Фотограмметрія Дорожинський

-координати центру проекції X0 9 Y0 ,Z0 та складові швидкості руху

супутника VX9VY9VZ;

-координатиХ9 Υ9 Ζ точки Μ на поверхні планети.

Оскільки рівняння (8.11) є нелінійними, то необхідно за аналогією до аерофототріангуляції виконати лінеаризацію за всіма шуканими невідомими. Якщо в аерофототріангуляції цих невідомих було 9 (6 елементів зовнішнього орієнтування знімка та 3 - координати точки поверхні), то тут таких невідомих є 13; тому лінеаризовані рівняння (8.11) матимуть вигляд:

Якщо виміри на знімках були некорельовані та рівноточні, то вагова матриця РХ = Ε, тобто буде одиничною.

Переходячи до матричного запису, з (8.24) отримаємо рівняння поправок:

310

де

Якщо політ супроводжувався фіксацією кутів нахилу знімка, були відомі початкові умови руху супутника та координати точки на поверхні планети, то всі величини виступають як опорні дані, що підлягають уточненню. Тому до рівнянь (8.25) додаються:

δχ0+{χ0-χ·0)=νΧο δΥ0+(Υ0-ΥΖ) = ν¥ο

δζ0+{ζ0-ζ·0)=νΖο

тут αο·α\)·Ζο·ιο··· - початкові значення невідомих.

Для параметрів, що входять в рівняння (8.27), (8.28), (8.29) відомі

311

Застосовуючи умову мінімізації суми квадратів поправок, переходять до нормальних рівнянь та отримують розв'язок з оцінкою точності; це класичний прийом методу найменших квадратів, який застосований та описаний у розділі 2.

Якщо записати сукупність (8.31) у вигляді

то розв'язок з оцінкою точності матиме вигляд

(8.33)

(8.34)

де μ - ср. кв.похибка одиниці ваги; отримана коваріаційна матриця вирівняних

величин дає змогу оцінити точність кожного визначуваного параметру (за аналогією з фототріангуляцією).

Структура нормальних рівнянь, з яких отримуємо розв'язок (8.33), доволі складна як для космічної фототріангуляції одного витка (маршруту), так і для блока космічних знімків.

У зв'язку з тим, що в останнє десятиліття значно виросли можливості комп'ютерної техніки, то став можливим прямий розв'язок системи нормальних рівнянь, не вдаючись до тих комбінацій, які раніше застосовували, щоб ефективно використати об'єм оперативної пам'яті комп'ютера і зменшити витрати часу на обчислювальні процедури.

На відміну від аерофототріангуляції, тут виникає проблема обчислення матриць часткових похідних, які прийнято називати ізохронними похідними. Складність полягає в тому, що рух ШСЗ є нерівномірним і здійснюється під впливом різних сил. Модель руху описується трьома диференційними рівняннями другого порядку, куди входять похідні від гравітаційного поля Землі, прискорення спричинені опором атмосфери та кутова швидкість обертання Землі. Якщо супутник має високу орбіту, то впливом атмосфери для обчислень матриці В2 можна знехтувати. Натомість для низьких орбіт цей вплив треба враховувати. Проте ця проблема не є нерозв'язною, і розроблено аналітичні та обчислювальні способи отримання матриці В2.

312

8.4.2. Відомості про створені опорні мережі на об'єктах Сонячної системи

Дослідження Місяия

Початок у створенні опорної мережі Місяця датовано 1965 роком, коли отримані космічні знімки з автоматичної станції "Зонд-З" (СРСР). Опрацьовані зображення методом оберненої фотограмметричної засічки з використанням 38 опорних точок Збірного каталогу Головної астрономічної обсерваторії Академії наук України дали змогу створити мережу з 59 пунктів, зокрема на поверхню зворотного боку Місяця. Подальше опрацювання дало змогу створити каталог координат, що містив більше ніж 3000 точок місячної поверхні, а відтак це було підставою для отримання повної карти Місяця у масштабі 1:5 000 000.

У наступні роки використано знімки, отримані зі станцій "Зонд-6" та "Зонд-8". Побудована опорна мережа із 300 пунктів поширилась на зворотний бік Місяця та лібраційну зону.

Зображення, отримані з автоматичних станцій Appollo-15, Арро11о-16 та Арро11о-17 (1971-1972 pp.), дали змогу побудувати опорну мережу з 5000 точок, причому мережа покрила близько 20 % поверхні Місяця. Як вихідну інформацію використано параметри орбіти, дані лазерного висотоміра та знімки зоряного неба (додаткова камера). Сумісне опрацювання цих даних з фотограмметричними вимірами та вирівнювання блочної фототріангуляції показали, що просторові координати точок мережі отримано з точністю близько ЗО м.

За матеріалами телевізійного знімання та радіопрофілювання, отриманими зі станції "Луна-22" (СРСР, 1974 p.), створено каталог селеноцентричних координат точок в екваторіальній частині Місяця.

