочівників до I стадії кочування,археологічновиражається в слабкій насиченості пам'ятками домонгольського періоду (ХII-перша половина XIII ст.), Оскільки склалася до початку огузо-печенежкого пересування на захід в степах ЦентральногоКазахстануі Приуралля кочова орда на чолі зкипчакитакож була змушена піти на більш сприятливі північно-західним землі-і це поєднання екологічних і військово-політичних причин, на думку тих же авторів. Знову вступають у період усушенія з одночасним підняттям рівня Каспійського моря, але в цей час в регілне, крім суто екологічних причин, активно діють причини військово-політичні та соціально-економічні, наслідком яких стало утворення держава з відносно стійкими кордонами і штучне обмеження свободи пересування кочівників . Звідси-широке поширення в степах Південного Приуралля курганів золотоординського часу (друга половина ХIII-ХIV ст.). Таким чином, дослідники виявили декілька причин міграції азіатських кочівників, які дали можливість археологам прследіть за ходом переселення, проводячи всебічний типологічний аналіз наявного матеріалу на предмет його хронологізації і виявлення загальних і особливих рис на тлі синхронних пам'яток євразійських степів, а письмові джерела, незважаючи на свою фрагментарність, дають відомості про соціальну структуру,матеріальнийі духовній культурі кочівників у ХII-ХIV ст.Глава II. Матеріальна і духовна культуракочового суспільства Х II-Х IV ст § 1. Типологія речового комплексу печенігів і кипчаків-половців за даними археології Відомості Ібн-Фадлана про перебування на початку Х ст. Печенігів на схід від Волги органічно доповнюються даними археологічних досліджень, в результаті яких у північній частині Урало-волзьких степів, на території сучасних Самарської, Саратовської і Оренбурзької областей виявлено і вивчена серія курганів, за своїми ознаками індентичним власне печенізьким курганам, у великій кількості відомим у степах України і Північного Причорномор'я (поховання під невеликим земляними курганами, в простих прямокутних могилах або в могилах зі сходинкою довжиною стінки, на якій лежали кістки взнуздалого і осідланого коня (шкура), іноді в могилах зустрінуті Глиняни судини у вигляді плоскодонних горщиків грубої ручної ліпки і часто бронзові та срібні прикраси поясів [5].

Печенізькі поховання Південного Приуралля хоча поки і не численні, але досить виразні. Вони виявлені саме там, де і перешкодив їх на своїй карті Ідрісі-по берегах р.. Урал(Шауран). Першим подібні похованнях досліджував у 1887р. історик-краєзнавець Ф. Д. Нефедов в межиріччі Уралу і Ілека (могильники Мертві Солі та Ханська Моіела) на території спільних Ілекского Соль-Илецкой районів Оренбурзької області. Однак з недоліком матеріалу дослідники не зміг визначити, ким залишені ці кургани, а тому дата і їх етно приналежність були обгрунтовані і доведені вже в наш час Г.А.Федоровим-Давидовим на сторінках книги «Кочівники Східної Європи під владою золотоардинскіх ханів» [6 ]. У 1960-1961 рр.. виявлені ще 2 поховання печенігів. Перше в районі г.Уральска, на південно-східній березі озера Челкар, і друге-біля села Увак Соль-Илецкой району Оренбурзької області. Це були «Класичні печенізькі поховання»: померлі покладені на захід, ліворуч від них-залишки кінської шкури. Причому Уванское поховання було перекрито дерев'яним настилом, шкура коня лежала на настилі, а під нимскелетлюдини. Кінські черепа були загнуздати, а в увакском похованні серед кінських кісток знаходилися залишки дерев'яного сідла. У Челкарсом кургані був похований чоловік, а в Увакском-жінка, звідси відмінності у складі супроводжуючих речей-у чоловіка: шабля, що лежить праворуч від людини, кістяні обкладки цибулі, пояс, прикрашений срібними з позолотою накладками; ужінки: срібні сережки, підвіски у вигляді стилізованих фігурок птахів, гудзики-бубонці, ножик, а в головах-бронзовідзеркало, ножиці і залишки дерев'яного гребеня. Але найцікавіше-це залишки червоної шовкової сорочки з чорним набивним узором, в яку була одягнута жінка, і шкіряних сапи, миски яких прикрашали численні срібні бляшки. Весь цей набір речей і складний пристрій могли красномовно свідчать про те, що похована в Увакском кургані кочевніца походила із знатного печенізького роду. В останні роки більше 20 печенізьких курганів було виявлено та вивчено на території Уральської області, причому в основному на правому березі річки Уралу. Далі на захід печенізькі поховання відомі в Астраханському і Волгоградському Заволжя (Биковський, Калиновські, Верхньо-Погроменскіе, Колобовська кургани-розкопки І. В. Синіцина, К. Ф. Смірнова, на території, В. П. Шилова) і в межиріччі Волги, Сакмарт і Іргиза на території Самарської області (Олександрівський, Кіровський, Покровські могильники-розкопки В. В. Гольмстен, С. А. Агапова, В. А. Скорбовенко та ін) *. Населення на карту, всі ці поховання дуже чітко позначають північний кордон печенізьких кочовищ у Волго-Уральському регіоні яка проходила по середній течії річки Уралу і річки Самарі. На думку Іванова В.