3. Громадянське суспільство і правова держава

Поняття громадянське суспільство, правова держава

Поняття громадянське суспільство сягає ідеї античного полісу. Філософи Старо­давньої Греції розглядали громадянське суспільство і політичне суспільство, або державу, як синоніми. Такий підхід зберігався практично до XVIII ст. Однако, переход від Середньовіччя до Нового часу, початок форму­вання громадянського суспільства вимагали і усвідомлення різниці між громадянським суспільством та державою. Починаючи з XVIII ст. поняття громадянське суспільство означало суспільні, а в вузькому розумінні, майнові відносини; сукупність суспільних зв'язків, що ро­зумілися як щось зовнішнє по відношенню до індивідів, як середови­ще, де розгортається їх діяльність.

В античну епоху філософи Сократ, Платон та ін. висунули ідею при­родного права, тобто ідеальність незалежного від держави права, що випливає нібито з розуму і природи людини. В XVII - XVIII ст. при­хильники вчення про природне право - Гроцій, Спіноза, Локк, Руссо, Монтеск'є, Гольбах, Кант, Радищев та ін. використали його для кри­тики феодалізму при обґрунтуванні природності і розумності буржу­азного суспільства. Вони ставили питання про свободу особи як гро­мадянина суспільства, незалежного від держави, від суспільства, що існувало вже в природному стані й що передувало державі, вважали, що громадянське суспільство - сукупність відносин громадян до дер­жави. Природно, вважалося, що в громадянському суспільстві людині, індивіду законом гарантується вільний вибір форм його економічного та суспільного буття, затверджуються загальні права. Тут немає моно­полії одного світогляду, панує свобода совісті тощо.

Особлива заслуга в розробці теорії громадянського суспільства на­лежить Георгу Вільгельму Гегелю, який вважав громадянське суспіль­ство системою потреб, що грунтується на приватній власності, майнових і станових відносинах та ін. Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу матеріального, економічного життя і діяльності людей, вважав громадянське суспільство взаємозв'язаною системою соціальних груп, спільностей, інститутів, приватних осіб, взаємодія яких регулюється цивільним правом і прямо не залежать від політики держави. Громадянське суспільство внутрішньо суперечливе. Численні його складові часто-густо непорівнянні, нестійкі, схильні до конфліктів. Йде постійне протистояння, зіткнення приватних інтересів. Розв'яза­ти суперечності можливо лише через державу. Держава, по Гегелю, є виразник абсолютної ідеї, світового духу. Якщо ж держава є виразник всезагального духу, то вона і є вищою і найбільш спільною формою людсь­кого співжиття, а тому всі інші форми суспільної організації підкоря­ються їй. Ідеалізм Гегеля проявляється тут у визнанні залежності гро­мадянського суспільства від держави, яку він вважає істинною формою об'єктивного духу, тоді як громадянське суспільство є лише кінцева форма духу.

Поняття громадянське суспільство використовує і Карл Маркс. Під громадянським суспільством розуміється організація родини, станів і класів, відносини власності і розподілу, взагалі форми і засоби існу­вання і функціонування суспільства, дійсного життя і діяльності людини. Маркс підкреслював його об'єктивний характер і економічну основу. На відміну від Гегеля, який основою розвитку вважав світовий дух, абсолютну ідею, а до громадянського суспільства ставився як до кінцевої форми духу, Маркс показує, що саме громадянське суспіль­ство складає першооснову будівлі людського співжиття і життєді­яльність громадянського суспільства є головна рушійна сила історич­ного прогресу. В листі до Анненкова (28 грудня 1846 року) Карл Маркс писав: «Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну і спо­живання і отримаєте певний суспільний лад, певну організацію роди­ни, станів або класів - словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство і отримаєте певний політич­ний лад, що є лише офіційним вираженням громадянського суспіль­ства». Надалі недостатньо чіткий термін громадянське суспільство Карл Маркс замінює точними поняттями: економічна структура суспіль­ства, економічний базис, спосіб виробництва тощо. Структура гро­мадянського суспільства, історично зумовлена загальною об'єктивною закономірністю, включає особливі форми та відносини виробництва, класовий розподіл, що захищаються відповідно політико-правовими ме­ханізмами. Громадянське суспільство, за Марксом, належить до сфери матеріальної, тоді як держава є елемент надбудови.

