116.Суд першої інстанції Європейських Спільнот

створений 1989 року на допомогу Судові ЄС, як другий рівень судової влади у Спільноті: рішення Суду першої інстанції (СПІ) можуть бути оскаржені в Суді ЄС з позиції законності. Початково СПІ мав доволі вузьку юрисдикцію: він розглядав лише кадрові суперечки в установах ЄС та спірні питання в галузі конкуренції, переважно позови компаній. Відповідно до початкового рішення Ради про створення СПІ, його завданням є слухання справ, що потребують “вивчення численних фактів”. Це зручний критерій для ліпшого розуміння різниці між Судом ЄС та СПІ: Суд першої інстанції вивчає факти, а Суд ЄС загалом тлумачить закони. 1993 року Рада розширила повноваження СПІ, передавши йому всі справи за позовами осіб та компаній, крім справ проти заходів із захисту торгівлі Європейського Союзу (таких як антидемпінг).

Суд першої інстанції складається з 25 суддів (по одному від кожної з держав-членів), яких на шестирічний термін з правом подовження повноважень призначають за загальної згоди уряди держав-членів. Судді вибирають поміж себе президента на трирічний термін з правом подовження повноважень. На відміну від Суду ЄС, в СПІ немає генеральних адвокатів.

Ніццький договір спростив процес зміни статуту та регламенту СПІ, так само, як і для Суду ЄС. Він передбачає також подальший перерозподіл повноважень між Судом ЄС та СПІ, що мають на меті розвантажити обидва суди й прискорити розгляд справ.

117.Тісніша співпраця поглиблення інтеграції між декількома, не всіма, країнами-членами в окремих галузях політики.

Щоб заохочувати тіснішу співпрацю між країнами Європейського Союзу, які прагнуть більшої інтеграції, ніж це передбачено договорами (в соціальній сфері, скасуванні прикордонного контролю тощо) створювались різні механізми, зокрема Договір з соціальної політики та Шенгенська угода. Це дало країнам-членам змогу просуватися швидше або іншими напрямками поза інституційними рамками Європейського Союзу.

Амстердамський договір узаконив використання таких інструментів у межах ЄС, внісши термін “тісніша співпраця” в Договір про Європейський Союз (ДЄС) і Договір про заснування Європейської Спільноти (ДЗЄС).

“Тіснішою співпрацею” вважається лише така взаємодія держав-членів, яка відповідає певним критеріям, а саме:

охоплює галузі, що не входять до виняткової компетенції Спільноти;

спрямована на подальше виконання завдань Союзу;

не порушує принципів договорів і правового доробку Спільноти (Community acquis);

застосовується лише у крайньому разі;

охоплює визначений мінімум країн-членів;

не перешкоджає поступовій інтеграції інших країн-членів.

Застосування механізму тіснішої співпраці згідно з ДЗЄС (перший стовп) на пропозицію Комісії і після консультацій з Європейським Парламентом ухвалює Рада міністрів кваліфікованою більшістю голосів.

Метою тіснішої співпраці в рамках ДЄС згідно з Амстердамським договором є формування зони свободи, безпеки та справедливості. На запит зацікавлених країн-членів, Рада міністрів дозволяє тіснішу співпрацю кваліфікованою більшістю, після того як запит буде подано на розгляд до Європейського Парламенту і висловить свою думку Комісія.

Згідно з Амстердамською угодою, країна-член завжди може стати на заваді застосуванню тіснішої співпраці, посилаючись на національні інтереси. І хоча Рада міністрів кваліфікованою більшістю може передати справу до Європейської Ради, остання ухвалює рішення тільки одностайно.

Ніццький договір запровадив суттєві зміни, а саме:

скасовано вимогу про те, що для тіснішої співпраці потрібна участь більшості країн-членів; відтепер мінімальна кількість учасників дорівнює восьми незалежно від кількості держав-членів;

держава-член уже не має змоги завадити іншим вдаватися до тіснішої співпраці;

можливість вдаватися до тіснішої співпраці в галузі спільної зовнішньої та безпекової політики (крім воєнних заходів та оборони).