- •1900-1991
- •1. Самодержавство
- •2. Особливості розвитку промисловості
- •3. Особливості селянського суспільства
- •4. «Робітниче питання»
- •1. Ліберали
- •2. Революційні і національні рухи
- •3. Криза 1900-1903 рр.
- •1. Від російсько-японської війни до Кривавої неділі
- •2. Два шляхи революції
- •3. Підйом революційного руху і Жовтневий маніфест
- •4. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму
- •5. Перша Дума і кінець парламентських ілюзій
- •6. Друга Дума - доказ неможливості політичного оновлення
- •II. Столишнські реформи: невдача просвіченого консерватизму
- •1. Основи «оновлення» країни
- •2. Політичні й ідеологічні переваги
- •3. Економічні переваги
- •4. Помилки Столипіна
- •5. 1912-1914 Рр.: політичний застій і соціальне бродіння
- •1. Ілюзії 1914 р.
- •2. Нищівні поразки на фронті, розвал економіки, політичне безсилля
- •3. Розкол опозиційних рухів
- •II. Лютнева революція та падіння царизму
- •1. Лютневі дні
- •2. Встановлення «двовладдя» і зречення Миколи II
- •1. «Двовладдя» або багатовладдя?
- •2. «Звільнення» слова
- •4. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості
- •5. Криза літа 1917 р.
- •6. Крах державних інститутів і розпад суспільства
- •7. Взяття влади більшовиками
- •1. Перші декрети
- •2. Робітничий контроль і початок націоналічації
- •3. Витіснення Рад і розпуск Засновницьких зборів
- •II. Брест-литовський договір та
- •III. Громадянська війна та іноземна інтервенція
- •1. На фронтах громадянської війни
- •2. Іноземна інтервенція
- •IV. «військовий комунізм»
- •1. Створення Червоної Армії
- •2. Націоналізація та мобілізація економіки
- •3. Встановлення політичної диктатури
- •4. Кінець громадянської війни: чому більшовики перемогли?
- •5. Народження Комінтерну
- •V. Криза «військового комунізму»
- •1. Економічна відсталість і соціальна деградація
- •2. Зміни і криза в партії
- •3. Кронштадтське повстиннії
- •4. X партійний з'їзд - вирішальний поворот
- •1. Право на самовизначення: теорія і реальність
- •2. Спроби союзного об'єднання
- •3. Яким бути Союзу?
- •4. Як створити «новий соціум смільної долі»?
- •5. Політика в області культури та релігії
- •II. «союз робітників і селян»
- •1. Неп у сільському господарстві
- •2. Неп у промисловості
- •3. Суспільне невдоволення
- •4. Суперечки про шляхи розвитку країни
- •III. Політична боротьба
- •1. «Остання ленінська битва»
- •2. Перші битви за владу
- •3. Ленінська спадщина
- •4. Розкол «трійки»
- •5. «Об'єднана опозиція»
- •6. Роздуми над невдачею
- •IV. Кінець непу
- •1. Зима 1927-28 р., хлібозаготовча криза
- •2. Розгром «правої опозиції»
- •3. Уперед без оглядки
- •2. Перша п'ятирічка: Індустріалізація. Культурна і соціальна революція
- •3. Партія і «великий перелом»
- •II. Розрив і змова (1934-1939 рр.)
- •1. XVII з'їзд партії. Початок розриву
- •2. Вбивство Кірова. Втілення ідеї змови
- •3. Рік 1935-й, вирішальний
- •4. Значення першого Московського процесу
- •5. Єжовщина. Боротьба з бюрократією, терор та економічна криза
- •6. XVIII з'їзд партії. Початок розрядки?
