Волюнтативна філософія.

Волюнтаризм (лат. voluntas – воля) – філософський напрямок, центрований навколо поняття волі, феномен якої мислиться як вищий принцип буття. Термін уведений Тенісом у 1883, однак об'єктивно волюнтаристичні концепції як альтернатива панлогістському интеллектуализму можуть бути зафіксовані вже в рамках середньовічної схоластики. Відома, зокрема, схоластична суперечка про вихідний принцип творіння: чи Бог створює світ «по розуму своєму» чи «з волі своєї». У рамках цієї дискусії конституюється гостро волюнтаристична позиція Іоанна Дунса Скотта, що оцінює детермінацію креаційного акту з боку яких би то не було основ (у тому числі, і основ розумності) у категоріях обмеження Божественної волі: Бог здійснює світ «з волі своєї», тобто в акті абсолютно вільного, нічим недетерминированного спонтанного волевиявлення, індетермінованого імпульсу, позбавленого яких би то не було основ (від силових до розумних). Подібний волюнтаризм креації позбавляє наявне буття розумної фундованості і, відповідно, статусу унікальної одиничності (як відповідних розумним початкам), породжуючи ідею множинності світів (див. Можливі світи). Стосовно до індивідуально-людської системи відліку волюнтаристичні ідеї фундувались в історико-філософській традиції апеляцією до морального закону: так, наприклад, у Канта вільна воля конституюється практичним розумом на тій єдиній підставі, що поза її презумпцією моральний закон утрачає реальний зміст.

У якості конституйованої філософської течіі волюнтаризм оформляється в 19 ст., породжуючи системно-завершені концепції, у рамках яких феномен волі знаходить статус вихідного принципу буття: світ як сліпа, самодостатня і тотальна «воля до життя», що діє поза раціональними основами і не піддається розумному збагненню («світ як воля і уявлення» у Шопенгауэра), несвідомий духовно-вольовий початок як основа всього сущого, включаючи і людську свідомість, що виступає сліпим знаряддям поза-розумної «світової волі» (Е. Гартман), «воля до влади» як рушійна сила історії (Ніцше).

Характерні для волюнтаризму тенденції антиінтелектуалізму й ірраціоналізму, що детермінують філософські моделі поза-цілевідповідної історичної еволюції, приводять до оформлення загальної песимістичної емоційної тональності В. (Шопенгауер, Э. Гартман). У психологічній сфері волюнтаризм означає інтерпретацію діяльності психіки, виходячи виключно з вольових процесів (Вундт, Теніс, Джемс, Н. Ах). У соціальній сфері термін волюнтаризм вживається – поза рефлексивною експлікацією його змісту – для позначення прагнення соціально активних індивідів і суспільних груп до подолання системно-стійких параметрів і характеристик історичного процесу.

Шопенгауер (Schopenhauer) Артур (1788-1860).

Німецький філософ, основоположник системи, перейнятої волюнтаризмом, песимізмом й ірраціоналізмом. Учився в Геттінгені та Берліні, захистив дисертацію про закон достатньої підстави в Йєнському університеті. У 30-літньому віці Шопенгауер завершив свою основну працю «Світ як воля і уявлення» (1819). Книга не мала успіху, і велику частину тиражу її видавець Ф. Брокгауз відправив у макулатуру. У 1820 Шопенгауер зайняв місце доцента в Берлінському університеті. Але і на ґрунті викладацької діяльності його очікує провал.

Ворогуючи з Гегелем, Шопенгауер призначав свої лекції на ті ж години, що і суперник, однак, у результаті такої конкуренції залишився без студентів. Невдача всіх починань викликала в Шопенгауера різке неприйняття своєї епохи, вороже ставлення до «юрби», не здатної розпізнати справжніх геніїв. Перший успіх відвідав Шопенгауера після його 50-річчя у вигляді премії Королівського норвезького наукового товариства за конкурсну роботу «Про свободу людської волі» (1839).

