2. Встановлення «двовладдя» і зречення Миколи II

Напередодні цар припинив сесію Державної думи, але депутати за при­кладом французьких революціонерів 1789 р. вирішили продовжити дебати. Перед ними постало питання: як реагувати на наближення повсталих до Та­врійського палацу, де проходило засідання? Деякі, погоджуючись із Милю-ковим, вважали, що буде більш гідним зустріти їх, залишаючись на свої міс­цях. Всупереч думці своїх колег Керенський вийшов назустріч повсталим і вітав їх прихід. Цим поривом він зберіг союз народу і парламенту.

У той же час група робітників, активістів-меншовиків із Військово-про­мислового комітету (К.Гвоздєв, М.Бройдо, Б.Богданов), які були щойно зві­льнені із в'язниці повсталими, разом із двома депутатами-меншовиками (М.Чхеїдзе і М.Скобелєв) і колишнім головою Санкт-Петербурзької Ради 1905 р. Хрустальовим-Носарем в одному із залів Таврійського палацу ство­рювали Раду робітничих депутатів. Під ім'ям Тимчасового виконавчого ко­мітету Ради робітничих депутатів група активістів, серед яких переважали меншовики, проголосила себе штабом революції. Він утворив Комісію із по­стачання (вона тут же закликала населення годувати повсталих солдат) і Вій­ськову комісію (під головуванням Мстиславського) для координації дій за­хисників революції. Нарешті, Тимчасовий виконком запропонував робітни­кам обрати представників у Раду, щоб створити її ввечері того ж дня.

Біля 50 обраних у поспіху депутатів і 200 активістів без мандатів зібра­лися о 21 годині й обрали керівні органи Ради та його Виконавчий комітет на чолі з М.Чхеїдзе. Товаришами голови стали Керенський і Скобелєв. До нього увійшли також есери, безпартійні (М.Суханов) і більшовики (О.Шляпников і В.Молотов). Рада підтвердила повноваження комісій, ство­рених раніше, і ухвалила рішення видавати щоденну революційну газету «Ззвєстія». За пропозицією більшовиків до Ради увійшли солдатські депутати, які утворили військову секцію. Більшовики, які складали незначну меншину в ініціативній групі і бажали розширити своє представництво у Виконкомі, запропонували надати кожній соціалістичній партії та організації по два мі­сця («по праву»). Оскільки численні партії та організації не брали участь, як і більшовики, у Тимчасовому виконкомі, їх пропозиція була прийнята. У наступні дні представники кількох партій та організацій увійшли до Викон­кому. Під приводом своєї «репрезентативності» вони швидко виключили з дискусій членів, обраних на загальних зборах, справжніх фундаторів Ради, які далеко не завжди користувалися впливом всередині своїх партій або вза­галі не належали ні до яких організацій. 18 березня Виконком прийняв резо­люцію, згідно з якою кожна соціалістична організація мала «по праву» три пости: два для представників її ЦК і один для низових організацій. За кілька тижнів загальні збори Ради втратили право контролю. Вибиті на час із колії стихійністю революції, політики-професіонали швидко прибрали управлін­ня Радою, основним представницьким органом робітничого класу і солдат столиці, до своїх рук.

У той же час Державна дума, яка була стривожена утворенням Ради і не бажала залишитися збоку від руху, пішла па обережний розрив із царизмом і створила Комітет по відновленню порядку і зв'язкам з установами і суспіль­ними діячами під головуванням Родзянко. Цей комітет, в якому переважали кадети, став першим етапом на шляху до формування уряду. 21 лютого бли­зько опівночі П.Милюков зміг оголосити Раді, що Дума щойно «взяла вла­ду». Військовим комендантом Петрограда Комітет призначив полковника Енгельгарда. Рада висловила свій протест, оскільки щойно поставила Мстис-лавського на чолі Військової комісії Ради. Дві влади, народжені революцією, були на грані конфлікту. В ім'я збереження єдності в боротьбі проти царизму Рада вимушена була поступитися. Вона не готова була взяти владу. її керів­ники боялися дії у відповідь з боку армії, царя і вирішили, що краще не пере­шкоджати Думі взяти всю відповідальність на себе. Згадуючи з ностальгією про Ради 1905 р., члени-фундатори Петроградської Ради хотіли бачити їх відповідно до меншовистської концепції «пролетарською цитаделлю» в бур­жуазній державі. Захищаючи інтереси робітничого класу в боротьбі проти буржуазії, Рада повинна була також стати на першому етапі найміцнішим оплотом проти повернення до самодержавства.

Ця концепція пояснює позицію керівників Ради по відношенню до дум­ського Комітету. За винятком Керенського, всі вважали, що, оскільки рево­люція ще не пройшла «буржуазну фазу», діяльність міністрів-соціалістів не принесе результатів і тільки дискредитує революційний рух. Тому керівниц­тво Ради відмовилося від участі в уряді. Оскільки загроза військових репре­сій не була виключена, Виконком Ради все ж вирішив визнати законність

уряду, сформованого Думою, і підтримати його. Це визнання супроводжу­валося однією умовою, яка була основою угоди, стосовно встановлення но­тно режиму: Рада підтримує уряд лише в тій мірі, в якій він буде проводити схвалену ним демократичну програму. За винятком більшовиків, які висуну­ли лозунг «Вся влада Радам!», і анархістів, всі соціалістичні течії схвалили умови угоди. Це означало визнання двох різних і антагоністичних влад: під­порядкування цензових елементів уряду, а трудящих і солдат - Раді. З одного боку, утворився «табір» уряду, станових установ (земства, міські думи) і «бу­ржуазних» партій (кадети), з іншого - сили «демократії» (Ради, соціалістичні партії, анархісти, профспілки).

