5 курс / Инфекционные болезни / Доп. материалы / ВИЧ_инфекция_у_женщин_Пособие_для_врачей_и_интернов_Охапкин

відповідність до вимог ВООЗ та стандартів ЄС порядку реєстрації дитячої смертності, з 2005 року неминуче очікується підвищення показників зареєстрованої смертності немовлят.

Високою порівняно з європейськими країнами є материнська смертність, хоча наявна стійка тенденція до її зниження (попередні дані 2004 р. — 13,5 на 100000 народжених живими) (рис. 1.7).

Смертність у працездатному віці. Показники смертності населення працездатного віку в Україні протягом багатьох років залишаються катастрофічно високими. Так, у 2003 р. цей показник складав 619,7 на 100 тис. нас., що у 2–4 рази вище порівняно з європейськими країнами. Основне число померлих обумовлюють так звані «неприродні або зовнішні причини» — нещасні випадки, отруєння і травми, причому одними з найбільш вагомих у цьому класі є суїциди і отруєння алкоголем.

Вживання алкоголю є одним з найважливіших факторів ризику стосовно усіх видів насильства і нещасних випадків. Втрати від вживання алкоголю для суспільства в прямих витратах і наслідках зниження продуктивності праці оцінюються на рівні від 2% до 5% валового національного продукту (ВНП). Смертність внаслідок отруєнь алкоголем серед працездатного населення складала у 2003 р. 27,0 на 100 тис. нас. (для порівняння — внаслідок усіх хвороб органів дихання — 28,2).

Особливістю смертності у працездатному віці є так звана «надсмертність» чоловіків: у 2003 р. показник смертності від усіх причин у працездатному віці чоловіків у 3,6 разу перевищував смертність жінок — (962,9 та 264,2 на 100 тис. нас. відповідної статі), що є надзвичайно загрозливим як для сфери промислового виробництва, так і для відтворення нації (табл. 1.2.). Незворотні втрати життя чоловіків у репродуктивному віці, який практично співпадає з працездатним, деформують статеві співвідношення у суспільстві, обумовлюють значну кількість одиноких жінок, неповних сімей та дітей-сиріт.

За прогнозними розрахунками, смертність працездатного населення за умови всіх незмінних чинників буде збільшуватися як за рахунок змін у статево-віковій структурі, так і в зв’язку з поширенням факторів ризику і погіршенням умов життєдіяльності [12].

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

мультирезистентного туберкульозу, що не піддається стандартному лікуванню, і туберкульозу, пов’язаного зі СНІДом [13].

Україна знаходиться в епіцентрі епідемії ВІЛ у Східній Європі — показник кількості зареєстрованих нових випадків ВІЛ-інфіку- вання майже вдвічі перевищує відповідний показник для Західної Європи, і майже в 14 разів — для Центральної Європи [аналітичні матеріали МОЗ]. Викликає стурбованість не стільки кількість ВІЛ-інфікованих, скільки швидкість, з якою поширюється інфекція, причому вже з 1995 року епідемія вийшла із середовища ін’єкційних наркоманів і розповсюджується серед так званих «благополучних» груп населення.

За 2004 рік зареєстрований 12 491 ВІЛінфікований громадянин України, зокрема 2 293 дитини, всього станом на 01.01.2005 р. (за оперативними даними) в Україні виявлено 134 320 ВІЛ-позитивних осіб.

Найбільш уражені області розташовані на сході та півдні України (Донецька, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська, АР Крим). Саме ці регіони лідирують і за кількістю споживачів наркотиків, і за рівнем захворюваності на гепатит В (інфекції, яка має спільні з ВІЛ шляхи передачі).

Серйозну проблему становить також цукровий діабет, на який хворіє близько 1 млн. громадян.

Зберігається високий рівень загальної інвалідності. Кількість інвалідів сягає майже 2,5 млн. осіб (населення великої області!).

Забезпечення рівності та справедливості в охороні здоров’я

На межі століть проблема подолання бідності розглядається світовим співтовариством як ключова у соціально-економічній по-

літиці будь-якої держави, де зазначене яви-

ще має істотне поширення.

