mediapravo_ispit

Верховної Ради України VI скликання в частині, що стосується офіційного оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України, згідно з Указом Президента N 607/2007 ( 607/2007 )

від 05.07.2007 }

{ Дію Указу відновлено в частині, що стосується офіційного оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України у зв'язку з відкриттям першого засідання Верховної Ради

України VI скликання, згідно з Указом Президента N 607/2007

( 607/2007 ) від 05.07.2007 }

З метою впорядкування офіційного оприлюднення нормативно-правових актів, що їх приймають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, забезпечення регулювання суспільних правовідносин на основі чинних актів, запобігання перекрученням їх змісту, визначення порядку набрання

1. Установити, що закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцятиденний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях.

Офіційними друкованими виданнями є: "Офіційний вісник України"; газета "Урядовий кур'єр".

( Частина друга статті 1 в редакції Указу Президента N 399/2004 ( 399/2004 ) від 08.04.2004, із змінами, внесеними згідно з Указами Президента N 589/2004 ( 589/2004 ) від 28.05.2004,

N 824/2005 ( 824/2005 ) від 19.05.2005 )

Офіційними друкованими виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України, є також газета "Голос України", "Відомості Верховної Ради України". ( Статтю 1 доповнено частиною згідно з Указом Президента N 589/2004 ( 589/2004 ) від 28.05.2004 )

Офіційним друкованим виданням, в якому здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Президента України, є також інформаційний бюлетень "Офіційний вісник Президента України" (далі - "Офіційний вісник Президента України"). { Статтю 1 доповнено частиною згідно з Указом Президента N 102/2007 ( 102/2007 ) від

12.02.2007 }

Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України можуть бути в окремих випадках офіційно оприлюднені через телебачення і радіо.

{ Частину шосту статті 1 виключено на підставі Указу Президента N 199/2007 ( 199/2007 ) від 12.03.2007 }

2.Нормативно-правові акти можуть бути опубліковані в інших друкованих виданнях лише після їх офіційного оприлюднення відповідно до статті 1 цього Указу.

Нормативно-правові акти, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування.

3.Громадяни, державні органи, підприємства, установи, організації під час здійснення своїх прав і обов'язків повинні застосовувати закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, опубліковані в офіційних друкованих виданнях або одержані у встановленому порядку від органу, який їх видав.

4.Нормативно-правові акти Верховної Ради України і

Президента України набирають чинності через десять днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

5.Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

6.Якщо закон України, інший акт Верховної Ради України опубліковано в будь-якій із газет, зазначених у частинах другій і третій статті 1 цього Указу, чи в "Офіційному віснику Президента України", до його опублікування в "Офіційному віснику України", "Відомостях Верховної Ради України", він набирає чинності після опублікування в тій із вказаних газет, чи в "Офіційному віснику Президента України", де його опубліковано раніше. { Частина перша статті 6 із змінами, внесеними згідно з Указом Президента

N 102/2007 ( 102/2007 ) від 12.02.2007 }

Якщо інший нормативно-правовий акт опубліковано в "Офіційному віснику Президента України" чи в газеті "Урядовий кур'єр" до його опублікування в "Офіційному віснику України", він набирає чинності після опублікування в тому із вказаних офіційних друкованих видань, де його опубліковано раніше. { Частина друга статті 6 в редакції Указу Президента N 824/2005 ( 824/2005 ) від 19.05.2005;

із змінами, внесеними згідно з Указом Президента N 102/2007

( 102/2007 ) від 12.02.2007 }

( Стаття 6 в редакції Указів Президента N 1327/97 від 04.12.97,

N 399/2004 ( 399/2004 ) від 08.04.2004, N 589/2004 ( 589/2004 ) від 28.05.2004 )

7. Акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися за рішенням

відповідного органу. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються шляхом надіслання відповідним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їх чинність.

Неопубліковані акти Верховної Ради України і Президента України набирають чинності з моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо органом, що їх видав, не встановлено інший строк набрання ними чинності.

Акти Верховної Ради України і Президента України про призначення відповідно до законодавства на посади і звільнення з посад набирають чинності з моменту їх прийняття. ( Статтю 7 доповнено частиною третьою згідно з Указом Президента N 1235/98

від 10.11.98 )

8.Визнати такою, що втратила чинність, статтю 2 Указу Президента України від 13 жовтня 1993 року N 454 ( 454/93 ) "Про внесення змін до Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України та про порядок набрання чинності цими актами".

9.Кабінету Міністрів України привести свої рішення у відповідність із цим Указом.

м.Київ, 10 червня 1997 року

47. Регламентація діяльності ЗМІ відповідно до закону «Про доступ до публічної інформації»

Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Публічна інформація

1.Публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

2.Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 2. Мета і сфера дії Закону

1.Метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб'єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.