З 1851 праці Шопенгауера здобувають усе зростаючу популярність. Ріхард Вагнер присвячує йому свій епохальний оперний цикл «Кільце нібелунгів», багато в чому співзвучний філософії Шопенгауера. Досить популярними в Німеччині і за її межами стають «Афоризми життєвої мудрості». Іронічно сприймаючи славослів’я на свою адресу, Шопенгауер до самої смерті займається коментуванням і популяризацією своєї основної праці, сьогоденне визнання якої як філософської класики прийшло значно пізніше. «Світ як воля і уявлення» починається з розгляду тези «світ є моє уявлення». Спираючись на вчення Канта, він доводить, що світ, який дається нам в уявленнях, виступає у формі, що залежить від здатності суб'єкта пізнання. Світ, який він сам по собі, як "річ у собі", не є, однак, щось абсолютно непізнаване. Судячи з його проявів у видимий світ, світ сам по собі є не що інше, як світова воля. Міркуючи про світ як волю, Шопенгауер насамперед обґрунтовує тезу про єдність волі та руху. Вольовий акт суб'єкта і дія його тіла – це не два різних стани, що знаходяться між собою у відношенні причини і наслідку, а та сама дія. Усяка дія тіла є об’єктивований акт волі, а все тіло – це об’єктивована воля.

Але воля виступає, за Шопенгауером, як внутрішня сутність не тільки в явищах психічної природи, у людях і тваринах, але й у явищах неорганічної природи. Сила, що утворює тяжіння, яке тягне камінь до Землі, а Землю – до Сонця, теж може бути пояснена як воля. І не тільки вона, але і сила, що виявляється в магніті, й та, котра утворює кристал, і та, котра рухає і живить рослини, – усі ці сили різні лише в явищах, по своїй же сутності вони виявляються як воля. Якщо раніше поняття волі підводили під поняття сили, Шопенгауер кожну силу прагне пояснити як прояв волі. В основі поняття сили лежить явище, наочне уявлення об'єктивного світу, у якому панують причина і дія. Воля як «річ у собі» зовсім відмінна від кожного свого явища і цілком вільна від усіх його форм. Вона лежить поза сферою закону підстави, нічим не обумовлена і не обмежена, безосновна і безпричинна.

Матерія ж – це цілком причинність. Вага, інерція, непроникність – це споконвічні, непояснювані із самої матерії сили. Нікому ніколи не вдасться відкрити в матерії причину дії магніту. Усі ці сили з'ясовні, лише виходячи зі світової волі. Ця воля єдина, хоча її прояву в часі і просторі незліченні, хоча в матерії вона виявляє себе як множинність окремих воль, що ведуть нескінченну боротьбу один з одним. Усяка сили природи є, за Шопенгауером, лише явище світової волі, що у собі всюдисуща, лежить поза часом і як би незмінно вичікує умов, при яких вона могла б опанувати матерією, витиснувши всі інші сили. Тисячоріччя може дрімати гальванізм у міді і цинку, поки умови, створені людиною, не визволять могутню силу електричного струму. Ми постійно бачимо в природі суперництво, боротьбу, мінливість перемоги. У цьому полягає роздвоєння волі, як тільки вона опановує матерією.

Песимістична, але не скептична й теорія пізнання Шопенгауера. Розум, що постачається зовнішніми почуттями, і розум, що спирається на його самого, за самим своїм характером пристосовані до об'єктного розуміння, до розміщення подій у їхньому розташуванні та послідовності, до відкриття видимих причин явищ. Наука як пізнання причинно-наслідкових зв'язків між явищами обмежена тому в самому об'єкті свого дослідження. Істинна сутність речей ірраціональна за своїм характером і може пізнаватися лише ірраціональною філософською інтуїцією як вираженням безмежної волі до пізнання.

На нижчій ступіні розвитку в природі світова воля виявляється як сліпий потяг, темне, глухе поривання. Але чим вище ступінь об'єктності волі, тим більше вона виявляє себе як ідея, а її буття в собі нагадує платонівський світ ідей.

На рівні людини індивід, що представляє ідею, керується мотивами. Безосновність волі якоюсь мірою виявляється у свободі людської волі. Але воля, виявляючись у світі явищ, відразу ж обертається необхідністю, оскільки всяка окрема дія людини випливає з впливу мотиву на характер. Кожна виявлена воля людини – це воля до чого-небудь, вона має об'єкт, мету свого бажання. Істотність же волі в собі полягає у відсутності всякої мети, усяких границь, у нескінченному прагненні, що ніколи не завершується. Така натурфілософія Шопенгауера служить підставою його оригінального вчення про людину, етики й естетики.

