Добавил:
kiopkiopkiop18@yandex.ru Вовсе не секретарь, но почту проверяю Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

5 курс / Инфекционные болезни / Доп. материалы / ВИЧ_инфекция_у_женщин_Пособие_для_врачей_и_интернов_Охапкин

.pdf
Скачиваний:
1
Добавлен:
24.03.2024
Размер:
10.43 Mб
Скачать

фундаментальних наукових досліджень у цій області. Установам охорони здоров’я було дозволено використовувати для підвищення якісного рівня своєї діяльності кошти, добровільно передані юридичними й фізичними особами, а також з дозволу власника

(тобто, реально — найчастіше місцевих рад)

встановлювати плату за надавані медичні послуги.

Саме цим рамковим законодавчим актом було проголошено, що держава має забезпечити створення й функціонування системи медичного страхування населення, що, як зазначено в Законі, повинно здійснюватися за рахунок бюджетних коштів, коштів роботодавців й особистих коштів громадян у порядку, що визначається відповідним законодавством.

У нормах зазначеного законодавчого ак-

ту, що стосуються забезпечення населення медичною допомогою, вперше було акцентовано увагу на тому, що первинна медична допомога як основна складова частина меди- ко-санітарної допомоги, повинна надаватися переважно за територіальним принципом сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.

Міністерством охорони здоров’я затверджені навчальний план і програма спеціалізації за фахом «лікар загальної практики».

1994 рік

Парламентом прийнятий Закон «Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення».

1995 рік

Парламентом прийнято Закони «Про донорство крові і її компонентів», «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів».

Міністерством охорони здоров’я до номенклатури лікарських посад введена посада «лікар загальної практики — сімейний лікар».

Указом Президента України затверджено національну програма «Планування сім’ї», логічним продовженням якої надалі стала затверджена у вересні 2001 р. Національна програма «Репродуктивне здоров’я 2001–2005».

2. Система охорони здоров’я в Україні

1996 рік

Прийнято нову Конституцію України. Стосовно охорони здоров’я й медичного обслуговування в Основному законі, зокрема, говориться: «Людина, її життя й здоров’я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу й медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних со- ціально-економічних, медико-санітарних й оздоровчо-профілактичних програм. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвитку лікувальних закладів всіх форм власності».

Прийнято Закон «Про лікарські засоби». Прийнято Закон «Про страхування», що відкрив можливості для здійснення й розвитку добровільного медичного страхування. Постановою уряду затверджений перелік платних послуг, що можуть надаватися в державних і комунальних закладах охорони здоров’я. Для більшості населення це означало перехід до оплати значної частини по-

слуг за рахунок власних коштів. Постановою уряду затверджена комплек-

сна програма розвитку медичної промисловості на 1997–2003 рр.

Указом Президента затверджено Національну програму «Діти України».

1997 рік

Постановою уряду затверджені нормативи потреб у стаціонарній медичній допомозі з розрахунку на 10 000 населення, у відповідність до яких місцевим органам влади рекомендувалося привести ліжковий фонд стаціонарів на підвідомчих територіях. У такий спосіб був запущений механізм скорочення ліжкового фонду.

Постановою Кабінету Міністрів України затверджений Порядок державної акредитації закладів охорони здоров’я, яким визначено, що обов’язковій державній акредитації підлягають всі заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності.

Спільним наказом Міністерства охорони здоров’я й Міністерства економіки затверджений перелік вітчизняних й імпортних лікарських засобів і виробів медичного

81

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню; в 2001 р. цей перелік був істотно розширений.

Указом Президента України затверджена програма «Здоров’я осіб літнього віку».

1998 рік

Парламентом прийняті Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, де медичне страхування було визначено як один з видів державного соціального страхування, й створені правові передумови для розробки й прийняття відповідного спеціального закону про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування.

Прийнято нову, переглянуту відповідно до рекомендацій Ради Європи редакцію Закону «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», а також Закон «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини».

