философия

26.Форми буття:природне,соціальне,духовне,їх специфіка та взаємозв’язок- форми буття різні. Всесвіт включає в себе нескінченну кількість систем, об'єктів, процесів" станів, структур, соціальних спільностей, людських індивідів тощо. Визначеність кожного з них характеризується місцем у системі буття, є унікальним, неповторним. виділяють такі:буття речей, процесів, станів природи (зокрема, друга природа);буття людини серед інших речей світу;буття соціального (індивідуальне й суспільне буття);буття духовного (ідеального). в) Буття духовного.У цьому контексті слід осмислити й роль духовного як особливої форми буття. Духовне в широкому розумінні - це сукупність усіх проявів свідомості, включаючи й знання, які втілюються у формах природних мов та знаково символічних систем. Сюди належать і норми та принципи людського спілкування й поведінки (право, мораль, художня творчість і таке ін.). Духовне можна поділити на два підвиди - духовне, яке невіддільне від конкретної життєдіяльності індивіда і те, що існує поза ним (об'єктивоване духовне). Буття індивідуалізованої свідомості, підсвідомого, несвідомого - лише відносно самостійна форма буття. Воно невіддільне від еволюції буття як цілого, не існує окремо і від сукупної діяльності індивіда. У свідомості індивіда немає іншого "місця буття", крім самого індивіда, хоча він обумовлений і буттям суспільства, розвитком всієї людської історії.Важливу роль у духовному відіграють духовно-матеріальні принципи, норми, ідеї, цінності. Вони існують як в індивідуалізованому, так і в об'єктивованому духовному.

28.Категорії «рух»,простір,час- У філософії рух-будь-яка зміна взагалі. Бути-це означає бути в русі. Незнання руху необхідно тягне за собою незнання природи.Геракліт: «Все тече, в одну річку не можна увійти двічі ».У 19-20 ст. рух як спосіб буття матерії. У Ейнштейна: матерія і рух немислимі один без одного. Форми руху: Механічне рух,Фізичне рух,Хімічне рух, Біологічне рух,Соціальне рух.Гегель: «Існує зовнішня сила як джерело руху ». Філософами висувалося два основні підходи:субстанціональні-Демокрит, Епікур-рахували час і простір окремої реальністю, поряд з матерією самостійною субстанцією, а відносини між матерією і пространсва і часом розглядалися як межсубстанціональні.Вищим рівнем (видом) віддзеркалення є свідомість.Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Рух – суперечливе явище.Рух матерії відбувається у певному просторі і часі.Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти.Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни.Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

29.Категорії:сутність і явище,форма і зміст-Сутність - це філософська категорія для позначення внутрішньої, відносно прихованої й стійкої сторони об'єктивної дійсності, яка визначає природу предмета, процесу і властиві їм закономірності розвитку. Явище-це категорія для позначення у предметі, процесі того, що знаходить свій вияв безпосередньо, з'являється перед нами.сутність і явище нерозривно пов'язані між собою. Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше;єдність сутності і явища не означає того, що вони збігаються, є тотожними. Сутність завжди прихована за явищем. Якби форма виявлення і сутності речей безпосередньо збігалися, то наука була б непотрібна;явище більш динамічне, мінливе, ніж сутність, а сутність стійка, менш мінлива. Вона зберігає себе у всіх змінах. Але, будучи стійкою щодо явища, сутність не залишається абсолютно непохитною;явище більш багате, ніж сутність. Воно має в собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв'язків об'єкта, але й будь-які випадкові відношення, особливі риси цього об'єкта.Зміст - це сукупність елементів, сторін, властивостей, зв'язків і тенденцій, що складають даний предмет, процес, явище.Форма - це спосіб організації предметів і процесів, які становлять зміст. Іншими словами, форма речі - це організація стійких внутрішніх зв'язків між елементами, що дозволяє їй виступати як єдине ціле і виконувати всі властиві функції. зміст і форма перебувають у тісному взаємозв'язку. Ні за яких реальних умов, ніде і ніколи не існує неоформленого змісту і беззмістовної форми. Спроба відокремити форму від змісту, приписати формі самостійне значення веде до формалізму (від formalis - який стосується форми);в єдності змісту і форми головним є зміст. Форма завжди змінюється внаслідок трансформації змісту. Не якась зовнішня сила, а саме зміст формує себе. Так, розвиток науки, відкриття нових законів, об'єктивних істин вимагає й нових відповідних уявлень, формул, теорій, які оформлюють зміст цих нових законів;

