Форми соціального захисту:

1) соціальні гарантії ( зайнятості, мінімального доходу, забезпечення пільг та привілеїв, державний контроль за дотриманням гарантій)

2) соціальне страхування -  формування фондів грошових коштів та їх використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасової втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також з охорони здоров'я

3) соціальне забезпечення - це надання певним категоріям громадян ( уразливим верствам населення) соціальних виплат за рахунок коштів бюджетів для забезпечення мінімального рівня життя (виплати малозабезпеченим сім'ям, сім'ям з дітьми, жертвам війни)

4) соціальна допомога - це короткострокова (одноразова або періодична) виплата, цільовим призначенням якої є компенсація втраченого заробітку чи додаткова підтримка громадян у випадку настання соціального ризику за рахунок коштів соціальних страхових фондів чи бюджету. Однак ці кошти направляються не фізичним особам, а підприємствам і організаціям як компенсація недоотриманих доходів. Соціальна допомога надається у формі житлових субсидій, різного роду пільг і зорієнтована на індивідуальну потребу громадянина.

5) соціальна підтримка – державні програми, направлені на створення умов, за яких наймані працівники можуть забезпечити свою соціальну захищеність. Ці програми стосуються економічно активного населення. Це програми перепідготовки кадрів, підвищення кваліфікації, тощо.

6) Соціальні компенсації – компенсаційні виплати та пільги ( грошові випали населенню у звʼязку з інфляцією) та індексації доходів населення.

 

Грошову допомогу можуть надавати в разі втрати працездатності з певних причин (хвороба, народження дитини, безробіття, старість) або в разі малозабезпеченості.

До комплексу соціальних послуг можна зарахувати медичні послуги, послуги з навчання та працевлаштування.

5.2. Види соціальних трансфертів

Соціальні трансферти слід розглядати як  операції перерозподільного характеру, які полягають у  передачі у грошовій (пенсії, різноманітні соціальні допомоги та виплати), натуральній (отримання продуктів харчування, технічних засобів пересування, протезування, працевлаштування громадян, які частково втратили працездатність, утримання непрацездатних у будинках для престарілих та інвалідів) або іншій формі (житлові субсидії, послуги соціально-побутового характеру: оплата житлово-комунальних послуг, проїзд у громадському транспорті, санаторно-курортне, медичне обслуговування та лікування, соціально-трудова реабілітація інвалідів тощо) доходу (ресурсів) державними і недержавними організаціями населенню, котре потребує допомоги або має на неї право згідно з чинним законодавством або договором страхування, як правило, на безповоротній основі.

Розглядаючи розмір та кількість соціальних трансфертів  треба враховувати їх специфічність та особливість нарахування. А саме, кожна країна формує свої підходи щодо встановлення та нарахування соціальних трансфертів враховуючи політичних та економічних факторів, а й соціально-культурних і морально-етичних, які притаманні даному суспільству. Це пояснює наявність певних видів соціальних трансфертів в одних країнах і відсутність їх в інших. Навіть в межах Європейського Союзу, країни якого з кожним роком все більше інтегруються в єдиний економічний, соціальний та політичний простір, є значні відмінності у системі соціального захисту.

В розрізі даного питання великої уваги треба приділити класифікації соціальних трансфертів. Так,  в усіх країнах світу існують:

-         формальні трансферти, що визначаються законодавчими та нормативними актами або договорами страхування. Формальні трансферти формуються під впливом економічного, фінансового та політичного становища в країні. Тому їх кількість та розмір прямо залежить від рівня розвитку не лише суспільства, а й економіки.

-         неформальні трансферти, які здійснюються як у межах сім’ї,так і суспільства в цілому. Неформальні трансферти можуть носити тимчасовий характер і їх розмір не є однаковим для кожного окремого отримувача допомоги.

Чим більш розвинене суспільство та економіка – тим більш формалізованими є усі соціальні трансферти.

