макаренко 16.11.12

1. Політична полеміка ”нестяжателів“ та ”стяжателів“.

Битва на Куликовому полі 1380 р. була першою перемогою Російської землі над монголами після півтораста років гніту. Вся література післякуликівського періоду була насичена ідеями, на основі яких формулювалася концепція загальноросійської єдності та єдиної верховної влади. Ці ідеї справили великий вплив на розуми сучасників і сприяли як розвиткові російської державності, так і формуванню національного політичного мислення. Публіцистична література того періоду відродила традицію політичних ідей вільної Русі та великою мірою визначила подальший розвиток усієї соціально-політичної культури. Багатий досвід національної державності й боротьби за набуття суверенітету, об´єднання російських земель і створення єдиної держави, взаємовідносини між світською та духовною владою і визначення їхніх юридичного статусу і владних повноважень - усе це знайшло відображення і набуло розвитку в публіцистичній полеміці періоду утворення єдиної суверенної держави. Особливо бурхливо розгорнулися спори навколо питання про взаємовідносини церкви і держави, які переділили мислителів на «стяжателів» і «нестяжателів» (йосифлян).

Засновником доктрини «нестяжательства» прийнято вважати Нила Сорського (1433-1508). У центрі його теоретичних побудов містився індивід із комплексом психобіологічних незмінних якостей, з-поміж яких особливій критиці мислителя піддавався помисел «сріблолюбства». Саме «сріблолюбство», на його думку, породжувало згубну для людського роду хибу - «стяжання». Подолання цього ґанджу, тобто «стяжання» в особистому й суспільному житті, являло собою найважливіше завдання праведної людини. Ідею «нестяжання» покладено в основу розуміння Нилом Сорським форми організації чернецтва і взаємовідносин церковної та світської влади. Мислитель вважав згубною тогочасну монастирську форму організації та діяльності чернецтва як таку, що втратила своє призначення - дбати про духовне і праведне в людині. Був ворогом «сріблолюбства», «стяжання», яке проявлялося в набутті земель і посиленні експлуатації найманої праці в монастирському господарстві, але, на його думку, не приносило користі справі церкви. Діяльність церкви повинна бути обмежена духовною сферою та орієнтована на допомогу людині в подоланні властивих їй від природи «помислів». Ідеальною організацією, здатною вирішити це завдання, була, на погляд філософа, ранньохристиянська громада, економічною та соціальною основою якої служили спільна власність і обов´язковість праці кожного члена громади.

Нил Сорський вважав, що вдосконалення людини можливе лише за наявності у неї свободної волі, тобто права вибору, заснованого на досвіді й знаннях. Людина повинна діяти «з міркуванням», а не сліпо слідувати чужій волі, оскільки без роздумів іноді «добре на зло виходить». У процесі вдосконалення особи велике значення мислитель відводив книжковому знанню, здатності бачити, чути і аналізувати все, що відбувається навколо. Вчинки людини повинні бути плодом її роздумів, і якщо вона відходить від правильного шляху в релігії, її слід переконувати, а не переслідувати, а тим паче застосовувати державний примус. Це положення лягло в основу ставлення Н. Сорського до єретиків: він виступав проти переслідування людини за інше розуміння нею релігії, якщо воно відкрито не проповідувалося, а тим паче переслідування єретика, який покаявся у своїх помилках.

Справи віри не повинні бути сферою втручання держави, гадав мислитель, це - прерогатива церкви, тому абсолютно не могли бути застосовані заходи державного впливу на особу в її ставленні до релігії. Те, що в Росії переслідування за віру ніколи не набували масового характеру, як у католицьких країнах, значною мірою пов´язано з активною позицією Н. Сорського та його прихильників.

Концепція Нила Сорського знаходила розуміння не тільки в середовищі його прихильників і послідовників, а й тимчасових союзників, які сприймали ті її аспекти, котрі відповідали їхнім політичним поглядам на розвиток держави. Зокрема, ставлення Сорського до монастирів, їхні претензії на верховенство у спорі зі світською владою відповідали інтересам і позиції Івана III, який прагнув до секуляризації церковних і монастирських земель на користь держави і послаблення в такий спосіб позицій церкви як великого феодала, що володів земельною власністю.

