1. Договір про Європейський Союз (ДЄС) (Маастрихтський договір) проклав шлях до поглиблення європейської інтеграції, зокрема через внесення до Римського договору Економічного та монетарного союзу. ДЄС запровадив також назву „Європейський Союз”; останній об’єднав наднаціональну Спільноту й два міждержавних „стовпи” політичної співпраці : спільноту зовнішню та безпекову політику та співпрацю в галузі правосуддя та внутрішніх справ. Крім того, ДЄС запровадив посаду європейського омбудсмана, Комітет регіонів, процедуру спільного ухвалювання рішень, а також розширив сферу застосування процедури голосування кваліфікованною більшістю. Підписаний у Маастрихті 7 лютого 1992 року, ДЄС набрав чинності 1 листопада 1993. Ратифікація ДЄС наразилася на значні перешкоди в деяких країнах Союзу. Зокрема референдум у Данії 1992 року відкинув її; лиш повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації ДЄС.

Маастрихтський договір (Маастрихт, Нідерланди). Міністри закордонних справ та міністри фінансів підписують Договір про заснування Європейського Союзу Цей Договір був поштовхом до створення і реалізації економічного і валютного союзів. Він визначив так званні “три колони” Європейського Союзу:

“перша колона” – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;

“друга колона” – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);

“третя колона” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).

2. Пари́зький до́говір - Договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС); перший з чотирьох основоположних договорів ЄС (разом з Римськими договорами і Договором про Європейський Союз). Угода, укладена терміном на 50 років. Підписаний в Парижі 18 квітня 1951 року, набув чинності 23 липня 1952 року, втратив чинність 23 липня 2002 року.

Представники шести країн - Бельгії, Італії, Люксембурга, Нідерландів, Франції та ФРН - підписали в Парижі угоду про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), ініціатором якого був французький міністр закордонних справ Робер Шуман. ЄОВС стало основою спільного ринку вугільної та металургійної промисловості і першим кроком до економічної інтеграції Європи - було відмінено внутрішні мита, введена єдина система тарифів, а керівний орган ЄОВС був наділений повноваженнями вищими за відповідні національно-державні органи.

3. Римський. 25 березня 1957 – Римський Договір. Створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейської спільноти з атомної енергії (Євроатом – вузьке за характером та призначенням інтеграційне об’єднання, метою якого є зміцнення енергетичного потенціалу, розробка спільного ядерного законодавства та єдиних стандартів безпеки здоров’я та захисту населення.). Мета: гармонійний розвиток економіки, забезпечення сталого ек. Зростання, зміцнення зв’язків між державами учасниками, 4 свободи : вільний рух людей, капіталів, товарів і послуг!!! ; створення митного союзу, усунення внутрішніх торгівельних бар’єрів, створення спільного ринку, спільна політика у сфері с/г, транспорту. Мета Два основоположні євроінтеграційні договори. Підписали країни-засновниці – Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРГ та Франція. Після перейменування Європейської економічної спільноти на Європейську Спільноту, згідно з Договором про Європейський Союз, відповідний Римський договір почали називати „Договором про заснування Європейської Спільноти”, це і мається на увазі під „Римським договором”.

4. Ніццький договір. Змінює окремі положення Договору про Європейський Союз, Договору про заснування Європейської Спільноти та деяких пов’язаних з ними законодавчих актів. Ухвалили в грудні 2000 року на засіданні Європейської Ради в Ніці; підписали 26 лютого 2001 року. Ніццький договір є результатом роботи міжурядової конференції, що відкрилася у лютому 2000 року, і завданням якої було підготувати європейські інституції до розширення. Головні зміни полягають в обмеженні складу Комісії, розширенні сфери застосування кваліфікованої більшості, визначенні нової ваги голосів у Раді міністрів, реформування процедури тіснішої співпраці. Окрім цих чотирьох ключових питань, велику увагу приділено спрощенню договорів, розподілові повноважень, леґітимізації Хартії основних прав та визначенню ролі національних парламентів. До договору додається Декларація про майбутнє Союзу (Ніццька декларація), де визначено подальші кроки інституційної реформи. Ніццький договір ратифікували всі держави-члени, і вона набрала чинності 1 лютого 2003 року.