30.Категорії:можливість і дійсність,необхідність і випадковість-Необхідність - це внутрішні, стійкі, суттєві зв'язки явищ, які визначають їх закономірні зміни і розвиток. Необхідність випливає із сутності явища, процесу і неминуче відбувається в даних умовах.Випадковість - категорія, яка визначає проблематичність, або необов'язковість виникнення, або існування об'єктів; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Випадковість відображає моменти дійсності, які випливають переважно із зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв'язків і побічних для даного явища обставин.Необхідність і випадковість не існують окремо. їх взаємозв'язок полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення. Можливість - це філософське поняття, яке відображає об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета в його незавершеному, потенційному розвитку.Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, актуалізоване буття: дійсність є реалізованою можливістю.

31.Категорії причини і наслідку.Принципи детермінізму та індетермінізму-результатом дії причини є наслідок. Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явиш у часі: причина передує наслідку. Це визначається тим, що між причиною й наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок.важливим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причин і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється при певних умовах.Словом детермінізм (від латів. determino - визначаю, заподіюю) в сучасній філософській літературі називають філософське вчення про об'єктивний закономірний взаємозв'язок і взаємообумовленість речей, процесів і явищ реального світу.Сучасний детермінізм припускає наявність різноманітних об'єктивно існуючих форм взаємозв'язку явищ, багато хто з яких виражається у вигляді співвідношень, що не мають безпосередньо причинного характеру, тобто моментів породження, що прямо не містять в собі, виробництва одного іншим.Принциповим недоліком раннього детермінізму (античного, новоєвропейського) було те, що він обмежувався однією причинністю, що до того ж трактувала чисто механістично.Детермінізму протистоїть індетермінізм (від латів. in - приставка, що означає заперечення, і детермінізм), що відмовився від визнання об'єктивності причинного зв'язку (онтологічний індетермінізм), або універсальний характер, що заперечував її, пізнавальну цінність причинного пояснення в науці (методологічний індетермінізм). У історії філософії індетермінізм і детермінізм виступають також як супротивні концепції по проблемах обумовленості волі людини (проблема свободи волі), його вибору, проблемі відповідальності людини за досконалі вчинки. Індетермінізм трактує волю як автономну силу, стверджує, що принципи причинності не застосовані до пояснення людського вибору і поведінки, звинувачує прибічників детермінізму у фаталізмі.

32.Категорії одиничного,особливого,загального-є ознаки, які відрізняються від ознак інших предметів, явиш і роблять їх неповторними, єдиними у своєму роді. Такі ознаки називають одиничними. Таким одиничним у будь-якої конкретної людини є риси її обличчя, манера розмовляти тощо.Проте в кожному предметі є ще й ознаки подібності чи тотожності з ознаками інших предметів чи явищ. їх називають загальними. Наприклад, у будь-якої конкретної людини спільними ознаками з іншими людьми буде її здатність трудитися, належати до певного класу і таке ін. Загальними ознаками будь-якої частинки речовини є наявність у ній певної маси, руху і таке ін.проте є й ознаки, притаманні всім чи більшості явищ дійсності. Так, усім предметам, процесам притаманні сутність, форма, причина виникнення і таке ін. Такі ознаки називають всезагальними. їх відображають у категоріях діалектики. Іноді поняття "особливі" вживаються й у вужчому розумінні - в значенні ознаки, що притаманна лише явищам даного роду.

33.Проблема пізнання у філософії.Обє’кт і суб’єкт пізнання-АГНОСТИЦИЗМ - позиція у підході до пізнання, яка заперечує принципову можливість або мати істинні знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо їх відношення до істини.проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія''. Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність. Отже, можна констатувати: пізнання неможна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання—це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання—до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного—до проясненого.