Наказом Міністра охорони здоров’я України затверджені стандарти акредитації медичних закладів, які визначили порядок і критерії проведення акредитації закладів охорони здоров’я. Стандарти були переглянуті в 2000 р.

Постановою Уряду затверджені комплексні заходи щодо попередження захворювань, що передаються статевим шляхом.

Наказом Міністерства охорони здоров’я затверджені Тимчасові уніфіковані стандарти медичних технологій діагностично-ліку- вального процесу стаціонарної допомоги дорослому населенню та Тимчасові стандарти обсягів діагностичних досліджень, лікувальних заходів та критеріїв якості лікування дітей, які стали спробою уніфікації вимог до обсягу і якості медичної допомоги, яка надається в стаціонарах.

Рішенням Конституційного Суду визнано такими, що не відповідають Конституції України, деякі положення прийнятої в 1996 році постанови Кабінету Міністрів про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися в державних і комунальних закладах охорони здоров’я. Цим же рішенням Конституційний Суд рекомендував визначити програму державних гарантій щодо обсягу безоплатної медичної допомоги, що повинна надаватися в державних і комунальних медичних закладах.

1999 рік

Прийнято закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини».

Указами Президента України затверджена Цільова комплексна програма генетичного моніторингу в Україні на 1999–2003 роки, Програма профілактики й лікування артеріальної гіпертензії в Україні, Комплексна програма «Цукровий діабет».

2000 рік

Прийнято Закон «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», що поширюється в тому числі й на медичне обслуговування й фактично дозволяє закуповувати на договірній основі медичні послуги за державні кошти (маються на увазі кошти Дер-

жавного й місцевого бюджетів, державні кре-

дитні ресурси, а також кошти Національного банку України, державних цільових фондів, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування) у виробників медичних послуг, незалежно від форми власності й організаційної форми діяльності цих суб’єктів як на конкурентній, так і на неконкурентній основі.

Прийнято Закон «Про психіатричну допомогу», який вперше в Україні визначив правові й організаційні основи забезпечення громадян психіатричною допомогою, виходячи із пріоритету прав людини й громадянина; встановив обов’язок виконавчої влади й органів місцевого самоврядування щодо організації надання психіатричної допомоги, правового й соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади; регламентував права й обов’язки лікарів й інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.

Прийнято Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який визначив, що ліцензуванню підлягає діяльність будь-яких суб’єктів (фізичних й юридичних осіб будь-якої організаційної форми діяльності й будь-якої форми власності), по- в’язана з наданням медичної допомоги. У лютому 2001 р. спільним наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики й підприємництва та Міністерства охорони здоров’я України затверджені ліцензійні умови господарської діяльності, пов’я- заної із здійсненням медичної практики.

Прийнято Закон «Про захист населення від інфекційних захворювань».

82

Прийнято Закон України «Про державні соціальні стандарти й державні соціальні гарантії», яким визначений перелік державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я, що підлягають розробці й затвердженню.

Прийнято постанову Кабінету Міністрів України «Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я».

Кабінет Міністрів своєю постановою затвердив порядок одержання благодійних внесків бюджетними організаціями охорони здоров’я, що дозволило на легальній основі залучати позабюджетні джерела фінансування.

Указом Президента України затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України.

2001 рік

Прийнято Закон «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз». Указом Президента України затверджено національну програму боротьби з туберкульозом на 2002– 2005 р.

У червні 2001 р. Парламентом у першому читанні прийнято проект Закону про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування.

