Частина І. Загальні положення

дення процесу супроводжувалось фіксуванням його в протоколі. Викликдосудуздійснювавсяхочайзаініціативоюпозивача,алесудом. У разі неявки відповідача процес проходив заочно: позивач доказував своєправоірішеннявиносилосьнапідставінаявнихдоказів.Відсутність позивача в суді припиняла провадження, і справа не розглядалася.

Оскільки преторська практика та їх едикти були кодифіковані, зникає межа між преторським і цивільним правом, що, в свою чергу, змішало цивільні й преторські позови.

Рішення державного суду було підкріплено примусовим виконанням державними чиновниками за рахунок відповідача. Особливістю виконавчого провадження було те, що звернення стягнення на майно стосувалося лише окремих речей, вартість яких покривала борг. Повний конкурсний розпродаж був можливий лише в разі перевищення суми боргу над вартістю активів боржника.

У післякласичний період в сognitiones чітко сформувався принцип ієрархії доказів. При їх оцінці суддя повинен був спиратися не на власне розуміння й уявлення про справедливість (що характерно для формулярного процесу), а на нормативні акти. Безспірним доказом вважалося визнання вини або клятва, письмові докази мали перевагу над усними, а свідчення одного свідка не вважалися достатніми. Судження окремихюристівізприводуконкретнихюридичнихситуаційнабували характеру стійкої авторитетної і безспірної підстави для рішення. Таким чином, судова влада прагнула створити однаковий розгляд певних правових ситуацій. У зв’язку з цим характерні для класичного періоду вільний розвиток правової науки і творчий підхід юристів припинились. Усе це дало підстави дослідникам зробити висновок, що після­ класичний суддя прагнув не до справедливого, а, перш за все, до неспростовного рішення, оскільки він ніс за нього підвищену відповідальність, як чиновник1.

§ 3. Види позовів

Позови в давньоримському праві становили цілу систему, яка включала різні їх види. Кожний позов був призначений для певної категоріїспорів.Залежновідтого,назахистякихправбувспрямований

1Див.: Дождев Д. В. Римское частное право: Учебник для юрид. вузов и фак.

/Под общ. ред. проф. В. С. Нерсесянца. – М.: НОРМА-ИНФРА М, 1999. –

С. 249.

68

Розділ 5. Захист прав. Позови

позов (речових або зобов’язальних), виділяють речові та особисті позови.

Речовий позов — (аctio in rem) подавався з метою захисту права власності або іншого речового права (сервітутного, заставного та ін.). Він міг бути заявлений проти будь-якої особи, яка посягне на речове право —незаконнозаволодієріччю,створитьперешкодивласникудля нормального користування нею або іншим чином порушить право на річ. Оскільки заздалегідь невідомо, хто може порушити право, відповідачем за цим позовом могла бути будь-яка особа. Тому цей позов має абсолютний характер. Речові позови, в свою чергу, поділялися на

віндикаційні та негаторні1.

Особистий позов — (аctio in personаm) заявлявся проти особи, зобов’язаної на користь позивача на підставі контракту чи делікту. Цей позов випливав із правовідносин особистого характеру між двома чи кількома певними особами. Ці особи заздалегідь відомі, а тому від- повідатизацимпозовомможелишеборжникданогокредитора —кон- кретна особа, що зобов’язана на користь позивача що-небудь передати у власність, щось зробити або утриматись від певних дій. Саме тому такий позов має відносний характер.

Залежно від підстав позову розрізняють цивільні позови (civiles),

що ґрунтувалися на ius civile, і позови магістратів (honorariae), що вводилися претором для захисту нових відносин, які не вписувалися у квіритське право.