34.Практика,її основні форми та функції у процесі пізнання-практика і пізнання, теорія і практика завжди знаходяться в єдності. Вони є сторонами пізнання, які між собою взаємодіють, взаємо впливають і є діалектично зв'язаними протилежностями, що знаходяться як в стані відповідності, гармонії, так і дисгармонії, конфлікту, конфронтації чи ін.Практика і пізнання органічно пов'язані: перша має пізнавальну сторону, а пізнання - практичну. Вони єдині, хоча їх не можна зводити одне до одного, що виражається в їх особливій, специфічній природі та своєрідності функцій. Щодо пізнання практика реалізує свою базисну, детермінаційну та функції рушія пізнання та критеріальну. В свою чергу, пізнання реалізує цілий ряд функцій стосовно практики: інформаційну, регулятивну, коригуючу та ін. Категорія "практика" та сама практика в суспільній діяльності, зокрема в пізнанні, відіграють фундаментальну роль. З їх допомогою виявляють:місце людини в системі, структурі буття;взаємозв'язок з живою і неживою природою та соціальною дійсністю;включеність у систему культури (матеріальної, духовної);сутність духовного, феномена свідомості.На основі практики, процесів опредметнення й розпредметнення виділяється, змінюється й розширюється об'єкт пізнання. На тій самій основі констатується, розвивається його суб'єкт. В процесі практики зароджуються пізнавальні проблеми.Практикою обумовлений не лише зміст пізнання, але і його логічні форми, структури, закони.

35.Емпіричний рівень пізнання та його методи-емпіричний (від гр. еmреіrіа – досвід) рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання. Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів.на емпіричному рівні використаються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання.

36.Теоретичний рівень пізнання,його форми та методи-Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення. еоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично.Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання. Методи теоретичного рівня пізнання.Аналіз – це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення.Синтез – це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле.Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи пізнання. Пізнання предмета в його конкретній цілісності передбачає попереднє розчленування його на складові і розгляд кожної з них. Це завдання виконує аналіз. Він дає можливість виділити суттєве, те, що становить основу зв'язку всіх сторін досліджуваного об'єкта. Тобто, діалектичний аналіз є засобом проникнення в сутність речей. Але, відіграючи важливу роль у пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об'єкта як єдності різноманітного, єдності різних визначень. Це завдання виконує синтез. Отже, аналіз і синтез органічно взаємопов'язані і взаємообумовлюють один одного на кожному етапі процесу теоретичного пізнання. У процесі пізнання нерідко доводиться, спираючись на вже існуючі знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція і дедукція.Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.Дедукція – це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей.

37.Проблема істини в філософії.Критерії істини-Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї. Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної.Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості.Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно.абсолютна істина–це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу.істина, як адекватне відображення дійсності в свідомості людини передбачає певну взаємодію суб'єкта і об'єкта. А основою цієї пізнавальної взаємодії виступає практична, предметно-чуттєва діяльність людей, що спрямована на перетворення природного та соціального світу.

38.Тема життя і смерті у філософії.Сенс життя людини і людства-Людина — єдина істота, що усвідомлює і своє життя, і знає про неминучу смерть кожної людини і свою в тому числі. Очевидно, саме усвідомлення своєї смертності і є початком людської духовності — бажання зрозуміти найглибші основи буття і стати до них причетним, з ними пов'язаним.проблема життя й смерті людини посідає центральне місце у філософії.Водночас ця класична філософська проблема є не тільки філософською, а й загальнонауковою, комплексною. Вона є актуальною для психології, етики, юриспруденції та інших наук.При цьому безперечним уявляється зв'язок життя і смерті, неможливість зрозуміти місце смерті без з'ясування сенсу життя.Усвідомлення людиною своєї смертності робить актуальним питання про сенс життя. е, заради чого людина живе, — це мета її життя. Вона може бути і сенсом. Але сенсом може бути і глибша мета, тобто сенс у цьому випадку — це те, заради чого людина йде до мети. Інакше кажучи, мета завжди усвідомлюється. Але в підсвідомості може бути й інша мета, не усвідомлювана. Дуже часто такою прихованою метою в житті людини є підвищення самоповаги Той найбагатший, хто задоволений малим, тому що таке задоволення свідчить про багатство натури.Сократ- Піклуючись про щастя інших, ми знаходимо своє власне.Платон-Природа вклала в людину потребу піклуватися про всіх людей.