Зі свого боку Дума була готова піти на поступки. Вона продовжувала побоюватися реакції з боку Миколи II і ще більше «військової диктатури» Ради. Дійсно, повсталі солдати щойно з власної ініціативи домоглися прийн­яття Радою Наказу № 1. Цей документ давав солдатам поза службою рівні з усіма цивільні та політичні права, анулював у військовому статуті все, що можна було визнати зловживанням владою. Він вводив обрання на рівні рот, батальйонів і полків комітетів представників солдат, підпорядковував час­тини столичного гарнізону політичній владі Ради і проголошував, що рішен­ня Думи підлягають виконанню тільки в тому випадку, якщо не суперечать рішенням Ради. Ніяка зброя не повинна була видаватися офіцерам. Наказ №1 повністю зводив на нівець спроби Думи підпорядкувати собі солдат сто­личного гарнізону.

Коли в ніч з 1 на 2 березня відбулася зустріч керівників Ради і думського Комітету, кожний табір переоцінював сили іншого. Рада була впевнена, що тільки Дума могла увійти в контакт із генштабом і запобігти всякій спробі контрреволюції. Члени ж Комітету приписували Раді такий вплив на рево­люцію, яким він ще не володів. Представники Ради (М.Суханов, Ю.Стеклов) сформулювали дуже скромні вимоги (амністія, політичні свободи, скликан­ня Засновницьких зборів), жодна з яких не була власне соціалістичною. При­ємно здивований такою позицією, Милюков тільки попросив від імені дум­ського Комітету погодитися з тим, щоб уряд проголосив, «що вій сформова­ний по угоді з Радою», і щоб цей текст, призначений узаконити в очах гро­мадської думки зміну уряду, був опублікований в «Ізвєстіях» поруч із про­кламацією Ради, бажано на тій же сторінці. Рада прийняла й другу пропози­цію Милюкова - щоб жодне рішення, яке стосується характеру майбутнього режиму, не приймалося до скликання Засновницьких зборів. Залишалося тіль­ки домовитися відносно складу уряду: князь Г.Львов - голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ, О.Гучков - військовий міністр, М.Терещенко -міністр фінансів, А.Шиигарьов - міністр сільського господарства, О.Коновалов - міністр торгівлі, М.Некрасов - міністр шляхів сполучення. Щоб додати кабінету деяку революційність, думці наполягли на включенні до нього М.Чхеідзе і О.Корейського. Перший відмовився, а другий, вважаючи, що Рада розвалиться сама собою по мірі повернення до нормального життя, і, вирі­шивши прийняти пост міністра юстиції, знехтував думкою своїх колег із Ви­конкому і прямо звернувся до загальних зборів Ради, які й обрали його на цей пост. Обидві делегації залишилися задоволені зборами. Думський Комі­тет міг поздоровити себе з тим, що досяг основного: визнання революцією законності своєї влади. Рада ж вважала уряд заложником у своїх руках, оскі­льки підтримка, яка надається нею уряду, обмежувалася умовою - поки уряд не відхиляється від лінії, що відповідає інтересам Ради.

У досягненні і березня компромісу між Державною думою і Радою, без­умовно, зіграла роль невпевненість відносно позиції Миколи II і Генераль­ного штабу. Інформований за два дні до цього про серйозність становища, Микола II вирішив відправитися в Царське Село, наказавши генералу М.Іванову відновити порядок у Петрограді. Але ні генерал, чиї війська від­мовилися коритися, дізнавшись, що весь столичний гарнізон перейшов на сторону революції, ні цар, чий поїзд залізничники направили у Псков, так і не досягли околиць Петрограда. Протягом усього дня 1 березня цар знахо­дився в дорозі. Прибувши пізно ввечері у штаб Північного фронту, він дізна­вся про повну перемогу революції. Вночі Родзянко повідомив генералу М.Рузському, що зречення стало неминучим. Династія могла ще бути врято­вана, якби цар негайно відрікся від престолу на користь свого брата велико­го князя Михайла Олександровича. Зі згоди великого князя Миколи Мико­лайовича новий верховний головнокомандуючий Алексєєв запропонував командуючим фронтами направити цареві телеграми з рекомендацією відре­ктися від престолу, «щоб відстояти незалежність країни і зберегти династію». Отримавши від Рузського сім телеграм, Микола II вже не намагався чинити опір. Через слабке здоров'я сина Олексія Микола II відрікся на користь бра­та Михайла Олександровича. 2 березня він передав текст зречення двом емі­сарам Думи - Гучкову та Шульгіну, які прибули до Пскова. Але цей акт запі­знився, і народ, дізнавшись про плани уряду замінити Миколу II Михайлом, зажадав проголошення республіки. Незважаючи на зусилля, зроблені Ми-люковим для порятунку династії, Михайло, якому князь Львов і Керенський не гарантували його безпеки, в свою чергу зрікся престолу.

Повідомлення відразу про два зречення від престолу (3 березня) означа­ло остаточну перемогу революції - таку ж несподівану, як і її початок.

ІІІ. РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