- •III. Підсумки вирішального десятиріччя
- •1. Становлення моделі економічного розвитку
- •2. Суспільство зруйнованих структур
- •3. Демонізм, «соціалістична законність», націоналізм і повернення до етичних підвалин
- •II. Основні напрями радянської зовнішньої політики в роки непу (1921-1928)
- •3. Німеччина як головний партнер у Європі
- •2. Складності в радянсько-британських і радянсько-фрашіузьких відносинах
- •3. Китай як головний партнер в Азії
- •III. Боротьба проти «соціал-фашизму» і «загострення капіталістичних протиріч» (1928-1933)
- •1. VI конгрес Комінтерну: крутий поворот
- •2. Міф про «капіталістичне оточення»
- •3. Розширення радянської диплома пічної діяльності
- •IV. Радянська дипломатія і «колективна ьезгїека» (1934-1939)
- •1. «Новіш курс» радянської дипломатії
- •2. Срср і війна в Іспанії
- •3. Крах політики «колективної безпеки»
- •V. Ера радянсько-німецького пакту та його наслідки (1939-1941)
- •1. Радянсько-німецький пакт
- •2. Секретний протокол в дії
- •3. Погіршення радянсько-німецьких підноснії
- •1. План «Барбаросса»: успіх і невдача «бліцкригу»
- •2. «Розстріляна Червона Армія»
- •3. Евакуація і перебудова країни на військовий лад. Солідарність союзників
- •II. Поворот у війні (літо 1942 - літо 1943)
- •1. Військові поразки срср влітку 1942 р.
- •2. Сталінград і Курськ: дві вирішальні перемоги срср
- •III. Роздуми про крутий поворот
- •2. Роль допомоги союзників
- •3. Нацистські звірства і невдача «східної політики»
- •4. Патріотизм, пом'якшення режиму і соціальний консенсус
- •IV. До перемоги (ліго 1943 - травень 1945 р.)
- •1. Тегеранська конференція
- •2. Великий наступ 1944 р.
- •3. Ялтинська конференція і перемога
- •1. Дискусія про основні напрями
- •2. Нездійсненна сільськогосподарська реформа
- •3. Повернення до передвоєнної політики
- •II. Посилення контролю у всіх сферах
- •1. Обмеження національностей
- •2. Жданівщина
- •3. Апогей системи концтаборів
- •1. Нове співвідношення сил в Європі: від Потсдаму до Паризької конференції
- •2. Біполяризація світу і «холодна війна».
- •3. Радянеько-югославськиії розрив та його наслідки
- •4. Апогей «холодної війни».
- •V. «розвинений» сталінізм
- •1. Специфіка структур влади
- •2. Політичні конфлікти і альтернативи
- •3. Повна трансформація партії
- •4. Остання «змова».
- •1. Реорганізація владних структур
- •2. Економічні та політичні дискусії: народження хрущовських реформ
- •3. «Відлига» у зовнішній політиці
- •4. XX з'їзд: початок керованої десталінізації
- •5. Від XX з'їзду кпрс до усунення антипартійної групи
- •II. Межі та перегини хрущовських проектів (1958-1964)
- •1. «Наздогнати та перегнати Америку!».
- •2. Межі культурної відлиги
- •3. Економічні «пробуксовки» та міф про комунізм
- •4. XXII з'їзд кпрс та його наслідки
- •5. Волюнтаризм зовнішньої політики
- •6. «Законна» відставка
- •1. Політичний консерватизм та економічна реформа
- •2. Консенсус і розбіжності
- •3. Персоналізація влади та інституційний плюралізм
- •4. Брежнєвська конституція
- •5. Консервативні тенденції та невдала спроба реформ
- •II. Криза «розвиненого соціалізму»
- •2. Криза організації праці
- •1. Демографічні зміни
- •2. Урбанізація та її наслідки
- •3. «Міський мікросвіт» і «неформальні с груктури».
- •4. Заохочення і контроль суспільної активності
- •5. Форми незгоди й відсторонення
- •IV. Срср у світі
- •2. Розрядка напруженості та її межі
- •3. Радянська присутність у світі та кінець «розрядки».
- •V. «міжцарів'я».