Міністерство охорони здоров’я своїми наказами затвердило план поетапного переходу до організації первинної медико-сані- тарної допомоги на принципах сімейної медицини й ряд інших пов’язаних із цією проблемою нормативних документів: Положення про лікаря загальної практики — сімейного лікаря; Положення про медичну сестру загальної практики — сімейної медицини; Положення про відділення загальної практики — сімейної медицини; Положення про денний стаціонар; Положення про домашній стаціонар; Положення про амбулаторію загальної практики — сімейної медицини; Кваліфікаційну характеристику лікаря із спеціальності «Загальна практика — сімейна медицина»; Кваліфікаційну характеристику медичної сестри із спеціальності «Загальна практика — сімейна медицина»; Нормативи навантаження й розрахункові норми обслуговування населення для лікарів загальної практики — сімейної медицини; Табель оснащення амбулаторії загальної практики — сімейної медицини; Перелік лікарських засобів для закладів загальної практики — сімейної медицини.

2.Система охорони здоров’я в Україні

Уноменклатуру спеціальностей середнього медичного персоналу вноситься спеціальність «медична сестра загальної практики — сімейної медицини».

Парламентом прийнятий Бюджетний кодекс України, що закріпив порядок фінансування державних й комунальних закладів охорони здоров’я у статусі бюджетних установ відповідно до постатейного кошторису витрат. В той же час, Бюджетний кодекс передбачив й можливість отримання бюджетних коштів не лише бюджетними установами, але й одержувачами бюджетних коштів

фізичними і юридичними особами, що не мають статусу бюджетної установи, але які уповноважені органами державної влади на виконання загальнодержавних програм чи надання послуг. Це означає можливість отримання бюджетних коштів закладами охорони здоров’я, що мають статус підприємства (в тому числі державного, комунального чи приватного), а також окремими професійними працівниками, що здійснюють медичну практику. Враховуючи наявність вже прийнятого у 2000 р. Закону «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», створено правові можливості для здійснення закупівель медичних послуг за рахунок державних коштів в рамках державних та муніципальних контрактів.

Кабінетом Міністрів прийнято постанову, якою затверджено Формулу розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання й коштів, які передаються в державний бюджет) між державним і місцевим бюджетами (зокрема, у постанові мова йде про те, що розрахунковий показник розміру витрат бюджету АР Крим, обласного бюджету, бюджетів міст Києва й Севастополя, міст обласного значення й районів визначається на основі фінансових нормативів бюджетної забезпеченості з врахуванням коригуючих коефіцієнтів до них з розрахунку на душу населення. У тому числі це стосується й сектора охорони здоров’я).

Постановою Кабінету Міністрів України вперше в Україні затверджено Національний перелік основних (життєво необхідних) лікарських засобів і виробів медичного призначення. Проте, цей перелік не відповідає вимогам відповідних рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я і тому не може розглядатися як один з ефективних інструментів започаткування раціональної фармацевтичної політики.

83

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

2002 рік

Усічні 2002 р. Парламентом прийнятий у другому читанні проект Закону України про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування.

Постановою Кабінету Міністрів України затверджено міжгалузеву комплексну програму «Здоров’я нації»,у якій визначені принципи державної політики в сфері охорони здоров’я на 2002–2011 р. Програма включає 38 розділів. Виконавцями програми є 28 різних міністерств і відомств, Національна академія наук, Академії медичних і педагогічних наук України.

Указом Президента затверджені комплексні заходи щодо поліпшення медичного обслуговування населення в 2002–2005 рр.

Парламентом прийнято закон Про внесення змін у Закон України «Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення», відповідно до якого було централізоване управління й фінансування сані- тарно-епідеміологічної служби.

