lyuba

1.

Новела (італ. novella — новина, від  лат. novellus — новітній) — малий епічний жанр художньої літератури, іноді новелу ото­тожнюють з оповіданням. Однак, маючи чимало спільного, новела суттєво відмінна від оповідання. Особливо по­мітною ця різниця виявилася уже в новелі епохи Відрод­ження, коли зародився цей жанр (Т. Гуардаті, Ф. Сакатті, П. Брачолліні, М. Банделло, Дж. Боккаччо). Новелі цієї доби була притаманна динамічна інтрига та гостра не­сподівана розв'язка. В основі сюжету лежав анекдот.

 

Хоча зародження новели як самобутнього жанру з чітко окресленим колом відмітних художніх ознак пов'язується з епохою Відродження, генезис цієї художньої форми, як вважають багато дослідників, сягає більш ранніх часів.

 

Новела як коротке розважальне оповідання про реаль­ні або правдоподібні події, виникла в Греції, як гадають, ще в догомерівську епоху, внаслідок впливу літературної традиції Сходу, де цей жанр був у широкому вжитку. Пер­ші оповіді новелістичного характеру передавались усно й лише пізніше ввійшли в літературні твори в «амплуа» підпорядкованих розважальним або дидактичним цілям вкраплень, чи відступів від сюжету

2.

У кінці 80-х — на початку 90-х pp. XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові,— постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX ст. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, зупинимось на тому, що більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х pp. і пов'язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші. До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.

3. До таких творів належить і написана у 1900 році І. Карпенком-Карим комедія «Хазяїн», тема якої, — показ жорстоких методів збагачення, — є актуальною і зараз. Що спонукало видатного драматурга до написання п'єси про таке суспільне зло, як нагромадження деякими людьми грошей нечесними шляхами? Справа в тому, що Іван Карпенко-Карий був добре знайомий із життям багатіїв (колишніх економів та управителів), адже він часто їздив по селах і бачив, яким способом багатіли «колишні мужики»: вони жорстоко експлуатували нещасних селян, а ті втрачали надію на визволення від панського ярма. Небайдужий до долі власного народу, драматург не міг не описати «хазяйське колесо» і самих експлуататорів, тим більше, що в руках він мав «живий» матеріал — власні спостереження. Так з'явилися п'єси «Розумний і дурень», «Сто тисяч». У п'єсі «Хазяїн» хижацькі методи швидкого збагачення уособлює центральний персонаж Терентій Гаврилович Пузир (хазяїн), його прислужники Феноген, Ліхтаренко та інші. На першому плані для них — гроші, матеріальний достаток, здобутий нечесним шляхом. Так, саме нечесним, бо ці персонажі, щоб забагатіти, готові укласти угоду із власною совістю і використати народні нещастя — недорід, голод, пошесні хвороби. Мільйонер Пузир, наприклад, годує робітників таким хлібом, який неможливо вкусити, настільки він твердий, велить платити їм не по тридцять п'ять, а по двадцять п'ять копійок на добу», вважаючи, що це ще й забагато, і знаючи, що бідні люди нікуди не подінуться, а будуть працювати, щоб не вмерти з голоду. Хазяїн влізає у незаконні махінації, і єдине, що його хвилює, чи не дізнається хтось про це. Недалеко від хазяїна відійшли і його управителі. «Беріть — я вам не заважаю, не заважайте й мені!.. Краще зробимо між собою договор: брать, де дають і де можна, а на менших звертать! От я одберу від мужиків оброчну казенну землю, візьму наділи в аренду, і мужики, оставшись без землі, будуть робить на нашого хазяїна, як кріпаки!» — говорить Феногенові Ліхтаренко. І ці прислужники, і сам хазяїн живуть за рахунок бідного люду, анітрохи не дбаючи про нього й не задумуючись над тим, що самі колись бідували.

5.

Література 70—90-х років звертається до важливих суспільно-історичних проблем, у розв'язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з'являється на високому рівні суспільного й художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості й суспільства. Змінюється самий характер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти, а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х років притаманні дві основні тенденції: прагнення до збереження національно-культурної ідентичності (літературне «народництво») й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці XIX — на початку XX ст. Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму. Поряд із цим функціонує натуралізм, який, з одного боку, включається в реалістичні структури, а з іншого — свідчить про кризу класичного реалізму. Літературна діяльність І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого та особливо І. Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу 70—90-х років, сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого — подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності.