Поділ позовів на позови суворого права (аctio stricti iuris) і позови доброї совісті (аctio bonаe fidei) проводився залежно від того, що по­ кладалося в основу судового рішення. Позови суворого права передбачали, що рішення має спиратися на букву закону та договору. Позови доброї совісті давали можливість судді при вирішенні справи враховувати моральну оцінку поведінки сторін (наявність злого наміру, обману, насильницьких дій) без включення у формулу відповідної ексцепції. У договірних відносинах зважали на наявність додаткових неформальних угод, з’ясовувалась справжня воля сторін, приймалися посилання відповідача на звичаї подібних відносин. Таким чином, при винесенні рішення суддя керувався загальноприйнятими уявленнями про справедливість і добросовісність.

Окремим різновидом позовів був позов з фікцією2 (аctio fictio). Він застосовувався тоді, коли необхідно було підвести нові відносини під

1 Докладніше див. розд. 8 цього підручника.

2 Фікція – це те, що не існує, не відповідає дійсності.

69

Частина І. Загальні положення

існуючі види позовів. Для цього допускалися існування фактів, яких насправді не було, або відсутність тих фактів, які реально мали місце. Фікція включалася до інтенції і давала змогу застосувати наслідки, передбачені суворим цивільним законом. Як правило, вона застосовувалась для того, щоб поширити право на конкретний позов на осіб, які не мали його за ius civile, або щоб виправдати того, хто має бути засу­ джений за суворим законом. Так, наприклад, для захисту прав особи, що отримала право вимоги до боржника від первісного кредитора, застосовувалася фікція, що ця особа є спадкоємцем первісного кредитора, отже, набула його прав і обов’язків у зобов’язанні.

Різновидом позову з фікцією був позов з переміщенням осіб. Для цього позову характерно, що в intentio зазначалась одна особа, авcondemnatio —інша.Урезультатірозглядуте,нащомаєправоодна особа, присуджувалось іншій, або відповідальність однієї особи по­ кладалася на іншу. За допомогою такого позову, наприклад, притягавсядовідповідальностірабовласникзаукладенимийогорабомугодами, якщо він доручив рабу управляти комерційними справами, торговельним судном, майстернею тощо і дозволив укладати договори, необхідні для ведення справ.

Відомо також про існування позовів за аналогією (actio utilis), які передбачали застосування встановлених законом наслідків до схожих відносин.Прикладомможебутипозов,якийдававсяособі,чиїінтереси в процесі захищав представник (когнітор) від свого імені. Після вирішеннясправиім’япредставниказазначалосяврішеннісудуісамейому надавалося право заявити позов про виконання судового рішення. Протеаналогічнийпозовнадававсятакожіособі,якупредставлявупроцесі когнітор. Із джерел римського права також відомий інший приклад позову за аналогією, який мав на меті поширити застосування закону Аквіліянасхожівідносини.Зазначенимзакономпередбачаласявідповідальністьзаспричиненняшкодичужомумайну,якщотакабулазавдана шляхом тілесного дотику до тілесної речі. Претор застосовував закон Аквілія за аналогією і в разі, якщо шкода заподіювалася без тілесного дотику (шляхом, наприклад, голодомору чужої тварини).

Майнові позови (actio reipersecutoriae) були спрямовані на віднов-

лення порушених майнових прав шляхом відшкодування заподіяної шкоди або повернення речі.

Штрафні позови (actio poenales) — позови, за якими на користь потерпілого стягувався штраф з особи, яка вчинила делікт певного виду — крадіжку, пограбування, особисту образу, завдання майнової

70

Розділ 5. Захист прав. Позови

шкоди. Якщо винних у правопорушенні осіб або потерпілих було декілька, штраф стягувався відповідно з кожного із порушників окремо або на користь кожного з потерпілих. Штрафні позови мали на меті покарати правопорушника і тому набували суворо персонального характеру: за ними не допускалося процесуального представництва на стороні відповідача.

Змішані позови (аctio mixtae) поєднували характеристики майнових та штрафних позовів і відповідно мали дві мети — стягнути з порушника компенсацію завданої шкоди і штраф. Прикладом стягненнязатакимпозовомєвитребуваннявартостіречівподвійномурозмірі: одна вартість речі відновлювала майновий стан потерпілого, а друга стягувалася з метою покарання порушника.

