4. Особливості господарства та побуту

Господарське життя стародавнього вавилона

Вавилоніці виявилися дбайливими господарями, зуміли перетворити свою країну на квітучий сад. - Вони, зокрема, використовували в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, до яких не сягали паводкові води. Освоєння високих полів посприяло насамперед розвиткові садівництва (недаремно саме у Вавилоні виникла легенда про "райський сад"). Держава подбала про ефективне функціонування економічного нерва країни — іригаційної системи. За регулярний і достатній полив земельних ділянок, орендованих приватними особами в держави, за вчасний і якісний ремонт каналів і дамб відповідали спеціальні чиновники, а також кожен вавилонець. Раціональне ведення іригаційного землеробства дало можливість успішно розвивати тваринництво, яке посідало в господарському житті країни також дуже важливе місце. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку вони здавали в оренду без тягловим селянам.

Розвивалося в країні ремісниче виробництво, зокрема, будівельна справа, теслярство, гончарство, ткацтво, ковальство, суднобудування, виробництво цегли, парфумів тощо. Проте чи не найбільших успіхів досягло місцеве населення у торговій діяльності, чому сприяли відсутність на Півдні Месопотамії найважливіших видів промислової сировини та вигідне розташування Вавилону на прадавніх караванних шляхах. Розвивався переважно зовнішній ринок. Вавилонці вимінювали на зерно, рослинну олію, фініки та вовну, залізні руди в еламців та ассирійців, рабів у племен гірської країни Гутіум тощо. Характерно, що вся торгівля здійснювалася під контролем держави. Зовнішньою торгівлею, наприклад, опікувалися там кари — колишні вільні купці, перетворені державою на своїх торгових агентів. Тамкари та їхні помічники — шамаллуми — не лише торгували в зарубіжжі, а й викупляли з полону вавилонців, займалися шпигунською діяльністю на користь свого царя. Держава контролювала ринкові ціни.

Економіка країни залишалася глибоко натуральною. Хоча торговим еквівалентом служило срібло, яке бралося на вагу, не меншу роль у торгових операціях відігравало зерно. Оплата найманої праці здійснювалася переважно натурою. В умовах нерозвиненого грошового обігу дрібні господарства, прибутки яких від реалізації лишків сільськогосподарської продукції мали сезонний характер, дуже залежали від кредиту. Це зумовило інтенсивний розвиток лихварства. Кредиторами були здебільшого храми, а також окремі приватні особи. Позбавлені можливості обертати боржників у рабство (держава обмежувала масштаби боргового рабства в країні), лихварі надавали позику під заклад майна, в тому числі майбутнього врожаю, й таким чином пускали багатьох своїх клієнтів із торбою по світу. Торгівля й лихварство зробили вавилонське суспільство значною мірою гендлярським.

5) Люди грішили, не слухали Божих настанов, тому Господь вирішив їх покарати — знищити рід людський через всесвітній потоп. Тільки благочестивому Ноєві сказав він, щоб той збудував великий корабель-ковчег, посадив туди свою сім’ю і взяв "усякої тварі по тарі" — тварин, птахів, різної живності. Ной так і вчинив. Розпочався дощ, який тривав сорок днів і сорок ночей. Усе було затоплене. Довго плив корабель по водній пустелі. Ной випустив ворона, той політав-політав і повернувся — немає суші. Через тиждень випустив Ной голубку, і та повернулася. Ще через тиждень голубка принесла зелену гілочку. Це означало, що земля близько. Вийшов Ной на сушу, і від нього розпочався новий рід людський, а від тварин, що він випустив, — їхній рід. Оскільки після Потопу люди розходилися з Месопотамії, то рознесли історію про цю катастрофу до всіх частин світу. Тому жителі Азії, остров Океанії, Північної, Центральної і Південної Америки мають свої власні оповідання про цю вражаючу подію. Багато легенд про Потоп уже існували давно перед тим, як була написана Біблія. Однак основні деталі погоджуються з тим, що Біблія говорить про Потоп. Звичайно легенди про Потоп вказують на те, що тільки одна людина одержала пересторогу про потоп божественного походження. Згідно з Біблією, Бог перестеріг Ноя про знищення злих людей і насильників, сказавши йому: «Прийшов кінець кожному тілу перед лицем Моїм, бо наповнилась земля насильством від них. І ось я винищу їх із землі» (Буття 6:13)