- •1. Внутрішні аспекти
- •2. Зовнішні аспекти
- •1. Гласність і десталінізація
- •2. Повернення до джерел
- •3. «Видатки» гласності
- •II економічні реформи
- •1. Спроби реформ: розвиток самостійності підприємств
- •2. Спроби реформ: розвиток приватної ініціативи
- •III. Політичні реформи
- •1. Зміна дійових осіб
- •2. Цілі та етапи політичної реформи (1985-1990)
- •3. Правова держава і політичний плюралізм
- •4. «Нове мислення» і поворот у зовнішній політиці
- •5. Розпад Радянського Союзу (осінь 1990 - зима 1991)
4. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості
Новий уряд присвятив себе, передусім розв'язанню проблеми укладення миру. Напрям нової зовнішньої політики визначався і теоретично влаштовувався Церетелі, якому Терещенко - офіційний глава російської дипломатії -слідував не без скептицизму. План укладення миру, розроблений Церетелі, складався з двох пунктів: звернення до урядів з метою заручитися підтримкою ідеї миру без анексії (відмова Росії від домагань на Константинополь повинна була послужити прикладом); організація конференції всіх соціалістичних партій в Стокгольмі для розробки програми миру, яку соціалісти воюючих країн, що відродили Інтернаціонал, повинні нав'язати своїм урядам, якщо ті залишаться глухими до доводів розуму. Цеп утопічний проект потерпів повний крах. Терещенко прозондував наміри союзників; відповіді Ллойд Джорджа, Рібо і Вільсона були гранично ясні; війна повинна бути продовжена. Після численних підготовчих зустрічей проект міжнародної соціалістичної конференції також провалився, не витримавши подвійної протидії - як з боку більшовиків, які боялися, що успіх конференції приведе до укладення загального миру, рятівного для капіталізму, так і союзних урядів, які відмовилися видати паспорти «пацифістам».
Потерпівши поразку на «фронті миру», новий уряд був не більш удачливим і на військовому фронті. Щоб зберегти довіру союзників і не втратити повністю довіру генералітету, уряд спробував домогтися від армії поновлення «активних операцій», які могли б послужити прелюдією до масштабного наступу, який, як усі сподівалися, став би останнім. Керенський спробував відновити порядок в армії, яка почала розвалюватися. За приблизними оцінками, число дезертирів незмірно виросло: більше 80 тис. в середині травня тільки у 2-й армії. Сама ідея продовження війни все більше заперечувалася; за місяць (початок квітня - початок травня) зміни були разючими. Більшови-стська пропаганда розповсюджувалася нестримно. Верховне головнокомандування покладало на Раду всю відповідальність за дезорганізацію армії, яка почалася, па його думку, від дня прийняття Наказу Аг« 1, і вважало, що продовжувані війну в цих умовах неможливо. Прикриваючись політикою, яка відверто загравала з військами (переміщення генералів, що відкрито протистояли новому режиму, заборона офіцерам йти у відставку, проголошення «Декларації прав солдата», звідки, правда, були заздалегідь вилучені статті, що надавали солдатським комітетам право контролювати призначення офіцерів), Керенський вважав, що тільки рішуче відновлення порядку в армії принесе позитивні результати. Щоб підготувати пасгуп, він зробив тривале і пам'ятне турне по військових частинах, намагаючись перекопати учасників величезних солдатських зборів, які прийшли його послухати, що спочатку потрібна військова перемога над німцями, яка покаже союзникам, що Росія шукає миру не із слабкості. На якийсь час це йому вдалося. Як свідчили доповіді про «дух збройних сил» і значне зменшення числа дезертирів, ініціатива Керепського породила деякі ілюзії. 18 червня почався наступ, який після кількох первинних успіхів захлинувся, частково через нестачу спорядження. І тут невдача уряду була очевидною.