Ноксальний позов (аctio noxalеs) заявлявся проти pater familias,

у якого під владою перебував правопорушник — раб чи підвладний син. У такому разі відповідач повинен був або сам відшкодувати збитки, або видати порушника потерпілому.

Кондикційнийпозов(сondictio) —цеособистийпозовпропередачу боржником у власність кредитора грошової суми або певної речі. За допомогою цього позову можна було захистити права у відносинах, які ґрунтувалися на договорі чи інших юридичних фактах, і з якими право пов’язувало виникнення окремих видів зобов’язань. Так, наприклад,кондикціядаваласяпозикодавцюдляповерненнягрошейаборечей тієїжкількості,родуіякості,якібулипереданіпозичальникунапідставі договору позики. Кондикція дозволяла витребувати назад те, що було переданезавідсутностіправовихпідставдлявиконання,абоколивиконання помилково було здійснене не кредитору, а іншій особі.

§ 4. Позовна давність

Позовна давність у розумінні сучасного права становить строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права чи інтересу. Особливе призначення цього строку в процесі полягає в тому, щоб спонукати особу, чиє право порушене, до активних дій щодо його відновлення за допомогою судових органів. З цією метою встановлені максимальні строки, протягом яких можна вимагати розгляду позову і застосування примусових засобів впливу до порушника. Наслідки спливу позовної давності застосовуються в разі бездіяльності управомоченої особи протягом усього тер-

71

Частина І. Загальні положення

міну і полягають у припиненні права на задоволення позову, отже,

йна захист права через суд. Таким чином, строки позовної давності сприяють стабілізації відносин і не допускають їх існування в порушеному і невідновленому стані нескінченно довго.

Вархаїчну епоху в давньоримському праві не існувало позовної давності, усі позови вважалися вічними, тобто могли бути заявлені

йрозглянуті незалежно від часу, що минув після порушення права. Перші згадки про обмеження строку подання позову знайдено в преторських едиктах. Це були однорічні строки, що пов’язувалися з часом перебування претора на посаді. У практиці курильних едилів, які розглядали спори, що виникли на ринках, також визначались обмеження часу для звернення за захистом. Так, для спорів про приховані недоліки речі встановлювався шестимісячний строк із дня купівлі для заявлення вимог про розірвання договору і відшкодування вартості речі, а також один рік — для вимог про зменшення покупної ціни.

У 424 р. імператор Феодосій ІІ законодавчо увів строк позовної давності у 30 років, який погашав право на позов. Пізніше термін було подовжено до 40 років для деяких позовів щодо захисту відносин, пов’язаних із церквою та державною скарбницею.

Для визначення точної дати спливу строку необхідно було встановити початок перебігу позовної давності. За загальним правилом він

пов’язувавсязмоментом,коливиникаєпозовнапретензія.Уконкретних випадкахцевизначалосяпо-різномутазалежаловідхарактерупоруше- ногоправаівідповіднихвимог.Так,длявимог,пов’язанихізпорушенням права власності, строк позовної давності починався з моменту позбавлення власника володіння річчю або від часу створення йому перешкод для здійснення свого права. Позовна давність для позовів про невиконання чи неналежне виконання зобов’язань починала обчислюватися після спливу строку для виконання зобов’язання.

Для перебігу позовної давності є характерною можливість його переривання та зупинення. Переривання перебігу означало, що час, який минув до переривання, не зараховувався у строк, а після переривання позовна давність починалася спочатку. Підставами для цього вважалися визнання боржником боргу і подання позову. Зупинення перебігу позовної давності наставало в разі, якщо об’єктивні фактичні чи юридичні обставини заважали сторонам стати учасниками процесу. Такими визнавалися воєнні дії, стихійні лиха, епідемії, недієздатність особи, відсутність по державних справах. Тому на час існування цих обставин перебіг позовної давності зупинявся, а після

72