Життя східних слов’ян
Починаючи з перших століть нашої ери і до виникнення Київської Русі матеріальна культура східних слов'ян пройшла кілька етапів розвитку. Слов'янські племена найчастіше селилися групами на берегах річок та озер. Люди жили в землянках і напівземлянках з плетеними або дерев'яними стінами. Керамічний посуд був переважно ліпним з візерунками. Обряд поховання - спалення трупів. Археологи при розкопках знаходять багато різноманітних знарядь праці і прикрас.
Основними заняттями східних слов'ян були землеробство і скотарство. Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес та інші культури. У слов'ян існували різні види ремесел: ливарне, обробка заліза, різьблення на кістці, виготовлення посуду та ін.
Соціальні структури розвивалися в напрямку від первісної общини в перших століттях до н. є. до сусідської общини. Кількісне збільшення міст як економічних і політичних центрів, якісний прогрес різних ремесел і торгівлі, воєнні походи, в яких брали участь воїни всіх слов'янських земель, - усе це сприяло утворенню східнослов'янської держави - Київської Русі.
2.
Однак вивчення їхньої історії значно ускладнюється відсутністю повноцінних писемних джерел про слов'ян майже до VI ст. н. е. Кращого залишає бажати і стан наявних відомостей.
Перші фрагментарні свідчення про пращурів слов'ян наводять грецькі античні автори. Так, серед давніх греків дуже поширеним був т. зв. "сонячний камінь" (бурштин), який добували в далекій "північній країні на річці Ерідан". Саме давньогрецькі автори першими розповіли про племена "енетів" (венетів), від яких він надходив. Проте вони не повідомляли, де саме жило назване плем'я. Лише в першій чверті IV ст. до н. е. мореплавець і вчений Пітей з міста Массалія (сучасний Марсель) обігнув на кораблі Західну Європу і врешті-решт досяг "країни бурштину".
В його повідомленнях, які дійшли до нас у вигляді уривків із творів Діодора, Плінія Старшого та Страбона містилася інформація, що Ерідан поділяє територію країни на Кельтику і Скіфію. В останній живуть "гвінони" (венони, венети) або "гуттони". На відстані одного дня плавання на кораблі від указаного місця лежить острів Абалус (Абалцій, Балтій, Басілей), де місцеві жителі збирають бурштин, що його навесні викидають морські хвилі. Саме свідчення Пітея про "північне" походження бурштину дали підставу Плінію Старшому (І ст. н. е.) спростувати поширену думку про його видобуток на островах Адріатичного моря.
Окремі еклектичні згадки про давніх слов'ян можна знайти і в інших давньогрецьких авторів. Так, історик та географ Геродот (Уст. до н. е.) також розповідає, що бурштин привозять з району річки Ерідан, від племен, які здавна відомі видобутком і торгівлею "сонячним каменем".
Починаючи з другої половини І ст. н. е. збільшується потік достовірнішої інформації про давніх слов'ян: вона надходить від античних авторів Плінія Старшого (23-79 рр. н. е.), Публія Корнелія Тацита (бл. 55-117 рр. н. е.), Птоломея Клавдія (II ст. н. е.).
Римський географ Пліній Старший у "Природничій історії" (77 р. н. е.) наводить опис "Скіфії", яка омивалася Північним океаном, утворюючи "Скіфське узбережжя". Повідомляючи про Сарматію, він зазначає, що "землі до річки Вістули зайняті сарматами, венедами, скіррами та гіррами". Якщо двоє останніх племен належали до східно-балтійських, то сарматами в ті часи називали всіх, хто населяв Східну Європу. Тацит і Птоломей, у свою чергу, розповідаючи про Сарматію, вказували на землі, розташовані на схід від Вісли й Одеру, на півдні - до Угорської низини й північного узбережжя. Саме там жили племена венедів.
Римський історик Корнелій Тацит у праці "Германія" повідомляє про тісні стосунки, що склалися між сарматами і венедами, й про рух слов'янських племен у напрямі нижньої течії Дунаю, зазначаючи: "Внаслідок змішаних шлюбів їхня зовнішність трохи псується схожістю з сарматами". Тацит звертає увагу на істотні відмінності венедів від сусідів - германців та сарматів - як у зовнішньому вигляді, так і в поведінці й характері занять.
За допомогою спеціальної хімічної експертизи встановлено, що бурштин, який знаходили в мікенських похованнях ХІV-ХІІ ст. до н. е., а також у єгипетських саркофагах епохи П'ятої династії (III тис. до н. е.), має північне походження.