А. і Пітневой С.А. на берегах даних річок печеніги шукали порятунку від суворих уральських зим з їх холодами, завірюхою. Це узгоджується з кочевнической традицією, зафіксованою етнографами, наприклад, у козаків останні місця для своїх зимівель вибирали біля річок, де було багато очерету і чагарника, який служив взимку кормом і захистом для худоби,паливомдля людей. Також учені зробили висновок, що літні кочовища печенігів сягали далеко на Північ від берегів Уралу і Самари і проходили по відрогах Бугульмінсько-Белебеєвською височини.Матеріальнакультура ХII-ХIV ст. являє собою новий етап у розвитку культури кочового суспільства степів Євразії. Перш за все звертає на себе увагу її велика однорідність у порівнянні з попереднім, огузо-печенізьким часом і відсутність серед складових компонентів яскраво виражених етнографічних ознак, наприклад птахоподібних нашивок і копоушек культури племен огузо-печенізького об'єднання, які корелюють з певним похоронним обрядом і сконцентровані по лівому березі Волги, в межах Волгоградського Заволжжя. Зазначена однорідної матеріальної культури кипчакского часу, ймовірно, обумовлена ​​тривалим спільним співіснуванням кипчацьких і кімакскіх племен у складі одного етнополітичного об'єднання, а пізніше, в золотоординський період, об'єднаннямкипчаківі половців у політичній та соціально-економічній системі однієї держави. У своїй роботі Іванов В.А та Крігер В.А. за даними про 94 похованнях з речами висунули наступні категорії речей: 1) належності кінської збруї (стремена, вудила, залишки сідел); 2) озброєння (наконечники стріл, шаблі, сагайдаки і його прикраси,кинджали, списи, обладунки); 3) прикраси (сережки, персні, намиста,дзеркала, «Бокка»); 4) побутові предмети (кресала, ножі, ножиці житла, гребені, судини); 5) окремі предмети-пряжки, косметичні щипчики, залишки шкіряних сумок, бронзові бубонці і т.д. [7]. Одним з важливих компонентів матеріальної культури і яскравим зразком декаратівно-прикладного мистецтва середньовічних кочівників Південного Приуралля є кам'яні ізвіянія. За технологією виготовлення всі статуї однотипні-це низький барельєф, в техніці якого виконані обличчя, руки, груди і предмети в руках. Спина без деталей, плоска. У чоловічих статуй є вуса, жіночі ж відрізняються наявністю грудей, а також на всіх жіночих статуях зображені судини, затиснуті в руках на рівні пояса. Дані статуї аналогічні статуям певного типу, які досліджували С. А. Плетньова у своїй роботі «Половецькі статуї» [8]. Також вперше в Південному Приураллі виділяєтьсятакийелемент кочевнической культури, як знаки на сирцевих цеглинах. У безинвнтарних похованнях могильника Караул-Тобе I вхід в могилу закривали сируовие цеглини прямокутної форми, на зворотному боці якого були прокреслені талегообразние знаки: «щипці», «ялинка», Т-подібний, спіралі, «вилка», Д-подібний, Ф- образний, «ніж» з круглим навершием. У своїй роботі В. А. Іванов і В. А. Крігер, грунтуючись на методі взаімовстречаемості, запропонованим Г.А.Федоровим-Давидовим «Методі порівняльного аналізу, статистичного аналізу поховального інвентарю пам'яток кипчакского часу в Південному Приураллі розділили поховання на 3 хронологічні групи: -Домонгольської (ХII-початок XIII ст.); -Золотоординська язичницька (кінець XIII ст .- перша третина ХIV ст.); -Золотоординська мусульманська. Ті ж автори розділили кочівницькі пам'ятники на 4 групи: Биковський і Царевська групи в Заволжя, західна і східна-в південноуральських степах. На думку авторів, в основі такого поділу лежать, визначеного етнографічні відмінності всередині кипчаків: для східної групихарактернінасипу із застосуванням каменя, а для західної земляні насипи; між Биковської і Царевська групами-відмінності у формах могильних ям і способи поховання коня.Сучаснийдослідник Ямінов А.