Перемога Івана III, який спирався на ідеологічну лінію «нестяжателів», на соборі 1503 р. означала не тільки послаблення економічної могутності й політичного авторитету церкви як феодальної корпорації, а й сприяла активізації процесу державного з´єднання, посилення позиції центральної влади. Тож оцінка «нестяжателів» як практичних прихильників Російської централізованої держави, а не її противників, дана російськими вченими, видається доволі переконливою.

Питання монастирської організації чернецтва і співвідношення церковної та світської влади було важливою ланкою в політичних поглядах Н. Сорського. Для сучасників це стало питанням великої політики, найважливішого в історії країни етапу її державного розвитку. Однак видається не менш важливим, якщо не більш необхідним для розвитку російської політико-правової думки, складання нових форм мислення, утвердження раціоналістичного методу пізнання, розумного розгляду будь-якого питання світського та духовного життя, а не бездумного слідування авторитетам: християнин повинен аналізувати питання, перш ніж користуватися ними як авторитетом. Раціоналістичний підхід до явищ життя готував грунт для критичного сприйняття не тільки релігійних догм, а й політико-юридичних реалій. Такий метод аналізу знайшов відображення в єретичній думці середини XVI ст.

Вчення Нила Сорського розвивав його учень і послідовник Вассіан Патрикєєв, який надав йому яскравих соціальних і політичних аспектів. Мислитель поставив питання про ліквідацію чернецтва як інституту, розмежування сфер діяльності церкви й держави, заборону переслідування за переконання. Він виступив також на захист інтересів чорносошних селян, які страждали від монастирської земельної експансії.

І все ж найбільш повно основні положення вчення «нестяжан-ня» розробив Максим Грек (7-1556), з ім´ям якого пов´язують ідеї про організацію станово-представницьких установ як форми існування влади та управління.

Питання сутності, форми влади, законних способів її реалізації становили найважливіший предмет роздумів мислителя. Саме вони приваблюють найбільшу увагу, оскільки відображають його погляд на реальні та можливі процеси державно-правового будівництва Росії XVI ст. Сутність верховної влади М. Грек традиційно визначав похідною від божественної волі. При цьому особа і поведінка царя в процесі реалізації ним високих повноважень мали відповідати необхідним моральним критеріям: стриманість і терпимість стосовно підданих; приборкання своїх пристрастей і вад. Якщо цар не відповідав цим моральним нормам, то він міг бути названий «мучителем», тобто морально засуджений. Але покарання можливе лише від Бога і не є похідним від волі людей.

Розглядаючи питання про походження влади, М. Грек визначав два законні способи зайняття престолу: за спадкуванням та обра ням за активної участі в цьому процесі громадської думки у формі єдиномислення всієї Землі. Оптимальною формою, на думку мислителя, було б управління царя разом із радниками. Цар мав оцінювати своїх радників за діловими якостями, наближати добрих та усувати лихих, щоб не піддаватися їхньому впливу. При цьому радниками могли бути не тільки бояри, а й дворяни. М. Грек висловився про згубність одноособового управління державою та підводив читача міркуваннями і прикладами до форми правління, яка сьогодні кваліфікується як станово-представницька монархія. Мислитель закликав до законних засобів реалізації владних повноважень монарха; царська влада повинна здійснюватися на основі Божих заповідей і відповідно з позитивним законом. Позитивне право існує самостійно і реалізується в системі державного законодавства, яке регулює всю адміністративну діяльність, відносини влади законними формами. Цар у своїх діях повинен бути обмежений правдою і вирішувати справи в державі правдою та благозаконням.

Викриттю сучасних йому судових порядків у поглядах М. Грека відведено значне місце. Він відзначав хабарництво суддів, їхні необ´єктивність і несправедливість. Усе це він визначав не тільки як порушення правди та інтересів підданих, а й як велику шкоду авторитету верховної влади, престижу всієї держави. Мислитель пропонував нові види показів (покази свідків, клятва) і заперечував проти середньовічних форм судового поєдинку.