Неформальні та формальні трансферти поділяються на багато видів (в залежності від форми передачі, виду соціального страхування, отримувача тощо). Так, наприклад, система класифікації, що застосовується ОЕСР поділяє усі соціальні трансферти на такі групи:

- піклування про літніх людей – звичайні пенсії, пенсії особам, що достроково пішли у відставку,допомога на дому та послуги за місцем проживання;

- піклування про членів сімей військовослужбовців та постраждалих у катастрофах – пенсії та допомога на поховання;

- допомога у разі недієздатності та тимчасової непрацездатності – послуги з догляду, допомога у разі недієздатності, допомога постраждалим від аварії на робочому місці та допомога у разі нещасних випадків, виплати у зв’язку з непрацездатністю працівників;

- охорона здоров’я – видатки на лікування у стаціонарних медичних закладах та амбулаторне лікування, оплата медичних препаратів та виплати на превентивне лікування;

- сім’я та діти – допомога на дитину та пільгові кредити, допомога по догляду за дитиною,допомога при вагітності та при пологах, допомога одиноким батькам;

- діяльність щодо розвитку ринку праці – послуги з працевлаштування, фінансування освітніх заходів для молоді та заходів з працевлаштування для непрацездатних;

- соціальна підтримка в разі безробіття – допомога у разі безробіття, компенсації у разі звільнення, компенсації за дострокове звільнення, пов’язане з кон’юнктурою ринку;

- забезпечення житлом – грошова допомога на купівлю та найм житла;

- інші заходи соціального захисту – грошова допомога, яку не можна віднести до інших категорій, призначена малозабезпеченим верствам населення соціальні послуги та заходи соціального захисту.

Проте усі соціальні трансферти (незалежно від умов отримання, виду соціального ризику, отримувача, джерел фінансування тощо) можна згрупувати у три великі групи:

1) соціальні трансферти, які надаються дітям;

2) соціальні трансферти, які надаються населенню працездатного віку;

3) соціальні трансферти, які надаються населенню похилого віку.

В межах даних груп є також поділ. Наприклад, в кожній групі можна виділити інвалідів, які природно потребують більшого захисту, проте для всіх без винятку груп соціальні трансферти є засобом досягнення однієї з конкретних цілей:

- гарантування мінімального рівня доходу для бідних верств населення;

- компенсація доходу або його частини, втраченого внаслідок певного страхового випадку;

- досягнення більш високого рівня рівності між різними верствами населення.

В залежності від форми передачі соціальні трансферти науковці поділяють на:

-         грошові трансферти - трансферти, які домашні господарства одержують у грошовій формі для забезпечення потреб, що виникли у зв’язку з певними подіями або обставинами.

-        натуральні трансферти - трансферти у натуральній формі, які визначаються вартістю товарів та послуг, що надаються домашнім господарствам безкоштовно або за економічно незначущими цінами органами загального державного управління і некомерційними організаціями, що обслуговують домашні господарства.

При розробці системи соціального забезпечення  уряди країн що розвиваються змушені робити вибір між грошовими та натуральними трансфертами. На результат цього вибору  впливає цілий ряд факторів: економічного, адміністративного та політичного характеру, що можуть здійснювати як позитивний вплив на економіку, так і негативний.

Так,  наприклад, грошові трансферти є бажанішими ніж трансферти в натуральній формі, бо вони не впливають на ринкові ціни. Як наслідок збільшується економічна ефективність і кількість реалізованих товарів і послуг в економіці співпадає з соціальними затратами. Що стосується трансфертів в натуральній формі то вони дуже часто використовуються з боку держави як інструмент контролю та впливу на суспільство.

 На рівні ринку  натуральні субсидії можуть створювати певні незручності для тих хто сплачує податки, так як вартість такої субсидії вище, ніж вартість тих вигод, що надходять отримувачу трансферта .

З точки зору регулювання макроекономіки, програми грошових трансфертів, як правило, вважаються бажанішими  ніж програми натуральних трансфертів, так як вони роблять держані витрати більш прогнозованими і здатними автоматично стабілізувати економіку

5.3. Типи соціальної держави. Пропорції участі держави та громадянського суспільства в системі соціальної політики

Держави загального добробуту різняться між собою моделями соціальної політики. Тому можна класифікувати соціальні держави щодо пропорції участі держави та громадянського суспільства в системі забезпечення соціальних благ та послуг .

У наш час найбільш популярною є типологія, розроблена американським дослідником Річардом Тітмусом і його послідовниками Пінкером і Еспінг- Андерсоном  у 70-80-х роках 20 ст. Згідно їх теорії соціальна практика дала три базових моделі соціального розвитку:

1)    патерналістську ( від лат. paternus – батьківський) – ліберальна соц.. політика,

2)    корпоративістську (від лат. сorporatio – спілка)- консервативна соц.. політика

3)    етатистську (від еtat – держава) – соціал-демократична соц.. політика.