Будучи несвідомою, воля абсолютно байдужна до своїх утворів у світі явищ, до живих істот, до людей, вони кинуті нею на сваволю обставин, які випадково складаються. Такий підхід до сутності світу створює фундамент шопенгауерівського песимізму, свідомості споконвічної трагічності життя людини як найбільш досконалого втілення світової волі у світі явищ. Етика песимізму сама по собі означає трагічний розрив із усією попередньою традицією європейської етики. Уся природа – це явище і здійснення волі до життя, але в умовах, коли всяка жива істота вступає в безнадійну із самого початку боротьбу з усім іншим світом за своє існування. Життя людського індивіда є постійна боротьба зі смертю, постійне вмирання, яке переривається тимчасовими життєві процесами – подихом, травленням, кровообігом тощо. Людина як сама досконала об'єктивація волі є й самою нужденною зі всіх істот, вона – суцільний нестаток, сплетення тисяч потреб.

Постійна незадоволеність потреб приводить до того, що життя людини завжди і при всіх обставинах є стражданням. Невпинні зусилля звільнитися від страждань приводять лише до того, що одне страждання змінюється іншим. Над людиною постійно вирує нестаток, турбота про існування. Якщо деяким людям пощастило вигнати страждання в одній формі, воно негайно ж повертається в тисячі інших форм, міняючись згідно з віком і обставинами. Воно приходить до людини у формі незадоволеного статевого почуття, жагучої любові, ревнощів, ненависті, гніву, страху, честолюбства, сріблолюбства, хвороби тощо.

Задоволення ж головних життєвих потреб обертаються лише перенасиченням і нудьгою. Сильніше всього воля до життя виявляється, за Шопенгауером, у статевому потязі. Вираженням волі до життя є також постійна боротьба всіх проти всіх. Сама воля до життя перейнята тим розладом, що характеризує світову волю у світі явищ. Розбрат волі в самій собі виявляється також у війні, в убивстві людьми собі подібних. Несправедлива, зла людина стверджує свою волю до життя шляхом заперечення чужої. Гостре і часте страждання невіддільне від гострого та частого бажання, і тому вже саме вираження особи злих людей носить відбиток жахливого внутрішнього страждання. Поводження всякого суб'єкта визначається його споконвічною, від природи даною егоїстичністю, злостивістю або співстраждальністю. Виховання може лише пом'якшити внутрішню схильність, що йде від уродженої волі. Навіть педагогічне мистецтво Песталоцці, за Шопенгауером, не може з дурня зробити мудреця, з лиходія – добряка.

Держава і право утворюють «намордник», що не дозволяє членам суспільства довести взаємну боротьбу до загального знищення. Шопенгауер одним з перших узяв під сумнів моральність матеріального прогресу суспільства, заговорив про ціну, що людство платить за прогрес, дав етичне обґрунтування консерватизму. Оптимізм, з його погляду, є просте знущання над немислимими стражданнями людства.

Песимістичне вчення Шопенгауера про людину, свободу людської волі, добро і зло, щастя й сенс людського життя. Свобода волі обплутана нестатками й потребами. Закон мотивації діє з такою ж строгістю, як і закон фізичної причинності, і пов'язаний тому з таким же нескоримим примусом. Людям здається, що вони вчиняють з власної волі, насправді ж вони є лише спонукуваними волею істотами. Добро в людських відносинах стає можливим всупереч егоїзмові лише тому, що серед мотивів людської діяльності з'являється жаль. Жаль як відчуття страждання, що не мене осягає, виникає завдяки здатності і властивості людини ототожнювати себе з іншою людиною. Здатність до жалю зовсім не обумовлена світом явищ, вона не ґрунтується на досвіді. Жаль – природне почуття, що, зменшуючи в кожнім індивідуумі зайву активність себелюбності, сприяє взаємному збереженню всього роду.

У цьому природному почутті, а не в операціях розуму, варто шукати причину відрази до вчинення зла. В основі жалю лежить воля до збереження роду. У свою чергу, жаль лежить в основі справедливості і людинолюбства, з яких випливають усі людські чесноти. Відповідно повинне будуватися практичне життя людини. Життя, за Шопенгауером, є пекло, у якому потрібно вміти влаштувати собі вогнетривке приміщення. Дурень женеться за насолодами і приходить до розчарування, мудрець намагається уникати лих. До щастя веде самообмеження, але щастя теж полягає у внутрішньому почутті, а не в зовнішніх обставинах. Мудро живуча людина усвідомлює неминучість лих, тримає у вузді свої пристрасті і ставить межу своїм бажанням.

Філософія Шопенгауера дуже вплинула на формування філософії життя, стала одним з теоретичних джерел поглядів Ф. Ніцше й Е. Гартмана.