Давньогрецький вчений Птоломей у праці "Географія" пише: "Сарматію обмежують великі племена: венеди - по всій Венедській затоці, на північ від Дакії - ліквіни та бастерни, з усіх боків Меотиди (Азовське море) - язиги та роксолани, а поряд з ними - гамаксобії та алано-скіфи". Далі Птоломей зазначає, що нижче венедів за течією Вісли живуть "гуттони, потім фіни, потім сулони". В іншому місці він розповідає про "Венедські (Карпатські) гори".
За лінією Карпати - Нижнє Потисся, через лісостеп дніпровського Лівобережжя (аж до Сіверського Донця) проходила смуга зіткнення венедів і сарматів. Імовірно, що саме вона була південною межею розселення венедських племен, про які повідомляє Птоломей. Згідно з його "Географією", "Сарматію населяють великі венедські племена, вздовж усієї Венедської затоки".
Таким чином простір між степами Північного Причорномор'я (місце осідку сарматів) і Балтійським морем ("Венедська затока") займали предки слов'ян - племена венедів. Процес розселення венедів у Подунав'ї досить виразно простежується за писемними джерелами, його підтверджують гідронімічні й топонімічні дані. Це засвідчують також "Пейтингерові таблиці" - римська карта (III-IV ст.), виявлена на початку XVI ст. в Аугсбурзі. Складання оригіналу карти пов'язують з ім'ям римського географа Касторія (середина IV ст. н. е.). На ній досить чітко зображені землі Подунав'я та Карпати, трохи північніше яких автор помістив Балтійське море. Венеди на карті позначені двічі: на узбережжі Балтики та між Дністром і Дунаєм. У першому випадку поруч з венедами розташовано різні сарматські племена, а самих венедів Касторій називає "венедо-сарматами". Жили ці венеди ймовірно на Середній Тисі.
Про присутність у Подунав'ї слов'ян у середині V ст. н. е. йдеться у звіті імператору Феодосію, поданому дипломатичною місією Максиміана, який відвідав ставку Аттіли (містилася у районі сучасного угорського міста Естергом).
Після II ст. н. е. історичні джерела протягом чотирьох століть майже не згадують про слов'янські племена. Тільки в VI ст. н. е. висвітлення даної тематики продовжили Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандер та ін.
Саме візантійські автори започаткували вживання етноніма "слов'яни". Особливої уваги заслуговують праці готського (за походженням) історика Йордана - "Про походження та діяння гетів", або "Гетика" (551) та "Історія війн" (550-554) візантійця Прокопія Кесарійського.
Так, Йордан не тільки вказав на місце розселення венедських племен, а й одним з перших назвав їх "слов'янами": "Коло лівого схилу (Альпійських гір), які повернуті на північ, починаючи від витоків річки Вістула, на безмежних просторах розташувався численний народ венетів. Незважаючи на те, що тепер їхня назва змінюється відповідно до різних родів і місцевостей, усе ж переважно вони називаються слов'янами й антами". В іншому місці, розповідаючи про готського короля Ерманаріха, Йордан зазначає, що венеди "... походять від одного кореня й тепер відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавинів". Він був переконаний, що три згадані племені є одним народом. У свою чергу, Прокопій Кесарійський повідомляв про "численні народи антів" і вказував на територію їхнього розселення - "подалі краю на північ Меотидської затоки" (Азовського моря).
Таким чином, за повідомленнями цих авторів, до середини VI ст. н. е. венеди поділились на дві групи: склавинів (склавів) та "численних" антів. Склавини, згідно з цими джерелами, жили на території на північ від Паннонії (до Балтійського узбережжя) й на захід від Вісли до Ельби та її притоки Сали. Саме на заході, мабуть, пролягала лінія їхнього зіткнення з алабськими племенами германців. Територія, населена антами, охоплювала великі простори: від Причорномор'я та Приазов'я на півдні до верхів річок Дністер, Дніпро, Сіверський Донець, Дон на півночі.
У візантійських джерелах, починаючи з VI ст., зростає кількість повідомлень про народи, від дій яких залежала доля імперії. Проте автори подають замало відомостей про слов'янські племена - надто далекими вони були від головних векторів імперської політики. Природно, що подіям на Нижньому Дунаї та Балканах візантійці приділяли більше уваги, оскільки ці райони перебували у сфері їхніх безпосередніх інтересів.
Проте з 20-30-хроків VI ст. слов'яни дедалі частіше згадуються у візантійських джерелах. Це можна пояснити прискоренням процесу інфільтрації слов'янських орд на Балканський півострів. Невдовзі вони змогли захопити певні райони імперії та оселитися там. Здебільшого слов'яни жили черезсмужне з місцевим населенням, до якого, крім греків, фраків, іллірійців належали романці (волохи), предки албанців та ін. З цього часу роль слов'янських племен у військово-політичних.
