23.7. Вирішення спорів за зовнішньоекономічними договорами (контрактами)

Умови про предмет контракту, його кількісні та якісні характеристики, вартість чи способи оплати є відносно зрозумілими й завжди можуть бути конкретно визначені, досить проблемними й складними для сприйняття залишаються умови про вирішення спорів та пов’язані з ними питання.

Це, в першу чергу пояснюється самою специфікою зовнішньо-економічних чи міжнародних торговельних контрактів, оскільки на них поширюється і юрисдикція норм національного права сторін, і дія міжнародних норм та звичаїв. Це обумовлює необхідність використання уніфікованого чи узагальненого підходу до укладення контрактів "з іноземним елементом" з урахуванням особливостей зобов’язально-договірного права в різних правових системах та контрактних режимів країн з різним рівнем економічного та соціального розвитку. Останній фактор може мати істотне значення й виявлятись у різному сприйнятті сторонами як самого контракту, так і обов’язків, що стосуються його виконання. Різні підходи до розуміння й визначення певних положень або недостатня обізнаність сторін з тими чи іншими питаннями також можуть створювати невидимі на перший погляд проблеми. І однією з таких "білих плям" можна вважати досягнення домовленості щодо врегулювання спірних питань та вирішення диспутів між сторонами контракту.

За законодавством України, зокрема відповідно до Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. №201 (далі – Положення про форму контракту), умови щодо врегулювання спорів між сторонами мають передбачати визначення назви суду, який вирішуватиме спори з приводу тлумачення контракту, невиконання й неналежного виконання договірних зобов’язань, або чітких критеріїв визначення такого суду будь-якою зі сторін залежно від предмета й характеру спору, а також погоджений сторонами вибір матеріального і процесуального права, яке застосовуватиме цей суд із зазначенням правил процедури судового врегулювання.

Таким чином, блок умов щодо вирішення спорів можна умовно розділити на визначення судової юрисдикції з наданням відповідному суду компетенції вирішувати суперечки між сторонами, та вибір права або правової системи, відповідно до норм якої здійснюватиметься безпосередній розгляд спору та його вирішення.

Як свідчить практика, в зовнішньоекономічних договорах українських суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності положенням щодо визначення суду, до юрисдикції якого належатиме вирішення спорів між сторонами контракту та інші спірні моменти, які можуть з’явитися в процесі реалізації контракту, ще не приділяється достатньої уваги. Іноді вони можуть бути навіть просто відсутніми.

Водночас у міжнародних комерційних контрактах, типові форми яких розроблені за участю Міжнародної Торгівельної Палати (Париж) й широко використовуються в торговельних відносинах, питанню вибору органу, який би вирішував суперечки між сторонами, відводиться одне з ключових місць, а включенню такої статті до контракту передує обмірковування та зважування багатьох чинників.

Світова комерційна практика передбачає два методи вирішення спорів, що виникають у процесі реалізації контракту: судове провадження та арбітражний розгляд. Тому при укладенні договору сторонам, перш за все, потрібно визначитися з тим, який метод вони застосовуватимуть у відносинах між собою. Оскільки до недавна часу в Україні поняття суду та арбітражу вважалися майже тотожними (варто лише згадати колишню систему арбітражних судів), слід звернути увагу на те, що за своєю суттю вони істотно відрізняються.

При арбітражній формі сторони самостійно призначають арбітра (арбітрів), іноді навіть із числа відомих їм осіб, які мають необхідні знання й практичний досвід у даній галузі чи стосовно охоплених контрактом питань. Арбітражний розгляд (слухання) проводиться “за закритими дверима”, тобто в не публічній обстановці. При цьому сторони самостійно сплачують усі поточні витрати (винагороду арбітрів, вартість оренди приміщення, організаційні витрати тощо). Визнання арбітражних рішень є досить поширеним явищем, зокрема в країнах, які ратифікували Нью-Йоркську Конвенцію про визнання й приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. (Україна є учасницею даної Конвенції).

Арбітраж може відбуватися згідно з домовленістю сторін з урахуванням їхніх побажань і пропозицій та за умови викладення в контракті його особливостей (арбітраж ad hoc) або відповідно до процедурних правил і регламентів торговельних асоціацій та міжнародних організацій (національних торгово-промислових палат, Міжнародної Торгівельної Палати чи Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ)).

Судові засідання зазвичай є більш формальною процедурою, потребують більше часу й проводяться у відкритому для публіки режимі, де значна кількість небажаних спостерігачів може лише погіршити справу. Витрати на судові провадження та винагороду суддів, головним чином, фінансуються за громадський рахунок. При цьому суд завжди має чітко визначену належність до правової системи певної країни, що може дати підстави для сумнівів у його неупередженості.