Соціальна спрямованість державної політики у сфері охорони здоров’я, захист інтересів соціально незахищених верств населення задекларовані у низці програмних документів: Міжгалузевій комплексній програмі «Здоров’я нації» на 2002–2011 рр., Національних програмах «Діти України»; «Репродуктивне здоров’я 2001–2005», програмі боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002– 2005 рр. тощо. Комплексною програмою забезпечення реалізації «Стратегії подолання бідності» (постанова КМУ від 21.12.2001 №1712) передбачено соціальну підтримку

непрацездатних громадян та осіб з обмеженими фізичними можливостями, підготовку до впровадження системи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування та запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та соціальних послуг (у межах компетенції охорони здоров’я). Передбачено безоплатний відпуск лікарських засобів для певних категорій населення згідно із Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», тощо. Функціонує спеціалізована мережа «ветеранських» аптек з обслуговування ветеранів війни, ветеранів праці та інших громадян похилого віку.

Проте реальні масштаби соціального розшарування дуже значні. За даними спеціальних досліджень, до категорії бідних в Україні належить понад 27% населення, до злиденних — 12–14%, посилилась поляризація населення [3, 13].

Зниження рівня життя опосередковано позначається на стані здоров’я населення — через погіршення раціону харчування, медичного обслуговування, недоступність для широких верств населення значної частини ліків, відмову від занять спортом, хронічні психологічні та емоційні перевантаження, роботу в несприятливих умовах тощо.

Так,енергетична цінність раціону харчування майже п’ятої частини населення країни є нижчою за 2100 ккал, що, за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я, є порогом бідності [3]. За даними Держкомстату (2003 р.), раціони харчування є незбалансованими. Порівняно з 2000 р. на 10–15% скоротилося споживання м’яса, овочів, фруктів, яєць, при цьому фактичне споживання цих біологічно цінних продуктів залишається нижче фізіологічних норм.

Недосконалість структури харчування (насамперед низький рівень споживання продуктів тваринного походження та вітамінів, споживання неякісних харчових продуктів (з вмістом пестицидів, гормонів, антибіотиків), генетично модифікованих продуктів обумовлює порушення здоров’я та розвитку, зокрема зростання частоти народження дітей з природженими вадами.

Важливою ознакою впливу бідності на стан здоров’я населення України є збільшення чисельності хворих на туберкульоз (див. далі),

Організаційна структура системи охорони здоров’я

Забезпечення охорони здоров’я населення є однією з найважливіших функцій держави, проголошених прийнятою у 1996 році Конституцією України.

Тому система охорони здоров’я повністю контролюється державою. Управління та координація діяльності цієї системи забезпечуються Міністерством охорони здоров’я України через Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, яке є складовою частиною Уряду автономії, 24 управління охорони здоров’я обласних, а також управління охорони здоров’я Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій4, які, будучи структурними підрозділами вказаних місцевих адміністрацій, за функціональним принципом водночас підпорядковуються й Міністерству охорони здоров’я України.

Як видно з рис. 2.1, головними діючими особами системи охорони здоров’я є:

на національному рівні — Міністерство охорони здоров’я України, яке є головним (провідним) органом у системі органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики охорони здоров’я, та заклади охорони здоров’я державної власності, що належать до сфери його управління;

на регіональному рівні — Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управління охорони здоров’я обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, що відповідають за забезпечення реалізації державної політики охорони здоров’я на відповідних територіях, і передані їм в управління рішеннями

вищих органів державної влади та районними чи обласними радами (тобто, рішеннями органів самоврядування) заклади охорони здоров’я відповідно державної власності та заклади охорони здоров’я, що перебувають у спільній власності територіальних громад (республіканські Автономної Республіки Крим та обласні лікарні, діагностичні центри тощо);

на субрегіональному (районному) та місцевому (комунальному) рівнях — районні державні адміністрації, районні, міські, районні у містах, селищні та сільські органи місцевого самоврядування (ради) та належні їм на праві комунальної власності заклади охорони здоров’я сільських районів, міст, районів у містах, селищ та сіл, у функції яких входить безпосереднє надання медикосанітарної допомоги населенню.