Ф. у своїй монографії «Огузо-печенізькі релікти в середовищі золотоординського населення Волго-Уральських степів ХІІ-ХІV ст. вважає, що об'єднання земляних та кам'яних курганів у кипчакскую групу було передчасним, тому що для них «характерні свої певні території локалізації та типологічної набір пам'яток, що було зумовлено різницею їх етнічної комплектацією» [9].§ 2 Похоронний обряд кочівників Мабуть, ні до якої іншої з кочових племен регіону час не було так прихильно, як до печенігів. По-перше достовірні археологічні пам'ятники печенігів в Приураллі зараз відомі, а головне-територіально вони розташовуються там, де зафіксували печенігів відразу 2 середньовічних мандрівника - Ал Ідрісі, а до нього, на початку Х ст .- секретарпосольства багдадського халіфа Джафера ал-Муктадира в країну булгар-Ахмед ібн-Фадлан. Похоронний обряд печенігів, завдяки роботам С. А. Плетньової і Г.А.Федорова-Давидова, вивчений досить добре. Своїх покійників печеніги ховали під невеликим земляними насипами, або заощаджуючи час, брусками їх у більш древні насипу. Під напедим таким курганом знаходилося по 1 захоронення,здійсненогов неглибокій, простий ямі, головою на захід, у дерев'яному труні або без нього. Зліва від людини укладалиопудалоконя, від якого до нас дійшли черепа і кістки, розміщені в анатомічному порядку [10]. Відомості Ібн-Фадлана про перебування на початку Х століття печенігів на схід від Волги підкріплюються повідомленнями інших середньовічних авторів-арабського письменника, історика і географа Аль-Масуда та візантійського імператора Костянтина Багрянородного, а сучасні дослідники вивчили серію курганів печенігів у степах України і Північного Причорномор'я- поховання під невеликими земляними курганами, в простих прямокутних могилах або в могилах зі сходинкою вздовж довгої стінки, на якій лежали кістки загнузданого та осілого коня (шкура), поза похованого-витягнуто на спині, головою на захід чи схід, іноді в могилах зустрінуті глиняні судини - плоскодонні горщики грубої ручної ліпки і часто-бронзові або срібні прикраси поясів. Що стосується половців, то контури кордонів Дешт-і-Кипчак тривалий час залишилися аморфними. Які печенізькі, поховання кипчакский часу першого виявили і досліджував Ф. Д. Нефедов. У 50верстахна південь відОренбурга, у сел. Мертвецовского він розкопав 6 курганів, насипаних у землі і каменю, з яких було по 1 могилі, перекритий кам'яними плитами або короткими дощечками.Скелетпохованих лежали в трунах або загорненими в берест, головою на захід, південний захід, північний схід. Біля них знайдено речі: вудила, залізні стріли в сагайдаки, прикрашених кістяними накладками, у жінок з, мабуть, найбільшим могильником-одразу 14 поховань, виявився могильник у д. Синтиш-Тамак Благоварського району, на р.. Чермасан, виявлений і досліджений у 1966р. археологічною експедицією Баш. Держуніверситету, очолюваної С. М. Васюткіним. Курганні насипи були земляні, під кожною - по 1 могилі, в яких померлих клали на спину, головою на захід. Набір супроводжуючих речей типова: лук зі стрілами, шабля, ніж,кресало, кінська збруя. У двох могилах знайдені залишки дерев'яних сідел, причому в одній могилі сідло лежав під головою похованого (характернапоза кочівника, ночующего в степу), на другий-під ступнями. Цікаві також знахідки двох амулетів у вигляді людської фігури, вирізаних з тонкого листа срібла. Цей пам'ятник до цього дня залишається найбільшим пам'ятником ХІІ-ХІV ст. на території Приуралля. Крім вищевказаного, автори книги «Кургани кипчакского часу ...» переконують нас у тому, що похоронний обряд курганів ХII-ХIV ст. на Південному Уралі, перш за все, незалежно від зовнішніх ознак кургану характеризується одним і тими ж рисами: переважне поховання в простих прямокутних ямах, значна частина яких була перекрита доками, в положенні витягнуто на спині, головою на північ або захід, у супроводі приблизно однакових наборів похоронного інвентарю, в поєднанні з частковою територіальної «черезсмужжям» (знаходження курганів з каменями в насипу-алебастрово II, Лебедівка VIII-в рівниною частини регіону, а земляних курганів-Башкір Беркутово, IV Іванівський, Орський, Алабайтал та інші-в передгір'ях) і наявністю завідомосинкретичнихпам'яток, тобто органічно поєднують ознаки обряду двох розглянутих груп, де під яскраво вираженою земляним насипом було споруджено кам'яне кільце, всередині якого перекрита вимостки могила прямокутної форми, де лежав цілий кістяк коня. На думку Іванова В.