Утравні 2002 р. Конституційним Судом України ухвалено рішення про неконституційність стягнення в будь-якій формі оплати з пацієнтів при наданні їм медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров’я, що різко обмежило можливість легальних платежів за медичні послуги. Відповідно до наведеного в даному рішенні офіційного тлумачення поняття «безоплатна медична допомога в державних

ікомунальних закладах охорони здоров’я», останнє повинне розумітися так, що в зазначених медичних закладах медична допомога, незалежно від її обсягу, надається всім без винятку громадянам без попередньої, поточної або наступної готівкової чи безготівкової оплати з боку громадян. Цим рішенням Конституційний Суд практично позбавив Кабінет Міністрів можливості прийняття рішення про затвердження базового пакета медичних послуг, який держава повинна гарантувати своїм громадянам за рахунок державних (публічних) коштів. Рішення Конституційного Суду України фактично заборонило можливість залучення громадян до формування збору на обов’язкове медичне страхування. Як випливає з рішення, запровадження соціального медичного страхування громадян тільки тоді не буде суперечити конституційній нормі про безоплатність

медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, якщо платниками відповідних обов’язкових страхових платежів будуть виступати організації, установи, підприємства, інші суб’єкти господарської діяльності або державні фонди тощо. У той же час, Конституційний Суд вирішив, що поняття «медична допомога», умови запровадження медичного страхування, у тому числі соціального, умови формування й використання фондів добровільного медичного страхування, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за рамки медичної допомоги, в державних і комунальних закладах охорони здоров’я на платній основі, а також перелік таких послуг повинні бути визначені законом. У запропонованому контексті, безумовно, самим складним є не стільки дефініція понять «медична допомога» або «медична послуга» (що, згідно з логікою, є тотожним), скільки визначення переліку тих «медичних послуг другорядного значення, які виходять за рамки медичної допомоги» (і, тому, можуть надаватися громадянам на платній основі).

Проте, уже в липні 2002 р. постановою Кабінету Міністрів України затверджена Програма подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги.

Також у липні 2002 р. постановою Кабінету Міністрів України затверджений переглянутий перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних і комунальних установах охорони здоров’я.

У листопаді 2002 р. прийнято постанову парламенту, якою виконавчим органам влади всіх рівнів рекомендовано вжиття ряду заходів, спрямованих на реальний початок радикальних перетворень у системі охорони здоров’я. Зокрема, Парламент рекомендував Уряду вжити заходів, спрямованих на забезпечення реалізації положень зазначеного вище Закону «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» щодо закупівель медичних послуг; на забезпечення зміни гос- подарсько-правового статусу публічних медичних закладів з метою підвищення рівня їхньої автономії; на прискорення розробки, прийняття й впровадження в практику державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я; прискорення розробки уніфікованих підходів до визначення вартості медичних послуг тощо.

84

Наказами Міністерства охорони здоров’я затверджено Нормативи надання медичної допомоги дорослому населенню в амбула- торно-поліклінічних закладах, Тимчасові нормативи надання медичної допомоги дитячому населенню в умовах амбулаторно-полі- клінічних закладів та Нормативи надання медичної допомоги жіночому населенню за спеціальністю «Акушерство і гінекологія» в умовах амбулаторно-поліклінічних лікувальних закладів.

2003 рік

Усічні 2003 р. Парламентом внесені зміни

вприйнятий в 2000 р. Закон «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», що передбачають, серед іншого, можливість використання для державних закупівель медичних послуг не тільки процедури закупівлі в одного постачальника (як це було встановлено раніше), але й відповідних конкурентних процедур таких закупівель.

Парламентом прийняті нові Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України. Обидва набрали чинності з 1 січня 2004 р. Цивільним кодексом, серед іншого, передбачено, що договір про надання медичних послуг має характер публічного договору, що є новим для українського законодавства. Господарським кодексом вперше передбачено положення, які регулюють загальний порядок здійснення некомерційної господарської діяльності. Зокрема, вперше передбачено можливість використання такої форми господарської діяльності як державне (комунальне) некомерційне підприємство. Крім того, Господарським кодексом передбачено, що на послуги, які мають істотне соціальне значення для населення, а також на послуги природних монополістів встановлюються державні фіксовані або регульовані ціни. Перелік таких послуг повинен встановлюватися Кабінетом Міністрів. Очевидно, цей перелік повинен включати й медичні послуги (принаймні ті, що охоплюються державними гарантіями). Однак такий перелік Урядом дотепер не затверджений, як не розроблені й не затверджені державні фіксовані або регульовані ціни на медичні послуги (виняток становить лише той обмежений перелік платних медичних послуг,

