370 Основи пунктуації

такої ганьби коли він став дорослим юнаком (О. Пч.).

4. Ми мовчки встали сонце вже давно звернуло з обіду і Татарські шпилі з голими покришками підіймалися над зеленою Долиною мов стовпи до великих-великих воріт (Г. Кос.). 5. Природа ще не розгорнула всіх див своїх вона тільки що прокинулась тільки що почала творчу працю свою (О. Пч.). 6. Полковник Сашко Шостак що чорнів оселедцем між хвилями під переднім з двома гарматами возом переживав як ніхто Сашко іще звечора сам прома­цав проміряв прощупав дно і ногами і дишлом вода сягала по груди значить з табором на плечах можна було через неї брести (М. Вінгр.).

•о

Вправа 97

Напишіть текст як контрольний диктант.

... Вечірня вулиця — в берегах вишневого цвіту. Вечірня вулиця — наче дно річки, по якому ти йдеш, ідеш по грузькому піску, а з обох боків над тобою здибилися білі пахучі хвилі. Вони поки що застигли, вони поки що дивлягься цікаво на тебе кожною своєю квіточкою, вони ніби очікують слушної миті, щоб линути донизу, в цей неприродний вакуум, і залляти його до верхів. Накрапає теплий, справді-таки дрібен-дрібен дощик, дерева стоять чи то в парі, чи то в ріденькому туманці, який зм’якшує все, злагіднює, і маєш таке відчуття, ніби зараз ти присугній при акті першотворення, ніби ти перенісся в первісні часи. Бо й тоді так само цвіло дерево...

Ще ж наче й не одцвітати садкам завтра чи позавтра, бо яблуні лише збираються випустити цвіт на волю, а проте на землі вже біліє опалими пелюстками. Й чорна земля здається від них ще темнішою* відмоложеною. І хоч криницю накривають дерев’яною накривкою, а проте у витягнутому відрі води плавають змарнілі, зводянілі пелюстинки, бо ж вишня стоїть над самою криницею. Ось ти сам нахилився — і з голови твоєї посіялось два чи три кружливих крилечка.

Можна стежити, як смеркає небо, повітря, — й роз­квітлі дерева теж смеркають. Частку за часткою свого пелюсткового світла віддають вони похмурим посланцям ночі, проте не все, проте дещо залишають і собі. А тому, гаснучи, не зовсім пригасають, і пізнього вечора вони обачно так, хворобливо світяться; а потім і вночі, коли вийдеш на них подивитися, вони вперто не примеркають,

371

Пунктуація в складному реченні

випромінюючи хоч і коротке, хоч і зжухле, та все ж таки світло; а далі вже, під ранок, вони, ніби омившися свіжі­стю, починають теж розвиднятися разом із досвітком, і недавно прижухле їхнє світло займається невбитою внутрішньою снагою. І хоч як прагла погасити їх ніч, хоч як силкувалася вбити їхню чисту душу — але не вбила, й ось тепер, при сонці, всі вони раптом вибухнули ясним цвітінням, і воно таке яскраве, що затьмарює й цей день... (Є. Гуц.).

•» Вправа 98

Зробіть пунктуаційний аналіз твору.

Школо моя! Радість моя! Невпізнанною зробили тебе роки, а ти в пам’яті моїй живеш такою, якою побачив уперше, в той далекий тридцять шостий рік, коли ступив на твоє подвір’я ще молодим та зеленим учителем...

А колись вона була мов лялечка — весело сміялась білизною своїх стін, вабила до себе привітним блиском широких вікон. Над нею вдень і вночі шуміли могутні, повні сил і снаги осокори, а біля них, на світлій сонячній галяві, мов сестра у пишному вбранні, молода білокора береза, весела й привітна, безтямно закохана у вітер, який так любив ранками й вечорами розчісувати їй довгі зелені коси...

Давненько все те було. Але його не забудеш, не викинеш із життя.

Нехай сьогодні недалеко від старої, занедбаної, гордо височить новозбудована школа. Вона молода, повна сил, зневажливо коситься глумливим блиском вікон на стару, присадкувату, почорнілу. Пишається вікнами, важкими карнизами і навіть гострим шпилем, без якого не зміг обійтись архітектор, віддаючи данину нерозумній моді. Нова школа хизується на всю околицю своєю писаною обновою, і саме на ній, а не на тій, старенькій, що бачила все і пережила все, спиняється око перехожого.

Ну що ж — кожному своє; побажаймо новій школі побачити в сво’іх стінах стільки ж хорошого й доброго, скільки його бачила стара, напівзабута, яка скромно, по- старечому тулиться до нової, молодої... (Ю. Збан.).