При різноманітності підходів у сучасному визначенні громадянсь­ке суспільство ~ це сукупність суспільних відносин і інститутів поза межами політичної структури держави. Звичайно ж, грома­дянське суспільство - це таке суспільство, де головною діючою особою, суб'єктом розвитку є людина зі всією її системою потреб та інтересів, відповідною структурою цінностей. Громадянське суспільство, торкаючись сукупністі суспільних відносин, відображає взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. Маючи різно­манітні потреби та інтереси (матеріальні та нематеріальні), людина як індивід, особистість задовольняє їх в процесі власного розвитку і через відповідні суспільні відносини та інститути, що складають структурні елементи громадянського суспільства.

Разом з концепцією громадянського суспільства, теорією природ­ного права, суспільного договору формується і поняття правова дер­жава. Процес утворення держави полягав в виділенні особливої пуб­лічної влади з її військом, поліцією, тюрмами та різного роду примусовими закладами і органами управління. Про владу закону, однакового для всіх фомадян, говорив ще в VI ст. до м. є. в Стародавный Греції один з шести правителів полісу архонт Солон, про співвідно шення природних прав людини і законів держави заговорили пізніше Арістотель і Ціцєрон. Початок правової державності - розподіл вла ди - покладено в Стародавньому Римі, В період Середньовіччя всі сфери життя пронизуються політикою держави, а саме суспільство також політичне, всі найважливіші інститути суспільства: власність, родина, організація праці та інші виступають як складові елементи державного життя. Політичні революції XVI - XVIII стст. знищили стани, привілеї і все, що порушувало принцип рівності підданих держави і поставили на перший план свободу і природний хист окре мого, приватного індивіда як самостійного та вільного громадянина. Встановлювався єдиний та обов'язковий для усіх правовий порядок.

Ідея правової держави не могла в повній мірі існувати раніше, в пер­іод античності або в період абсолютизму тому, що ЇЇ реалізація ви магала, по-перше, формальної рівності, по-друге, відсутності станово го поділу, по-третє, наявності представницьких органів влади і, нарешті, розвиненої теорії природного права та розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Правова держава - реальне втілення консти­туційної державності. В її основі лежить прагнення уберегти людину від державного терору, насильства над совістю, дріб'язкової опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу і основні права особи. Поняття правова держава утвердилося на рубежі XVIII - XIX століть. Але сам же термін правова держава остаточно закріпився у суспільній думці та юриспруденції в XIX ст. в працях німецьких юристів Карла Вельнера, Роберта фон Моля та ін. Філософсь­ке обґрунтування ідеї правової держави є в дослідженнях Іммануїла Канта («Метафизика нравов» та ін.). Іммануїл Кант розробляє вчення про правову державу на базі вчення про категорічний імператив, тобто формальне внутрішнє веління. Зміст його такий: роби так, щоб прави­ла (максима) твоєї поведінки служили зразком для законодавців. Пра­вова держава, за Кантом, це не та держава, де громадяни сліпо дотри­муються закону, а та, де закон відповідає їх моральним принципам. Правовою є та держава, де всі підпорядковані не просто закону, а праву. Іммануїл Кант розводить категорії: мораль та право, право і за­кон. Право є міра свободи, а закон - юридичне відображення права. Право є міра свободи зведена в закон. В правовій державі закони відпо­відають праву, тій мірі свободи, що існує в суспільстві. Джерелами за­конів у правовій державі, за Кантом, виступає єдина воля всіх осіб, що утворюють народ, громадяни мають право коритись тільки тим зако­нам, зі справедливістю яких вони згодні і беруть зобов'язання самохіть їх дотримуватись. Юридична рівність всіх перед законом: як і громадя­ни, влада повинна неухильно дотримуватися тих же законів.