5. ЄЄА. До 1986 р. центральною проблемою, що активно обговорювалася в Комісії ЄС, була стратегія західноєвропейської інтеграції на 90-і роки і характер майбутніх реформ в ЄС. Ця довга дискусія, що тяглася майже п"ять років завершилась підписанням важливих спільних документів. Міжурядова конференція країн ЄС, що проходила в кінці 1985 р. в Люксембурзі схвалила так званий Єдиний європейський акт (ЄЄА). 17 лютого 1986 р. він був підписаний представниками дев"яти країн. Данія, Греція та Італія поставили свої підписи після того, як в Данії 27 лютого пройшов референдум, що підтримав Європейський акт.

Прийняття ЄЄА ознаменувало вирішення цілого ряду проблемних питань. По-перше, прийнятий документ містив широку програму дій Співтовариства на майбутні роки, охоплюючи різні сфери інтеграції - від утворення єдиного ринку країн-членів і "технологічного співтовариства" до європейського зовнішньополітичного співробітництва, запровадження суду І інстанції. По-друге, ЄЄА вперше в історії ЄС вносив зміни і доповнення в його юридичну основу - Римський договір.

Єдиний Європейський Акт (ЄЄА), що поставив завдання створити до 1 січня 1993 року єдиного внутрішнього ринку; запровадив спільну соціальну політику, політику екології та науково-технічного розвитку. Акт набув чинності 1 липня 1987. Головне цей Акт поставив питання про утворення ЄС як інституту не лише економічного, а й політичного.

6. Амстердамський. 2 жовтня 1997 року було підписано міністрами закордонних справ 15-ти держав-членів. Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей , визначених Маастрихтським договором. Основною метою АД було : вирішення питання реформування інститутів ЄС у зв’язку з його розширенням, підготовка документів щодо захисту прав і свобод людини. Розширилися права Европарламенту, санкції на державу-учасниці, право петицій, верховний представник Європейського Союзу із зовнішньої політики і політики безпеки Хав’єр СОЛАНА.

Амстердамський договір перемістив імміграційні питання з третьої колони, як було в

Маастрихтському Договорі (міжурядове співробітництво), до першої, що означало переведення цих питань до сфери наднаціональних повноважень Європейського Союзу

Преамбула Договору була доповнена поняттям “простору свободи, безпеки і справедливості” (“an area of freedom, security and justice”), в якому повинне бути забезпечене, протягом п’ятирічного періоду, вільне пересування осіб (ст. 61 (а)). Крім того, додатковий Протокол інкорпорував до Амстердамського Договору Шенгенський доробок, розбивши його між першою (імміграцій, візи, контроль за зовнішніми кордонами) і третьою (співпраця поліції і судових органів) колонами. Це означало, що питання, перенесені до першої колони, стали обов’язковими для виконання державами-членами ЄС. На 50 років.

7.Копенгагенські критерії

У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право країн Центральної та Східної Європи вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями:

• політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;

• економічного: дійова ринкова економіка;

• “членського”: зобов’язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей. Так звані “копенгаґенські критерії” або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС. Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.

8. Проект Конституції ЄС, підготовлений спеціально для цього створеним Конвентом (див. також Лаекенська декларація), упродовж року широко обговорювався публічно і на міжурядовій конференції, зазнав певних змін, і зрештою був ухвалений 18 червня 2004 року главами держав та урядів 25 країн ЄС. Урочисте підписання Конституційного договору відбулося 29 жовтня 2004 року в Римі; він набуде чинності після ратифікації в усіх країнах Європейського Союзу. Конституційний договір покликаний спростити правовий доробок Спільноти шляхом заміни всіх попередніх договорів єдиним, узагальнення законодавчої процедури, зменшення правових інструментів та уточнення повноважень Союзу. Серед головних нововведень Конституції – юридичний статус ЄС; запровадження посади президента Європейської Ради та міністра закордонних справ ЄС; включення до самого договору Хартії основних прав, яка, таким чином, стає обов’язковою до виконання; вдосконалення інституційної структури; подальше обмеження застосування права вето за ухвалювання рішень; залучення до ухвалювання рішень в ЄС національних парламентів тощо. Станом на кінець 2005 року Конституційний договір ратифікували: Австрія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембурґ, Мальта, Німеччина, Словаччина, Словенія, Угорщина. Але внаслідок того, що референдуми про ратифікацію у Франції (травень 2005) і Нідерландах (червень 2005) дали негативний результат, доля Конституційного договору лишається невизначеною. Правова природа та характеристика. 1.Ознаки міжнародно-правових організацій : 1) ЄС скл-ся з суверенних держав, 2) наявність установчих документів союзу, які за формою та правовою природою є міжнародними договорами, 3) євр-кі співтовариства, являють собою регіональні міжнародні організації (інтеграційного характеру), 4) найважливіші рішення приймаються одностайно, 5) в межах ІІ та ІІІ опори спів-во базується переважно на міжурядовому рівні. 2. Елементи державності : 1) Елементи державності, 2) наявність території, 3) єдине громадянство Созу, 4) єдиний внутр. ринок, 5) єдина валюта, 6) єдина система наднаціональних інститутів (комісія, рада, ЄврПарл, Суд, рахункова палата), 7) загальноєвропейський бюджет, 8) існування наднаціональної правової системи (ПЄС), 9) існування спільної зовн. політики, політики безпеки, 10) наявність символів : прапор, гімн, свято, 11) існування наднаціональних органів, їх співробітництво із поліцією, існування заг.євр партій. Європейська Конституція покликана не заміняти національні конституції держав-членів, а гармонійно співіснувати з ними. Маючи свої власні юрисдикцію та автономію, вона визначає сфери, у межах яких Європейський союз наділений компетенцією діяти, встановлює окрему і цілісну інституційну систему, елементами якої є Евр. Парламент, Рада Міністрів, Евр. Комісія, Суд ЄС, Комітет регіонів та ін. У такий спосіб Євр Конституціястворює, по суті, оновлену систему європейського управляіння наднаціонального рівня.

