Мова

Мова й мовлення в житті суспільства

1. Мова як суспільне явище. Поняття „мова” та „мовлення”.

2. Функції та головні компоненти мови.

3. Українська мова серед інших мов світу.

4. Історія становлення та розвитку української мови.

5. Мова та держава.

6. Значення слова, культури професійного мовлення в діяльності

медичних працівників.

Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Мову створили люди, вони її розвивають, удосконалюють. Мова - слово багатозначне. Сучасний тлумачний словник так пояснює основне значення його: „Мова - це сукупність довільно відтворюваних 'загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об’єктивно-існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок” (СУМ, т.4, с.768).

Мовлення - це сукупність мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету, що випливає із загальної мети спілкування. Основу мови і мовлення становить мовленнєва діяльність. Тільки у ній народжується, формується і мова, і мовлення. Мовленнєва діяльність можлива лише в суспільстві, зумовлюється його потребами.

Античні мудреці та філософи вважали Мову й Слово силою, що підтримує і живить Всесвіт, а звук - її елементом. Пригадаймо слова з Біблії. Християнський апостол Іоанн свідчив: „На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово”.

Згідно з сучасними науковими уявленнями, мова - це, найімовірніше, один із видів енергії, яким послуговується Всесвіт. Ідеться не про фізичну енергію звуку, яка породжує мовлене слово, а про енергію вищого порядку - духовну, наділену особливими властивостями. Красномовною ілюстрацією духовного єства слова є молитви, замовляння, які чудотворно діють на людей,-а також на тварин, на рослини, незалежно від того, сприймають вони мовлене чи ні.

Мова належить до найважливіших ознак людини. Вона є засобом і матеріалом для формування і становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів та формою буття.

Психологи досліджують, від якого моменту починається спілкування людини з навколишнім світом, коли людина починає сприймати, розрізняти звуки мови. Одне не викликає сумніву: ніжні звуки матері, її лагідний голос - то вже і є спілкування, що дає імпульс певному розкриттю всіх можливостей людини, закладених у її генетичному коді.

Як ви думаєте, чи може немовля стати людиною, якщо його ізолювати з людського суспільства?

Цікавим є такий випадок,, 1929 року в Індії було знайдено двох дівчаток 12-14 років та 8-9 років, які зростали серед вовків. Коли дівчатка потрапили до людей, їм дали імена Амала і Камала, намагалися навчити хоча б елементарному з того, що вміють робити та розуміти діти.

Молодша прожила трохи більше^ніж 2 роки_ й навчилася виконувати елементарні команди, вимовляти кілька слів. Старша померла через 2,5 місяці після того, як дівчатка були знайдені.

Мова належить до другої сигнальної системи. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова - один із факторів самоорганізації суспільства і невід’ємна ознака таких спільнот, як рід, плем’я, народність, нація.

Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен із нас сприймає світ безпосередньо, „таким, як він є”. Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови.

У кожного народу „мовна картина світу” - своя, неповторна. Найпростіший приклад: ми в природі чуємо тільки ті звуки, які є в нашій мові (р-р-р, ш-ш-ш, ку-ку, ку-ку-рі-ку, гав-гав, няв, дзень, хрусь, хляп). В інших народів ці звуконаслідування звучать зовсім інакше.

Весь світ ми „розчленовуємо” і „сортуємо” так, як це змушує нас робити структура нашої мови, різних епох. Тому зникнення будь-якої мови - це незамінима втрата, яка збіднює людство в цілому.

Мова - найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень.

Мова - явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв’язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Мова - це характер народу, його пам’ять, історія, духовна могутність. У ній відбивається психічний склад народу, його звичаї, традиції, побут, сучасне й минуле, його розум і досвід, краса і воля душі. Все це народ оформлює словом. Рідну мову П.Мирний назвав „живою схованкою людського духу”, І.Франко - „коштовним скарбом народу”, а О.Гончар - „генофондом культури”.

Мова - це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

Мова - безперервний процес пізнання світу, його освоєння людьми. Мова є засобом спілкування між людьми, передавання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших.

Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає і зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації.

Академік Д.Лихачов писав: „Наша мова - це найважливіша частина нашої спільної поведінки в житті. І по тому, як людина говорить, ми відразу й легко можемо судити про те, з ким маємо справу; ми можемо визначити ступінь інтелігентності людини; ступінь її психологічної урівноваженості, ступінь її можливої закомплексованості”.

недарма ідогшдузп ^одлі« ~

адже мова людини - найважливіша частина не лише її поведінки, а її особистості, її душі і розуму.

Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах, у всіх сферах громадського та особистого життя. Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою (наприкл., латина).

Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.

ФОНЕТИКА -це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, інтонація. Фонетику мови людина повинна засвоїти на сто відсотків. Засвоєння це починається в ранньому віці: мелодику мовлення та деякі інші інтонаційні елементи людина засвоює ще в стані ембріона, звукотворення формується в основному до 2-х років. Більше того^ навіть перший крик немовляти має національно-мовний характер.

ЛЕКСИКА- це сукупність слів мови. Ця сукупність внутрішньо організована, упорядкована: слова об’єднуються в класи (частини мови), словотвірні гнізда, стилеві шари, синонімічні ряди, антонімічні пари.

Словниковий склад різних мов неоднаковий^ найбагатшим він вважається в англійській мові. У нещодавно перевиданому „Великому Оксфордському словникові” зафіксовано понад 600 тис. слів. Мова деяких племен у джунглях Амазонії не перевищує двох тисяч слів.

Словниковий склад - найбільш мінливий, нестійкий компонент мови. Він безпосередньо відображає життя народу і чутливо реагує на будь-які зміни в ньому.

Вважається нормальним, коли мовець володіє одним відсотком словника мови. Цього достатньо, щоб вільно розмовляти іноземною мовою. Що стосується рідної, то, очевидно, на такій кількості слів зупинятися не слід. Адже, щоб нормально учитися навіть у 1-му класі, дитині необхідно знати щонайменше 800 слів.ГРАМАТИКА найчастіше виявляє національний характер мови, її своєрідність. Граматика - це система правил поєднання слів у мовленні, їх змінюваності. Граматичний стрій мови достатньо опанувати на 50-80%, щоб бути зрозумілим. Граматикою рідної мови треба оволодіти досконало.

Жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не знаходилось, не може існувати без мови. Які функції виконує мова?

Комунікативна функція. Мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства. Спілкування - це процес задоволення однієї з найбільш ранніх і найважливіших суспільних потреб, а саме потреби людини в іншій людині.

Спілкування - найважливіша функція мови. їй так чи інакше підпорядковані всі інші функції. На шляху поступу людство винайшло чимало засобів обміну інформацією: транспортна сигналізація, символіка науки, знаки спортивного суддівства. Однак мова продовжує займати чільне місце.

Усі позамовні знакові системи є похідними від мови, без неї їх не можна було б ні створювати, ні вивчати, ні використовувати.

Експресивна функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожна людина - це цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, у сферах інтелекту, емоцій, волі. Але цей світ скритий від інших людей, тільки мова дає можливість розкрити його для інших.

Ідентифікаційнафункція. Мова поєднує людей більше, ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу (її-не всі знають), навіть більше, ніж етнічне походження. Вчений і письменник А.Кримський, письменниця Марко Вовчок, політичний діяч В’ячеслав Липинський, педагог-просвітитель С.Русова та багато інших не були українцями, але українська мова поєднала їх з нашим народом і його духовністю. Отже, тільки для носіїв мова є засобом ідентифікації, ототожнення.

Гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Людям, на відміну від тварин, ніколи не треба починати пізнання світу „з нуля”. Досвід суспільства закодовано і зафіксовано в мові, пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти.

Мислетворча функція. Мова є засобом формування думки - людина мислить у мовних формах.

Естетична функція. Фольклор, художня література, театр, пісня - усе це дає підстави стверджувати, що мова першоелемент культури. За допомогою мовних образів художнього твору відбувається акт „спілкування” митця з читачем, слухачем.

Номінативна функція. Це функція називання. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки так існує в свідомості. У назвах зафіксовано не тільки реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але й помилкові уявлення, ірреальні, уявні сутності. Так гігантський уявний світ фольклору, художньої літератури існує тільки завдяки мові. Але його вплив на нашу поведінку, на наш спосіб життя іноді не менший, ніж уплив реального світу.

Лінгвістична наука розрізняє також інші функції мови: фатичну, або контактовстановлювальну, волюнтативну (вираження волі щодо співрозмовника), магічно-містичну, демонстративну (підкреслення вираження за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності).

Усі функції виступають не ізольовано, вони проявляються у взаємодії.

Українська мова серед інших мов світу

У світі налічується понад 5,5 тис. мов. Більшість із них не мають своєї писемності і державного статусу, ними послуговується невелика кількість мовців.

Українська мова належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської гілки індоєвропейської сім’ї мов. Окремі дослідники вважають її однією з найстаріших мов Європи.