В основі соціальних поглядів, як і в усіх міркуваннях М. Грека, лежала євангельська проповідь «нестяжання» та обов´язковості особистої праці. Мислитель засуджував «стяжання» церкви і відкидав аргументи прихильників И. Волоцького, стверджуючи, що кожен монах, навіть за умови особистого «нестяжання», ніс відповідальність за використання монастирями підневільних селян. Він визначав способи досягнення «нестяжательського» статусу монастирської системи. При цьому він не виступав прихильником примусової секуляризації монастирських земель, а лише вимагав покращення становища монастирських селян. М. Грек визнав право монастиря на володіння землями і луками та розглядав їх як необхідний предмет праці монахів, допускаючи при цьому в деяких випадках найм робочої сили за справедливу плату. Це дозволяє стверджувати, що мислитель критикував не сам факт володіння монастирів селами, найманими селянами, а жадібність монахів, їхнє постійне прагнення до нових здобутків; що він засуджував не сам факт праці селян, а лише кабальні форми експлуатації всередині монастирських вотчин.

М. Грек взагалі засуджував багатство як першопричину всіх безладів і злочинів людських. «Стяжання» - найтяжчий людський ґандж, який розцвітав у процесі регулярної експлуатації підневільної праці, розбещував душі монахів та був коренем усіх вад церковно-монастирської системи.

Питання сутності верховної влади, обмеження її законом, моральні та юридичні критерії оцінки дій царя, організація в країні правосуддя займали увагу не тільки М. Грека, а й його сучасників і мислителів пізнішого часу

Радикальним, крайнім виразом доктрини «нестяжателів» стали вчення й діяльність Феодосія Косого. Якщо Н. Сорський, В. Патрикєєв і М. Грек залишалися внутріцерковними мислителями і за всієї критичності своїх позицій лише домагалися покращення діяльності церковної організації, особливо в чернецькій її ланці, то Феодосій Косой відкидав не тільки володільницькі права церкви, а й саму необхідність її існування. Він проповідував повну непокору властям як церковним, так і світським, проголошував соціальну рівність усіх людей. Загалом соціально-політичні та правові уявлення Ф. Косого можна визначити таким чином: громадянська рівність і необхідність свободи для всіх людей, майнова рівність, заснована на соціалістичному ідеалі, самоуправна громада як ідеал і противага монархічному принципу організації влади. Правові уявлення Феодосія містили елементи природно-правової доктрини, зокрема вимогу дотримання природних прав людини і наявність такого поняття, як природний розум, що допомагають людині зрозуміти її права і способи їх набуття. Отже, ідеалом Феодосія була самоуправна громада, заснована на спільній власності, в якій всі члени однаково рівні. Він не обмежувався мирною проповіддю, а закликав до дієвого створення таких громад, а тому був визнаний заворушником.

Заперечення Феодосієм усіх властей було навіяно, вочевидь, ідеалізацією ранньохристиянських громад як взірця людського співжиття, позбавленого будь-яких внутрішніх і зовнішніх суперечностей.

Опонентами Нила Сорського та його послідовників виступили «стяжателі», основні положення доктрини яких було сформульовано Йосифом Волоцьким (1440-1515), який дав своє ім´я цьому напрямкові політичної думки.

Сучасні дослідники вважають, що теоретичні положення послань Волоцького відіграли важливу роль у формуванні офіційної ідеології Російської держави та уточненні місця Росії у світовому історичному процесі. Вплив мислителя на політичне життя російського суспільства виявився справді великим, але й неоднозначним: він не раз змінював свою політичну орієнтацію та переглядав позиції з важливих питань суспільно-політичного життя держави. При цьому мислитель завжди послідовно проводив лінію «стяжателів» у питанні організації чернецтва та співвідношення духовної та світської влади в суспільстві.

В основі позицій И. Волоцького лежала ідея необхідності постійного зміцнення економічної основи монастирів за особистого «нестяжання» кожного окремого члена монастирської корпорації. Оцінюючи це положення мислителя, відзначмо, що проповідь особистого «нестяжання» Йосиф Волоцький розумно поєднував із визнанням права монастирів на володіння вотчинами і використання чужої праці.

Мислитель сформулював низку принципових положень про перевагу духовної влади над світською. Його позиція в цьому питанні не була незмінною і мала значну амплітуду коливання, яка визначалася політикою московського князя. У період активних стремлінь Івана III до обмеження економічної могутності монастирів Волоцький виступав відкритим противником князя та його політики, послідовно проводячи ідею підпорядкованості світського верховного владаря владі духовній. Називаючи джерелом державної влади божественну волю, мислитель відзначав, що носій влади був людиною, за природою своєю рівною з підвладним, а це означало, що і влада його повинна бути обмежена вищим духовним королем, бо володар - людина, він міг припускатися помилок, за які мав нести відповідальність. Божественна воля не могла бути помилковою, царська (людська ж) - могла, і слід було їй противитися, якщо цар не «божий слуга, а диявол». Тому церква для правильного розвитку суспільства, згідно з волею Бога, мусила визначати напрямки державного і суспільного життя.