Звичайно ж, Іммануїл Кант розглядав правову державу як об'єднай ня безлічі людей, підлеглих правовим законам, і вважав, що законода­вець повинен керуватися вимогою: чого народ не може дозволити сто совио самого себе, те і законодавець не може дозволити стосовно народу. Ціннісний зміст ідем правової держави полягає в затвердженні / суверенності народу як джерела влади, гарантованості його свободи і Верховенства закону. В політичному житті громадянське суспільство Забезпечує всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни зв'язані взаємною відповідальністю при безумовному верховенстві демократично прийнятого закону про рівність всіх перед законом.

Правова держава - це держава, обмежена в своїх діях правом., що захищає свободу та інші права особи і що підпорядковує владу волі суверенного народу. Конституція, що виступає своєрідним суспільним договором між народом і владою, визначає взаємовідносини між осо­бистістю і владою. Пріоритет у відносинах між державою і громадя­нином належить правам людини, що не можуть бути порушені закона­ми держави і його діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу і держава не перетворилася в монстра, який панує над суспільством, існує розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Пріоритет права, що володіє всезагальністю, розповсюджується рівнозначно на всіх гро­мадян, державні і суспільні інститути, захищає і відстоює незалежний суд. Теорія розподілу влади створена декількома дослідниками політи­ки: Джоном Локком, Шарлем Монтеск'є, а в її сучасній формі Артуром Гамільтоном, Джоном Медісоном і Джоном Джеєм. Основні положен-| ня теорії розподілу влади: по-перше, законодавча, виконавча і судова влада надаються різноманітним людям і органам згідно з конституцією; по-друге, всі влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою; по-третє, жодна влада не може користуватися права­ми, наданими конституцією іншій владі; по-четверте, судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом трива­лого перебування на посаді. Судова влада може проголосити закон не­дійсним, якщо закон суперечить конституції.

Суть громадянського суспільства

Поява правової державності обумовлюєть­ся розвитком самого суспільства і стала можливою внаслідок складання грома­дянського суспільства. Громадянське суспільство у власному значенні є оборотна сторона правової держави: і громадянське суспільство, і правова держава не існують одне без одного. Громадянське суспільство -різноманітність не опосередкованих державою взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності. Це сфера вільної гри приватних інтересів і індивідуалізму. Громадянське сус­пільство - продукт буржуазної епохи і формується здебільшого зни­зу, спонтанно як результат розкріпачення індивідів, їх перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, які володіють по­чуттям особистої гідності та готових взяти на себе господарську та політичну відповідальність. Громадянське суспільство має складну структуру, включає економічні, господарські, родинно-споріднені, етнічні, релігійні, правові відносини, а також опосередковані державою, політичні відносини між індивідами як первинними суб'єктами політичного життя тощо.

Громадянське суспільство становить першооснову людської циві­лізації, а його головні суб'єкти - особа, громадяни. їм відповідають різноманітні, інтереси і потреби, що протистоять або співпадають; задоволення яких - невід'ємна передумова їх власного розвитку і розвитку суспільства. Інтереси особи, спільностей людей, їх потреби реалізуються через суспільні відносини та інститути, що становлять структурні елементи громадянського суспільства. Для задоволення первинних потреб люди організують матеріальне виробництво. В процесі виробництва складаються між людьми економічні виробничі відносини. Виробничі відносини зумовлюють сферу соціальних відно­син, певну організацію станів, етносів, сім'ї та ін. В громадянському суспільстві формуються самодіяльні асоціації, об'єднання, зокрема релігійні, виробничо-корпоративні, наукові, політичні та інші, покли­кані висловлювати і відстоювати інтереси і права громадян, створювати умови для самореалізації окремих індивідів і колективів.