У містах як і раніше не переставала рости напруженість у відносинах робітників із підприємцями. У березні промисловці пішли па окремі поступки: восьмигодинний робочий день, підвищення заробітної плати, яке не перевищувало, як правило, 20% (тоді як вартість життя виросла утроє з 1914 р.). Ці мізерні надбавки не могли компенсувати собою все більш серйозної загрози безробіття. Під приводом труднощів із постачанням підприємства то звільняли, то знову набирали робітників. Заводські комітети, легалізовані нарешті, 23 квітня зажадали представити їм бухгалтерську звітність підприємств, щоб перевірити, чи дійсно в адміністрації не було можливості підвищити оплату труда і чи виправдовувала звільнення кількість запасів.
«Нормальні економічні відносини зруйновані», - констатувала 14 травня кадетська газета «Мова». Поновилися і досяглії широкого розмаху страйки. Підприємці відповіли локаутами. Як же повів себе уряд в умовах загострення цих конфліктів'? Зайняті рішенням проблеми війни і миру, міністри-соціалісти поспішно приготували економічну і соціальну програми. Остання зводилася до двох основних пунктів: введення процедури арбітражу соціальних конфліктів; державний контроль над виробництвом і розподілом. По першому - підприємці тягнули час, обіцяючи призначити «комісію» для вивчення пропозицій робітників. По другому - промисловці, вороже настроєні до будь-якого контролю, скористалися (щоб уникнути його) розбіжностями в стані «демократії». Тоді як Рада вимагала введення монополії на м'ясо, шкіру, сіль і встановлення державного контролю за вугле- і нафтовидобутком, металургією, виробництвом паперу і кредитними установами, міністр праці Скобелєв згадував лише про створення «комітетів» для обліку і розподілу замовлень, які по характеру своєї діяльності були б спадкоємцями військово-промислових комітетів. Міністр промисловості і торгівлі Коновалов не зміг добитися ніякої угоди і пішов у відставку. Правлячі класи, що вже вчинили пасивний опір новому режиму, не підписавшись па «позику свободи» (яка принесла усього кілька сотень мільйонів рублів замість запланованих 5 млрд.), відкрито підмовилися співробітничати, наполегливіше, ніж коли б то не було, ухилялися від виконання вимог трудящих. Не бажаючи визнавати арбітраж погоджувальних комісій і все частіше вдаючись до локаутів, вони саботували розвиток виробництва, щоб дискредитувати уряд, оголошений ними «некомпетентним».
У цих умовах більш рішучим став рух фабрично-заводських комітетів, які почали об'єднуватися. Спочатку в столиці відбулася конференція заводських комітетів Петрограда, за якою повинне було відбутися скликання всеросійського з'їзду. Петроградська конференція, керована Радою, стала першим результатом творчості народних низів, що виникла ех пішіо. Більшовики, що були в меншині у профспілках і Радах, перший час всіляко підтримували дії фабзавкомів. У кінці травня відкрилася І Загальноміська конференція фабзавкомів Петрограда, на якій були присутні 500 делегатів з мандатами від 367 підприємств. Конференція прийняла резолюції у більшовистсько-му дусі, протиставляючи державному контролю робітничий контроль, і висловилася за перехід «всієї влади Радам». Тоді ж був обраний Виконком, де переважали більшовики. Останні використали його не в економічній боротьбі, а перетворили па свого роду плацдарм для поширення політичної пропаганди. Радикалізація руху викликала до життя, незалежно від впливу більшовиків, кілька ефемерних спроб введення самоврядування. За радянськими джерелами, з травня-червня по жовтень вони торкнулися 576 підприємств, в більшості своїй дрібних і середніх (що нараховували в середньому 335 робітників). У кінці червня Скобелєв опублікував відозву, направлену проти діяльності заводських комітетів. Складалося враження, що уряд енергійніше противився робітничому контролю (на декілька підприємств був накладений секвестр), ніж локаутам, що частішали з боку підприємців. Основним результатом цієї відозви був ще більший підрив довіри трудящих до уряду.