Після соборів 1503-1504 рр. Іван III відмовився від політики секуляризації церковних земель і вступив у союз із вищими церковними ієрархами. Зміна політичної позиції князя знайшла відображення в поглядах Й. Волоцького на великокнязівську владу. Не відмовляючись від ідеї обмеження влади князя божественними заповідями і позитивним законодавством, мислитель акцентував на божественній обраності царя, який прийняв скіпетр від Бога. Мислитель підкреслив обов´язок підданих слідувати волі князя, не помишляти про оцінку, а тим паче критику його діяльності: навіть якщо владар був суворий із простими людьми, вони могли лише «покорою та молитвою» настановляти його на шлях істинний.

Важливе місце в посланнях Й. Полоцького посідала його позиція щодо єретиків. Єретичне інакодумання мислитель вважав злочином не тільки проти церкви і релігії, а й політичним злочином проти держави, який повинен бути суворо покараний державно-правовими заходами. При цьому влада не зв´язана підлеглістю «правді» - закону та може вдаватися до будь-яких засобів, бо вибрані Богом на владу не можуть бути зв´язані звичайною людською мораллю. Виправдовуючи в боротьбі з єретиками найжорстокіші міри переслідування, Й. Волоцький вважав їх законними, оскільки божественна воля є для нього джерелом не тільки влади, а й законодавства.

Негативно оцінюючи правові уявлення мислителя, який підготував громадську думку до законодавчого закріплення жорстоких санкцій за релігійні, а згодом і політичні інакомислення, не слід, однак, затемнювати те нове й позитивне, що знайшло відображення в теорії. Волоцький одним із перших розділив поняття «походження влади» і «реалізація влади», створивши цим об´єктивну можливість критики дій володаря не як носія божественної волі, а як виконавця її. Він теоретично обґрунтував правомірність опору цареві-лиходію, хоч і робив це, суб´єктивно виходячи з інтересів розширення впливу церковного авторитету і підпорядкування йому світської влади.

2. Погляди прих.абсолютної монар. В Росії

У другій половині XVII ст. в Росії почався перехід від станово-представницької до абсолютної монархії, що закінчився в першій чверті XVIII ст. Склались умови для внесення змін у механізм феодальної держави. Цілковито розвинулася приказно-воєводська система управління, збільшилися постійні військові формування, було впроваджено нову систему оподаткування, а створення Приказу таємних справ дозволило московському цареві безпосередньо контролювати всі галузі управління. Економічною основою цього переходу та всіх подальших змін у державному механізмі були зростання продуктивних сил, розвиток міст, утворення всеросійського ринку, які створили умови для подальшого зміцнення централізованої держави. Крім того, зміцнення держави було зумовлено селянськими війнами, небезпечними для панівного класу.

Абсолютна монархія, отже, була потрібна дворянству як сила, здатна успішно придушувати опір народних мас. Захищаючи насамперед інтереси дворянства, держава водночас сприяла й становленню буржуазії, яка народжувалася, оскільки відчувала потребу в промисловості, щоб надати армії сучасну зброю, забезпечити свою економічну самостійність. Тому влада московських государів поруч із традиційною опорою - дворянством - одержувала підтримку від молодої буржуазії, яка відчувала потребу в захисті.

Абсолютна монархія Росії була потрібна і для здійснення зовнішньополітичних завдань, зокрема звільнення гирлів рік, які текли територією Російської держави, але в нижній течії перебували в руках шведів і турків, що утруднювало розвиток економічних і торгових зв´язків із західними державами.

Необхідність проведення державних реформ із переходом до абсолютної монархії та подоланням відсталості Росії, особливо наприкінці XVII ст., нові завдання, що постали перед нею, вимагали ідейного обґрунтування. Тому в галузі політико-правової ідеології намітилося явне пожвавлення.