2.Цей Закон не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб'єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.

Стаття 3. Гарантії забезпечення права на доступ до публічної інформації

1. Право на доступ до публічної інформації гарантується:

1)обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом;

2)визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє;

3)максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації;

4)доступом до засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством;

5)здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації;

6)юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.

Стаття 4. Принципи забезпечення доступу до публічної інформації

1. Доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюється на принципах:

1)прозорості та відкритості діяльності суб'єктів владних повноважень;

2)вільного отримання та поширення інформації, крім обмежень, встановлених законом;

3)рівноправності, незалежно від ознак раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

Розділ II

ПОРЯДОК ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ

Стаття 5. Забезпечення доступу до інформації

1. Доступ до інформації забезпечується шляхом:

1)систематичного та оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет; на інформаційних стендах; будь-яким іншим способом;

2)надання інформації за запитами на інформацію.

Стаття 6. Публічна інформація з обмеженим доступом

1.Інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

2.Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом.

3. Розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов'язані:

1)надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

2)використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом;

3)вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб;

4)виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.

4.Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно для досягнення мети, задля якої ця інформація збиралася.

5.Відмова особі в доступі до інформації про неї, приховування, незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення інформації можуть бути оскаржені.

Стаття 11. Захист особи, яка оприлюднює інформацію

1. Посадові та службові особи не підлягають юридичній відповідальності, незважаючи на порушення своїх обов'язків, за розголошення інформації про правопорушення або відомостей, що стосуються серйозної загрози здоров'ю чи безпеці громадян, довкіллю, якщо особа при цьому керувалася добрими намірами та мала обґрунтоване переконання, що інформація є достовірною, а також містить докази правопорушення або стосується істотної загрози здоров'ю чи безпеці громадян, довкіллю.

48. Відшкодування моральної шкоди ЗМІ відповідно до ЗУ про

судовий збір

Двадцять восьмого липня 2011 року Президент України підписав Закон України "Про судовий збір",№

3674-VI.

Серед іншого Закон скасував норму законодавства, яку було введено після парламентських слухань щодо стану свободу слова 2003 року. Саме тоді змінами до Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» було встановлено пропорційний до ціни позову розмір мита за позовами про відшкодування моральної шкоди, а саме 10% до найбільших позовів.

Така система забезпечувала сплату позивачем мита в розмірі 100 тис. грн при поданні позову проти журналіста чи ЗМІ з вимогою відшкодувати мільйон гривень. Такі зміни зупинили хвилю позовів про відшкодування моральної шкоди, які часто призводили до закриття газет та інших ЗМІ.

Ухвалений Закон України «Про судовий збір» встановлює, що для позовів про відшкодування моральної шкоди розмір збору становить 1% ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати. Це означає, що сплативши у листопаді 2011 році 2955 грн. збору, особа може висувати мільонні позови проти ЗМІ та журналістів, що опублікували незручну для позивача статтю.

Інститут медіа права ще на етапі підготовки до другого читання підготував і вніс за сприяння н. д. Андрія Шевченка пропозиції, відповідно до яких пропонувалося встановити, що з позовної заяви про відшкодування моральної шкоди з ціною позову понад 300 розмірів мінімальної заробітної плати (понад 85 тис. грн.) слід було б сплатити збір у розмірі 10% ціни позову. Такі пропозиції були відхилені в комітеті, так само була проігнорована заява громадських організацій щодо цього закону.

Враховуючи той факт, що закон набуде чинності з 1 листопада 2011 року, Інститут медіа права спільно з іншими громадськими організаціями планують передати депутатам для реєстрації законопроект який дозволить виправити ситуацію з пропорційним судовим збором у справах за позовами з вимогою

відшкодування моральної шкоди.

Інститут Медіа Права висловлює сподівання, що відсутність пропорційної шкали судового збору є лише прикрою помилкою і Верховна Рада ще до набуття чинності Законом її виправить.

49. Принципи та основні напрями творчих спілок в Україні

З А К О Н У К Р А Ї Н И Про професійних творчих працівників та творчі спілки

1 розділ

Стаття 3. Принципи та основні напрями діяльності творчих спілок

Творча спілка діє на принципах добровільного об'єднання її членів, які належать до одного фахового напряму культури та мистецтва, самоврядування, взаємодопомоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання авторських прав. У кожному фаховому напрямі може бути створено одне або більше добровільних творчих об'єднань.

Творчі спілки незалежні у своїй статутній діяльності від державних органів і органів місцевого самоврядування, політичних партій, інших громадських організацій.