39.Людина як предмет філософського аналізу.Єдність природного,соціального та духовного в людині. Проблеми антропосоціогенезу- Проблема людини належить до "одвічних" проблем філософії.Предметом філософії людина стає в такій філософській дисципліні, як філософська антропологія, що вивчає людину, його специфіку в порівнянні з іншими живими істотами, його місце в універсумі (світі), особливості його існування і світосприйняття.Антропосоціогенезом (від грец. – anthropos – людина, лат. – societas – людина і грец. genesis – походження) називають історично тривалий процес перетворення людини з біологічної істоти в соціальну, з мавпи в людину. В цьому процесі наявна нерозривна єдність двох паралельно триваючих процесів: антропогенезу (формування людини) і соціогенезу (розвитку суспільства), і їх вважають двома сторонами єдиного процесу: спочатку почався антропогенез, а потім, коли людина сформувалася в своїх основних біологічних рисах, починається власне процес соціогенезу.З причин, що сам процес антропосоціогенезу фактично завершився на наш час, ми не маємо можливості спостерігати його безпосередньо, тому нам залишається лише один шлях пізнання цього явища – аналіз наявних і здобутих наукою (соціальною антропологією, археологією, психологією та ін.) даних. Такий аналіз визначається саме як теоретичний.

40.Природничі та соціально-історичні засади свідомості.Сучасна наука про ознаки свідомості-оскільки свідомість є суто суспільним явищем, то вона народжується виключно у суспільній формі матеріального руху. А суспільною формою матеріального руху є предметно-практична, матеріально-виробнича діяльність суспільства у цілому і людини як компонента продуктивних сил.Широковживаний термін "свідомість" є одним із найбагатозначніших і невизначених. Часто свідомість ототожнюють із безпосереднім духовним життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості. Однак зводити духовне життя до свідомості-означає спрощувати перше, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і по свідоме, що входить до складу душевного як компонента духовного.Для філософського аналізу свідомості плідною є точка зору сучасної антропосоціогенетики. Згідно з нею проблему природи свідомості слід розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства. З позиції антропогенезу логічним є висновок, що свідомість постала з формуванням людини.Свідомість людини – нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку.Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів – сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості – мислення, воління та емоційні переживання.У наш час свідому діяльність людини вивчають фізіологія, медицина, психологія, кібернетика та деякі інші науки. Найперші складності розуміння та вивчення свідомості пов’язані значною мірою з тим, що ми не можемо спостерігати явищ свідомості безпосередньо, чуттєво, не можемо їх вимірювати, досліджувати з допомогою різноманітних приладів. Наприклад, відомий американський нейрофізіолог Я.Прибрам писав, що ні на якому рівні наукового дослідження мозку людини не фіксується те, що ми називаємо думкою, хоча мозок у

41.Структура свідомості.Свідомість і не свідоме.Свідомість і самосвідомість-Свідомість – це найвища, притаманна тільки людям і пов'язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності. Свідомість—це насамперед знання. Без знання свідомості не існує.Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. несвідоме — це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму.До несвідомого належать сновидіння, гіпно-тичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові почуття.Завдяки включенню несвідомого до психічної діяль-ності, на думку вчених, навантаження на свідомість змен-шується, а це в свою чергу розширює поле творчих мож-ливостей людини.Одним із перших в історії науки розв'язати пробле-му співвідношення свідомого й несвідомого намагався австрійський психолог і психіатр З.Фрейд (1856 — 1939).Він дійшов висновку про суттєво важливу, а часом і вирішальну роль несвідомого (особливо щодо психічних захворювань).Концепція Фрейда лежить у руслі тієї філософської традиції, яка робить акцент на несвідо-мому (А.Шопенгауер,Е.Гартман,А.Бергсон та ін.).Важливою складовою свідомості є самосвідомість.Вона орієнтована на аналіз,усвідомлення,цілісну оцін-ку людиною власних знань,думок, інтересів,ідеалів,мо-тивів поведінки,дій,моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе,здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. Логічна структура когнітивної діяль-ності людини складається із чуттєво-сенситивного,аб-страктно-мисленного та інтуїтивного рівнів.На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи,які ста-новлять предметно-змістовну основу мислення.До пізна-вальних здатностей людини належить також увага і па-м'ять.Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль,безперечно,належить понятійному мисленню.Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предмет-ний, усвідомлений характер. Головними ознаками свідомості є відображення світу, відношення, цілепокладання, управління.Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття.Специфіка свідомості як відношення полягає в її націленості на буття,на пізнання,освоєння того,що лежить поза свідомістю,на розкриття його сутності. Водночас об'єктом розгляду свідомості може бути вона сама та її носії, тобто свідомість пов'язана з самосвідомістю.