7.

Леся Українка прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, сповнені віри і впевненості в невичерпні сили народні. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя: Як я умру, на світі запалає

8.

У час бурхливого спалаху національного відродження в Україні Ти­чина жив надіями і сподіваннями на українську державність. Пильне око митця запримітило і віками утверджену українську національну символіку, і вчуло радісний передзвін воскреслих мелодій.

У “Сонячних кларнетах” народився перший трагічний символ – об­раз революції як давно очікуваної нареченої.

У поезії “Одчиняйте двері...” поет стикає дві системи протилежних знаків: радісного чекання (наречена – голуба блакить) і жахливого пророц­тва всесвітнього кінця (всі шляхи в крові – горобина ніч – тьма – дощ). Радість поглинулась бурею. Просвітку не видно.

Так він сприйняв першу кров революції.

Криваві дні революційного геноциду Павло Тичина художньо відтво­рив у циклі “Скорбна мати” (1918). Поет звертається до тієї постаті, котра для всіх людей втілює доброту і захист. Божа матір приходить в Україну не з ясною посмішкою, а із скорбно стиснутими устами, такою, якою вона бу­ла тоді, як розпинали її сина.

9.

Могутню силу таланту мав видатний украïнський драматург i театральний дiяч Iван Карпович Тобiлевич, широко вiдомий пiд псевдонiмом Карпенко-Карий. "Вiн був одним iз батькiв новочасного украïнського театру, визначним артистом та при тiм великим драматургом, якому рiвного не має наша лiтература", - писав про нього I.  Франко. Повiльною, але твердою ходою, долаючи численнi перешкоди, iшов Карпенко-Карий до мистецьких вершин. Змiстом його життя була театральна, лiтературна i громадсько-полiтична дiяльнiсть. Хочеться вiдзначити дiяльнiсть Карпенка-Карого-драматурга. На театр Карпенко-Карий дивився як на надзвичайно цiнну школу народного виховання, а свою дiяльнiсть у театрi вважав важливою громадською службою. Вiн усвiдомлював, що через служiння мистецтву виступає захисником прав людини, оборонцем iнтересiв пригнобленого народу. Iснуючi на той час театральнi традицiï уже не задовольняли вдумливого глядача i не вiдповiдали завданням театру як культурного i суспiльного явища. До цього часу украïнська драматургiя часто зводилась до вiдображення сiльського побуту i звичаïв "мужицькоï" мови i пiдкресленоï "простакуватостi" у всьому. Карпенко-Карий, будучи поборником реалiзму в театральному мистецтвi, вболiвав, що у театрi на той час ще не з'явились п'єси, якi б змалювали дiйснiсть з ïï недолiками. Театр вимагав нового репертуару. Карпенко-Карий ламає застарiлi традицiï етнiчно-побутового театру. Вiн намагається зрозумiти причини "голоду, вбожества, темряви", розв'язати складнi питання громадського, соцiального та економiчного життя. Iз завзяттям Карпенко-Карий почав боротися за реалiзм в украïнськiй драматургiï, за те, щоб п'єси стали вiдображенням життя, щоб театр кликав народ на боротьбу з гнобителями. У своïй творчостi вiн розкрив найiстотнiшi соцiальнi явища, що вiдбувалися в пореформеному украïнському селi, нещадно висмiював сваволю глитаïв та продажнiсть мiсцевоï адмiнiстрацiï. Украïнське село в сiрому, буденному вбраннi, хижацька гонитва рiзних глитаïв за збагаченням, за грiшми, землею, безоглядний визиск людськоï працi, темне царство насилля, експлуатацiï, самолюбство - ось улюбленi теми драми та комедiï I.  Карпенка-Карого.

10.

Твір допомагає нам заглибитись у чарівний світ величної й таємничої природи Карпат, збагнути своєрідний характер гуцулів - цього оригінального народу з багатою фантазією, що створив безліч прекрасних казок, зберіг перекази та легенди, витворив цілий світ символів, які допомагають жити у вічній гармонії з природою.