А., як вже розглядалося в попередньому параграфах, для кам'яних курганів характерні ями з широкою сходинкою вздовж північної стінки або з підкладкою; цілий кістяк загнузданого та осілого коня, покладений на сходинку або поруч з похованим (ліворуч) у могилу; наявність перекриттів саме в ямі з однією сходинкою; переважання серед ритуальних харчових залишків кісток передніх ніг і хребців тварин; переважне розташування ритуальної їжі в головах, на перекритті або в засипу могили. Для курганів земляних-огорожі з сирцевої цегли навколо могил, залишки тризни у вигляді кісток тварин у насипу, смачні в насипу поховання, ями з 2 вузькими заплечиками вздовж довгих стінок і перекриті на них, серед кінських поховань, переважання залишків кінської шкури у вигляді черепа і кісток ніг,слідивогняного ритуалу (вугілля, зола в заповненні могили), більш широке поширення гробовіц і поховань без коня, але з предметами збруї, серед ритуальних харчових залишків-перевага кісток від задньої частини тушітвариниі розташування їх у ніг або в голови похованого . Починаючи з II половини XIV ст., На думку тих же вчених, похоронний обряд у кочівників стає більш уніфікованими: повністю зникають такі ознаки язичництва, як поховання коней, побутові набори супроводжуючих речей і залишки заупокійних тризн, що можна пояснити широким проникненням ісламу в середу південноуральських кочівників. Проте продовжують зберігатися, причому у вигляді пережитків і як характерні ознаки, курганні насипи над могилою, дерев'яні конструкції (перекриті труни) і уступи вздовж довгих стінок в могилах. Нові елементи поховального обряду-могили з підкладкою в південній стінці і надмогильні споруди у вигляді прямокутних кам'яних або цегельних огорож навколо могили, споруди на рівні стародавнього горизонту (Урта-Бурти, кургани 3,4 Лебедівка VIII, Федорівка). Таким чином, аналізуючи відомості вище перерахованих дослідників у галузі матеріальної культури і похоронного обряду печенігів і половців можна зробити наступні висновки: 1) Якщо для елементів матеріальної культури характерна схильність до змін під впливом певних «мод» на зброю, кінське добранство і т.д., то похоронний обряд, як печенігів, так і половців відрізняється консерватизмом, стабільністю; 2) у загальній масі ознак поховального обряду поховань золотоординського часу від Волго-Донського межиріччя до Уралу абсолютно переважаючими є ознаки, характерні для половецького похоронного обряду, але в той же час у цій масі присутні і ознаки, що свідчать на середовищі населення Волго-Урал ХIII- ХIV ст. включених якихось залишкових груп Огузо і печенігів (по Г.А.Федорову-Давидову).Висновок Отже, в даній роботі постаралася довести, що завдяки вивченню письмових джерел спільно з археологічними дослідженнями російських дореволюційних, радянських, а також сучасних вчених-археологів, антропологів, етнографів, геологів простежується точна і яскрава картина територіальної приналежності печенігів і половців у епоху середньовіччя, їх звичаїв , матеріальноїкультури, обрядів поховання-їх схожість і відмінностей. Ізісторіографіїнакопичення археологічного матеріалу з середньовічним кочовикам слід, що з кожним новим виявленнямтогочи іншого археологічного пам'ятника археологи вносили неоціненний внесок у етнічну, соціально - політичну іекономічнуісторію кочових племен. Завдяки спільній ж, злагодженій роботі деяких дослідників, як середньовічних авторів, так і сучасників, можна з упевненістю говорити про причини міграції розглядуваних мною племен. Що стосується матеріальної і духовної культури кочового суспільства, то завдяки все тим же письмовимиджереламисередньовічних авторів плюс сучасним археологічним дослідженням можна з упевненістю сказати, що археологічні пам'ятники часів печенігів і половців представляють собою досить ємну джерельну базу для вивчення етнічної та соціально-політичної історії середньовічних «лицарів»степу. Аналізуючи типологію речових комплексів та обряду поховання, можна безперечно говорити про те, що в різні відрізки часу існували певні звичаї кочівників-як печенігів, так і половців. При наявності і явному переважанні загальних ознак, що свідчать про генетичне і етнокультурним спорідненість розглянутих пам'яток, вказуються і суттєві відмінності, які залежали від способу життя, язичництва, прийняття ісламу, соціальної та політичної культури кочового суспільства.