Суттєва єдність громадянського суспільства полягає в одночас­ному існуванні в його межах різнорідних соціальних сил, інститутів, організацій, зацікавлених груп та ін., об'єднаних загальним прагнен­ням до спільного життя. Та громадянське суспільство - це не ариф­метична сума всіх складових, а інтегральна сукупність, нерозривний зв'язок окремого індивіда з суспільством, з його різноманітними інститутами. В структуру громадянського суспільства не входить дер­жава. Але інтереси забезпечення розумного поєднання прав і свобод громадян, життєдіяльності та стабільності суспільства, як системи, вимагають збереження оптимальної рівноваги між державою і гро­мадянським суспільством. Громадянське суспільство - це сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних та ін.), формальних і неформальних структур, в межах яких має місце задо­волення різноманітних потреб і реалізація інтересів індивідів та їх груп, тотожних досягнутому рівню суспільного розвитку.

Високорозвинене громадянське суспільство одна з головних умов стабільності демократичного режиму. Через різноманітні добровільні об'єднання громадянське суспільство і народ мають можливість вільно висловлювати свої інтереси і формувати свою політичну волю. Грома­дянське суспільство контролює дії політичної влади. Інакше немину­че гіпертрофований вплив держави на суспільне життя. Слабкість гро­мадянського суспільства підштовхує державу до узурпації його прав, внаслідок чого відбувається інверсія функцій держави і громадянсько­го суспільства. В такому випадку держава окрім власних функцій при­своює ще й функції громадянського суспільства, формулюючи за ньо­го його завдання, змушуючи суспільство беззаперечно виконувати державні рішення.

Існування іромадянського суспільства визначається рядом умов: це розвинена соціальна структура суспільства, що породжує різноманітність інтересів, відносин, організацій, інститутів, вона вимагає вільної можливості взаємозв'язку, об'єднання індивідів в союзи, партії, рухи на основі гарантованих прав і свобод громадян, і свободи вибору. І, нарешті, наявність у індивідів приватної власності. Досвід цивілізо­ваних країн свідчить про те, що громадянське суспільство, основане на суспільному консенсусі, дає своїм громадянам мир, спокій і про­цвітання. Візьмемо досвід Швеції: 90% всієї шведської промисловості складає приватний сектор, 75% сільськогосподарської продукції йде через закупівельні, переробні торгові кооперативи. З кооперативним рухом зв'язані дві з кожних трьох сімей Швеції. Приватнокапіталістич­на основа господарства добре уживається з суспільною формою пере­розподілу. Так, на зарплату та інші виплати (суспільні фонди спожи­вання) йде 70% валового продукту, капіталу залишається біля 30%. Робоча людина в середньому заробляє в декілька раз більше, аніж ро­бітники на Україні. Безкоштовна освіта. Дешева, субсидована держа­вою якісна медична допомога, однаково доступна для всіх верств на­селення; п'ятиденна оплачувана відпустка; більш 45 кв. м. житлової площі та майже дві кімнати на одну людину. На тисячу жителів припа­дає більш 400 автомобілів, 590 телефонів, 390 телевізорів тощо. У Швеції існує повна зайнятість - в країні менш 2% безробітних. Існу­ють високі допомоги безробітним тощо.