"Назва "анти" та згадки про них вперше зустрічаються у грецьких написах, виявлених у Керчі й датованих III ст. н. е. Слов'яни продовжували свою експансію на терени імперії, здійснюючи її по двох напрямах - з півночі (Паннонська низина) та з північного сходу (пониззя Дунаю).
З візантійських джерел VI ст. можна дізнатися, що "племена склавів та антів однакові за способом життя; вони вільні та жодним чином не схильні ставати рабами, підкорятися, особливо ж у власних землях. Вони численні та витривалі, легко зносять спеку, холод, дощ, відсутність одягу й нестачу харчів. До прибулих до них іноземців добрі та приязні, але супроводжують їх завжди...".
Уже в середині VII ст. н. е. в хроніці Фредегара вперше вживається назва "слов'яни, які іменуються венедами". І. Бобинський в описі життя Св. Колубіана (VII ст.) повідомляє: "З'явилася у нього думка відправитися до венетів, які ще іменуються слов'янами..." Ще конкретніше висловлюється англосаксонський автор Алкуїн (сучасник та хроніст Карла Великого, друга половина VIII - початок IX ст.): "Слов'ян називаємо венедами". Венеди та річка Вісла згадуються у пісні невідомого англійського мандрівника (VIII-IX ст.).
3.
Слов'янський народний календар і народні звичаї дають для цього багатий матеріал. Увесь круговорот сучасних слов'янських свят є відголоссям і пережитком старих язичницьких уявлень, пов'язаних з чергуванням творчих сил природи.
Давні слов'яни сповідували поганство, що охоплювало всю сферу духовної культури й значну частину виробничої, мисливської та збиральницької діяльності. Тогочасна людина була переконана в постійній присутності надприродних сил в усіх життєвих процесах. Поганство слов'ян мало чим відрізнялося від вірувань інших тогочасних етносів. Воно містило в собі не тільки притаманні ранній стадії розвитку релігії аніматичні уявлення (переконаність, що всі речі в природі є живими), а й анімічні (про душу).
Згодом ці уявлення поєдналися з переконаннями про трансцендентність душі (здатність переходити до іншої плоті) та про спроможність над-продуктивних сил до метаморфоз - перетворення на собаку, кішку, цапа, копицю сіна, немовля тощо. Ці надприродні сили, на думку слов'янина-язичника, населяли всесвіт; саме з ними доводилося мати справу, вони таїли в собі небезпеку. Однак їх можна було задобрити або залякати за допомогою певних ритуалів.
До VI ст. у слов'ян сформувався пантеон богів і низка місцевих пантеонів. Навіть більше, вони вже наблизилися до монотеїзму, до віри у верховного (не християнського) Бога. Так, Про-копій Кесарійський свідчить, що слов'яни поклонялися єдиному Богу-громовержцю й приносили йому в жертву рогату худобу. Водночас елементи єдинобожжя не витіснили багатобожності разом з вірою в духів природи й домашнього вогнища, демонів хвороб і лиха.
Окремі слов'янські уявлення про всесвіт виходили ще з індоєвропейського періоду. Наприклад, землю уявляли пласкою чи такою, що плаває у воді або спирається на чотирьох биків. Небо вважали за натягнену над землею шкуру бика, на якій проявляються зірки, сонце й місяць. Назви зірок відбивали землеробські вподобання. Утіленням грізної небесної сили, що викликала жах і поклоніння, у слов'ян виступали природні явища, що супроводжувалися громом і блискавкою. Так, у сербів ще досить довго зберігалося уявлення про хмари як про небесні стада великої рогатої худоби (зокрема молочних корів); про дощ як "небесне молоко", що запліднює й годує землю. Крім культу вогню та соломи, хліба, у давніх слов'ян існував культ води.
Слов'янські народні обряди, пов'язані з народженням, весіллям, похованням ще досить тривалий нас відбивали поганські уявлення про долю людини, про перспективу потойбічного існування, про стосунки між людиною і природою. Обряди нагадували про давні слов'янські свята. Так, прихід весни вітали веснянками та іграми, в яких славили поворот сонця до літа й пробудження природи. Русалчин тиждень присвячувався русалкам, які нібито виходили в цю пору з води на берег. Відзначали також Великдень, присвячений пам'яті померлих предків. У купальську ніч молодь сплітала вінки, розкладала багаття, стрибала через них і танцювала. Вважалося, що в цю ніч, коли цвіте папороть, можна знаходити скарби, розуміти мову звірів і вільно спілкуватися на любовних ігрищах. Напередодні настання осені святкували день Коструба. Люди прощалися з літом, ховаючи ляльки, що символізували вмирання природи.