У другій половині XVII ст. з програмою зміцнення незалежності російської держави виступив Афанасій Лаврентійович Ордин-Нащокін (1605-1680) - видатний політичний діяч і дипломат. Він критикував і ганьбив старі російські порядки, вважав, що росіяни повинні в себе перебудуватися, а для цього зобов´язані придивлятися до того, що є на Заході. «Не стидно доброму навчатися збоку». Але тут же застерігав, що не все чуже треба брати без розбору. Особливо обурювала мислителя стара приказна адміністрація, яка віджила свій вік.

Будучи воєводою у Пскові, Ордин-Нащокін висловив думку про те, що воєводам не обов´язково для вирішення місцевих справ чекати вказівок із центру, оскільки місцева влада краще може вирішити справу самостійно, взявши до уваги місцеві особливості. Він добре розумів, що розвиток економіки можливий тільки за умови збереження певної самостійності місцевих торгово-промислових центрів, тому пропонував надати містам самоуправління, яке, на його думку, забезпечить найбільші можливості піднесення економіки. У Пскові він розробив проект організації міського самоуправління, для здійснення якого створив виборну земську ізбу в складі 15 чиновників, кожен із яких почергово вів справи протягом одного року. Перетворення міського управління, здійснені у Пскові, значною мірою випередили реформи в цій галузі, проведені на початку XVIII ст. Петром І.

Ордин-Нащокін всіляко сприяв розвиткові промисловості й торгівлі. Він намагався об´єднати всю систему заходів, здійснюваних державою з керівництва економікою країни, з вимогами розвитку приватної ініціативи та всебічного заохочення підприємництва. Організував під Псковом дві ярмарки, запропонував Ново-торговий статут (1667 р.), який містив правила, що регламентували зовнішню торгівлю, і надавав російським купцям низку пільг. Російські купці одержували рівне юридичне становище з іноземними купцями, гостями та іншими володільцями імунітетів. Державі рекомендувалося надавати субсидії галузям промисловості, які розвивалися.

І хоч Ордин-Нащокін розвивав прогресивну програму зміцнення держави, заохочення купецтва, розвитку міського самоврядування, він, однак, основну опору феодальної держави вбачав у дворянстві, був прихильником необмеженої влади царя.

Деякі пропозиції було висказано мислителем із приводу військових та інших питань. Досвід війни з поляками та шведами спонукав його до висновку про заміну кінного дворянського ополчення постійною армією, оснащеною вогнепальною зброєю. Йому належала ідея будівництва вітчизняного флоту на Балтійському та Каспійському морях. Його заслугою стала організація регулярного поштового зв´язку з сусідніми державами.

Що ж до зовнішньополітичних поглядів Ордин-Нащокіна, то вони передбачали встановлення добросусідських відносин із сусідніми країнами, зокрема слов´янськими, з акцентом на тісніших економічних і військових союзах з ними під керівництвом Росії. Сказане свідчить про те, що мислитель добре розумів необхідність проведення суттєво необхідних реформ і боротьби з відсталістю Росії.

Прихильником російського абсолютизму був також Юрій Кри-жанич (1618-1683), хорват за походженням, який тривалий час проживав у Росії. Його мрією стала місіонерська діяльність у Росії з метою досягнення співдружності слов´янських народів під егідою Російської держави. Проживаючи в Росії, він зібрав багатий матеріал про різні аспекти російської дійсності. А попереднє знайомство з політичними порядками європейських країн дозволило йому провести порівняльний аналіз і дати прогноз подальшого розвитку Росії з урахуванням уже нагромадженого іншими народами досвіду державно-правового будівництва.

Крижанич написав твір «Бесіди про уряд», відомий у Росії під назвою «Політика». Саме в цьому творі він розглянув багато важливих проблем: економічних, соціальних, політико-юридичних та ін. А почав свою працю з питання про походження держави, її цілі та завдання. Для нього божественна сутність верховної влади була безперечною. Всі законні королі, писав він, поставлені не самі собою, а Богом. Мислитель обстоював положення про божественність особи носія верховної влади. «Всякий істинний король є у своєму королівстві другим після Бога, самоволоділець і намісник». Божественна суть влади царя не дозволяла нікому погано до нього ставитися, навіть коли він був несправедливим, а тим паче карати або чинити опір.