9. Лісабонський договір. Проект Конституції ЄС, підготовлений спеціально для цього створеним Конвентом (див. також Лаекенська декларація), упродовж року широко обговорювався публічно і на міжурядовій конференції, зазнав певних змін, і зрештою був ухвалений 18 червня 2004 року главами держав та урядів 25 країн ЄС. Урочисте підписання Конституційного договору відбулося 29 жовтня 2004 року в Римі; він набуде чинності після ратифікації в усіх країнах Європейського Союзу. Внаслідок того, що референдуми про ратифікацію у Франції (травень 2005) і Нідерландах (червень 2005) дали негативний результат, доля Конституційного договору залишилася не визначеною. Це слугувало створення певної кризи в данній галузі функціонування ЄС, тому, біло прийнято рішення про вихід з данної кризи. Церемонія підписання Договору про реформи - нового базового документа, що визначає принципи функціонування Євросоюзу, відбулася в четвер, 13 грудня, в Лісабоні. Підписи під договором, який офіційно отримав назву Лісабонського, і був схвалений у жовтні 2007 року, поставили глави держав і урядів 27 країн-членів ЄС. Очікується, що Лісабонський договір вступить у силу на початку 2009 року після його ратифікації всіма державами ЄС. За винятком Ірландії, яка має намір провести референдум, усі члени ЄС обмежаться ратифікацією договору національними парламентами. Новий базовий договір ЄС замінив проект європейської Конституції, від ратифікації якого було вирішено відмовитися після того, як вона була знехтувана більшістю французів і голландців у ході національних референдумів 2005 року. Лісабонський договір одночасно ввібрав у себе доповнені й перероблені положення раніше укладених угод про принципи життєдіяльності об’єднаної Європи - Римського договору (1957 року), Маастріхтського (1992 року), Амстердамського (1996 року) й Договору Ніцци (2000 року), на якому в період інституційної кризи ґрунтувалося функціонування інститутів ЄС. На відміну від проекту Конституції ЄС, Договір про реформи не містить згадки про конституційні символи Євросоюзу - прапори, гімни та єдиній валюти. Разом із тим, він передбачає введення посади президента Європейської Ради, яка обиратиметься на два з половиною роки й представлятиме організацію на міжнародному рівні. Верховний представник із загальної зовнішньої політики й політики безпеки, згідно з угодою, володітиме фактичними повноваженнями міністра закордонних справ ЄС. Він зводиться до рангу заступника голови Єврокомісії, і йому передаються функції єврокомісара із загальної зовнішньої політики та європейської політики сусідства. Структура виконавчої влади ЄС також зазнає зміни. З 2014 року кількість єврокомісарів буде еквівалентна двом третинам країн-членів ЄС. Сьогодні ж кожна з 27 держав представлена членом Єврокомісії. Договір підвищує роль Європарламенту. Згідно з документом, депутати, разом із країнами ЄС, матимуть право схвалення законодавчих актів у ряді «чутливих областей», таких як юстиція, безпека й імміграційна політика. Разом із тим, загальна кількість місць у Європарламенті скорочується з нинішніх 785 до 750. Крім того, національним парламентам буде вперше надано право брати участь у законотворчій діяльності ЄС. Вони, зокрема, отримають право вносити свої пропозиції до тексту законопроектів. У випадку, якщо одна третина національних асамблей буде проти, проект закону направлять на доопрацювання в Єврокомісію, на яку спочатку покладено завдання розробки проектів законодавчих актів. Сфери ухвалення рішень у Раді ЄС з формули кваліфікованої більшості голосів, а не за принципом консенсусу, розширені на сферу компетенції органів юстиції та поліції. Договір вводить також нову систему голосування за формулою так називаної «подвійної більшості». Нова система почне діяти з 2014 року за обумовленого Польщею перехідного періоду до 2017 року. Згідно з принципом «подвійної більшості», рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосували представники 55% держав ЄС, у яких проживає не менше 65% населення Євросоюзу. Проте, країни, яким не вдасться створити блокуючу меншину, зможуть відкласти рішення питання й запропонувати продовжити переговори. Окрім того, новий базовий договір про функціонування ЄС передбачає проведення загальної енергетичної політики та реалізацію загальної стратегії боротьби з глобальним потеплінням, надання солідарної допомоги одному або декільком членам на випадок терористичних атак або стихійних лих. Крім цього, документ містить статтю про можливість виходу зі складу ЄС, рішення про яке ухвалюватиметься за підсумками загальних переговорів.