Вона належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад 1000 років. Українська мова є рідною для 50 млн. людей, що проживають на всіх континентах світу, переважно у хліборобських регіонах.

1934 року в Парижі відбувся конкурс мов. Радянський уряд не міг дозволити, щоб народи Радянського Союзу брали участь у цьому своєрідному фестивалі.

Російську мову представляла російська еміграція, а українську - поети й професори, які теж волею примхливої долі опинилися за кордоном. І як розподілилися місця?

1. місце посіла французька мова;

2. місце - перська;

3. місце - українська .

І в цьому конкурсі, вочевидь, брали участь непідготовлені люди, просто аматори українського слова. А якби це було не так? Якби майстри українського слова підготувалися?

Отже^ українська мова є однією з наймилозвучніших мов світу.

Історія становлення та розвитку української мови

Українська літературна мова бере свій початок із глибини віків. Вона створювалась зусиллями численних поколінь протягом кількох епох, стала однією з найрозвиненіших мов світу. Цією мовою створені багатющі скарби усної народної творчості, написані художні твори світового рівня. Українська мова відобразила народну мудрість, досвід, сподівання і мрії, красу душі і характеру українців.

І. Срезневський писав про українську мову: „ Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов ’янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясності слів та висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю й багатством синтаксичним, мова поетична, музична, мальовнича

Про походження нашої мови, час і місце її виникнення існують різні гіпотези. Більшість російських мовознавців минулого й нашого століття вважали, що українська мова склалася протягом XIV - XVII ст., - в період формування націй. Інші вчені твердять, що будь-яка мова не може сформуватися за два-три віки, - для цього потрібні тисячоліття. Річард М.Вільсон, англійський вчений XVIII ст., один із співавторів „Енциклопедії Британської” писав, що більшість європейських мов походять із спільної прамови, якою 5 тис. років тому розмовляли племена, яз жили тоді на південних землях сучасної України. Зростаючи кількісно, кожне з цих племен розселялося по нових територіях; зв’язки між ними послаблювалися. Внаслідок виникнення нових слів (у кожному племені своїх), переозвучення старих коренів, появи своєрідних фонетичних і морфологічних рис племенні мови все більше віддалялись одна від одної, набуваючи особливостей, відмінних від інших.

Якщо порівняти кілька мов, між якими лежить не тільки просторова відстань, а й певний історичний період, ми побачимо дивне явище: різні мови мають дуже схожі слова. Чи не є подібним українське слово мати не тільки до російського мать, а й до німецького, англійського. Безперечно, є. Або візьмемо слово брат і порівняємо з німецьким, англійським, латинським - знов упадає в очі подібність між ними.

Чи ці слова випадково заблукали до нашої мови з давніх часів і далеких місць, чи є в цьому явищі якась закономірність, зумовлена певними причинами? Не важко здогадатися, що схожість цих і багатьох інших слів, надто тих, які найперше виникають в ужитку людей, свідчить про спорідненість мов.

Михайло Красуський, польський філолог, який у 70-80 роках XIX ст. був професором Новоросійського університету (Одеса), шляхом зіставлення різних мов індоєвропейської родини дійшов висновку, що українська мова є найстарішою в Європі, коріння її сягають у говірки племен, які кочували в південних степах у IV - III ст. до н.е.

Розглядаючи лексику й фразеологію „Слова о полку Ігоревім” у зіставленні з творами давнього українського фольклору, аналізуючи різні пам’ятки стародавніх руської, чеської, скандинавських літератур, а також вивчаючи наш національний побут, російський філолог, мистецтвознавець, професор Петербурзького університету Федірі Буслаєв висловив думку про те, іцо українська мова значно старша за російську. Це саме твердив і академік Микола Марр, знаний як філолог та археолог, що досліджував кавказькі мови, робив спроби встановити походження і зв’язки української мови з іншими мовами.

Переважна більшість мовознавців світу, основуючись на свідченнях античних авторів, пам’ятках давніх слов’янських літератур, схиляються до тієї думки, що українська мова, очевидно, виділилася із спільної для багатьох племен індоєвропейської прамови в IV - V ст. н.е. і пройшла довгий шлях безперервного розвитку, в процесі якого зазнала великих змін - фонетичних, морфологічних, лексичних, синтаксичних.

Величезну роль у розвитку суспільства відіграло виникнення письма, що являє собою розмовну мову, закріплену в знаках. На основі писемної мови в процесі історичного розвитку суспільства виникає літературна мова, тобто мова державних установ, громадських організацій, навчальних закладів, науки, преси, театрів, а пізніше - кіно, радіо, телебачення тощо.