Найкращою формою правління для Крижанича була абсолютна монархія, яка мала забезпечити загальну користь для всіх членів суспільства, а саме: благочестя, справедливість, спокій та достаток, віру, суд і мир. Всі ці речі кожний король мусив забезпечити своєму народу, бо для цього Бог настановив його королем. Мислитель волів би бачити на троні короля-філософа, який володів би необхідними знаннями. Необхідними знаннями повинен володіти і весь народ, оскільки мудрість створена Богом не надаремно, а для того, щоб бути корисною людям. Мудрість особливо необхідна королям, бо вони не мають права вчитися на власних помилках, загрозливих не так для них, як для всього народу, який розплачується за їхню недолугість.

Отже, Крижанич захищав у своїх працях необмежену монархію, але визнавав за необхідне встановлення ряду обмежень, аби вона не перетворилася в тиранію. Це, передовсім, наявність на троні монарха-філософа, ухвалення й дотримання добрих законів, які відповідали би природним установам, оскільки добрі закони найкраще протистоять жадобі влади; правова регламентація всіх станів і чинів у державі, яка визначила би кожному стану обов´язки щодо всього суспільства, і, зрештою, посмертна оцінка дій царя на народному сеймі, який міг би просити нового царя про виправлення законів.

Бажаючи бачити «світоч слов´янства» - Русь сильною та непереможною, Крижанич підмітив у своїх творах низку хиб російського життя, усунення яких він вважав необхідним. Освічений монарх повинен, насамперед, клопотатися про розвиток промислів і торгівлі. Велика Російська держава, але зусібіч закрита для торгівлі. Тому їй необхідно втрутитись і усунути цю несправедливість. Для Росії невигідним є вивіз сировини. Необхідно навчитися самим обробляти сировину і готові вироби продавати за кордон.

Важливим завданням держави, гадав Крижанич, було планування розподілу ремесел по містах з урахуванням природних умов, близькості лісу та всяких інших матеріалів. Державі необхідно проявляти постійну турботу про використання природних багатств.

Мислитель вважав становий лад природною формою суспільства. Він доводив, що всі стани були корисними державі. Бояри та дворяни водили військо, судили й засідали в думі. Ремісники виробляли необхідні речі. Селянство ж - «усьому багатству корінь і основа: воно годувало і себе, і ремісника, і торгівця, і боярина, і короля». Водночас Крижанич відзначив тяжке становище російського кріпосного селянства, знаходив шкідливим обтяження селян надмірними повинностями.

Крижанич звернув також увагу на слабкий розвиток міського життя, недостатній рівень промисловості, застарілість приказного управління та ін. З метою забезпечення господарського достатку, вважав він, торгово-промисловим станам необхідно надати помірковані свободи, а для цього містам потрібні певна самостійність і управління своїми справами. У них корисно було б установити органи міського самоуправління, які складалися б частково зі службових осіб, призначених приказами, а частково вибраних міським населенням. Ремісникам мислитель пропонував надати право об´єднуватись у свої цехи, а селянам - забезпечити свободу праці. Усе це Крижанич вважав також гарантіями проти перетворення монархії в тиранію. Але найголовнішою гарантією проти тиранії була би, на його думку, наявність у державі добрих законів і контролю за їх виконанням. Якщо в країні діють добрі закони, а стани й чиновники знають їх і в своїй діяльності суворо слідують їм, то всі піддані задоволені, і чужинці хочуть прийти в цю країну.

І все ж Крижанич ставив царя-філософа над законом. «Король,— писав він,- не підвладний ніяким людським законам і ніхто не може судити його чи карати». «Він зв´язаний тільки правдою або заповіддю Божою та соромом перед людьми». Закони Російської держави мислитель вважав надзвичайно жорстокими і всіляко натякав на необхідність пом´якшити їхні санкції.

Багато уваги приділяв Крижанич питанням, пов´язаним з організацією правосуддя. З метою викоренення хибної судової практики він пропонував установити суддям добру плату і цим покласти край хабарництву. Мислитель пропонував і деякі заходи з упорядкування судової системи, зокрема створити Боярський суд як вищу судову інстанцію для розгляду серйозних кримінальних справ, а розгляд цивільних і дрібних кримінальних справ довірити якомусь одному судді з бояр. Приказні судці мали би призначатися царем, а на місцях судові повноваження вручались би воєводам і міським суддям, вибраним міщанами. Запропоновані Крижаничем заходи з судоустрою не мали конкретного характеру, але деякі уявлення про необхідність введення колегіального суду, який вирішував би всі справи більшістю голосів, були на той час прогресивними, як і положення про виборні суди на місцях.