Джерела господарського процесуального права

Джерела господарського процесуального права

Л Джерелами господарського процесуального права є норма-тивно-правові акти, що містять норми, які регулюють порядок здійснення правосуддя у господарських відносинах.

У ст. 4 ГПК встановлено, що господарський суд вирішує господарські спори, зокрема, на підставі Конституції, ГПК, ін­ших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Чільне місце серед цих нормативно-правових актів посідає Конституція.

Основний Закон є найвищим правовим актом, яким виз­начене місце судової влади у системі органів державної влади, вимоги до порядку і умов її здійснення, засади організації судової системи і діяльності судів, основні положення про судоустрій. У ст. 8 Конституції встановлено, що Конституція . має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативного акта з погляду відповідності їх Конституції і у всіх необхідних випадках за­стосовувати Основний Закон як акт прямої дії.

Господарські суди безпосередньо застосовують Конститу­цію у таких випадках: 1) якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) якщо закон, який був чинним до прийняття чи набрання чинності Конституцією, після цього суперечить їй; 3) якщо правовідносини, що розглядаються судом, законом не врегульовано, а нормативний акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції; 4) якщо укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листо­пада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» встановлено положення, відповідно до якого у випадку, коли зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосовувати тільки той закон, який грунтується на Конституції та не суперечить їй.

Закон «Про судоустрій України» визнав таким, що втратив чинність, Закон України від 4 червня 1991 р. «Про господарські суди». Закон «Про судоустрій України» визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою. Цим законом встановлено систему господарських судів та 'їх повноваження.

Основним джерелом господарського процесуального права > є ГПК.

Господарські суди вирішують господарські справи також на підставі норм чинного законодавства. Так, частина норм господарського процесуального права міститься в Законі «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Норми зазначеного Закону передбачають особ­ливості провадження справ про банкрутство і є спеціальними стосовно норм ГПК.

При вирішенні спорів господарськими судами застосо­вується широке коло законів та інших нормативних актів, які містять окремі норми, що стосуються провадження у госпо­дарських судах, зокрема про визначення підвідомчості спорів господарському суду (закони України від 7 лютого 1991 р. «Про власність», від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо).

Діяльність господарського суду регулюється і деякими нор­мами цивільно-процесуального та адміністративно-процесу­ального законодавства. Так, на підставі ст. 16 ЦП К у випадку об'єднання кількох пов'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші — господарському суду, всі вимоги підлягають розгляду в суді. Відповідно до п. 6 Перехідних та прикінцевих положень КАС встановлюється підвідомчість адміністративних справ, що розглядаються господарськими судами, до початку діяльності місцевих (окружних) та апеля­ційних адміністративних судів. Такі справи, підвідомчі госпо­дарським судам відповідно до ГПК, вирішуються відповідним господарським судом за правилами КАС.

Господарські суди застосовують при вирішенні спорів та- 1 кож міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Міжнародним договором України відповідно до Закону Ук­раїни від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» є договір, укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і не­залежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо. У ст. 19 зазначеного Закону встановлений порядок дії міжнародних договорів України на території України. Відповідно до цієї статті чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України, є частиною національного законо­давства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чин­ності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Господарські суди повинні керуватися вимогами ст. 4 ГПК щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підпри­ємства, організації.

Зокрема, ч. 4 ст. 4 ГПК передбачена можливість застосу­вання господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним догово­ром. Визначаючи право, якому підпорядковуються права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контрак­ту), господарським судам слід виходити з такого.

Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законо­давства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін. У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.

Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирі­шення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяль­ності від 20 березня 1992 р., укладена державами — учасницями СНД у м. Києві, у ст. 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави — учасниці СНД на території іншої держави — учасниці СНД. Згідно з цими правилами зокрема права та обов'язки сторін за договором визначаються законодавством країни — місця укладення та­кого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізій­ної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства, а саме — до при­писів Закону України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право».

Відповідно до ч. 5 ст. 4 ГПК у разі відсутності законо­давства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.

Звичаї у сфері зовнішньоекономічних зв'язків у ряді ви­падків тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнародною торговельною палатою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 р., видання МТП № 500), Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1978 р., видання МТП № 322), Офіцій­ні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати Інкотермс (редакція 2000 р., видання МТП № 560).

Згідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за до­говорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України»1 розрахунки за зовнішньоекономічними договора­ми (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфі­кованих правил та звичаїв для документарних акредитивів та Уніфікованих правил по інкасо Міжнародної торговельної палати. Суб'єкти підприємницької діяльності України під час укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) мають забезпечувати додержання вимог, передба­чених зазначеними уніфікованими правилами. Згідно з Ука­зом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів»2 зазначені Правила можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.