Перед тим, як почати роботу над твором про гуцулів, Коцюбинський двічі приїздив до Карпат, щоб краще пізнати життя людей цього краю, де люди ніби зрослися з природою, з якої черпали все нову й нову життєву енергію, а особливості гірського краю поклали певний відбиток на їх психологію, побут, звичаї. Письменник помітив, що гуцул все життя, до самої смерті, проводить у боротьбі із злими духами, які населяють ліси, гори, води.

11. Головна думка повісті — це показ буденних ситуацій, у яких відбувається змізеріння людської душі, зумовлене постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. Духовна роз'єднаність зумовлена відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Це отруює життя і батьків, і їхніх синів та невісток. Жанрова відповідність твору полягає в тому, що зображення повсякденного життя Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються у гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на «жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний»

12.

Появу, “нових господ” зображено на широкому соціально-економічному тлі. Показано розорення безземельних селян, у яких правдами і не правдами скуповують ґрунт Пузиря і примушуються тим самим працювати на себе за драконівських умов. Так само в загальному картину вписується розорення дворян, але вже з іншої причини. Їх представляє в комедії постать Золотницького. Він має деякий вплив на Пузиря, але скоріше в силу ще пануючих серед обивателів давлень про богом дану вищість дворянства. Ця вищість сприймається лише як фетиш, емблема, гарна, але застаріла реліквія. Видно, що в тодішній історичній ситуації дворянство вже не відіграє звичної ролі. Реальна сила належить капіталу. Слабкий бік таких людей, як Пузир, в тому, що збагачення для них - самоціль, якій підкорені всі думки і почуття.

“Хазяїн” - одна з найкращих сатиричних комедій свого часу. Її комедійність глибоко захована за дією, більш властивою драмі. Головні персонажі - не комедійні, а характерні, як прийнято визначати тип героя в театрі. Вони розкриваються за допомогою традиційних для жанру діалогів і монологів, особливо внутрішніх, які автор будує з притаманною йому майстерністю. Жоден з монологів не порушує загальної динаміки твору. Мова героїв яскраво індивідуалізована, насичена фразеологізмами, приказками і прислів'ями, специфічними термінами, підслуханими в сільській глибинці, позначена особливостями південноукраїнських говорів. Психологізм героїв комедії розкривається в конкретних подіях, у думках і вчинках.

Саме цьому зобов'язана п'єса своїм успіхом. Автор так писав у листі до свого сина: “Хазяїн” пройшов з великим успіхом. Я сам бачу, що це найкраща моя комедія і, мабуть, не по краще, а вже й такої не на

14.

Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до національного театру в другій пол. XIX ст. виявило ся насамперед у створенні аматорських колективів та їх виступах у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлисаветграді М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її складу ввійшли актори-професіонали і аматори М.Заньковецька, М.Садовський, О.Вірина, К-Стоян-Максимович, І.Бурлака, Л.Манько та ін. У серпні 1883 р. до трупи М.Кропивницького приєднався аматорський гурток М.Старицького. її директором став М.Старицький, а режисером і актором М.Кропивницький. У 1885 р. об'єднана трупа, яка налічувала близько 100 осіб, розділилася на дві.

15.

«Кайдашева сім'я» — яскравий зразок реалістичної  соціально-побутової  повісті, в якій на матеріалі з повсякденного життя  селянства розкриваються внутрішні спонукання та імпульси дрібних власників утвердити себе господарями на землі.

У центрі уваги письменника — сім'я селянина з села Семигори поблизу містечка Богуслава, причому, як це нечасто буває у творах такого жанру, «під юпітером» постійно перебувають усі шестеро членів родини. Це зумовлює й своєрідність розгортання сюжету повісті: перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім'ї та короткочасних примирень, які знову ж таки швидко перериваються загостренням суперечностей, викликаних відстоюванням своїх «прав» на власність. Ворожнеча посилюється після одруження синів Кайдаша, в неї втягуються навіть Карпові та Лаврінові діти.

16.