42.Мислення і мова.Проблема ідеального-На цих рівнях виникають чуттєві і понятійні образи,які становлять предметно-змістовну основу мислення.А саме мислення в процесі оперування чуттєвим змістом і логічними формами,що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю,здатністю втілюватися у дійсність шляхом об’єктивації, упредметнення у формах культури.З різноманітного відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом Ії діяльності,з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною.Йдеться про такі психічні образи котрі несуть у собі ідеї,задуми,знання,реалізація яких відповідає людським потребам.

43.Суспільство і природа.Екологічні проблеми сучасності-Відношення суспільства і природи є складною і багатоаспектною проблемою.Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві,одночасно вона є і середовищем існування суспільства.Найскладнішими серед них є глобальні:проблема вичерпності природних ресурсів;підтримка рівноваги біосфери і збереження середовища.Перед сучасним людством стоять дві основні небезпеки-можливість термоядерної катастрофи (трагічне попередження-Чорнобиль) і небезпека незворотного руйнування природного середовища.Радіаційні,теплові,шумові,електромагнітні зміни також порушують умови життя людей. Усе це,зрештою,пов'язане із збільшенням відходів сучасної виробничої технології.Природа є колискою, середовищем життєдіяльності людини, єдиним джерелом, звідки вона черпає все необхідне для свого існування.На початковій стадії розвитку суспільство привласнювало лише готові продукти природи (плоди рослин, результати полювання на тварин тощо).

44.Матеріальні основи розвитку суспільств-вирішальним фактором суспільного розвитку виступає техніка, нові виробничі технології.Технічна цивілізація, що створюється людським розумом та руками, має здатність до саморозвитку,прогресу. Вона незалежна від людини та суспільства,має безперечну самостійність.Більшість представників суспільних наук і природознавців вважають,що саме виробництво матеріальних благ,праця спричинили виділення людини з тваринного царства і досягнення нею успіхів в оволодінні силами природи та розвитку культури. Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп:загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка" (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом);зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів,що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це вивільняє трудові ресурси);підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів.

45.Суспільство як об’єкт філософського аналізу.Основні підходи до розуміння суспільства-Суспільство -сукупність людей,об'єднаних історично обумовленими соціальними формами спільного життя і діяльності.суспільство-це перш за все спільне життя багатьох людей, які активно взаємодіють між собою з приводу задоволення своїх життєво необхідних потреб.В результаті між ними складаються певні відносини, що стосуються засобів і способів задоволення їх потреб, виходячи з існуючих умов життя.Базис суспільства-це сукупність історично визначених виробничих відносин.У зв'язку з ускладненням суспільного життя виникають різноманітні суспільні відносини,пов'язані з різними,більш специфічними видами діяльності людей-управлінської,наукової,художньої,технічної,спортивної, просвітницької і т.д.Однією з перших концепцій розуміння суспільства і джерел його розвитку є релігійно-міфологічна модель, що виникла в епоху рабовласництва.Суспільство, як і окрема людина, крізь призму даної моделі розглядалися в системі загального світового (Божого) порядку - космосу (Бога), що виступає джерелом і першоосновою всього сущого.Стихійна реалізація історичної необхідності породжувала і підтримувала в людей упевненість в існуванні долі,у Божій обумовленості існуючих відносин, порядків, а також усіх змін, що відбуваються.Тому Боже (космічне) першоджерело існування суспільства і діючих у ньому законів і моральних норм - основна тема древніх міфів. Історики і філософи Античності також розглядали суспільство не як особливе утворення, що розвивається за власними законами, а як компонент космічного буття.Звідси випливає релігійно-міфологічний характер їх поглядів.Якщо релігійно-міфологічна концепція виникла на ґрунті античної філософії, то теологічна концепція зародилася в надрах схоластичної філософії, філософії Середньовіччя.Демокріт висловлював думку про те,що все громадське життя має природне походження,Аристотель же висунув ідею про природне походження соціального розшарування людей.