Отже, господарський суд у вирішенні спору у сфері між­народної торгівлі застосовує звичаї у разі відсутності законо­давства, що регулює спірні відносини або якщо угодою сторін передбачено застосування правил цих звичаїв.

Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.'.

У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному розділом 3 частини III вказаної Конвенції.

Договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті Верховної Ради України та у «Зібранні діючих міжнародних договорів України».

Опублікування міжнародних договорів України у «Зібранні діючих міжнародних договорів України», а також забезпечення їх офіційного перекладу державною мовою України здійснює Міністерство закордонних справ України (підпункт 15 п. 4 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Указом Президента України від 12 липня 2006 р. № 960).

Міжнародні договори СРСР, що є обов'язковими для України як його правонаступниці, опубліковано у збірниках міжнародних договорів СРСР.

Судам слід мати на увазі, що порядок і терміни набрання чинності міжнародними Договорами України визначається такими договорами або в інший спосіб, узгоджений сторонами договору.

У випадку неповноти, неясності, суперечливості чи від­сутності відповідного законодавства господарські суди мають вирішувати спір за допомогою аналогії закону та аналогії права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії господарського права, тобто є господарськими правовідносинами; 2) вказані правовідносини не врегульовані господарським та цивільним законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом господарсько-правові відносини.

Якщо використати аналогію закону для регулювання гос­подарсько-правових відносин неможливо, наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то засто­совується аналогія права. Аналогія права полягає у застосу­ванні загальних засад господарського та цивільного права, встановлених законодавством. Умовами застосування аналогії права є такі: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії госпо­дарського права; 2) зазначені правовідносини не врегульовані господарським та цивільним правом; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом правовідносини.

Крім того, заповнення прогалин можливе за допомогою використання окремих видів судової практики.

Відразу слід зауважити, що значення судової практики за­лежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона є формою цивільного права, в інших системах приватного права відіграє допоміжну роль.

Українська традиція приватного права належить до кон­тинентальних систем, тому судовий прецедент офіційно не є джерелом права в Україні.

Водночас не можна недооцінювати значення судової прак­тики, а її роль потребує спеціального розгляду.

Насамперед потрібно звернути увагу на те, що поняття «судова практика» має кілька аспектів.

По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів стосовно застосування господарського законо­давства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, керівних роз'ясненнях Президії Вищого господарського суду України. Вони приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в по­рядку судового тлумачення і є обов'язковими при вирішенні господарських спорів у справах відповідної категорії.

По-друге, існує така форма, як «правові позиції щодо розгля­ду окремих категорій господарських справ», висловлені судовою колегією в господарських справах Верховного Суду України, яка, безумовно, не є джерелом господарського права, хоча й слугує орієнтиром при розгляді певних категорій справ.

Отже, виникає ситуація, коли, з одного боку, формально судовий прецедент не визнаний, а з іншого — всі державні органи, насамперед суди, зобов'язані керуватися тлумаченням норм, даним Верховним Судом, Вищим господарським судом України. У зв'язку з цим з приводу оцінки правової природи керівних роз'яснень вищих судів існують різні погляди: одні правознавці зазначають, що керівні роз'яснення Верховного Суду містять норми права, інші — заперечують такий підхід.

Наша позиція, зокрема щодо суті керівних постанов Пле­нуму Верховного Суду України, полягає у такому.

Повноваження Верховного Суду в цьому питанні визначені Законом «Про судоустрій України», який передбачає, що Вер­ховний Суд вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову статистику і дає керівні роз'яснення судам з питань застосуван­ня національного законодавства, які виникають при розгляді судових справ. Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дане роз'яснення.

Отже, хоча формально постанови та роз'яснення пленумів вищих судів покликані лише тлумачити і роз'яснювати сенс господарського законодавства, фактично вони є формою (джерелом) господарського процесуального права.

По-друге, термін «судова практика» використовують для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї ж категорії справ.

Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових рішень, не є формою (джерелом) права. Кожен суддя, вирішу­ючи справу, щодо якої вже склалася певна судова практика, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами з подібної категорії справ. Він виносить рішення, грунтуючись на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.

Проте судова практика, що складається таким чином, ві­дображає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів різних рівнів, безумовно, доцільне і корисне.

^ 1.5. Господарське процесуальне право як наука і навчальна дисципліна

Господарське процесуальне право розглядається не лише як галузь права, а й як наука та навчальна дисципліна.

Наука господарського процесуального права становить собою вчення про господарський процес як галузь права, об'єднане в систему понять, категорій, думок, концепцій, теорій.

Крім того, господарське процесуальне право є системою знань про закономірності господарсько-процесуального право­вого регулювання певних суспільних відносин, що виникають у зв'язку із здійсненням правосуддя у господарських справах.