Образ Тетяни слід сприймати узагальнено, бо головна проблема повісті - трагічна доля народних талантів. Автор осуджує злочинне ставлення суспільства до обдарованої молоді з народу, до школярів, до народної освіти. Повість закінчується трагічно, вона викликає глибокий смуток, але поряд із цим смутком залишає думку, що народ, який породжував людей з Божою іскрою в душі, має воістину невичерпні духовні сили.

 

17.

І видається той хрест справжнім символом трагічного життя бідного селянства. Це хрест на житті, хрест на щасті, хрест на долі. Людина не змогла знайти щастя на Батьківщині і не вірить, що це вдасться на чужині. Іван Дідух, йдучи в далеку і незнайому дорогу, танцює. Його танок, відчайдушний та напівбожевільний - це біль, це крик душі: «Як би горе людське дунайську загату розірвало - такий був плач». Новела «Камінний хрест» показує, в яке безвихідне становище потрапляють селяни, які не можуть вже далі терпіти злидні на рідній землі і не чекають нічого на чужині. Так хочеться вірити, що хоч там, у Канаді, здійсняться мрії Івана Дідуха про краще життя, і тоді стане непотрібним камінний хрест… Селянська тема невичерпна. Наші шляхи знову ведуть у поля, знову ми бачимо тяжке життя селян.

Що ж чекає Дідуха в Канаді? Можливо, казкові багатства, земний рай? Іван цього не знає. Він їде до Канади тільки із-за постійних вмовлянь дружини та дітей: «Два роки нічого в хаті не говорили, лише Канада та й Канада». А ніхто не подумав, як тяжко буде Івану залишати все, що знайоме з дитинства, все, до чого він доклав свої працьовиті руки! Адже на чужині немає знаного, до кожної крихточки горба, нема рідної хати, нема друзів, сусідів - всього, що стільки років зігрівало в тяжкі хвилини, давало снаги жити. Як болить серце у Івана Дідуха! Він ніби кам’яніє з горя, «слова не годен був заговорити». Навіть горб стає рідним й найкращим «утраченим щастям». А на тому горбі уже «собі… хресток камінний поклав», мов мерцю. Але ж так і є. Дідух від’їжджає, але залишає своє розбите, мертве серце тут, на Україні, на цьому рідному й проклятому горбі, під цим камінним хрестом, мов згадку про себе, про свою важку працю, про своє нещасливе життя.

19.

Гуцули - оригінальний народ, з багатою фантазією, зі своєрідною психологією. Глибокий язичник-гуцул все своє життя, до смерті проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води. М. Коцюбинський Повість М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" посідає особливе місце у творчості М. Коцюбинського. Це художнє відкриття письменником загальноукраїнському читачеві життя народу Гуцульщини, тієї чарівної частини української землі, яка протягом століть була відірвана від Великої України. Повертаючись з Італії, де перебував на лікуванні, письменник на кілька днів зупинився в селі Криворівня на Гуцульщині, яке вразило його своєю незвичайною красою й самобутністю. За рік, 1911 року, М. Коцюбинський знову їде до Криворівні, тепер уже не для відпочинку: він збирав матеріал для свого майбутнього твору. Відвідавши Карпати, Михайло Коцюбинський був зачарований їх величною красою, самобутніми звичаями та віруваннями гуцулів. Письменник починає ретельно вивчати життя й побут гуцулів, їхні звичаї, знайомиться з фольклором, записує говірку, назви рослин.

20.

