Семінар 4 Особливості устрою суспільств найдавнішої Мессопотамії за епосом про Гігальмеша

1«Е́пос про Гільгаме́ша», або поема «Про того, що все бачив» — скарбниця поезії, один із найдавніших літературних творів людства, створений у XXII столітті до н. е. в Стародавньому Шумері. В епосі розповідається про дружбу правителя Гільгамеша з дикою людиною Енкіду, про їхні подвиги, про смерть Енкіду й пошуки Гільгамешем таємниці безсмертя. Одна з частин епосу містить розповідь про Всесвітній потоп. Гільгамеш, ймовірно, реальний правитель, царював у місті Урук приблизно в 3000-2500 роках до н.е., десь за 400 років до написання поеми. Поема про Гільгамеша складається з 11 глиняних таблиць. Гільгамеш,- цар Урука, є найвеличнішим царем світу, на дві-третини богом і на третину людиною, найдужчою істотою, що будь-коли існувала. Мешканці Урука поскаржилися богам на його суворість — на те, що він користається правом першої ночі щодо дівчат і виснажує юнаків роботами, випробовуваннями сили й іграми. Почувши благання людей, небесний бог Ану створює дику людину Енкіду - істоту, що була б рівнею Гільгамешу. Енкіду увесь зарослий шерстю й живе у пущі зі звірями. Храмова жриця Шамхат зуміла спокусити його, що стало першим кроком до залучення Енкіду до цивілізації. Гільгамеш довідується про прибуття майбутнього друга зі сну. Шамхат привела Енкіду до табору пастухів, де дикун навчився їсти як люди й став нічним сторожем. Довідавшись від мандрівника про те, як Гільгамеш поводиться із нареченими, Енкіду обурюється і вирушає в Урук, щоб провчити зухвальця. На весіллі він блокує шлях Гільгамешу до покою молодих. Зав'язується бійка. Енкіду доводиться визнати перевагу Гільгамеша в силі, а Гільгамеш облишає бійку, й вороги стають друзями. Гільгамеш пропонує Енкіду піти до Кедрового лісу і вбити біса Хумбаба, щоб здобути славу й визнання. Незважаючи на перестороги старійшин, друзі не відмовляються від задуму. Гільгамеша та Енкіду подорожують до Кедрового лісу. Гільгамеш і Енкіду, за допомогою Шамаша вбивають Хумбабу, — біса-охоронця дерев; потім зрубують дерево, яким вони, як човном допливають назад в Урук. Гільгамеш відмовляється сексуально скористатися донькою Ану, богинею Іштар. Іштар вмовляє свого батька послати «Буйвола неба» покарати за відмову від сексуальної винагороди. Гільгамеш і Енкіду вбивають бика. Боги вирішують що хтось має бути покараний за вбивство «буйвола неба», і вони засуджують Енкіду. Енкіду стає хворим і, помираючи, описує пекло. Гільгамеш оплакує Енкіду. Гільгамеш вирішує уникнути долі, що спіткала Енкіду і здійснює ризиковану мандрівку, щоб відвідати Утнапіштіма і його дружину, єдиних людей, які пережили Великий потоп, людей, яким боги дарували безсмертя. Гільгамеш сподівається, що він також зможе досягти безсмертя. Гільгамеш пливе через Води Смерті разом з поромником Уршанабі, довершуючи мандрівку. Гільгамеш зустрічає Утнапіштіма, який розповідає йому про Великий потоп і неохоче ділиться з ним знаннями про безсмертя. Утнапіштім розповідає Гільгамешу, що якщо він зможе не спати 6 днів і 7 ночей, то стане безсмертним. Однак, Гільгамеш засинає, і Утнапіштім каже своїй дружині спекти буханку хліба за кожен день, коли він спить, щоб Гільгамеш не зміг би заперечувати свою невдачу. Коли Гільгамеш прокидається, Утнапіштім вирішує розповісти йому про рослину, що буде омол-джувати його. За словами Утнапіштіма, якщо Гільгамеш зможе дістати рослину з дна моря і з'їсти її, це поверне йому юначу наснагу, і він буде знову молодим. Гільгамеш дістає рослину, але не з'їдає її відразу, бо хоче розділити її з іншими старійшинами Урука. Він залишає рослину на березі озера і, поки купається, рослина зникає, вкрадена змією. Втративши обидві можливості, Гільгамеш повертається до Урука, де вигляд масивних стін провокує його на хваління цієї праці смертних людей. Гільгамеш робить висновок, що смертні можуть досягти безсмертя завдяки своїй праці, збереженій у витворах цивілізації і культури. До кращих творів вавилонської літератури належить епос про Пльгамеша, окремі сюжети якого мають шумерське походження. Він зберігся аккадською мовою у трьох версіях, що їх умовно назвали старовавилонською (склалася на початку II тис. до н. е., а можливо, ще в середині 111 тис. до н. е.), периферійною (фрагменти її виявлено в Малій Азії та Палестині) та ніневійською (найпізніша, склалася близько IX ст. до н. е.). Епос присвячений подвигам Гільгамеша, ім’я якого є в царських списках 1 династії Урука, та його побратима Енкіду.

Впадає у вічі, що образ Гільгамеша впродовж багатьох століть розвитку месопотамської літератури змінювався. Якщо шумерський Гільгамеш більш схожий на казковий персонаж (він виділяється з-поміж простих смертних завдяки своєму походженню, а не своїми заслугами), то пізніший, вавилонський,— це вже справжній епічний герой, який вражає не стільки богатирською силою, скільки своїм намаганням осягнути смисл життя, залишити в людей добру пам’ять про себе.

Не переказуючи зміст епосу про Гільгамеша, зупинимося лише на одному з його сюжетів, який викликав жваву полеміку серед дослідників. Мається на увазі приголомшуюча історія з посоромленням героєм богині кохання Іштар. Одні автори вважають, що Гільгамеш відмовився стати чоловіком цієї богині тому, що добре знав Ті легковажну вдачу (цю богиню в Месопотамії сприймали водночас і як непорочну діву, і як публічну жінку, матір усіх богів). Інші пов’язують цей сюжет з посиленням у вавилонському суспільстві патріархальних традицій. Мовляв, своєю відмовою розділити кохання з Іштар Пльгамеш хотів поставити богиню на місце, показати справжню роль жінки в сім’ї та суспільстві. Існує також припущення, що посоромлення смертним богині — данина свіжим у пам’яті населення традиціям військової демократії. На світанку месопотамської цивілізації жерці, щоб запобігти надмірному посиленню влади вождя, вбивали його після "священного шлюбу" з верховною жрицею. Пльгамеш — уже не племінний вождь, а цар — не побажав зв’язуватися з богинею саме з огляду на цю традицію.

Одним із художньо найдосконаліших сюжетів "Поеми про Гільгамеша" є сповнена непідробного драматизму розповідь Утнапіштіма (його боги зробили безсмертним, щоб не зрадити своїй клятві — знищити всіх смертних і зберегти життя на землі)

Художня зрілість і привабливість епосу про Гільгамеша — в його гуманістичних ідеалах, роздумах про людські долі. Американський шумеролог С. Н. Крамер висловив цю думку так: "Проблеми й прагнення, що про них ідеться в епосі, близькі всім народам усіх епох. Це потреба в дружбі, звеличування вірності, поривання до особистої слави, до подвигів і пригод, нездоланний страх перед неминучою смертю та всепоглинаюча жага до безсмертя. Всі ці суперечливі почуття, які вічно бентежать людські серця, складають основу оповідей про Гільгамеша, і вони роблять цю поему здатною долати просторові та часові бар’єри".