Однак ще одним важливим фактором при здійсненні вибору юрисдикційного органу є врахування специфіки відносин, що регулюються даним контрактом, та визначення випадків, в яких сторони можуть звертатися до такого органу. Так, наприклад, за українським законодавством обраний сторонами суд вирішуватиме спори щодо "тлумачення, невиконання та/або неналежного виконання договору (контракту)" (п. 1.12 Положення про форму контракту). У контрактних відносинах в рамках Європейського Союзу цей перелік наводиться в дещо уточненому й розширеному варіанті. Так, відповідно до норм Римської Конвенції про право, що застосовується до контрактних зобов’язань 1980 р. (далі – Римська Конвенція) в рамках обраної сторонами правової системи відповідний суд вирішуватиме спірні питання щодо:

тлумачення положень контракту;

виконання зобов’язань;

наслідків порушення контракту, включаючи оцінку завданих збитків, наскільки це може належати до юридичної компетенції, з урахуванням обмежень, накладених на суд власними процедурними регламентами;

різних шляхів розширення зобов’язань за контрактом чи, навпаки, зменшення відповідальності сторін;

наслідків визнання контракту недійсним.

Звичайно, бажано якомога детальніше окреслити коло питань, що входитимуть до компетенції визначеного суду чи арбітражу з метою уникнення можливих суперечок з цього приводу. Однак у будь-якому випадку сторони мають бути впевненими, що обраний ними орган має необхідний досвід і є достатньо компетентним для розгляду зазначених питань.

Таким чином, на додачу до методу вирішення спорів, у контракті доцільно зазначати: при виборі арбітражної форми – який саме тип арбітражу матиме місце (ad hoc, арбітраж при Міжнародній Торгівельній Палаті чи інший інституційний арбітраж, причому в останньому випадку з обов’язковим зазначенням назви організації, правила якої застосовува-тимуться до арбітражної процедури); у випадку надання переваги судовому провадженню – суди якої країни та які саме суди (за місцем у судовій системі або галузевою спеціалізацією) матимуть юрисдикцію стосовно вирішення спорів; а також місце, де відбуватиметься така процедура, бажано із зазначенням повної адреси, та перелік питань, які суд чи арбітраж уповноважений розглядати.

Право, що регулюватиме відносини в процесі реалізації контракту, може визначатися двома шляхами. Перший передбачає самостійний вибір сторонами тієї правової системи, яку вони вважають найадекватнішою обставинам справи, та закріплення цього вибору в положеннях контракту. Якщо ж такі положення відсутні, застосовується другий метод, який відсилає до сфери дії колізійних норм міжнародного приватного права, та за яким вибір здійснюватиметься на підставі норм і правил, що містяться в міжнародних документах або національному законодавстві.

Про значну складність другого методу й переваги в застосуванні першого свідчить багато фактів. І, перш за все ця проблема простежується на рівні міжнародних нормативно-правових актів.

Так, наприклад, при приєднанні до Віденської Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (далі – Віденська Конвенція), яка широко використовується для регулювання відносин у зазначеній галузі, ряд країн робили певні застереження до її тексту і, зокрема, одним з досить поширених застережень було небажання підпадати під дію п. 1 (b) ст. 1, де до випадків застосування Конвенції належало посилання на право сторони-учасниці Конвенції, визначене за допомогою колізійних норм міжнародного приватного права (США, Китай, Чехія та ін.).

Певні особливості має й використання норм Віденської Конвенції у взаємовідносинах між сторонами. Як частина відповідної правової системи, Конвенція разом з іншими правовими нормами автоматично застосовуватиметься до контрактів купівлі-продажу, укладених сторонами, підприємства яких знаходяться на території різних країн-учасниць Конвенції. Однак якщо сторони не бажають керуватись її положеннями, вони мають "недвозначно виключити" її застосування в тексті договору. У випадках, що не врегульовані Віденською Конвенцією або у випадку її незастосування діятимуть правила правової системи, обраної сторонами або визначеної колізійними нормами.

Спроби уніфікації колізійних норм щодо вибору правової системи в загальносвітовому масштабі також не мали значного успіху. Так, наприклад, розроблену міжнародним інститутом уніфікації приватного права ООН Гаазьку Конвенцію про право, що може бути застосоване до міжнародної купівлі-продажу товарів 1955 р., зобов’язалося виконувати лише близько десяти держав, а "нову Гаазьку Конвенцію" 1986 р. з цього самого питання ратифікувало всього чотири (Аргентина, Нідерланди, Чехія та Словаччина).