В історії літератури відомі твори, які, не витримавши випробування часом, швидко забувалися. Часто причиною відсутності популярності для твору була його «відірваність» від життя, в ньому читач не знаходив висвітлення проблем, що хвилюють суспільство взагалі і самого читача зокрема. Однак були й твори, які, щойно з'явившивсь, набували загального визнання, широкої популярності. До таких творів належить і написана у 1900 році І. Карпенком-Карим комедія «Хазяїн», тема якої, — показ жорстоких методів збагачення, — є актуальною і зараз. Що спонукало видатного драматурга до написання п'єси про таке суспільне зло, як нагромадження деякими людьми грошей нечесними шляхами? Справа в тому, що Іван Карпенко-Карий був добре знайомий із життям багатіїв (колишніх економів та управителів), адже він часто їздив по селах і бачив, яким способом багатіли «колишні мужики»: вони жорстоко експлуатували нещасних селян, а ті втрачали надію на визволення від панського ярма. Небайдужий до долі власного народу, драматург не міг не описати «хазяйське колесо» і самих експлуататорів, тим більше, що в руках він мав «живий» матеріал — власні спостереження. Так з'явилися п'єси «Розумний і дурень», «Сто тисяч». У п'єсі «Хазяїн» хижацькі методи швидкого збагачення уособлює центральний персонаж Терентій Гаврилович Пузир (хазяїн), його прислужники Феноген, Ліхтаренко та інші. На першому плані для них — гроші, матеріальний достаток, здобутий нечесним шляхом. Так, саме нечесним, бо ці персонажі, щоб забагатіти, готові укласти угоду із власною совістю і використати народні нещастя — недорід, голод, пошесні хвороби. Мільйонер Пузир, наприклад, годує робітників таким хлібом, який неможливо вкусити, настільки він твердий, велить платити їм не по тридцять п'ять, а по двадцять п'ять копійок на добу», вважаючи, що це ще й забагато, і знаючи, що бідні люди нікуди не подінуться, а будуть працювати, щоб не вмерти з голоду. Хазяїн влізає у незаконні махінації, і єдине, що його хвилює, чи не дізнається хтось про це. Недалеко від хазяїна відійшли і його управителі. «Беріть — я вам не заважаю, не заважайте й мені!..

21.

Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» знайомить нас с історією Чіпки Вареника, селянського парубка, який стає жорстоким убивцею. Чому герой зробив такий вибір? Автор намагається дати відповідь на це питання, висвітлюючи дитячі, юнацькі роки Чіпки, розкриваючи мотиви його вчинків. Формування його характеру відбувалося у несприятливих умовах. Батько виявився двожоном, отже, Чіпка — байстрюк, якого зневажало все село. Постійні злидні, безземелля. Коли ж з'явився клаптик землі, його підступно відбирають. Ось перші причини мстивого характеру хлопця: бідність, зневага людей, безправність і беззахисність перед несправедливістю. Починається боротьба Чіпки за правду — так він вважає. Грабунки, розбій — здавалося, що він відбирає своє. Був, правда, період душевного «одужання», коли поруч з'явилася Галя, коли праця приносила і прибуток, і задоволення. Але ще один удар: Чіпку виганяють із земської управи, куди він був обраний селянами. І герой знову виходить на стежку помсти, знову ніби захищаючи правду. Якби в романі діяв лише Чіпка, з усіма його бідами, то, мабуть, можна було йому співчувати. Мовляв, а що ж іще робити у подібних умовах? Але ж поряд з Чіпкою мати, Галя, Грицько, Христя. Намагаючись підтримати героя, вони підказували йому інший шлях. Якби прислухався, може, став би хазяїном, як Грицько, добрим і ніжним чоловіком для Галі, а для матері — люблячим сином. У світі весь час борються добро і зло. Відгук цієї боротьби обов'язково буває в людських душах. Те, який шлях обере людина, залежить від перемоги в її серці добра чи зла. У Чіпчиному серці взяло гору зло. Отже, інші люди, навіть його рідні, відступили на задній план. Ні благання матері, ні сльози дружини, ні поради Христі не розтопили тієї образи, якої завдало герою життя. Чіпка перестав бачити оточуючих, перестав рахуватися з ними і став злодієм.

22. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став першою в нашому письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею — народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення (воли б не ревли, якби ясла були повні), але разом із тим за допомогою насильства світ не вдосконалиш. Відповідаючи на зло злом, людина лише посилює його й замикає в коло, з якого немає виходу.