Відсутність тривалий період умов для існування громадянського суспільства в Україні, в Російській Федерації, Білорусії та інших дер­жавах Співдружності привела до того, що держава заполонила со­бою весь суспільний простір. Одержавлення суспільства, насампе­ред, торкнулося економіки: сталося зрощування влади і власності. Етатизація суспільства, тобто активне втручання держави в життя суспільства, привела до згубних наслідків у політичній сфері. Відбу­лося одержавлення практично всіх механізмів, що відкривають ма­сам доступ до управління суспільством; зрощування партійного апа­рату з державним. В духовній сфері сформувався певний тип масової свідомості, що охарактеризований як етатистський. Свідомість про­низана страхом перед державою, а страх породжує пасивність грома­дян та ін. Тому не випадково початок політичних і економічних ре­форм в Україні, як і в інших незалежних державах Співдружності, зв'язаний з відродженням громадянського суспільства, створенням правової держави. В основі економічних рішень лежить програма переходу до ринкових відносин, що ставить своєю метою повернен­ня народу значної частини власності. Право на власність реалізуєть­ся шляхом роздержавлення і приватизації, передачі державного майна громадянам і трудовим колективам. Економічна незалежність громадян -основа нормального функціонування громадянського суспільства.

Суть і основні принципи правової держави

Створення правової держави, відпрацю­вання і вдосконалення її принципів результат діяльності не одного покоління, не однієї держави, а досягнення всього людського співтовариства. Узагальнюючи досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити загальні ознаки. По-перше, для правової держави характерна наявність розвиненого гро­мадянського суспільства. По-друге, обмеження сфери діяльності дер жави охороною прав і свобод особистості, суспільного порядку, ство­ренням сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальністі кожного за власне благополуччя. По-третє, правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини над правами держави. По-четверте, всезагальність права, його розповсюдження на усіх гро­мадян, організації і установи, в тому числі органи державної влади. Су­веренітет народу - конституційно-иравова регламентація державного суверенітету. Це означає, що саме народ - джерело влади, державний суверенітет носить представницький характер. По-п'яте, розподіл законодавчої, виконавчої та судової влад держави, що не виключає єдності їх дій на основі норм конституції, а також певного верховен­ства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх. Пріоритет в державному регулюванні громадянських відносин засоба дозволу над засобом заборони. Це означає, що в правовій дер­жаві діє принцип: дозволене все те, що не заборонено законом. Засіб дозволу застосовується лише у ставленні до самої держави, що зобов'я­зана діяти в межах дозволеного, повноважень, що формально зафіксо­вані. Свобода і права інших людей - єдиний обмежувач свободи інди­віда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного кінчається там, де порушується свобода інших.

Характеристика правової держави розкривається через взаємовід­носини з громадянським суспільством, особистістю і правом. У пра­вовій державі змінюються взаємовідносини правової держави і гро­мадянського суспільства: одне не підміняє інше, а суспільні інститути не підміняють державних, владних структур. Що ж стосується взає­мовідносин держави і особистості, то в правовій державі особистість захищена, її права і свободи гарантовані. Становище особи, ступінь її захищеності - головні критерії правової держави. Створення пра­вової держави допускає невтручання держави в соціальне життя, звільнення її від дріб'язкової регламентації, втручання державних органів у рішення тих питань, з якими повністю можуть впоратися різноманітні суспільні формування. Для забезпечення справжнього народовладдя держава повністю підпорядкована суспільству, стає ви­разником його інтересів і в законодавчій діяльності керується загаль­нонародною волею, що виражається демократично. Взаємовідноси­ни держави і права оцінюються через верховенство закону.

Отже, правова держава ~ політична організація, що створює умови для життєдіяльності індивідів, груп, інститутів грома­дянського суспільства на основі права. Зі становленням правової держави тісно зв'язане громадянське суспільство. Формуються і гро­мадянське суспільство, і правова держава водночас. У правовій дер­жаві виключається диктатура якогось класу, політичної партії, політичного руху, бюрократії, відбувається вільне змагання суспіль­но-політичних організацій в конституційних межах. У правовій дер­жаві вищим авторитетом володіє закон. Його дотримання свято, а покарання за зневагу його неминуче. Вся сила державної влади, вся могутність суспільної думки, всі можливості засобів масової інформації спрямовуються на захист закону, правопорядку. Інакше неминучі правовий нігілізм, нові варіанти свавілля владних або не­владних суспільних структур. В умовах правової держави реалізують­ся цивільні права людини на рівні міжнародно визнаних норм.