На селі уряд також втрачав популярність. Попередивши селян про неприпустимість незаконних захоплень, уряд постановив створити на всіх рівнях (губернія, повіт, волость) комітети з постачання (що розподіляли зерно і мали право використовувати незасіяні землі за умови виплати власнику ренти, відповідної вартості урожаю) і земельні комітети (до функцій яких входило проведення перепису земель напередодні аграрної реформи, умови якої повинні були визначити Засновницькі збори). Замість цих комітетів, єдина мета яких, здавалося, полягала в позбавленні селян права отримати, нарешті, землю у власність, селяни створили на громадському сході власні комітети, струм ура яких, як правило, не відповідала офіційним інструкціям. Ці комітети відбирали псоброблені землі (без виплати компенсації), захоплювали сільськогосподарський інвентар і худобу, які належали поміщикам, переглядали у бік зниження договори про оренду, встановлювали порядок вико-
ристання випасів. На районному сході приймалися рішення про заходи загального характеру, такі, як негайне припинення всіх земельних операцій, вс га-новлення норми засіву у великих маєтках, створення арбітражних судів, рішення яких повинні мати силу закону до скликання Засновницьких зборів. На рівні волості і в ще більшій мірі повіту селянські побажання формувала й «направляла» «сільська інтелтенція» (вчителі, земські службовці і навіть нижче духовенство). Паралельно з цією діяльністю множилися «порушення порядку» окремими особами. Число офіційно зареєстрованих правопорушень виросло у десять разів з березня по червень. В основному це були безладдя того ж роду, що відбувалися в селі на початку століття. Вони полягали в незаконному занятті маєтків, крадіжці і вирубці лісу, захопленні сіна, розкраданні сільськогосподарського інвентарю.
Великі землевласники, як і промисловці, які вдавалися до локаутів, у відповідь на дії селян скоротили посіви. Вони закликали уряд покласти кінець «анархії». Після місячних роздумів уряд, побоюючись поширення заворушень, на початку квітня все ж вирішив направити війська для відновлення порядку на селі. Пройшов ще місяць, перш ніж уряд скликав (9 травня) першу сесію Головного земельного комітету, якому була доручена підготовка аграрної реформи. В уряді стався розкол з приводу основних положень реформи, умови якої в будь-якому випадку повинні були затверджуватися Засновницькими зборами. Кадети ратували за виплату компенсації власникам; есери пропонували доручити сільському сходу управління розподіленими землями, без всякої компенсації і в максимально урівпяному вигляді. Що стосується есера Черпова, міністра сільського господарства, вій безупинно повторював, що ніяка акція не може бути проведена до скликання Засновницьких зборів («Наш лозунг - земля з рук Засновницьких зборів»). Місцеві комітети повинні були підкоритися рішенням Головного земельного комітету. Тільки більшовики та окремі ліві есери закликали селян до негайних дії, але їх лозунги, відірвані від реального життя села, могли зустріти відгук лише у селян в солдатській формі, які знаходилися в містах.
Рух неросійських народів також пішов далі, ніж розраховував новий режим. На думку уряду, національне питання не стояло на порядку денному. Воно зверхньо ігнорувало як І з'їзд мусульман, який відбувся 1 травня в Казані, так і успіхи Української Ради. Зі свого боку, Петроградська Рада, настроєна відповідним образом росіянами, що мешкали в неросійських районах і не переставали різко критикувати «реакційних націоналістів», відхилила всі прохання про утворення національних військових частин, на чому особливо наполягали українці та литовці. Вона тільки висловилася незначною більшістю голосів па користь культурної автономії національних меншин (25 квітня), що не відповідало бажанням цих народів. Для уряду, як і для Ради, головним був успіх революції- тільки після перемоги в рамках Європи, звільненої від німецького імперіалізму, можна буде дискутувати про автономію - вірніше, про самовизначення. Проте, на І Всеросійському з'їзді Рад (3-23 червня) соціалістичні партії вперше одностайно визнали право народів на самовизначення, при цьому дуже різко засуджувалися всілякі спроби одностороннього розв'язання національного питання до скликання Засновницьких зборів. Це попередження було звернене насамперед до фінів (чий Сейм готував законопроект про встановлення нових відносин з Росією) і українців. Дійсно, Українська Центральна Рада щойно (10 червня) опублікувала свій перший «універсал», тобто перший суверенний закон. Розуміючи серйозність ситуації, Керенський відправився в Київ, де підписав з Радою (всупереч думці міністрів-кадетів) протокол про визнання Генерального секретаріату України, члени якого будуть призначатися Центральною Радою із згоди Тимчасового уряду. Засновницьким зборам належало затвердити угоду з Україною, яка вирішила б свою долю шляхом референдуму. Кадети різко протестували проти угоди, яка представляла загрозу цілісності держави і створювала небезпечний прецедент.