Які відображають зміст ліберальної, консервативної та соціал-демократичної ідеологій.

Для патерналістської моделі  соціальної практики характерно намагання досягти ефективності, використовуючи фонди на забезпечення найбільш потребуючих допомоги членів суспільства, які не в змозі самі себе забезпечити. У порівнянні з іншими вона відрізняється низьким рівнем участі держави у вирішенні соціальних проблем. Основними умовами функціонування даної моделі є мінімальне втручання  держави в ринкові відносини і обмежене застосування заходів державного регулювання, що не виходить за рамки вироблення макроекономічної політики.

Соціальна підтримка громадян здійснюється за рахунок розвинених систем страхування і при мінімальному втручанні держави, що є регулятором певних гарантій. Основний тягар соціального забезпечення несуть сім’я і приватні благодійники. Розміри страхових виплат та трансфертних платежів, як правило, невеликі. Матеріальна допомога має адресну спрямованість і надається лише на підставі перевірки потреби.

США, Канада та Австралія є прикладом “ліберальної” держави загального добробуту, з помірним соціальним захистом, яка протиставляє одержувачів соціальної допомоги й решту громадян, а також частину своїх функцій передає громадянському суспільству як суб’єктові соціальної допомоги.

Корпоративістській моделі притаманна законодавчо закріплена співучасть державних і громадських структур у вирішенні проблем індивіда, групи, общини. Для цієї моделі визначальним є принцип субсидіарності  (англ. subsidiaritu - допоміжний, доповнюючий)., згідно з яким на допомогу людині мають прийти насамперед інститути громадянського суспільства, і лише в разі їхньої неефективності – держава. Великого значення за цієї моделі набуває система страхування. На регіональному і місцевому рівнях соціальним забезпеченням займаються місцеві асоціації підприємців, профспілки і держава.

Бюджетні відрахування на соціальні заходи приблизно рівні страховим внескам працівників і працедавців, основні канали перерозподілу знаходяться або в руках держави, або під її контролем. Разом з тим держава прагне поступатися матеріальною підтримкою громадян системі страхового захисту. Завдяки цьому величина соціальної допомоги знаходиться в пропорційній залежності від трудових доходів і, відповідно, від розмірів відрахувань на страхові платежі.

Франція, Німеччина й Італія належать до “консервативної корпоративістської” моделі держави загального добробуту.

 

Етатистська модель соціальної політики орієнтована на централізовану, екстенсивну і дорогу систему соціального забезпечення. Намагання забезпечити рівність приводить до сильної державної участі в соціальному обслуговуванні і виплаті соціальної допомоги. Контроль за реалізацією державної соціальної політики здійснюється місцевими органами влади, підзвітними центральному уряду [3, c. 57]. Основна частина захисту забезпечується через зайнятість населення. Організація управління соціальною сферою заснована на трьох рівнях: державному, регіональному і муніципальному. Державний рівень забезпечується переважно національним страхуванням населення, регіональний відповідає за інститути охорони здоров’я (лікарні, дитсадки, заклади для розумово відсталих і психічно хворих), муніципальний організовує широкий спектр послуг через соціальні заклади (інформація, поради, посередництво, грошова допомога, мобільна соціальна робота, притулки для жінок, що потерпають від насилля, центри для біженців і т.п.).

 Швецію, Данію, Норвегію та Нідерланди зараховують до соціально-демократичної (скандинавської) моделі держави загального добробуту. Така модель передбачає розширення соціальних прав і прагне до ліквідації соціальної нерівності. Вона ґрунтується на забезпеченні добробуту для всіх представників суспільства. Тобто людина має повне право на одержання соціальних благ незалежно від рівня її доходів – тільки тому, що вона є громадянином цієї країни.

Державний сектор охоплює витрати на соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров’я, науку, культуру, управління різними муніципальними органами. Крім того, сюди належать витрати на оборону й охорону суспільного порядку. Приблизно кожен третій швед зайнятий у суспільному секторі. 65% валового національного продукту витрачають як суспільні виплати, допомоги, пенсії, а також на фінансування системи освіти, охорони здоров’я та побутових послуг.

Важливим засобом для забезпечення соціальної рівності й загального добробуту є здійснення відповідної податкової політики. Відповідно до принципу прогресивного обкладання податками, з доходів може бути відраховано від 10 до 70%. У результаті такої політики в державному та комунальному бюджетах акумулюються засоби для фінансування майже всієї соціальної інфраструктури.