Римська Конвенція, хоч і застосовується поки що, головним чином у внутрішніх відносинах Європейського Союзу, з огляду на перспективи його розширення та велику кількість угод за участю підприємців з країн-членів ЄС вона набуватиме дедалі більшого значення для країн Центральної та Східної Європи. Зокрема, наприклад, вже зараз при розгляді спорів комерційного характеру в судах ЄС положення Конвенції застосовуються автоматично й незалежно від того, чи визнають її держави, представлені сторонами контракту. Римська Конвенція врахувала більшість загальноприйнятих тенденцій здійснення вибору права серед правових систем різних держав та є досить вдалим прикладом уніфікації правил щодо вибору вирішальної правової системи. Однак, навіть не зважаючи на це, певні її положення залишаються дискусійними.

Відповідно до принципу свободи вибору, закріпленого в ст. 3 Римської Конвенції, контракт має регулювати обране сторонами право. Такий вибір має бути чітко або "з достатньою певністю" визначений контрактом або обставинами справи. Хоча Конвенція не визначає, що саме мається на увазі під "достатньою певністю", правозастосовча практика свідчить, що у випадку визначення права "з достатньою певністю" за контрактом йдеться, перш за все, про посилання на норму права, яка є характерною для певної правової системи та має безпосереднє відношення хоча б до однієї частини контракту, або на правовий інститут, що є типовим лише для права певної держави. При зверненні до "достатньої певності" за обставинами справи, необхідно враховувати не лише положення контракту, а й фактичні обставини справи, де було б зрозуміло, що сторони дійшли згоди щодо вирішальної правової системи, але чітко не визначили це в контракті. Цілком доцільно виникає питання: чому? Припустимо, що за даних обставин у момент укладення договору такий вибір здавався їм очевидним. Однак припущення, що не має чітко визначеного закріплення, не є юридичним фактом, тому його іноді буває простіше спростувати, ніж довести.

Якщо ж сторони жодним із зазначених шляхів не обрали право, яке має застосовуватись до контракту, контракт регулюватиме право держави, з якою він "найбільш тісно пов’язаний" (ст. 4 Римської Конвенції). Такою вважатиметься держава, де на час укладення контракту постійно проживає сторона, яка має виконувати основну частину зобов’язань за контрактом (зобов’язана сторона), або, якщо йдеться про юридичну особу, де розташовано її головний офіс. Однак у випадку, коли, наприклад, головний офіс знаходиться в одній державі, постійна філія юридичної особи – в іншій, а контрактне зобов’язання має виконати філія на території третьої держави, де здійснюватиметься й оплата, прив’язка до права країни "головного офісу" виглядає дещо нелогічною.

За аналогією з Римською Конвенцією українське законодавство теж передбачає ряд положень щодо колізійних відсилань до певної системи права. Так, згідно зі ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. №959-XII, права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначає право країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження. За відсутності погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право країни відповідно до зазначеної статті. Однак до прав і обов’язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), не зазначеними в цій статті, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого договору (контракту). Це має вирішальне значення для його змісту (право країни зобов’язаної сторони, як і в Римській Конвенції). А тепер уявимо практичну ситуацію, в якій сторони зовнішньоекономічного контракту-купівлі продажу не визначили право, що застосовуватиметься до нього, а постачання товару здійснюється на умовах EXW (за Інкотермс – 2000) з покладенням мінімальних обов’язків на продавця. Хто тоді є стороною, яка здійснює "вирішальне для змісту контракту виконання" і яким чином можна обґрунтувати доцільність застосування права продавця?

Цікавим з точки зору вибору права контракту є положення Римської Конвенції щодо домовленості сторін застосовувати обране право як до всього контракту, так і до окремої його частини (ст. 3). Тобто різні частини контракту може регулювати право різних країн. Це додатково ускладнюватиме стосунки між сторонами, однак у деяких випадках є цілком обґрунтованим, а подекуди й необхідним (наприклад, у контрактах на міжнародне інвестування, які включають широкий спектр питань різнонаціонального характеру).

Незважаючи на існування таких контрактів, сторонам бажано було б уникати подібних ситуацій, а також заздалегідь продумувати вибір правової системи, щоб запобігти можливим ускладненням.

Система права й суд, який її застосовуватиме, перебувають у дуже тісному правовому зв’язку, тому обраний орган з вирішення спорів має безпосередньо належати до обраної правової системи.

Враховуючи все викладене, положення контракту про вирішення спорів між сторонами може виглядати приблизно так:

Усі спори й розбіжності, що можуть виникнути в процесі виконання зобов’язань за даним контрактом або в безпосередньому зв’язку з ним, підлягають вирішенню шляхом переговорів.

У випадку, якщо сторони не можуть самостійно дійти згоди, вирішення таких спорів чи розбіжностей здійснюватиме Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України відповідно до регламенту цього суду в складі трьох арбітрів.