Предметом науки господарського процесуального права є концепція господарського процесу, норми господарського процесуального права (господарського процесуального зако­нодавства); господарські процесуальні відносини; юридичні факти (обставини), завдяки яким ці відносини перетворюються на правовідносини; умови і порядок реалізації господарських процесуальних прав і обов'язків; практика застосування норм господарського процесуального права (господарського проце­суального законодавства).

Наука господарського процесуального права вивчає поняття господарського процесуального права як галузі права та його місце у загальній системі права, систему і зміст господарсько-процесуальних правових інститутів; джерела господарського процесуального законодавства, 'їх види і значення, засоби та методи тлумачення господарських процесуальних норм і ефективність їх вивчення.

Сучасна наука господарського процесуального права не обмежується вивченням господарського процесуального права лише якоїсь однієї країни, тим паче локалізованої на певному відтинку часу. Тому предметом науки господарського процесу­ального права є також форми господарського процесуального законодавства і практика їх застосування в інших державах. У зв'язку з цим органічною частиною науки господарського процесуального права повинно стати порівняльне господарське процесуальне право, що має на меті визначення загального і особливого у різних системах права, можливість імплемен­тації концепцій, засад господарського процесуального права, окремих правових рішень або їх сукупності.

Крім того, важливою складовою господарського процесу­ального права є історія становлення і розвитку господарсько­го (арбітражного) процесу. Вивчення історії господарського процесуального права дає можливість як запозичити позитив­ний досвід минулого, так і (хоч би деякою мірою) уникнути повторення помилок. До того ж вивчення історії і характеру розвитку господарського процесуального права дозволяє виз­начити його тенденції на сучасному етапі.

Отже, предмет науки господарського процесуального права істотно відрізняється від предмета господарського процесу­ального права як галузі права і об'єкта господарського про­цесуального законодавства як сукупності норм, що регулюють господарські процесуальні відносини.

Господарське процесуальне право як навчальна дис­ципліна є однією з головних дисциплін юридичного циклу, обов'язковою для вивчення студентами-юристами незалежно від типу вищого навчального закладу, факультету, спеціалі­зації тощо.

Предметом цієї навчальної дисципліни є господарське процесуальне право у всіх трьох вказаних вище проявах: як галузь, як система законодавства, як наука.

Завдання її полягає у передачі студентам-юристам суми знань про господарський процес, поняття, категорії тощо, про галузь господарського процесуального права, систему господарського процесуального законодавства і практику його застосування.

В результаті вивчення цієї навчальної дисципліни студенти повинні отримати ґрунтовні теоретичні знання у галузі гос­подарського процесуального права, розуміти закономірності, характер і тенденції розвитку господарського процесуального права.

Крім того, вимагається надійне засвоєння головних поло­жень господарського процесуального законодавства, форму­вання уміння тлумачити закон та обґрунтовувати і захищати свою позицію з відповідних питань господарського процесу­ального права. Це потребує вироблення навичок практичної роботи з нормативним матеріалом, аналізу конкретних випад­ків з судової практики і змодельованих ситуацій.

Цим визначається система навчальної дисципліни «Госпо­дарське процесуальне право», яка має такі розділи:

Вступ до господарського процесуального права (сукуп­ність відомостей про поняття, предмет, метод, принципи, системи господарського процесуального права і закономірності його розвитку).

Загальні положення про систему господарських судів, питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам, процесуальні строки, стадії господарського процесу, форми господарського процесу тощо.

Вчення про учасників господарського процесу, їх про­цесуальні права і обов'язки.

Загальні положення про позов у господарському про­цесі.

Вчення про докази і доказування у господарському процесі.

Загальні положення вирішення господарських спорів у першій інстанції.

Загальні положення про перегляд судових рішень в апе­ляційній інстанції.

Загальні положення про перегляд судових рішень у ка­саційній інстанції.

Загальні положення про перегляд рішень за нововияв-леними обставинами.

10. Загальні положення про виконавче провадження.

11. Особливості провадження у справах про банкрутство

тощо.

Принципи господарського процесуального права.

Усі сторони організації та діяльності суду регулюються нормами права. Але серед них слід відрізняти такі, що визначають найбільш загальні й важливі їх сторони, які набувають, у силу цього значення, принципів судочинства. Принципи визначають основні засади, права, спрямовані на забезпечення процесуальної діяльності суду, основ організації правосуддя, а також правового становища учасників судового процесу. З розвитком держави і права принципи розвиваються з урахуванням політичних, соціальних, економічних інтересів громадян, юридичних осіб і суспільства.

Враховуючи вищезазначене, принципи господарського судочинства визначають як основні правила діяльності господарського суду, основну базу, за допомогою якої будується господарський процес і відносини, що виникають у галузі судочинства. Принципи діють у межах єдиної цілісної взаємопов’язаної та взаємозалежної системи, тому порушення одного будь-якого принципу тягне за собою порушення й інших.