Сучасні літературознавці визначають тему роману як зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув'язнення на каторгу. Цікаво, що в радянських підручниках і посібниках дещо інакше формулювали тему цього твору: «Зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні й під час проведення реформ, що розпочалися 1861 р.». Чіпка Варениченко

На перших сторінках роману автор знайомить читача із Нечипорем Варениченком — парубком, «яких часто-густо можна зустріти по наших хуторах і селах». Проте вирізняє його з-поміж інших палкий погляд, «бистрий як блискавка», у якому світилися «якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…». Багатогранний характер Чіпки — селянина, що протестує проти соціальної несправедливості, але, не знайшовши законних шляхів боротьби, стає на «криву стежку» бунтарства", брати Рудченки досліджують вичерпно та всебічно. За принципом контрасту виписано образ Грицька. Зазнавши багато горя змалку (його батьки померли від холери, коли він був ще зовсім малою дитиною), Грицько, дійшовши літ, подався на заробітки. Важко працював два роки, але повернувся в село, купив землю, хату, завів господарство і почав думати про весілля. Шукав собі дівчини багатої та вродливої, а покохавши, одружився на сусідній наймичці, такій само сироті, як і він. Грицько, як і Чіпка, з дитячих років бачив і кривду, і несправедливість, але він ніколи не намагався чинити опір, бунтувати. Палкі Чіпчині слова не зачіпили його серце, але зародили тугу в чутливій до людського горя Христиній душі.

23.

Основу повісті складає історія кохання Івана та Марічки, і, здавалось би, ця історія, на перший погляд, носить цілком пасторальний характер. Але поруч з героями живуть і змагаються між собою дві іпостасі символічного світу — Любов і Смерть. Отже, у творі зображене ідеальне кохання, яке, проходячи через життєві випробування, не втрачає своєї сили, не нищиться, не зникає, а навпаки, загартовується, Стає міцнішим, щоб поєднатися в сме-Р""і, У коханні поєднуються життя і смерть, реальність і міфічний світ. Читач може провести паралель між історією кохання Івана та Марічки і Мавки з Лукашем. І в "Лісовій пісні", і в "Тінях забутих предків" почуття героїв розгортається на тлі прекрасної природи, і музика стає тим струменем, тим поштовхом, завдяки якому кохання зароджується і міцнішає: "Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, — співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійці по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті".

25. Поема «Мойсей» — одна з вершин творчості І. Франка. У ній на основі біблійного сюжету розглядається історичний шлях нації, способи пробудження національної свідомості, історичної пам'яті. Алегоричний образ Мойсея розкриває роль визначної особистості в долі нації. Пролог до поеми — це Франків заповіт українському народові, дуже актуальний не лише в епоху національно-визвольних рухів того часу, а й донині.

Для додавання коментару Вам необхідно зареєструватися

Коментарі відвідувачів

• 29 ноября 2010. Автор: vetal

это не поэма

Для написання рецензії Вам необхідно зареєструватися

26.

   Геній Лесі Українки розкрився перед світом насамперед у високохудожньому звучанні національної ідеї, гарячій любові до рідіюго краю, яка полягала в обороні прав народу до незалежною національного і державного життя. Свої думки і свої ідеї вона зуміла ввести у високу мистецьку форму, шо чарує багатством поетичних образів і музикою поетичного слова. Поетеса вийшла за межі традиційних тем. ЇЇ творчість охоплювала широке поле світових мотивів, тому стала вагомим художнім здобутком світової культури.     Леся Українка зростала під впливом казкової волинської природи, рідного слова, пісні, народної традиції, любов до якої була прищеплена насамперед матір'ю Оленою Пчілкою. Духовне збагачення поетеси відбувалося під впливом висококультурних родин Старицьких, Лисенків, дядька по матері М. Драгома-нова. Її талант розвивався завдяки природній спостережливості та глибокому потягу до знань. Усі ці чинники допомогли їй сягнути мистецьких вершин, стати письменницею європейського і світового масштабу. Дух поетеси гартувала хвороба. Вона спонукала до аналізу конкретних життєвих ситуацій та осмислення суті буття людини. Звідси власне нескореність, прометеїзм Лесі Українки, до якого вона, фізично квола, потягнулася ще на початку своєї творчості: "Я вийду сама проти бурі І стану - поміряєм силу"     Поезія Лесі Українки носить переважно патріотичний характер. Це твори громадянського і політичного характеру. Навіть особистий біль, туга, тривога у її віршах переплітаються Із проблемами всієї України. Щиро і зворушливо звучить її поетичне зізнання.