Літературна мова має свій словниковий склад, унормовані граматичні форми, усталену вимову, єдиний правопис. Спочатку літературною мовою вважалась книжна мова. Склалося так, що після прийняття в Київській Русі християнства (988р.) книжною мовою стала староболгарська (церковнослов’янська) мова, яка прийшла на Русь разом з культовими книжками. Створили її брати-місіонери, провідники православ’я Кирило та Мефодій на основі західноболгарської говірки міста Солуня. Близько 863 року брати переклали грецько-візантійські церковні книжки рідною їм говіркою, і згодом ця мова в Болгарії поширилась як літературна.

Для здійснення такого перекладу потрібна була слов’янська азбука, її створив старший брат, пристосувавши грецькі літери до звукового складу рідної мови. Це письмо стало називатися кирилицею. Вона лежить і в основі нашого сучасного алфавіту.

Літературною українською мовою в царській Росії здебільшого користувалися для написання художніх творів, дуже обмежено її вживали в науці та публіцистиці. Її було вилучено з діловодства, вузівського та шкільного викладання.

Корені цього антигуманного процесу, власне етно- і соціопсихологічної війни, сягають у далеке минуле.

Одразу після договору України з Московським царством (1654р.) „тишайший” цар Олексій Михайлович вимагав у своєму Маніфесті від українців «прежде нашего пришествия разделение с поляками сотворите как верою, так и чином: хохлы, которые у вас на головах пострегиге».

Після цієї, здавалося б, комічної претензії царський уряд заборонив розповсюдження у володіннях Московської держави книжок, які виходили у вільних українських друкарнях. Було наказано «собрать и на пожарах сжечь» як за зміст, так і за «слог его еретический» «Учительное евангелие» Кирила Транквілліона Ставровецького, що не раз виходило друком на Україні.

З 1686 р., коли українську церкву після довготривалої виснажливої боротьби підпорядкували Московскому патріархату, на Україні організовують цензуру. У жовтні 1720 р. Петро І видав указ, за яким заборонялося друкувати будь-які книги староукраїнською літературною мовою. В Україні дозволялося видавати твори лише релігійного характеру кириличним шрифтом. За непослух уряд накладав на друкарні дуже великі штрафи або їх закривав (Чернігівська, наприклад, була демонтована й вивезена до Москви).

В указі від 5 жовтня 1720 р. Петро І оголосив про переслідування мовних відмінностей українських видань:

„ Великому Государю, Его Царскому Величеству известно учинилось, что в Киевской и Черниговской типографиях в печатных книгах печатают не согласно с великороссийскими печатными. А вновь книг, никаких, ни прежних, ни новых изданий, не объявляя об новых в духовной коллегии и не взяв от оной позволеуия, в тех монастырях не печатать, дабы не могло в таких книгах в церкви восточной противности и с великороссийской печатью несогласия произойти".

З цього указу почалися законодавчі перепони вільному розвиткові української писемності та освіти. У грамоті, наприклад, з приводу відкриття Харківського колегіуму в 1731 році імператриця Анна Іоанівна, зокрема, вимагала. „Учить всякого народа и звания детей...; стараться, чтобы такия науки вводить на собственном российском языке". Гетьманам і старшинам наказувалось «народ малороссийский «всякими мерами и способами с великороссийским соединять и в неразрывное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением».

Катерина II закликала намагатися, „чтоб век и имя гетьманов исчезло ”, „и надлежит легчайшим способом привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть, как волки в лесу”.

У зв’язку з підступним знищенням Запорізької Січі, ліквідацією гетьманщини було закрито українські школи при полках. У 1804 році царський уряд ввів нову систему освіти, яка грунтувалася на „единообразии” викладання в усій Російській імперії (тобто російською мовою).

Українську мову і вимову переслідували у школах, церквах. Царизм жорстко придушував будь-які спроби національного відродження. У 1862 році царським указом було закрито організовані патріотами недільні школи, де поряд з іншими предметами вивчали українську мову. А 8 липня 1863 року з’явився сумної слави циркуляр міністра внутрішніх справ Валуев а, в якому було зазначено, „ что никакого особенного языка не было, нет и не .может быть и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши, что русский язык гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык".

У той же період ряд польських публіцистів виступили із заявою про те, що український народ належить до польського племені, а українська мова - лише діалект польської, тому українці не мають підстав до самостійного національного життя, а український рух - це справа чужої інтриги, ворожої польським інтересам. Дехто з таких авторів виявляв політичну пильність і писав у Петербург анонімні доноси на українських діячів, звинувачуючи їх в антидержавній діяльності.