{ Частина друга статті 3 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 5461-VI ( 5461-17 ) від 16.10.2012 }

Основними напрямами діяльності творчої спілки є:

творча діяльність у галузі культури і мистецтва;

розвиток національної культури та мистецтва, розроблення і втілення в життя культурно-мистецьких заходів, організація творчих конкурсів, виставок, авторських вечорів, прем'єр, фестивалів тощо;

створення умов для творчої праці, підвищення професійного, наукового та загальнокультурного рівня членів творчої спілки, виховання творчої молоді, оволодіння нею досягненнями національної та загальнолюдської культури;

пошук талантів серед молоді та сприяння їх творчому розвитку;

видання газет, журналів, книг та іншої друкованої продукції, створення кінота відеофільмів, аудіовізуальної продукції з метою популяризації досягнень української та світової культури і мистецтва, творчого доробку членів спілок;

турбота про правовий, соціальний та професійний захист членів творчої спілки;

сприяння відродженню, розвиткові та популяризації народної творчості, творчому використанню народних традицій у розвиткові

культури та мистецтва, збереженню та збагаченню історико-культурної спадщини та довкілля, проведенню масових культурно-просвітницьких заходів, а також утвердженню демократичних, загальнолюдських цінностей;

постійна співпраця з педагогічними та науково-педагогічними колективами навчальних закладів;

подання допомоги в навчально-виховній роботі педагогічним колективам у патріотичному, культурному та інтелектуальному розвитку дітей та молоді, у морально-етичному та естетичному вихованні;

сприяння обміну культурними цінностями, співробітництво між діячами культури і мистецтва різних країн, національними і міжнародними організаціями культури та мистецтв;

виховання поваги до історико-культурних цінностей, традицій українського та інших народів.

Основні напрями діяльності творчої спілки, зазначені у цій статті, враховуються при вирішенні питання про надання громадській організації статусу творчої спілки як суб'єкта творчої діяльності.

50. Рішення Європейського Суду з прав людини.

КОМЕНТАР ДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 10

3. Свобода висловлювань у галузі електронних засобів масової інформації49. Право на свободу висловлювань та інформації, що його визнає стаття 10, включає, серед іншого, свободу отримувати й розповсюджувати інформацію та ідеї через електронні засоби масової інформації. (№ 6452/74, Саккі проти Італії /Телебьєлла/, рішення від 12 березня 1976 р., З.Р. 5, с. 46.). 50. Суд уперше виніс рішення про електронні засоби масової інформації в березні 1990 р. у справі Гроппера Радіо АГ та інших, яка стосувалася Швейцарії. Суд визнав, що заборона від швейцарських влад операторам швейцарської кабельної мережі ретранслятувати програми з Італії не порушила гарантованого в статті 10 права цих компаній розповсюджувати інформацію та ідеї незалежно від кордонів. 51. Зокрема Суд вирішив у цій справі, що заборона не вийшла за межі свободи, яка надана національній владі для втручання в здійснення свободи висловлювань, оскільки це було не формою цензури, спрямованої на зміст або тенденцію програм, а заходом, вжитим проти станції, яку швейцарські влади могли обгрунтовано вважати швейцарською станцією, що навмисно діє по той бік кордону з метою стримати

перевагу над ста тутною телекомунікаційною системою Швейца рії.[1] 52. У травні 1990 р. Суд ухвалив рішення у справі Аутронік АГ, яка стосувалася Швейцарії. Суд знайшов, що мало місце порушення статті 10. Справа пов’язана з відмовою швейцарських влад без згоди держави-передавача надати фірмі, яка спеціалізується на побутовій електротехниці, дозвіл приймати за допомогою приватної параболічної антени незакодовані телевізійні програми з радянського телекомунікаційного супутника. 53. Відзначивши, що ця відмова переслідувала законну мету, а саме – запобігти безладдю у телекомунікаціях та розкриттю конфіденційної інформації, Суд вирішив, що дії швейцарських влад виходять за межі тієї свободи, яку вони мають для втручання в здійснення свободи висловлювань. 54. Суд зауважив, що характер відповідних передач не дає можливості кваліфікувати їх як не призначені для публіки і що ризику отримання через параболічні антени таємної інформації не існувало. Можна відзначити, що в даному випадку Суд звертався до технологічних та юридичних досягнень у галузі супутникових засобів масової інформації, зокрема – до Європейської

Конвенції про зарубіжне телебачення.[2] 55. Стосовно радіомовлення, телебачення і кінопрокату в третьому реченні §1 статті 10 говориться, що „ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності в галузі радіомовлення, телебачення і кінопрокату“.[3] 56. У рішенні від листопада 1993 р. у справі Інформаціонсферайн Лентіа та інших, яка стосувалася Австрії, Суд уперше розглянув питання про суспільну монополію на електронні засоби масової інформації. Суд визнав, що мало місце порушення статті 10. У цьому випадку Суд ухвалив, що австрійська монопольна система здатна забезпечувати якість та тематичну збалансованість програм завдяки праву національних влад наглядати за засобами масової інформації; таким