Дослідження Маоса

На всю територію планети побудована опорна мережа із зображень, отриманих станцією "Марінер-9" (США, 1971 p.). Ця мережа налічує 3000 пунктів. Вихідні зображення отримані телекамерою з фокусною віддаллю 52 мм, роздільна здатність приймача становила 700x832 елементи. Точність отриманих координат у планетоцентричній системі оцінено величиною 5 км.

Телевізійні зображення, отримані зі станцій "Вікінг-1" та "Вікшг-2" (США, 1982 p.), були підставою для повторного вирівнювання опорної мережі та координування нових пунктів. Всього їх було близько 7000.

Фототелевізійне знімання зі станцій "Марс-4" і "Марс-5" (СРСР, 1974 р.) дало мережу з 184 точок марсіанської поверхні. Частково використані координати опорних точок, отримані з американських опрацювань.

Дослідження Венерц

Як відомо, поверхня Венери закрита товстим шаром атмосфери, що унеможливлює спостереження у видимому діапазоні світла. Тому основано метод радіолокаційного знімання та радіопрофілювання. Основна інформація - це радіолокаційні панорами, віддалі до точок поверхні планет та орбітальні параметри. Як визначувані точки вибирали чітко розпізнані контури на панорамних зображеннях,

313

вийшла на орбіту у серпні 1990 р. і почала передавати радіолокаційні знімки поверхні. Одним із результатів картографування була гравіметрична карта, що покрила 95 % поверхні планети. За даними знімання були побудовані перспективні образи, один з яких показаний на рис. 8.13.

Дослідження інших планет та супутників

Заданими телевізійного знімання зі станції "Марінер-10" (1974,1975 pp.) побудована опорна мережа для Меркурія, у яку входить 2400 точок. Точність координування оцінюється в 10 км для південних полярних районів і 25 км - для північних. Покриття поверхні планети становить близько 45 %.

Отримані зображення зі станції "Вояжер-1" і "Вояжер-2" (СІЛА, 1979, 1979, 1981, 1984 pp.) були підставою для досліджень поверхонь супутників Юпітера (Іо, Європа, Ганімед, Калісто).

Опорні мережі побудовано також для супутників Сатурна (Мінас, Енцелад, Тефій, Діон, Рей, Япет). За даними "Марінер-9" опрацьовано зображення поверхні Фобоса - супутника Марса, та отримано координати 260 точок.

314

8.5. Космічна фотограмметрія для картографування територій

Ще в недалекому минулому основним продуктом картографічних робіт (а фотограмметричні методи і технології тут домінували) вважалась карта, точніше топографічна карта. Сьогодні через кардинальні зміни в техніці і технологіях можемо говорити уже про розширений перелік картографічних продуктів. До них належать:

-топографічна карта з графічним відображенням ситуації та рельєфу;

-цифрова карта з ситуаційним та рельєфним змістом;

-цифрова ортофотокарта з фотографічним зображенням ситуації та графічним відображенням рельєфу;

-цифрова модель рельєфу.

До кожного з видів цих продуктів ставляться певні технічні вимоги. Традиційна топографічна карта будується в заданому масштабі, і ставиться

вимога до точності відображення контурів (0,2 - 0,3 мм у масштабі карти) та до точності відображення рельєфу {Уг~У\ перетину рельєфу залежно від типу рельєфу). Важливою є вимога до картографічного змісту карти, його наповнення - які об'єкти повинні бути відображені, а які на карті не показують.

Для цифрової карти масштаб карти в безпосередньому вираженні не має сенсу, бо всі елементи ситуації подаються в натуральному вираженні, у прийнятій абсолютній системі координат. Проте необхідно знати точність отримання ситуації та рельєфу, що так чи інакше опосередковано випливає з масштабу карти.

Цифрова ортофотокарта теж не має масштабу, оскільки зберігається в пам'яті комп'ютера попіксельно. Для неї важливим показником є розмір піксела на землі та похибка визначення елемента ситуації в натурі. Звичайно, така ортофотокарта може бути надрукована. І ось тоді можна говорити про масштаб ортофотокарти.

Про цифрову модель рельєфу (ЦМР) детальні відомості подано в розділі 5. Тут зауважимо, що основними характеристиками ЦМР є структура даних: сітка (GRID) або мережа пунктів (TIN), точність визначення висоти будь-якої точки ЦМР, розмір комірки на землі (для GRID) або середня віддаль між точками (для TIN).

Зважаючи на те, який картографічний продукт хочемо отримати та спираючись на наявний досвід, можна спроектувати використання даних космічного знімання для практичного використання. Звичайно, для цього треба вивчити реальні можливості тих чи інших космічних знімальних систем, і дуже часто не покладатись на інформацію від фірми-виробника, оскільки такі дані можуть мати рекламний характер.

Теоретичним базисом для оцінки придатності зображень для картографування є роздільна здатність (часто вживають термін "просторова роздільна здатність") та радіометрична характеристика (амплітуднароздільна здатність - здатність передавання ступенів сірого або кольорів).