Зміст правової держави розглядається через призму її принципів.

По-перше, принцип розподілу влади. Принцип - це не просто вис­новок прикладної політичної науки, а методологічна основа. Суть в тому, що де б і як би не функціонувала державна влада, її демокра­тичності завжди протистоїть політичний монополізм в усіх його проявах. Тільки принцип розподілу влади створює гарантії проти узурпації, зосередження влади в руках однієї особи або органу вла­ди. Кожна з трьох влад: законодавча, виконавча і судова відносно са­мостійні та врівноважують одна одну.

По-друге, панування права, його пріоритет над державою. Дер­жава забезпечує торжество права, вимогам якого воно саме підко­ряється. Громадянський правовий стан ґрунтується на свободі кож­ного члена суспільства як людини, рівності його з кожним іншим як підданим, самостійності кожного члена суспільства як громадянина. Громадяни і держава взаємно відповідальні та рівні перед законом. Верховенство закону припускає вираження соціальних інтересів і волі народу.

По-третє, забезпечення гарантій і прав громадян, високий рівень захищеності особи. Ці права забезпечуються через суспільний до­говір з державною владою в формі конституції, що ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що тільки народ і тільки народ є законним джерелом влади. Природні та невід'ємні права людини полягають в тому, що людина має право на життя і гідне існування; право на батьківщину, на національну (етнічну) самоіндентифікацію, тобто встановлення тотожності. Звідси, природність права на самовизначення. Крім того, право на свободу політичну, свободу слова, друку, зборів, демонст­рацій, вибір представників у державні органи та органи політичних партій і суспільних організацій. Людина вільна у виборі світогляду, віровизнання, культурних пріоритетів, місця проживання та ін. При­родні права людини полягають в рівності перед законом, праві на працю, на творчість, відпочинок. Особливе місце належить праву приватної власності. Без економічної свободи немає свободи пол­ітичної, немає громадянського суспільства.

По-четверте, виходячи з теорії природного права та суспільно­го договору, компетенція громадянина ~ первинна, природна, тоб­то не вимагає обґрунтування, тоді як можливість відправлення державної влади - вторинна, похідна і тому неможлива без спеціальної санкції, яку надає лише суспільний інтерес. Важливий суверенітет народу і високорозвинене громадянське почуття. Громадянське суспільство, як щось більш високе ніж просто людське суспільство, формується в процесі перетворення підданих в грома­дян, тобто таких жителів держави, що є членами співтовариства, набувають почуття власної гідності та спроможність робити політич­ний вибір. Це відбувається разом з перетворенням етнічної спільності в суверенний народ, що усвідомлює себе нацією, де правосвідомість піднімається до розуміння необхідності визнати і реалізувати при­родні та невід'ємні права людини та громадянина. Ці права забезпе­чуються через суспільний договір з державною владою в формі кон­ституції, що ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що тільки народ є за­конне джерело влади.

По-п'яте, принцип самостійності, незалежності суду, підлег­лого тільки закону. Головну роль у вирішенні колізій, що виникають в різноманітних сферах суспільного життя, відіграє суд. Це й зрозу­міло. Адже суд будує свою діяльність згідно з такими демократич­ними принципами: незалежність, колегіальність, гласність, презумп­ція невинності, змагання і рівність сторін, право оскарження рішень тощо. В ході багатовікової історії судочинства вироблено ряд фунда­ментальних положень, що мають і в сучасних умовах важливе прак­тичне значення: не можна бути суддею у власній справі; один свідок -не свідок; відмова в правосудді недопустима; кожний громадянин має право на розгляд його справи компетентним, незалежним і неуперед-женим судом, створеним на підставі закону. Процедури судової діяль­ності тісно залежать від політичного режиму, рівня демократії в суспільстві.

