1. Нормативно-правові аспекти цивільного захисту.

Стаття 1. Відносини, що регулюються Кодексом цивільного захисту України

Кодекс цивільного захисту України регулює відносини, пов’язані із захистом населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій, реагуванням на них, функціонуванням єдиної державної системи цивільного захисту, та визначає повноваження органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, права та обов’язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності.

Стаття 3. Правова основа цивільного захисту

1. Правовою основою цивільного захисту є Конституція України, цей Кодекс, інші закони України, а також акти Президента України та Кабінету Міністрів України.

Стаття 4. Цивільний захист

1. Цивільний захист - це функція держави, спрямована на захист населення, територій, навколишнього природного середовища та майна від надзвичайних ситуацій шляхом запобігання таким ситуаціям, ліквідації їх наслідків і надання допомоги постраждалим у мирний час та в особливий період.

Стаття 5. Класифікація надзвичайних ситуацій

1. Надзвичайні ситуації класифікуються за характером походження, ступенем поширення, розміром людських втрат та матеріальних збитків.

2. Залежно від характеру походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій на території України, визначаються такі види надзвичайних ситуацій:

1) техногенного характеру;

2) природного характеру;

3) соціальні;

4) воєнні.

3. Залежно від обсягів заподіяних надзвичайною ситуацією наслідків, обсягів технічних і матеріальних ресурсів, необхідних для їх ліквідації, визначаються такі рівні надзвичайних ситуацій:

1) державний;

2) регіональний;

3) місцевий;

4) об’єктовий.

4. Порядок класифікації надзвичайних ситуацій за їх рівнями встановлюється Кабінетом Міністрів України.

5. Класифікаційні ознаки надзвичайних ситуацій визначаються центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Стаття 6. Суб’єкти забезпечення цивільного захисту

1. Цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України "Про основи національної безпеки України", суб’єктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу - у мирний час, а також в особливий період - у межах реалізації заходів держави щодо оборони України.

2. Координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері цивільного захисту у межах своїх повноважень здійснюють:

1) Рада національної безпеки і оборони України;

2) Кабінет Міністрів України.

3. Для координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, пов’язаної з техногенно-екологічною безпекою, захистом населення і територій, запобіганням і реагуванням на надзвичайні ситуації:

1) Кабінетом Міністрів України утворюється Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій;

2) Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями утворюються регіональні комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій;

3) районними державними адміністраціями, виконавчими органами міських рад, районними у містах та селищними радами утворюються місцеві комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій;

4) керівними органами підприємств, установ та організацій утворюються комісії з питань надзвичайних ситуацій.

4. Для координації робіт з ліквідації конкретної надзвичайної ситуації та її наслідків на державному, регіональному, місцевому та об’єктовому рівнях утворюються спеціальні комісії з ліквідації надзвичайної ситуації.

Стаття 7. Основні принципи здійснення цивільного захисту

1. Цивільний захист здійснюється за такими основними принципами:

1) гарантування та забезпечення державою конституційних прав громадян на захист життя, здоров’я та власності;

2) комплексного підходу до вирішення завдань цивільного захисту;

3) пріоритетності завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров’я громадян;

4) максимально можливого, економічно обґрунтованого зменшення ризику виникнення надзвичайних ситуацій;

5) централізації управління, єдиноначальності, підпорядкованості, статутної дисципліни Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, аварійно-рятувальних служб;

6) гласності, прозорості, вільного отримання та поширення публічної інформації про стан цивільного захисту, крім обмежень, встановлених законом;

7) добровільності - у разі залучення громадян до здійснення заходів цивільного захисту, пов’язаних з ризиком для їхнього життя і здоров’я;

8) відповідальності посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування за дотримання вимог законодавства з питань цивільного захисту;

9) виправданого ризику та відповідальності керівників сил цивільного захисту за забезпечення безпеки під час проведення аварійно-рятувальних та інших невідкладних робіт.

2. Нормативно-правові аспекти охорони здоров’я.

хорону праці і здоров'я громадян віднесено до пріоритетних напрямків

соціальної політики України. Так, Конституція України одним з основних

соціальних прав громадян визначає право кожного на належні, безпечні й

здорові умови праці, встановлює, що використання праці жінок і

неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах

забороняється2. Право на охорону здоров'я закріплено і в Основах

законодавства України про охорону здоров'я3.

Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення

збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної

працездатності та соціальної активності людини при максимальній

біологічно можливій індивідуальній тривалості життя, а здоров'я — стан

повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки

відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Право на охорону здоров'я досить широке поняття за колом суб'єктів, за

оцінкою факторів впливу на здоров'я, за завданнями правового

регулювання.

Закон України "Про охорону праці" визначає, що охорона праці — це

система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних,

санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів,

спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у

процесі саме трудової діяльності (а не праці, як це було передбачено

раніше)2.

Зміст охорони праці розглядають у соціальному, технічному,

медико-біологічному, юридичному, галузевому та вузькоспеціальному

аспектах. Кожен аспект охорони праці має свій зміст і є самостійним

напрямком у системі заходів щодо безпеки життя та здоров'я у процесі

трудової діяльності.

Соціальний аспект охорони праці передбачає забезпечення всебічного

соціального розвитку кожної працюючої особи, захист особи. Соціальний

аспект охорони праці передбачає визнання пріоритету життя та здоров'я

людини у процесі виробничої та трудової діяльності. До соціального

змісту охорони праці належить запобігання шкідливим наслідкам, до яких

може призвести ігнорування вимог техніки безпеки та гігієни праці на

виробництві. Запобігання шкідливим наслідкам потребує встановлення

юридичних гарантій:

• надання технічним та санітарним правилам сили правових норм;

• запровадження нагляду та контролю за додержанням норм з охорони праці;

• встановлення відповідальності за невиконання норм з охорони праці.

Техніко-економічний аспект охорони праці має бути спрямований на

удосконалення засобів праці, техніки та технологій.

Медико-біологічний аспект охорони праці враховується насамперед при нормуванні праці.

Юридичний аспект охорони праці полягає у забезпеченні права працівника вника

на життя, охорону здоров'я, на належні, безпечні і здорові умови праці.

Охорона праці в юридичному аспекті являє собою правовий інститут, що має

міжгалузевий характер. Норми цього інституту захищають інтереси різних

суб'єктів права: а) роботодавців та працівників, які перебувають з ними

у трудових правовідносинах; б) членів виробничих кооперативів; в)

студентів, які проходять виробничу практику; в) громадян, які відбувають

покарання за вироком суду, в період їх роботи в організації та ін. Дія

Закону України "Про охорону праці" поширюється на всіх юридичних та

фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману

працю, та на всіх працюючих.

Державна політика у сфері охорони праці спрямована на створення

належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам

та професійним захворюванням2. До основних правових принципів у сфері

охорони праці в Україні належать:

• пріоритет охорони життя та здоров'я працівників перед економічними

інтересами;

• повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і

здорових умов праці;

• соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які

потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних

захворювань;

• компетентність діяльності щодо забезпечення охорони праці;

• двосторонній зобов'язуючий (і працівника, і роботодавця) характер

діяльності щодо додержання норм з охорони праці;

• встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та

суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та

видів діяльності;

• встановлення та гарантування заходів самозахисту прав працівників на

здорові та безпечні умови праці;

• обов'язковість відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку

з виконанням трудових обов'язків;

• соціальне страхування ризику втрати працездатності та трудового доходу

у зв'язку з нещасним випадком чи професійним захворюванням.

Загальним об'єктом охорони праці є працездатність як специфічна якість

особи, тому для трудового права важливе значення має оцінка професійної

працездатності особи (якісна характеристика здатності до певних видів

діяльності та кількісна характеристика допустимих обсягів навантаження).

Це дає можливість обмежити для конкретних категорій працівників

виконання певних видів трудової діяльності чи знизити трудове

навантаження (наприклад, для неповнолітніх, жінок, інвалідів).

Обмеження (заборони) виконання окремих видів трудової діяльності

реалізуються як при прийнятті на роботу, так і у процесі здійснення

трудової діяльності особи (наприклад, за наслідками медичних оглядів

окремих категорій працівників тощо). Зниження трудового навантаження

може виявлятися у встановленні певного режиму праці та відпочинку,

зниженні норм виробітку, забороні залучення до нічних, надурочних робіт

та робіт у вихідні дні, виконанні роботи за сумісництвом тощо.

Таким чином, як міжгалузевий інститут охорона праці є цілісною системою

норм різної галузевої належності, що регулює спеціальні заходи з охорони оди з охорони

здоров'я окремих категорій громадян, зайнятих у сфері праці, від

несприятливого впливу виробничих факторів на їхню пр ацез датність.