Пантеон давньослов'янських богів становив вищий рівень релігійно-міфологічної системи поганства. Його характеризував досить узагальнений тип функцій (магічно-правнича, військова, господарсько-природна) головних богів. У цілому, структура компетентних діянь, яких чекали від божеств, достатньою мірою сприяла реалізації релігійно-міфологічних уявлень давніх слов'ян.
Язичництво заохочувало людину до спілкування у сфері сакрального. Богів при цьому наділяли нездоланною силою, безмежною владою, неперевершеними можливостями й розглядали як найвищу сакральну цінність. Від їхнього ставлення залежав добробут людини, яка у відповідних ситуаціях мала звертатися до богів по допомогу.
Відомості про поганських богів досить суперечливі і малоймовірні: здебільшого це певні середньовічні тексти, усна народна творчість (казки, пісні, прислів'я) та археологічні знахідки.
Пантеон богів у поганстві був досить численний. Одне з перших місць у ньому посідав Перун - "творець грому та блискавки, єдиний володар усього", якого слов'янські племена сприймали здебільшого не просто як "першого", а як "Бога" взагалі. Бога неба та світла називали Сварог. Вважалося, що Сварог - це батько сонця та вогню, і вже від нього походять усі інші боги - Сварожичі. Богом сонця та вогню вважався також Дажбог (Хоре). Чим вони відрізнялися один від одного сьогодні встановити важко. Стрибога одні племена шанували як бога вітру, в інших він відповідав за розподіл багатств.
Одним із найшановніших у давніх слов'ян був бог Велес (Волос) - "скотній бог". У багатьох племен Велес - бог багатства й добробуту, торгівлі, заступник купців. Він не тільки охороняв череди худоби на землі, а й випасав небесні стада (хмари). Ідола Перуна завжди ставили на горі, а Волоса - в низовині,
Серед поганських богів одним з найповажніших був Святовит (Свентовит) - бог неба та світла, якого також ототожнювали з сонцем. Святовит виконував дві функції: військову та магічно-правничу. Головні атрибути ідола Святовита - меч, спис, прапор тощо. У західних слов'ян він мав чотири голови на чотирьох шиях, які дивилися вперед, назад, ліворуч і праворуч. До святилищ Святовита приносили різноманітні дари.
Деякі слов'янські племена вважали, що всі нещастя походять від Чорнобога. Серед жінок був надзвичайно поширеним культ Мокоші, з яким пов'язувалися численні заборони, що стосувалися виховання дітей, взаємин між подружжям, прання та ін.
До богів, яких шанували практично всі слов'янські племена, належали Перун і Велес. Відомості про них є у всіх частинах слов'янського світу. За міфологією, вони доповнювали один одного. Інші популярні боги - Ярило, Лад, Диво, Дідо, Доля, Купайло, Лель, Полель, Переплут, Похвиста, Тур, Троян, Рад та ін.
У південних слов'ян верховне почесне божество ймовірно мало ім’я Бог. Про це свідчить той факт, що сонце - сина Бога - тут називали Божичем. У сербів, хорватів, словенців день Різдва Христового (25 грудня), астрономічне збігається з початком збільшення сонячного дня і називається Божич, у болгар - Божик.
У пам'ятках болгарської писемності трапляється ім'я верховного небожителя - Дій, котрий, як і римський Юпітер, був богом дня та світла. Дій згадується поряд з іншими слов'янськими богами - Перуном, Хорсом, Трояном.
У лужицьких сербів верховне божество носило ім'я Прабог, а другорядних вони називали Прибогами. У інших племен цього регіону бог сонця мав ім'я Ясонь (Несень) - ясний, білий бог, Білобог.
Поморські слов'яни Балтики головним богом вважали Триглава. Його зображували триголовим вершником на коні. Такий ідол із золота й срібла стояв на пагорбах поблизу Щецина. Культ Триглава поширювався аж до Волині.
Серед інших язичницьких богів прибалтійських слов'ян виділявся Яровит - бог війни та родючості. Його головний атрибут - золотий шолом - під час воєнних дій виносили перед військом, а прапори розставляли вздовж периметра поселень під час свят. На островах Балтійського узбережжя особливо шанували бога війни Руєвита, якого зображували з сімома мечами на поясі та восьмим у руці.
Окрім богів, давні слов'яни шанували богинь - Ладу, Весну, Морану, Діву, Сиву (Жилу), Припечалу, Подагу, Мокош та ін. Дехто схильний зіставляти Ладу з Венерою як богинею кохання, тепла й любощів. Весна та Морана персоніфікувалися з порами року, а Діва і Дівана ототожнювалися з весною.