10. Шенгенський договір та конвенція (Schengen Agreement and Convention).

За договором, підписаним в містечку Шенгені (Люксембурґ) 14 червня 1985 р., Бельгія, Люксембурґ, Нідерланди, Німеччина та Франція погодилися поступово скасовувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу пересування для всіх громадян країн ЄС, які підписали цю угоду, інших держав-членів та громадян третіх країн. Ті ж п’ять країн підписали 19 червня 1990 р. Шенгенську конвенцію, у якій викладено заходи та гарантії щодо запровадження свободи пересування. Шенгенська конвенція доповнює відповідні внутрішні заходи і підлягає ратифікації в національних парламентах. Відтоді до числа країн, що підписали Конвенцію, приєдналися Італія (1990), Іспанія та Португалія (1991), Греція (1992), Австрія (1995), Швеція, Фінляндія, Данія, Ісландія та Норвегія (1996). До Шенгенського простору входять всі „старі” держави-члени ЄС окрім Великої Британії та Ірландії (обидві країни мають обмежене членство 2000 рік) та 2 країни Європейської економічної зони (Норвегія та Ісландія). З 1 травня 2004 - Кіпр, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія. 2004 - Швейцарія (прийнято на референдумі 5 червня 2005). 1 січня 2007 - Болгарія, Румунія. Всі Шенгенскі країни, окрім Норвегії та Ісландії, є країнами членами ЄС. Станом на 2007 рік угода діяла у 24 країнах. Договір і Конвенція, разом з деклараціями та рішеннями, ухваленими Шенгенською виконавчою радою, утворюють сукупність документів, відомих під назвою «Шенгенський доробок». Протокол до Амстердамського договору регулює внесення Шенгенського доробку в договори ЄС. Для цього його розподілено між першим «стовпом» (розділ ІV Договору про заснування Європейської Спільноти: візи, надання притулку, імміграція та інші питання, пов’язані з вільним пересуванням людей) і третім (розділ VI Угоди про ЄС: положення про співпрацю правоохоронних і судових органів у кримінальних справах). Юридичне включення «Шенгена» в Європейський Союз супроводжувалось інтеграцією інституцій. Рада міністрів перейняла на себе обов’язки і повноваження Шенгенського виконавчого комітету, а генеральний секретаріат Ради — обов’язки та повноваження Шенгенського секретаріату. Шенгенські країни вдалися, зокрема, до таких спільних заходів:

• скасували контроль на спільних кордонах

• виробили єдині правила перетину зовнішніх кордонів

• гармонізували умови в'їзду та візові вимоги для короткотермінового перебування

• створили Шенгенську інформаційну систему

• забезпечення високого рівня зайнятості

• створення економічного та валютного союзу

• ведення спільної зовнішньої та оборонної політики

• посилення співробітництва правоохоронних органів Ірландія та Сполучене Королівство юридично не є сторонами Шенгенського договору, однак згідно з протоколом до Амстердамського договору можуть брати участь у будь-якій «шенгенській» діяльності, якщо в Раді схвально проголосують усі країни-учасниці договору і представник уряду зацікавленої країни. Протокол до Амстердамського договору проголошує, що всі країни, які вступають до ЄС, мусять повністю прийняти Шенгенський доробок разом з правилами, виробленими інституціями на базі цього доробку.