. У легендах про Потоп також говориться про всесвітнє знищення. Біблія каже подібно: «Дуже-дуже вода на землі прибула, і покрились усі гори високі, що під небом усім. Усе, що в ніздрях його дух життя, з усього, що на суходолі — вимерло було» (Буття 7:19, 22).

У більшості легенд про Потоп говориться про те, що вижив тільки один чоловік разом із кількома іншими особами. Багато легенд говорять, що він рятувався від потопу на судні, якого сам збудував, і яке сіло на горі. Подібно, Святе Письмо каже, що Ной збудував ковчега. Воно також каже: «Зостався тільки Ной та те, що з ним у ковчезі було» (Буття 6:5-8; 7:23).

Біблія каже, що після Потопу «ковчег спинився на горах Араратських», де Ной та його сім’я повиходили (Буття 8:4, 15-18).

У легендах про Потоп також говориться, що ті хто позостались живими почали знову залюднювати землю, подібно як це робила Ноєва сім’я, згідно сказаного в Біблії (Буття 9:1; 10:1).

Починаймо з шумерів, стародавніх мешканців Месопотамії. Їхня інтерпретація Потопу є вирізьблена на глиняній таблиці, яку розкопали в руїнах Ніппура. Таблиця каже, що шумерські боги Ану й Енліл вирішили знищити людство великим потопом. Бог Енкі застеріг Зіусудре з його родиною, які вижили у великому кораблі.

У вавілонській епічній поемі про Гільгамеша поміщаються багато подробиць. Згідно з легендою, Гільгамеш відвідав предка Утнапіштіма, якому було дане вічне життя після того, як він вижив у Потопі. У наступній розмові, Утнапіштім пояснює, що йому був даний наказ збудувати корабель і взяти до нього худобу, диких звірів, і свою сім’ю. Він збудував корабель у формі величезного шестиповерхового куба, в якому кожна грань мала по 60 метрів (200 футів). Він каже Гільгамешові, що буря бушувала шість днів і шість ночей, а тоді додає: «Сьомого дня, ураган, Потоп і удар бою припинились; вони руйнували, як те військо. Море втихомирилося, циклон вщухнув, а Потоп перестав бушувати. Я поглянув на море й звуки голосів завмерли. Усе людство стало глиною».

Коли корабель наскочив на гору Нісір, Утрапіштім випустив голуба, який вернувся назад, тому що не було сухого місця. Потім він випустив ластівку, яка теж вернулася до ковчега, а тоді ворону. Як ворона не вернулася, то він знав, що вода вже спала. Тоді Утнапіштім вивів тварини й приготував священну жертву.

Ця дуже давня легенда дещо подібна до того, що Біблія говорить про Потоп. Проте в ній бракує наочних деталей і вона не звучить так легкозрозуміло, як у Біблії. Вона не говорить точно про вимір ковчега, ні про тривалість Потопу, так як Святе Письмо. Наприклад, Гільгамеш каже, що буря тривала шість днів і шість ночей, тоді як Біблія каже, що «був дощ на землі сорок день і сорок ночей» — злива продовжувалася аж поки не покрила цілу землю водою (Буття 7:12).

Хоч Біблія каже, що вісім осіб вижили в Потопі, то в грецькій легенді розповідається, що в Потопі вижили тільки Девкаліон зі своєю дружиною, Піррою (2 Петра 2:5). Згідно з цією легендою, перед Потопом землю замешкували насильні чоловіки бронзової ери. Бог Зевс вирішив знищити їх великим потопом і наказав Девкаліонові збудувати великого ковчега для того, щоб врятувати своє життя. Коли вода спала, ковчег наскочив на вершину гори Парнас. Девкаліон з П.іррою зійшли з гори й знову залюднили землю.