2. Система охорони здоров’я в Україні

надання яких сьогодні офіційно покривається за рахунок населення — тарифи на ці послуги встановлюються Урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київської та Севастопольської міськими державними адміністрації). Крім того, одним з недоліків як Цивільного, так і Господарського кодексів є відсутність в них спеціального регулювання зобов’язань за договором про поставку медичних послуг (незважаючи на те, що для цілого ряду інших видів договорів про поставку послуг таке спеціальне регулювання передбачене). Таким чином, регулювання договорів про поставку медичних послуг повинно здійснюватися на основі загальних положень, що стосуються договору про поставку послуг. Це, а також відсутність затвердженого урядом типового або рамкового договору про поставку медичних послуг, особливо з урахуванням специфіки останніх і відсутності в секторі охорони здоров’я будьякого досвіду щодо використання договірних відносин, є однією з перешкод подальшого практичного впровадження цілого ряду важливих стратегій контролю за витратами та ефективного розподілу ресурсів (конкуренція, контрактні відносини тощо).

У травні 2003 р наказом Міністерства охорони здоров’я затверджено державні соціальні нормативи надання медичної допомоги за спеціальністю «загальна практика–сі- мейна медицина», а в грудні — нормативи надання стаціонарної акушерсько-гінеколо- гічної та неонатологічної допомоги.

2004 рік

У червні 2004 проект закону про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування відхилений Парламентом.

Проте, на розгляді в Парламенті продовжують перебувати два законопроекти, основною ідеєю яких є запровадження в Україні системи обов’язкового медичного страхування, орієнтованої на залучення багатьох конкуруючих страховиків в особі комерційних страхових організацій. Обидва зазначених законопроекти мають вкрай низьку якість підготовки з точки зору юридичної техніки, спираються на досить небезпечну концепцію, і, у випадку прийняття, можуть вчинити істотний негативний вплив на реалізацію принципів справедливості, солідарності та

85

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

прозорості всередині системи медичного обслуговування, а також значно ускладнити управління цією системою, підвищити її затратність. На даний момент жоден із цих законопроектів на пленарних засіданнях не розглядався.

На розгляд у Парламент поданий проект закону про заклади охорони здоров’я, основною ідеєю якого є консолідація в єдиному законодавчому акті всіх основних правових норм, що регулюють умови господарської діяльності закладів охорони здоров’я, у тому числі норми, що стосуються можливості публічних закладів охорони здоров’я працювати у формі як бюджетних установ, так й у формі підприємств, підвищення рівня управлінської та фінансової автономії цих закладів, запровадження договірних відносин тощо. Незважаючи на концептуальну доцільність та правильність основних ідей, даний проект закону вимагає істотного технікоюридичного доопрацювання та популяризації як серед політиків, що приймають рішення на законодавчому рівні, так і серед представників місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування та керівників медичних закладів.

Висновки до підрозділу 2.10

2005 рік

13 січня 2005 р. Парламентом прийнято закон про внесення змін до Бюджетного кодексу України. Ці зміни, серед іншого, передбачають передачу всіх фінансових ресурсів для забезпечення первинної й вторинної медичної допомоги, що надається медичними закладами в межах сільського району, на рівень районного бюджету (на відміну від ситуації, що має місце сьогодні, коли ці кошти в межах району розпилені між районним бюджетом і бюджетами дрібних, малопотужних сільських та міських територіальних громад, які не мають інституційних можливостей для забезпечення адекватного планування ресурсів та управління ними). Зазначені зміни набувають чинності з 1 січня 2006 року і певним чином можуть сприяти деякому поліпшенню стабільності фінансування та підвищенню ефективності використання ресурсів у разі, якщо буде розділено функції платника та постачальника послуг, а на рівні районних державних адміністрацій буде створено повноцінний орган управління охороною здоров’я (який візьме на себе функцію оплати та контролю якості медичних послуг) та запроваджено контрактні закупівлі медичних послуг за державні кошти.