Важливе місце посідають також:

Міністерство фінансів, яке є відповідальним перед Кабінетом Міністрів за підготовку проекту Державного бюджету, який в подальшому подається на затвердження Парламенту. Воно також визначає вимоги щодо порядку складання та виконання кошторисів бюджетних установ, до категорії яких належать й державні та комунальні заклади охорони здоров’я;

Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки України, Міністерство транспорту, які мають свої власні медичні служби, що забезпечують медичними і профілактичними послугами відповідні категорії службовців та членів їх сімей, а також Державний департамент з питань виконання покарань, який є відповідальним за організацію медичних та профілактичних послуг всередині пенітенціарної системи;

Верховна Рада АР Крим, обласні ради, міські ради

Києва та Севастополя

затвердження

бюджетів

місцевих

МОЗ АР Крим, управління охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій

Медичні заклади АР Крим, обласні та муніципальні

медичні заклади

бюджетні призначення, трансферти, накази

та інструкції

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

Міністерство праці та соціальної політики, яке є відповідальним за забезпечення медичного обслуговування громадян, що перебувають у підпорядкованих йому будинкахінтернатах (пансіонатах) для осіб похилого віку та інвалідів, а також забезпечує державний нагляд за діяльністю фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування (зокрема, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань);

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, за рахунок коштів якого, зокрема, забезпечується фінансування допомоги по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомоги по вагітності та пологах, оплата путівок на санаторно-курортне лікування застрахованим особам та членам їх сімей тощо;

Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, за рахунок коштів якого має здійснюватися оплата вартості медичних послуг, що надаються у разі настання відповідного страхового випадку особам, застрахованим за цим видом соціального страхування;

Фонд соціального захисту інвалідів, за рахунок коштів якого має здійснюватися забезпечення інвалідів медикаментами, про- тезно-ортопедичними виробами, допоміжними технічними та іншими засобами та надання цій категорії населення послуг з медичної реабілітації;

Товариство Червоного Хреста України, місцеві організації якого мають власну патронажну службу, що налічує близько 3,2 тис. медичних сестер, які щороку надають меди- ко-соціальну допомогу майже 250 тис. самотніх осіб похилого віку та інвалідів. Крім того, медична допомога надається у більш як 450 медико-соціальних центрах та кімнатах Червоного Хреста. Діяльність організацій Товариства Червоного Хреста забезпечується за рахунок державної фінансової підтримки та добровільних пожертв фізичних і юридичних, в тому числі іноземних, осіб.

Реально абсолютно переважна більшість медичних і профілактичних послуг населенню забезпечується закладами охорони здоров’я, що перебувають у державній власності або у власності місцевих громад (комунальній власності) (див. підрозділ 2.4 «Організація медичного обслуговування» ).

Фінансування системи охорони здоров’я в Україні продовжує залишатися жорстко орієнтованим на використання коштів Державного та місцевих бюджетів.

Роль страхових організацій, що забезпечують добровільне медичне страхування є вкрай незначною, що можна пояснити занадто високою для абсолютної більшості населення вартістю послуг комерційних страхових компаній, що працюють на ринку добровільного медичного страхування (детальніше див. підрозділ Добровільне медичне страхування підрозділу 2.3 «Фінансування охорони здоров’я»).

Незважаючи на те, що законом передбачено можливість участі громадськості у вирішенні питань охорони здоров’я, а також на те, що останнім часом відбувається процес створення чисельних професійних медичних асоціацій та громадських організацій різних категорій пацієнтів, поки що вони не відіграють помітної ролі у формуванні відносин у зазначеній сфері. Самоврядування медичної професії (роль якого у виробленні державної політики охорони здоров’я та в управлінні системою охорони здоров’я, забезпеченні її прозорості та якості в країнах з розвинутим громадянським суспільством є надзвичайно великою) в Україні відсутнє.

Викладене дає підстави стверджувати, що суттєвих змін у структурі системи охорони здоров’я України у порівнянні з минулими роками фактично не відбулося.

Подальші перспективи запровадження в Україні обов’язкового медичного страхування, і, таким чином, потенційної ролі такого можливого і надзвичайно важливого гравця як національний фонд соціального медичного страхування поки що залишаються незрозумілими — протягом останніх років було зроблено кілька спроб прийняття відповідного закону, проте всі вони зазнали невдачі в парламенті. Про основні причини цього більш детально йтиметься у підрозділі

6.3 «Можливості змін в фінансуванні охорони здоров’я і закладів охорони здоров’я».

Разом з тим, в результаті прийняття у лютому 2000 року Закону «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», формально вже створено правові умови для закупівлі медичних послуг за громадські кошти на договірній основі у постачальників медичних послуг різної (у тому числі приватної) форми власності. Однак, реально положення цього закону щодо можливостей