Створення правової держави допускає деетатизацію соціального життя, звільнення його від дріб'язкової регламентації, втручання державних органів у рішення тих питань, з якими можуть впоратися різноманітні суспільні формування. У правовій науці за тривалий період утвердилося становище про безумовний примат держави над правом, що розглядалося лише як простий інструмент державної вла­ди. Апарат став творцем законів. Звідси і розхожі формулювання типу: держава надає громадянам широке коло прав; переконання в тому, що ці права свого роду дар держави народу. Діє тенденція ак­тивізації громадянського суспільства, його контролю над державою, розширення впливу політичних партій і рухів, груп інтересів, поси­лення діяльності деяких державних органів самоврядування. І діє тенденція підвищення ролі держави - регулятивного та інтегратив­ного органу всього суспільства. Прагнення держави активно втруча­тися в економічні, соціальріі та інформаційні процеси в Україні, з допомогою податків, інвестицій, кредитів та іншої політики стиму­лювання виробництва, усунення диспропорції в народному госпо­дарстві. Дедалі важливіше місце в діяльності держави займає роз­робка стратегії планування суспільного розвитку. Формування правової держави вимагає послідовного здійснення верховенства заІ кону в усіх сферах суспільного життя. Верховенство закону вклю­чає характеристику таких його властивостей: визнання, що саме за-I кон покликаний регулювати статус, права, свободу та обов'язки гро­мадян. І громадяни повинні знати і поважати закон як основу свого буття в суспільстві.

Для створення в Україні правової держави необхідні: по-перше, І демократичність і відкритість законодавчого процесу; повнота нор-I мотворчих функцій Рад всіх рівнів, формування їх надійної фінансо-I вої та матеріальної бази; по-друге, щорічні звіти про діяльність ви-' конавчо-розпорядчих органів перед Радами; суспільний контроль в рамках закону за діяльністю виконавчої влади; по-третє, неза­лежність суду і прокуратури, підвищення їх статусу в суспільстві, вдосконалення процесуального законодавства, точне дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і права на захист; дієвість виправно-трудової системи; відміна актів необгрунтованого позбав­лення громадянства; по-четверте, створення динамічного, сучасного державного апарату, що формується на конкурсній основі, підконт­рольного в межах закону представницьким органам і громадськості. В процесі формування в Україні правової держави треба повніше забезпечувати системні залежності між Конституцією і законами різних видів, не припускаючи їх неузгодженісті, доцільно розробля­ти прогнози розвитку законодавства, на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної і соціальної сфер, стану навколиш­нього середовища, міжнародних відносин тощо.

Соціальна держава

У розширенні свободи індивіда в суспільстві важливим етапом стає пра­вова держава. Забезпечення кожному свободи від обмежень і заохочення конкуренції, як вважають творці пра­вової держави, підуть на користь всім, зроблять приватну власність доступною для кожного, максималізують індивідуальну відпові­дальність та ініціативу і приведуть в підсумку до загального благо­получчя. Але це не трапилося. Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави в справи громадянського товариства, прого­лошені в правових державах, не перешкоджали монополізації еко­номіки та її періодичним кризам, жорсткої експлуатації, загострен­ню соціальної нерівності і класової боротьби. Рівноправність громадян забезпечувала глибоку фактичну нерівність, а використан­ня конституційних прав перетворювалося в привілей заможних класів і верств.

З метою вдосконалення правової держави класичного лібераль­ного варіанту, а також усунення наслідків невдалої політики команд­но-адміністративної системи забезпечити кожному матеріальну сво­боду і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність, розробляється теорія соціальної держави (держави загального благо­денства). Соціальна держава ~ це держава, яка прагне до забезпе­чення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації оса бистості. Встановлення в суспільстві загального добра, утверджен­ня соціальної справедливості стає плідною діяльністю соціальної дер­жави. Майнова та інша соціальна нерівність згладжується соціальною державою, проявляється турбота про слабких і знедолених, надаєть­ся кожному праця або інше джерело існування, зберігається мир і суспільний порядок, формується сприятливе для людини середови­ще проживання тощо. Джерела соціальної держави сягають у соціаль­ну політику. Адже ще в стародавності багато правителів, наприклад, римські цезарі піклувались про найбільш бідних громадян наданням плебсу хліба та видовищ. Та основний тягар соціального забезпечен­ня слабких і знедолених тоді лежав на великих сім'ях і громадах.