Протягом періоду, що минув з часу проголошення Україною незалежності, в державі створено досить розгалужене законодавство щодо регулювання відносин у сфері охорони здоров’я.

За висновками експертів, що працюють в галузі оцінки відповідності українського законодавства нормам міжнародного права в цілому та права Європейського Союзу зокрема, українське законодавство в сфері охорони здоров’я в основному відповідає міжнародним стандартам у сфері особистих прав і свобод людини.

Головним чином відповідають вимогам права Європейського Союзу задекларовані українським законодавством норми, пов’язані з такими аспектами охорони громадського здоро- в’я як забезпечення безпеки харчових продуктів, захист населення від інфекційних хвороб, а також дотичними до цього проблемами охорони навколишнього середовища, захисту прав споживачів тощо.

Основними принципами системи охорони здоров’я національне законодавство проголошує солідарність, рівність та загальну доступність медичного обслуговування. З формальної точки зору прийняті Верховною Радою України закони або декларують, або в багатьох випадках навіть створюють безпосередні правові можливості для запровадження різних операційних політик і стратегій, спрямованих на підвищення якості та ефективності системи охорони здоров’я. Зокрема, ще у 1992 році Основами законодавства України про охорону здоро- в’я було задекларовано цілу низку таких важливих принципів як:

пріоритетність профілактики та розвитку первинної медико-санітарної допомоги;

принцип багатоукладності економіки охорони здоров’я;

можливість багатоканального фінансування (кошти бюджету, медичного страхування, власні кошти громадян, благодійні внески та інші кошти, не заборонені законом);

86

2. Система охорони здоров’я в Україні

необхідність затвердження базового пакету медичних послуг, надання яких гарантується безоплатно;

принцип децентралізації та необхідності розвитку самоврядування медичних закладів і працівників;

можливість здійснення приватної медичної діяльності;

можливість медичних закладів (зокрема публічних) працювати з використанням різних організаційних форм здійснення господарської діяльності, в тому числі у формі підприємства;

необхідність створення та функціонування системи медичного страхування, що має фінансуватися за рахунок державного бюджету, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян тощо.

Однак, незважаючи на певні перелічені вище позитиви нормативно-правової бази, в процесі її створення та розвитку зроблено цілий ряд колізійних кроків, наслідком яких є гальмування реформи системи охорони здоров’я в цілому та, перш за все, реформи фінансування і управління в цій сфері зокрема.

Найяскравішим прикладом таких колізій є підхід до законодавчого забезпечення такої важливої стратегії контролю за витратами у секторі медичного обслуговування як визначення базового пакету медичних послуг, що мають надаватися громадянам безоплатно за рахунок публічних джерел фінансування. Спочатку необхідність використання такої стратегії задекларовано Основами законодавства України про охорону здоров’я (1992), а потім таку можливість фактично скасовано за допомогою статті 49 Конституції, прийнятої в 1996 р. В результаті цього положення статті 49 Конституції України щодо безоплатності необмеженої за обсягом медичної допомоги усім без винятку громадянам стало чи не основним гальмом на шляху подальших реформ у системі охорони здоров’я. Фактично це положення робить неможливим використання такої важливої стратегії контролю за витратами як визначення базового пакету безоплатних медичних послуг та нормування за допомогою нього обсягу державних гарантій у сфері медичного обслуговування з урахуванням як економічних можливостей держави, так і з урахуванням ефективності та значущості тих чи інших медичних послуг для розв’язання пріоритетних медичних потреб суспільства. Саме ця вимога Конституції є бар’єром для запровадження у практику й такої важливої стратегії контролю за витратами у сфері медичного обслуговування як співучасть населення в оплаті вартості медичних послуг (в тому числі шляхом участі у формуванні внеску на соціальне медичне страхування у разі запровадження останнього). Особливого значення це набуло після прийняття Конституційним Судом у липні 2002 р. рішення у справі про безоплатну медичну допомогу.