На жаль, сьогодні ця модель втрачає свою ефективність. Державний бюджет надміру перевантажений видатками на соціальну сферу, це відбувається на тлі формування споживацького ставлення громадян до держави.

Це призводить до того, що соціал-демократія суттєво переглядає свої позиції в бік соціального лібералізму. Тому сьогодні можна говорити про те, що сучасна соціал-демократія та соціальний лібералізм не містять принципової різниці у свої поглядах, а отже – перебувають на однакових світоглядних позиціях.

Отже, становлення соціальної держави дозволяє визначити три її типи і сформулювати їхні головні характеристики:

ліберальна або англосаксонська,

консервативна або континентально-європейська та

соціал-демократична або скандинавська.

Перша модель забезпечує рівні соціальні шанси громадянам та виходить із залишкового принципу фінансування малозабезпечених, стимулюючи активний пошук роботи ними самими. Тобто, в ліберальній моделі все підпорядковане ринку, а соціальні функції являють собою змушену поступку, яка продиктована необхідністю стимулювати трудову мотивацію та забезпечувати відтворення робочої сили.

Друга модель виходить із необхідності забезпечити рівновагу патерналістських заходів влади з адресними програмами підтримки різних професійних та майнових груп і прошарків. Вона нібито забезпечує рівновагу між ринками та соціальними цілями.

Третя модель, класичним прикладом використання якої є Швеція стимулює рівні соціальні права громадян і забезпечує їх однаковими соціальними умовами та пільгами, гарантуючи справжню рівність соціальних умов .

 

Відмічені три моделі ніде в світі не зустрічаються в чистому вигляді, будучи „ідеальними типами” соціальної держави, кожна з яких має свої переваги та недоліки. На практиці зазвичай можна спостерігати поєднання елементів ліберальної, корпоративної і соціал-демократичної моделей при явному переважанні рис однієї з них.

 Протягом 20 ст. відбулася зміна поглядів на місце роль держави у соціальному захисті та наданні соціальних гарантій. Від розуміння необхідності соціального захисту та гарантій соціальної політики, що було покладено в основу „ держави  загального добробуту” перейшли до зневіри в  її спроможності вирішувати соціальні проблеми. Крім того виникає переконання, що при постійній державній підтримці люди стануть від неї залежними та втратять стимули для власної ініціативи.

Підтвердженням цих слів може слугувати концепція “третього шляху”, представлена в маніфесті Т. Блера та Г. Шредера “Європа: третій шлях, новий центр”. Цей документ, ухвалений 8 червня 1999 р.

У маніфесті запропоновано переорієнтувати “державу загального добробуту” на “державу соціальних інвестицій”. Сучасний лозунг – “добробут для праці” (welfare to work). - покликаний забезпечити, щоб максимально можлива кількість тих, хто може й повинен працювати, здобували загальноосвітню та професійну підготовку, яка дасть їм змогу повернутися або ввійти в трудове життя і тим самим “увійти” в суспільство.

5.4. Проблеми «соціалізації» бюджету України. Якість соціального захисту і соціального забезпечення в Україні

Чи є бюджет в Україні соціальним – відповідь – ТАК. Факти:

1). Найбільшою видатковою статтею Державного бюджету України є стаття «видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення», яка за обсягом випереджає охорону здоров’я, освіту та видатки на економічну діяльність.  Видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, які мали стійку тенденцію зростання в останні роки.

Причини зростання:

-  збільшення видатків на оплату праці, на надання пільг та допомог, через  підвищення розмірів мінімальних соціальних стандартів

- покриття дефіциту Пенсійного фонду, що пов’язано з підвищенням розмірів прожиткового мінімуму.

2) Частка соціальних видатків в зведеному бюджеті України складає в середньому 60%, тому  можна говорити про значний рівень соціалізації бюджету.

2+) У структурі видатків зведеного бюджету України на соціальний захист та соціальне забезпечення найбільшу питому вагу (понад 60 % від загальної суми) складають видатки на соціальний захист пенсіонерів ( фактично зростає фінансування дефіциту Пенсійного фонду з бюджету)  та соц.. захист сімей, дітей та молоді ( 24,6%)

3) Частка державних соціальних видатків у ВВП перевищує 30% і має тенденцію до зростання.

Для порівняння: