сільське господарство. Його стрімке піднесення було зумовлене посиленням матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві, створенням умов для розвитку особистого селянського господарства, поліпшенням якісного складу керівників сільськогосподарського виробництва. Спад, що розпочався в 1958 p., був зумовлений посиленням адміністративного тиску на колгоспи, непослідовністю реформаційного курсу, поглинанням значної частини матеріальних та людських ресурсів хрущовськими «над-програмами», примусовим викупом колгоспами техніки МТС тощо.

Така ж суперечлива ситуація склалася і в соціальній сфері. Безпосередніми наслідками реформування суспільства стали поліпшення умов праці, збільшення доходів населення, зростання житлового будівництва, підвищення рівня життя. Проте наприкінці 50-х років, коли реформаційний процес почав давати збої і пробуксовувати, в соціальній сфері з´явилися негативні тенденції та явища — дефіцит товарів, підвищення цін, замороження зарплати тощо.

16.3. Духовне життя в Україні: основні тенденції і характерні ознаки

Динаміка оновлення суспільного життя визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношенням реформаторських та консервативних сил. Історики вказують на хвилеподібний, непослідовний характер цього процесу. Виокремлюють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 pp. Суперечливий характер оновлення особливо чітко простежується у сфері культури, науки та літератури.

Духовне життя в Україні в період хрущовської «відлиги» визначали складні й неоднозначні процеси.

1. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформування в галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з´їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний розв´язати одне головне завдання — подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади велике реформування народної освіти, але водночас, як зазначає італійський історик Д. Боффа, «перша спроба у світі вирішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх розвинутих країнах». Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд. крб. (1950 р. — лише 3,7 млн. крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.

В основі реформи лежав принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ця перебудова мала значні недоліки. Відомий педагог-новатор В. Сухомлинський у своєму листі на адресу Хрущова (13 червня 1958 року) справедливо вказував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практичному здійсненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, учительські кадри були неспроможні виконати нові завдання професійної

підготовки учнів. Не виправдовувалися надії на високий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритетними. Якщо від 1950/51 навчального року до 1960/61 навчального року кількість студентів у цілому зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш ніж в 11 разів. У 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заочних — 174 тис, а на вечірніх — 44 тис. Суттєве зниження рівня студентів було зумовлене необхідністю для кожного абітурієнта при вступі на денне відділення мати обов´язковий дворічний стаж роботи на виробництві. Якість підготовки випускників вузів та середніх спеціальних закладів значно відставала від кількісного їх зростання.

Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кілька принципово правильних орієнтирів, через певні причини вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники.

2.Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований Для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 p., надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Цей закон в умовах абсолютного домінування у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом національного нівелювання і русифікації українського шкільництва, тому проти нього рішуче виступили представники творчої інтелігенції. 22 грудня 1958 року у «Правді» було опубліковано лист М. Рильського і М. Бажана, в якому зазначалося: «...єдино правильним розв´язанням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов´язкове і рівноправне вивчення і української, і російської мов у всіх школах УРСР».

Проте було обрано інший шлях. Тому в 60-ті роки в обласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські — 72%, в інших містах відповідно — 16%

і84%.

3.Певне розширення меж творчої культурної та наукової діяльності. Цьому процесу сприяли пом´якшення цензури, реабілітація відомих діячів культури: письменників В. Антоненка-Давидовича, М. Годованця, О. Ковіньки, 3. Тулуб; композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського та інших; скасування партійних постанов 40-х років.

Творчу активність української інтелігенції стимулювала поява суспільнополітичних, наукових та літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт», «Знання та праця» та ін. Розширенню культурної та наукової діяльності сприяло посилення контактів української інтелігенції із зарубіжними культурними та науковими центрами. Чимало вчених та діячів культури з України брали участь у міжнародних з´їздах і конференціях. У 1958 р. в Україні побувала 61 зарубіжна делегація по лінії Українського товариства культурного зв´язку із зарубіжними країнами; 326 зарубіжних вчених і спеціалістів відвідали Академію наук УРСР, 257 осіб — Українську сільськогосподарську академію.

4.Пробудження громадської активності й національне відродження. На початку 60-х років у Києві своєрідним осередком духовного життя став клуб творчої молоді «Супутник», який було засновано в 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами та художниками. Президентом клубу став Л. Танюк, активними його членами — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Члени клубу організовували творчі вечори, самвидав. Шістдесятники формувалися не лише в Києві, а й у Львові, Харкові, на Донеччині. Зокрема, під впливом київського клубу було створено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, президентом якого став М.Косів. У Харкові молода, демократично настроєна інтелігенція гуртувалася навколо російського поета Б. Чичибабіна-Полухіна. І хоча ці невеличкі об´єднання спочатку були лише ледь помітними острівками у вирі суспільного життя, згодом їх діяльність стала важливим чинником пробудження громадської активності, своєрідним симптомом нової спроби національного відродження. На початку 1963 р. було проведено конференцію з питань культури української мови. її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.