Інша норма зазначеної вище статті Конституції унеможливила скорочення мережі державних і комунальних медичних закладів, що також є значним гальмом у справі забезпечення ефективного використання ресурсів.

Прикладом колізійного підходу до формування нормативно-правової бази охорони здоров’я в Україні є також затвердження Кабінетом Міністрів України абсолютно неадекватних рекомендаціям Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я щодо запровадження раціональної фармацевтичної політики Національного переліку основних (життєво необхідних) лікарських засобів та виробів медичного призначення та Переліку лікарських засобів вітчизняного та іноземного виробництва, які можуть закуповувати заклади і установи охорони здоров’я, що повністю або частково фінансуються з бюджету. Фактично це зводить нанівець можливості щодо практичного використання раціональної фармацевтичної політики як одного з важливих інструментів забезпечення ефективного розподілу ресурсів сектора охорони здоров’я.

Водночас, реалізація деяких з перелічених вище принципів досі фактично так і не розпочата через відсутність адекватного правового регулювання на рівні парламенту.

Наприклад, це стосується забезпечення самоврядування представників медичної професії. Через недостатність наявного правового забезпечення гальмується й запровадження у практику сучасних методів оплати різних категорій постачальників медичних послуг і медичних служб, що, за досвідом інших країн світу, могли б бути використані в якості потужних

інструментів підвищення ефективності розподілу ресурсів сектора охорони здоров’я.

87

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

Так само, через недостатньо адекватне правове забезпечення лише паперовою декларацією залишається пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної допомоги, а також орієнтація на пріоритетне використання стаціонарозамінюючих технологій і раціональне використання стаціонарної допомоги. Зокрема, це стосується відсутності в Основах законодавства України про охорону здоров’я положень про організацію роботи лікарів загальної практики за принципом «воротаря» (використання системи обов’язкових направлень пацієнтів з боку лікаря загальної практики для отримання медичної допомоги більш високого рівня), про загальні підстави надання пацієнту стаціонарної допомоги, відмови у госпіталізації та виписки із стаціонару тощо.

Але практична реалізація багатьох інших із зазначених вище принципів залишає бажати кращого насамперед внаслідок недоліків правозастосовної практики. Крім того, нерідко проголошені в прийнятих парламентом законах принципи через відсутність адекватного додаткового регулювання в підзаконних актах органів виконавчої влади залишаються лише деклараціями через відсутність відповідних виконавчих процедур. При цьому багато з цих процедур могли б бути застосовані центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування в повсякденній діяльності з метою підвищення якості та ефективності системи медичного обслуговування, поліпшення управління та фінансування у системі охорони здоров’я як на макро-, так і на мікрорівні.

Яскравим прикладом цього є відсутність вже протягом багатьох років будь-яких кроків щодо забезпечення зміни господарсько-правового статусу державних і комунальних медичних закладів та реорганізації їх з бюджетних установ у державні (комунальні) підприємства, тобто у суб’єкти господарської діяльності, що мають суттєво вищий ніж бюджетні установи рівень господарської, управлінської та фінансової автономії. Ще одним прикладом є зволікання (незважаючи на наявність вже протягом п’яти років відповідних правових можливостей) з використанням такої важливої стратегії як запровадження контрактних закупівель медичних послуг за державні кошти.

На розв’язання саме цих проблем мають бути спрямовані першочергові увага та дії органів законодавчої та виконавчої влади.

Загальні висновки до розділу 2

Можливості впливу системи охорони здоров’я на громадське здоров’я використовуються неповною мірою.