З геометричним показником точності космічних систем ситуація доволі оптимістична. Враховуючи, що графічна точність карти становитьρ = 0,2 м (у масштабі карти), отримаємо такі вимоги до точності відображення контурів (масштаб - точність): 1:10 000-2 м; 1:25 000-5м; 1:50 000-10м; 1:100 000-20 м; 1:200 000-40 м.

Розмір піксела Ρ на землі, що дає та чи інша знімальна система, залежить від якості самої системи та висоти польоту космічного апарата. Такі дані наводяться у

315

різних літературних джерелах; нами вони подані у табл. 8.5. Враховуючи точність

відображення контуру, отримаємо максимальне значення знаменника масштабу карти:

Як бачимо, за геометричними показниками деякі космічні системи придатні навіть для великомасштабного топографічного картографування. Значно гірша картина з можливостями дешифрування зображень. З експериментальних досліджень встановлено, що для створення карти у масштабі 1:10 000 піксел на землі не повинен перевищувати 0,65 м; відповідно для карти у масштабі 1:25 000 до 1 м, для карти 1:50 000 до 1,75 м. Це означає, що сучасні знімальні системи навіть з найкращими показниками призначені для створення карт у масштабі 1:25 000 і не більше.

Тепер розглянемо коротко основні технологічні особливості космічної фотограмметрії для картографування територій.

Ф<?рму9щння qmepQQnap

Для створення топографічної карти чи ЦМР потрібна стереомодель поверхні. Космічне стереознімання має певні особливості порівняно з аерозніманням. Відомі три способи такого знімання.

Перший спосіб (рис. 8.14) аналогічний до аерознімання: з одного витка знімають поверхню на дві лінійки сенсорів, одна з яких фіксує надирне зображення, а друга - з відхиленням вперед. Такі два образи утворюють стереопару.

316

Рис. 8.14. Геометрія стереознімання з одного витка на дві лінійки сенсорів

Другий спосіб (рис. 8.15) полягає у зніманні тієї самої поверхні, але зі зміною кутової орієнтації сенсора. Послідовне переміщення носія з позиції 1 до 2 дає зображення поверхні без зміни орієнтації системи.

Рис. 8.15. Геометрія стереознімання зі зміною орієнтації системи

Коли ж носій у позиції я, п+1 то змінюється спрямування сенсора на ділянку знімання, і з таких двох різно зорієнтованих зображень отримують стереопару.

Третій спосіб (рис. 8.16) стосується знімання з двох різних витків або з двох різних супутників.

317

Рис. 8.16. Знімання території з двох різних супутників

Тут показано смугу знімання для супутника А та смугу для супутника В на один і той самий момент часу. Очевидно, при неперервному зніманні можна сформувати стереомодель поверхні.

Отже, до фотограмметричного опрацювання надходять стереозображення, які дають змогу отримати просторову модель поверхні. Проте досягнення потрібної геометричної якості кінцевого продукту передбачає спеціальне фотограмметричне опрацювання.

Доволі часто цей підхід називають геометричною корекцією космічних зображень. Отже, задача полягає у знаходженні взаємозв'язку між точками на зображенні таточками відзнятоїповерхні об'єкта за невідомих елементів внутрішнього

318

В обох моделях невідомими є коефіцієнти ао А> . їхня кількість залежить від наперед вибраного полінома. Для знаходження невідомих треба мати певну кількість опорних точок (нагадуємо, що це точки поверхні об'єкта з відомими просторовими координатами Χ , Υ , Ζ , розпізнані на зображенні; для них виміряні плоскі прямокутні координати χ, у).

Застосування поліноміальних моделей доволі обмежене, бо вимагає значної кількості опорних точок, є чутливим до їхнього розташування на зображенні, до помилок розпізнавання та відбракування неякісних даних.

Модель проективного перетворення має вигляд:

модель має назву RFP (від англ. Rational Function Polynomial) або частіше RPC (від англ. Rational Polynomial Coefficients). Знаходження невідомих з цієї моделі вимагає знання певної кількості опорних точок; їхній вибір часто є обмеженим, а це спричиняє і обмеження щодо кількості невідомих (бо одна опорна дає два рівняння).

Проективне перетворення простору на площину подано нами у вигляді (2.119). Ця модель в літературі подається як DLT (від англ. Direct Linear Transformation). Тут є 11 коефіцієнтів, які треба визначити за наявності опорних точок. Подамо ще раз ці

Шість опорних точок дають 12 рівнянь, і цього достатньо для розв'язання задачі. Проте мінімальний контроль (одне надлишкове рівняння) не гарантує доброго, якісного розв'язання. Тому на практиці беруть більшу кількість опорних точок, що уможливлює вирівнювання методом найменших квадратів, відбраковування помилкових опорних точок та оцінку точності знайдених параметрів.

Звернемо увагу на важливий аспект подальшого опрацювання космічного зображення. Відомо, що за одним зображенням можна отримати координати Χ,Υ точки об'єкта і висота Ζ цієї точки повина бути відома (переважно із заздалегідь побудованої ЦМР). Тоді після простих перетворень маємо:

319