Незважаючи па зростання напруженості і труднощів (все більш рішучий опір великої буржуазії і кадетів, блокування економічних зв'язків, соціальна криза н містах, поширення безладдя а селі, лінія українців на розкол), І Всеросійський з'їзд Рад робітників і солдатських депутатів (у виборах депутатів якого взяли участь більше 2 мли. громадян) свідчив про політичну перемогу «коаліції». Правлячі партії (есери й меншовики) отримали значну більшість (більше 600 делегатів із правом голосу), тоді як опозиція (більшовики і ліві есери) ледве набрали п'яту частину мандатів (біля 150, з них 105 у більшовиків). З'їзд - справжній «парламент революції» - став театром пам'ятних словесних баталій між більшістю та опозицією. Відразу ж після його відкриття кращі більшовистські оратори - Троцький, Ленін і Лупачарський - «кинулися в наступ» з питання про владу, вимагаючи перетворення з'їзду на революційний Конвент, який взяв би на себе всю повноту влади. На твердження Церетелі, що немає партії, здатної взяти владу в свої руки, Ленін заявив з трибуни з'їзду: «Я відповідаю: - Є! Жодна партія від цього відмовитися не може, і наша партія від цього не відмовляється. Кожної хвилини вона готова взяти владу цілком».
Тим часом частина солдат столичного гарнізону, які були близькими до більшовиків і побоювалися відновлення контролю над армією і відправки на фронт, звернулася в ЦК партії більшовиків із пропозицією організувати демонстрацію проти політики Керенського. Більшовистські лідери коливалися, не знаючи, чи підуть за ними робітники. Боячись втратити підтримку солдат, завойовану ціною наполегливих зусиль, вони в більшості своїй (за винятком Каменева та Зипов'єва) схвалили ідею демонстрації і підготували відозву, яку 10 червня повинна була надрукувати «Правда». Чутки про те, щоготується більшовистська демонстрація, до того ж озброєна, досягли з'їзду. Більшість делегатів, згуртувавшись навколо Церетелі та Чхеїдзе, вирішили закликати населення до пильності перед обличчям «зради» і «провокації» більшовиків. Рішуча й одностайна реакція керівних органів з'їзду, боязнь контрдемонстрації, сумніви з приводу її підготовленості примусили Леніна відмінити демонстрацію. «Правда» вийшла 10 червня без відозви. Більшість з'їзду захотіла розвинути свій успіх. Церетелі засудив більшовистську «змову» і зажадав розпуску робітничої міліції. Щоб «показати рішучість і єдність революційних сил» і продемонструвати підтримку своїй політиці, Рада закликала провести демонстрацію 18 червня. На велике здивування її лідерів, тільки більшовики взяли в ній масову участь. Замість лозунгу, запропонованого меншовиками і есерами - «Від Засновницьких зборів до демократичної республіки», більшість транспарантів містили більшовистські заклики: «Геть наступ!», «Хай живе робітничий контроль!», «Вся влада Радам!». Успіх столичних більшовиків, які завдяки своїй активності в заводських і районних комітетах отримали підтримку частини гарнізону і робітничого класу Петрограда, став переломним моментом. Уперше вулиця належала їм неподільно. Але чи не виявиться більшовистська партія, що в більшій мірі слідувала за рухом, ніж його ініціювала, у хвості у власних прихильників, серед яких солдат було майже стільки, скільки робітників, розчарованих скасуванням Леніним демонстрації 10 червня?