Система охорони здоров’я в Україні більшою мірою орієнтована на вирішення власних проблем, а не проблем охорони здоров’я населення.

Обсяг фінансування системи охорони здоров’я з громадських джерел недостатній.

Структура медичних послуг деформована.

Наявні ресурси використовуються неефективно.

Порушуються принципи справедливості і солідарності.

88

3. Цілі перетворень в охороні здоров’я

Частина ІІ

ДІЇ В ІНТЕРЕСАХ ЗДОРОВ’Я НАРОДУ УКРАЇНИ

Стратегічні заходи щодо кардинального покращення системи охорони здоров’я

«Система охорони здоров’я — сукупність організацій, інститутів і ресурсів, призначених для дій в інтересах здоров’я. Дії в інтересах здоров’я — будь-який вид допомоги: індивідуальна допомога або послуги в сфері громадської охорони здоров’я, або послуги, що надаються на основі міжсекторальних ініціатив, головним завданням яких є поліпшення здоров’я.» [1] Реформа охорони здоров’я в Україні — процес, що включає послідовні інституціональні і глибокі структурні зміни, які здійснюються урядом для досягнення чітко визначених полі-

тичних цілей.

Розділ 3 Цілі перетворень в охороні здоров’я

Мета реформи — розбудова еволюційним шляхом системи охорони здоров’я, яка дозволить на рівноправній основі поліпшити здоров’я, своєчасно реагувати на правомірні потреби населення та забезпечити справедливий розподіл фінансових коштів.

Головною ідеєю реформи має бути створення такої моделі системи медичного обслуговування, яка б забезпечувала рівний та справедливий доступ усіх членів суспільства до необхідних медичних послуг,високу якість, економічність, ефективність та результативність цих послуг при збереженні соціально прийнятного обсягу державних гарантій, і яка б в підсумку сприяла поліпшенню стану громадського здоров’я, рівня задоволеності членів суспільства станом і якістю системи медичного обслуговування та усуненню структурних диспропорцій в процесі розвитку галузі. При цьому всі заходи, що вживатимуться в процесі реформи, мають спиратися на наявний світовий досвід і водночас враховувати стан розвитку та можливості національної економіки, позитивні риси й досягнення чинної нині моделі організації медичного обслуговування, історико-культурні та політичні традиції українського суспільства.

Ключові елементи реформи

Чітке визначення пріоритетів реформи.

Функціональні та структурні перетворення.

Чітке визначення цілей політики в сфері охорони здоров’я з наступними інституціональними змінами.

Цілеспрямований характер змін.

Послідовність і перманентність змін.

Політичний процес зверху і донизу під керівництвом національних і місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування).

89

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

Розділ 4

Основні принципи, яким має відповідати майбутня система охорони здоров’я

Враховуючи те, що основою стратегічного зовнішньополітичного курсу України є європейська інтеграція, реформа та подальший розвиток національної системи охорони здоров’я передусім мають базуватися на відповідних загальновизнаних європейських принципах та стратегіях і враховувати особливості сучасного етапу розвитку національної системи охорони здоров’я.

Принципи організації системи охорони здоров’я в Україні

Справедливість.

Солідарність.

Орієнтованість на поліпшення громадського здоров’я.

Орієнтованість на задоволення справедливих потреб населення.

Орієнтованість на поліпшення якості медичної допомоги.

Результативність.

Ефективність.

Участь громадськості у формуванні політики охорони здоров’я.

Розділ 5 Сценарії перетворень в системі охорони здоров’я

Розглянуто два сценарії можливих перетворень в системі охорони здоров’я України:

1.Перехід до моделі охорони здоров’я, що базується на моделі фінансування з бюджетних джерел (за рахунок загальних податків) з контрактними відносинами між замовником і постачальником медичних послуг;

2.Перехід до моделі охорони здоров’я (централізована модель), що базується на соціальному

медичному страхуванні (СМС).

90