Традиційні форми соціального забезпечення руйнуються індуст­ріалізацією, урбанізацією та індивідуалізацією суспільства, безконт­рольним розвитком капіталізму. В сучасних суспільствах загостри­лися соціальні проблеми і класові суперечності. Одним з провідних напрямків діяльності держави стає вирішення соціальних проблем, соціального забезпечення населення, що вимагає розширення об'єктів соціальної політики. У 60-х роках XX ст. у світі виникають соціальні держави. Високий рівень розвитку економіки ряду країн Заходу, що створює умови забезпечення кожному прожитковий мінімум, визна­чили статус соціальної держави. Діяльність сучасної соціальної дер­жави багатогранна та різноманітна, перерозподіл національного дохо­ду на користь менш забезпечених верств, політика зайнятості та охорони прав робітника на підприємстві, соціальне страхування, підтримка родини і материнства, турбота про безробітних, престарі­лих, молодь тощо, розвиток доступності для усіх освіти, охорони здо­ров'я, культури тощо.

Таким чином, розвиток конституційної держави не завершується правовим і соціальним етапами. В формі правової державності відбу­вається реалізація мети і принципів соціальної держави. Але в діяль­ності соціальна держава йде значно далі по шляху гуманізації суспіль­ства - прагне поширити права особи та наповнити правові норми більш справедливим змістом.

Однак правова і соціальна держави розрізняються, хоча є багато принципів єдиних для них. Обидві вони, правова і соціальна держа­ви, забезпечують добробут індивіда: якщо правова держава забезпе­чує індивідуальну свободу і основоположні права особистості з до­помогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантії проти тиранії, то соціальна держава створює матеріальні умови свободи, гідні умови існування кожного. їх же, правову державу і соціальну державу, поділяє те, що правова держава по задуму не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, за­безпечення матеріальних і культурних благ громадян, соціальна ж держава безпосередньо займається розподілом суспільного багатства і забезпеченням матеріальних і духовних благ, хоча і прагне не підри-нати основи ринкового господарства (приватну власність, конкурен­цію, підприємництво, індивідуальну відповідальність тощо).

Сучасні демократичні держави, вважають деякі політологи, всту­пають в нову, екологічну стадію. Адже в сучасних умовах виживан­ня людства, забезпечення екологічних прав особистості стають най­важливішими. Держава, спільно з громадськістю, закликана відвернути ядерну та екологічну катастрофу, налагодити адаптивну, економічну рівновагу, умови, що підтримують життя.

ЛІТЕРАТУРА

В итюкВ. Становление идеи гражданского общества и её истори­ческая эволюция. М., Институт социологии РАН. 1995.

Ленин В. Государство и революция.ПСС т. 33.

Плam он. Государство. Соч. в 3-х томах, т. 3, ч. 1, М, 1971.

Политологічний енциклопедичний словник. К.: Генеза, 1997. - С.79-80; 97-98; 281

Резник Ю. Гражданское общество как феномен цивилизации. М., 1993.

Рябо в С. Політологічна теорія держави. К., 1996.

Цицерон.О государстве. М., 1990.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

• Що таке держава, її головні ознаки?

• Які теорії виникнення держави Вам відомі?

• Назвіть та порівняйте основні форми політичного правління (державного устрою)

• Які ознаки правової держави?

• У чому суть та ознаки громадянського суспільства?

Які перспективи формування громадянського суспільства в Україні?

Піча-старий