Зміст цих принципів виражено й закріплено в Законі України «Про судоустрій України» та Господарському процесуальному кодексі України. Кожний з цих принципів знаходить своє закріплення та вираження, як правило, не в одній, а в декількох правових нормах і найчастіше в процесуальних, які характеризують зміст даного принципу. Виконання завдань господарського судочинства залежить від правильного застосування господарським судом норм матеріального й процесуального права.

В юридичній літературі висловлюються різні думки стосовно поняття, кількості, класифікації, назви та змісту принципів господарського процесу як основних положень, що у своїй сукупності характеризують найсуттєвіші риси процесу, а також зміст і призначення його основних інститутів.

Принципами господарського процесуального права є основоположні ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які закріплені в процесуальному законодавстві і визначають характер господарського процесуального права та порядок його застосування.

Принципи знаходять свій прояв і реалізацію у всій діяльності господарських судів, на всіх етапах господарського процесу. Вони регулюють найбільш важливі сторони правозастосовчої діяльності господарських судів. Правильне уявлення про сутність і зміст кожного принципу, а також про всю їх систему в цілому допомагає зрозуміти сутність і значення багатьох правил господарського процесу і відповідно обґрунтованого застосування їх на практиці.

Принципи правосуддя, хоча й пов’язані між собою, але поділяються на дві підсистеми: функціональну (судочинство) та організаційну (судоустрій).

До функціональних належать такі принципи:

 Принцип законності є конституційним принципом, оскільки в ч.2 ст.19 Конституції України зазначається, що органи державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Принцип законності як основну засаду судочинства встановлено також і п.1 ч.3 ст.129 Конституції України. Законність у судочинстві має свої специфічні риси, обумовлені завданнями й засобами правосуддя. Завдання полягає в гарантуванні незалежності суддів та судів (ст.126 Конституції України, ст.14, 15 Закону України «Про судоустрій України», ст.11 Закону України «Про статус суддів») і їх підкорення тільки закону, а також забезпечення умов, виключаючи сторонній вплив на суддів. Особливості дії принципу законності в господарському судочинстві зводиться передусім до зобов’язань розглядати всі спори, неухильно дотримуючись господарсько-процесуальних норм, вирішувати господарські спори в чіткій відповідності із законом. Господарський суд має право визнати недійсним повністю або у відповідній частині договір, який суперечить законодавству. Важливою гарантією забезпечення цього принципу є те, що рішення, постанови, ухвали господарського суду можуть бути перевірені в апеляційному та касаційному порядку за заявою сторони, за поданням прокурора, як це передбачено ГПК України. Вищий господарський суд України з метою забезпечення однакового вирішення спорів і суворого додержання законів дає керівні роз’яснення.

 Процесуальна рівність усіх учасників судового процесу. Цей принцип закріплено у п.1 ч.3 ст.129 Конституції України, ст.7 Закону України «Про судоустрій України», ст.4-2 ГПК України, де зазначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Суд при вирішенні господарських спорів застосовує норми матеріального права щодо всіх учасників однаковою мірою, правовий статус учасників господарського процесу визначається лише процесуальними положеннями. Принцип рівності учасників є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що виключає будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип закріплено в п.4 ч.3 ст.129 Конституції України та в ст.4-3 ГПК України. Відповідно до даного принципу сторонам у господарському процесі забезпечуються широкі можливості у відстоюванні зайнятих ними в спорі позицій. Сторони мають право наводити юридичні факти, які обґрунтовують їх вимоги й заперечення, а також надавати докази на підтвердження цих фактів. Вони мають право знати аргументи, вимоги і заперечення іншого учасника спору, знайомитися з матеріалами справи, висловлювати з приводу їх свої аргументи, брати участь в обговоренні зібраних у справі доказів, їх перевірці, заявляти у зв’язку з цим різні клопотання, ставити одне одному та іншим учасникам процесу питання. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Засади змагальності передбачають залежність дій суду від вимог позивача й заперечень відповідача, можливість вільного використання засобів доказування, право кожної сторони доводити факти, які обґрунтовують її вимоги та заперечення, можливість надання сторонами додаткових доказів на пропозицію господарського суду. Принцип змагальності діє на всіх стадіях господарського процесу.

 Принцип об’єктивної істини. Цей принцип означає вимогу повної відповідності рішення дійсним відносинам сторін. Відповідно до цього принципу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст.33 ГПК України). Спрямованою на запобігання можливій упередженості судді чи іншого недобросовісного ставлення до розгляду справи є норма щодо відводу судді, за якою суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, або буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості (ст.20 ГПК України). На реалізацію цього принципу спрямовані й інші правові інститути і норми ГПК України: перегляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами та перегляд їх в апеляційному та касаційному порядку та ін.