Як бачимо, на звання старшого брата України був конкурс. Але оскільки один із конкурсантів був сильнішим і, головне, владнішим, то швидше розмножувався русифікаторський вірус. У Статуті про початкову школу, виданому у липні 1864 року і доповненому у 1874 році, чітко записано, що „в начальных народных школах обучение ведется на русском языке ”.

Однак темпи русифікації України не задовольняли царизм. Щоб прискорити справу, в 1876 р. був прийнятий Ємський указ. «Государь Император 18/30 мая 1876 г. Высочайше повелеть соизволил:

1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разреше­ния Главного Управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за гранигіей на малорусском наречии;

2. Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь:

а/ исторических документов и памятников;

б/ произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удержувалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не ішаче, как по рассмотрении рукописей в Главном Управлении по делам печати;

3. Воспретить также различные сценические представления и чтение на малорусском наречии, а равно и печатание на таковом же текста к музыкальным нотам.

"Особое совещание" у другій половині 1881 р. визнало за необхідне зберегти правила 1876 р. у силі, доповнивши їх іа&трШщи вимогами:

1. Пункт 2-й правил дополнить положением, что к числу, изданий, которые дозволяются печатать на малороссийском наречии, прибавляются словари, под условием печатания их с соблюдением общерусского правописания или правописания, употребляющегося в Малороссии не позже XVIII в.;

2. Пункт 3-й разъяснить в том смысле, что драматические пьесы, сцены и куплеты на малороссийском наречии, дозволенные к представлению в прежнее время драматической цензурой, а равно и те, которые вновь будут дозволены Главным Управлением по делам печати, - могут быть исполняемы на сцене с особого каждый раз разрешения генерал- губернатора, а в местностях, не подчиненных генерал-губернатору, с разрешения губернаторов и что разрешение печатания на малороссийском наречии текстов к музыкальным нотам, при условии общепринятого русского правописания, представляется Главному Управлению по делам печати;

3. Совершенно воспретить устройство специальных малорусских театров и формирование трут для исполнения пьес и сцен исключительно на малороссийском наречии".

Посол до австрійського парламенту Василь Яворський упорядкував і видав у 1905 році брошуру "Українська справа в європейськім освітленню", до якої ввійшли відповіді європейських учених і політиків на анкету з приводу Ємського указу. Ця книжечка перевидана в наш час у Мюнхені. Цитуємо лише деякі оціночні судження.

Посол шведського парламенту Адольф Гедін зазначив: "Російська система духовного оглушування, система морального придушування по­ражає нас просто. Здавити независиме інтелектуально і морально життя нації, це ж значить, прецінь, позбавити цивілізацію сили, поступу, якої нічим не можна заступити

Н.Фредеріксен - колишній посол до парламенту, професор політичної економії і фінансових наук університету в Копенгагені: "Заборона

української мови і літератури в Росії - це варварство, це ганьба! Така політика нерозумна. Вона мусить витворювати зростаюче невдоволення й неминуче відвертати народ від великоросів".

Ф.Опенгаймер - літератор, соціолог: "В Росії привалюються на­родності до землі, викорінюють кожду неросійську мову, кожду окремішність, бажаючи утворити одноцільну державу, один народ, одну мову, з одним самодержавцем і папою в одній особі.

Народ, що бореться за свою мову і окремішність, бореться вкупі з тіш за культуру і щастя цілого людства. Тому нехай вам, українці, світить у Вашій боротьбі зоря щастя!"

Але поки засвітила нам державницька зоря, ще багато часу проминуло. 1894 р. підтверджено заборону ввезення українських книжок із-за кордону. Через рік царський уряд заборонив видавати українські дитячі книжки.

У революції 1905 p., що розгорнулася під гаслом запровадження демократичних свобод у Росії, надання землі селянству, українці, як і інші поневолені народи, взяли діяльну участь, вимагаючи прав на національне самовизначення. Національно-визвольний рух на Україні охопив усі верстви населення.

Під тиском подій, шукаючи виходу з цієї ситуації, боячись, щоб прагнення до автономії не переросло остаточно в "сепаратизм" та розмежування українського народу з російським, Кабінет Міністрів Росії надіслав Академії наук у Петербурзі, Київському і Харківському університетам, київському генерал-губернатору завдання з'ясувати, чи справді українська мова вигадка українців та чи російська мова спільна для українців та великоросів, "общеруська", і може слугувати за рідну мову обом однаково /отже, немає причин, щоб українці розвивали свою мову, нею писали, друкували, учили/.

Усі, кому були направлені запити, визнали право української мови на існування і висловилися за скасування існуючих численних заборон.