В. Різун. Маси

маси — це неорганізовані утворення. Навпаки

ЗМК творять маси.

Назвіть хоч одного представника громади чи маси, який звернувся до журналістів з проханням створити для нього, за його кошти газету. Журналісти тут виступають такими ж борцями за права і свободи громадян, як народні депутати під час виборів. Схема впливу

логікою, то найбільшою громадською організацією є влада, бо вона паразитує на гроші громадян і спекулює на її інтересах, фактично не питаючи громадян, чи вони того хо-

чуть!

Для того щоб народ захотів, треба поставити його перед фактом. Якщо народові сподобається та річ, він погодиться з тим, що це йому треба. Якщо не сподобається, він повстане, ви-

ступить проти. Але в будь-якому випадку ідея “це для народу” чи “цього хоче народ” — на-

сильницька ідея, бо народ не може хотіти того, чого він не знає. А знати народ не може тільки

через те, що він, як суб’єкт соціальної

поведінки, не є раціональною істотою, а його можливий раціоналізм — набутий, навіяний зовні, скерований кимось.

Альтруїстична благодать для громади — то є міф, але міф гарний, прекрасний, потрібний, перспективний, бо він спрямований на позитив,

на добро, на благо. По суті, річ не в джерелі

фінансування — ЗМІ на гроші громади — (хоч і в

131

ньому), а в тому, що створюється ще один соціальний комунікативно-владний інститут,

який урівноважуватиме інститути офіційної влади, машини ідеологічного й політичного тиску, контролю, створюючи, поряд ще й з громадськими організаціями, плюралістичну систему соціальних інститутів протистояння у боротьбі за увагу і прихильність громади. ЗМІ не дадуть засохнути владі, влада не дасть схибити ЗМІ. А чи може бути зрощення медіа і влади? Так, може, але це крах гарних суспільних ілюзій і приємного суспільного міфу.

На завершення розмови поставимо самі до себе запитання: ким же є адресат масової комунікації й об’єкт взаємодії ЗМК? Логічно, тим, ким ми його описали у цій книзі: це масо-

ва аудиторія як просторово-часовий вияв незібраної публіки (лежить у площині мети спілкування), що стане активною масою або вийде з неї (маса або особистість у випадку розпаду маси як смисл спілкування) під дією ЗМК. Але ми навмисне не даємо категоричної відповіді на запитання про аудиторію ЗМК і

якою вона має бути, враховуючи усю складність

політичного моменту і розвитку системи цінностей у нашому суспільстві, та й у світі. Залишаємо кожному професійному журналістові самостійно визначитися зі своєю аудиторією, виходячи з тези, що журналістика функціонує в середовищі масової комунікації.

У контексті цих розмов вимальовується постать професійного журналіста. Чи може

журналіст мати позицію? Не може, а повинен!

Журналіст не амеба, а людина. Людина без пози-

ції — це раб. Це маріонетка в руках тих, хто

132

має позицію. Боятися треба не позиції, а

подвійної позиції, подвійних стандартів. Інформаційно-виробнича модель журналістики передбачає виготовлення інформаційного продукту на замовлення. Позиція журналіста тут неважлива. Але за такої моделі журналіст виступає не самодостатньою особистістю, а виробником, виконавцем замовлення.

Важливим є дотримуватися суб’єктносуб’єктного підходу до масової комунікації, оскільки він враховує вивчення потреб комунікатів, хоч це і використовується при масифікації та маніпуляції, що тримається на природній здатності людей до самоідентифікації себе з іншими на основі задоволення своїх потреб. Суб’єктно-об’єктний підхід, в свою

чергу, не переймається врахуванням потреб аудиторії, а виходить з потреб комуніканта і розуміння того, що слухняна аудиторія виконає все, що їй скажуть.

Сучасний журналізм — це є сфера боротьби ідей, позицій зі своїм середовищем масової

комунікації. Журналістика прагне вирватися з цього заболоченого середовища, але ніяк не мо-

же, бо воно її засмоктує, затягує, бо це її середовище, поза яким журналістика не може існувати, бо вона стане артефактом по відношенню до себе як явища, бо вона зникне як засіб масового спілкування, адже середовище масової комунікації — це материнське лоно для

неї. Чи не безнадійною є боротьба журналістів за своє високе покликання перед людьми і

людиною, покликання, яке визначили собі самі журналісти? Чи не марним є їхнє прагнення

133

зайняти в суспільстві місце суддів, вершителів справедливості, правдолюбців? Ні, не марним і

не безнадійною, як для будь-кого, хто стає на цей шлях у житті. Нехай бажання боротися за високі суспільні ідеали, бути носієм правди стає внутрішнім переконанням кожного журналіста — і це піднесе їх над середовищем масової комунікації, дозволить їм хоч не побороти, то зробити опір несприятливим умовам

себе в них. Маси залишаться масами, але їхня доля — і в руках журналістів. Ставлення до кожного члена маси як до розумної, свідомої свого “я”, свого соціуму людини служитиме добрим намірам, настроям маси, підвищенню їхньої загальної і політичної культури. Висока

загальна і політична культура — це перша умова підвищення імунітету особистості, здатності її

протистояти масифікації, маніпуляційним впливам, власне середовищу масової комунікації

і залишатися індивідуумом.

134