5.Вихід на літературний і суспільний обрії плеяди творчої молоді. Це було нове покоління українських письменників, художників — В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Починаючи з відкидання стереотипів та пошуку нових форм самовиразу в мистецтві, вони поступово усвідомили необхідність докорінного оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.

Вбачаючи в пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від офіційних настанов, консерватори перейшли у наступ. Цьому сприяла і ситуація в країні, яка нагально вимагала відволікання громадської уваги від економічних негараздів початку 60-х років. У тоні, заданому Хрущовим під час відомих зустрічей у 1962 та 1963 pp. з діячами літератури та мистецтва, в Україні піднімається хвиля гонінь проти інакодумців, здійснюється моральний і політичний тиск.

6.Адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігійної кампанії 50— 60-х років. У1954 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про проведення науковоатеїстичної пропаганди», у якій партійні органи зобов´язалися вести атеїстичну роботу, не ображаючи почуттів віруючих та церковників, а також адміністративно не втручатись у діяльність церкви. Проте наприкінці 50-х років ці слова за лишилися лише на папері. У цей час адміністрування йшло далеко попереду атеїстичної пропаганди, а часто і Просто підміняло її. Надзвичайно форсованими темпами відбувався підрив матеріальної бази релігії. У 1958 р. в Україні церква втратила 64 культові споруди: церкви, молитовні будинки тощо. У 1959 р. було вилучено 262, у 1960 — 747, у 1961

—997, у 1962 — 1144 культові споруди. Антирелігійна кампанія не тільки поглиблювалася, а й дедалі більше поширювалася. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 р. було знято з реєстрації 1263 релігійні об´єднання різних напрямів.

Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується взаємодією різних тенденцій, непослідовністю, половинчастістю і суперечливістю реформ: демократичні прориви в окремих сферах культури фактично блокувалися

збереженням позицій сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утвердження атеїзму, а з іншого — певне ослаблення тиску системи на культуру, розширення меж для творчої та наукової самореалізації, поява перших паростків громадського пробудження і національного відродження; вихід на літературні та суспільні обрії творчої молоді.

17.Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965-1985)

17.1.Соціально-економічний розвиток УРСР

У період «хрущовської відлиги» в процесі активного реформування (особливо реформ, спрямованих на децентралізацію) тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час виведено з рівноваги. Однак реформаторського потенціалу суспільства виявилося недостатньо не тільки для її знищення, а навіть для збереження окремих вдалих ліберальних хрущовських проривів.

Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва виражалася одним словом — «стабілізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети, реалізуючи консервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важливих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна — страх перед репресіями, з усуненням Хрущова — ентузіазм і романтичну віру. Крім цього, лідерам нової хвилі і, зокрема, Л. Брежнєву, потрібен був певний перехідний період для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, цілковитого оволодіння партійним і державним апаратом. Усі ці фактори спочатку зумовили спадкоємність розпочатого Хрущовим реформаційного пошуку, спроби вмонтувати елементи економічного стимулювання у командноадміністративну систему.

Досвід хрущовських реформ в економічній сфері певною мірою окреслив межі використання адміністративних методів управління, які в умовах зростаючого масштабного господарства вже не давали бажаного економічного ефекту. Саме тому з другої половини 50-х років науковці (Л. Канто-рович, В. Немчінов, В. Новожилов, Л. Бірман та ін.) почали шукати нову модель управління, яка б органічно поєднувала адміністративні стимули й економічні важелі. У 1962 р. газета «Правда» статтею професора І. Лібермана «План, прибуток і премія», написаною на основі аналізу роботи економічної лабораторії Харківського раднаргоспу, започаткувала дискусію, в якій поступово викристалізувалася модель нового механізму господарювання.

Взяті за основу ідеї економічної реформи було проголошено і зафіксовано у рішеннях Пленумів ЦК КПРС 1965 р. — березневого (з проблем сільського господарства) та вересневого (з питань промисловості). Загалом концепція реформування ґрунтувалася на непівській ідеї посилення ролі економічних важелів управління шляхом органічного поєднання громадських і особистих інтересів, посилення матеріальної зацікавленості робітників і колгоспників у результатах власної

праці. На березневому Пленумі у доповіді Л. Брежнєва «Про невідкладні заходи по розвитку сільського господарства СРСР» спочатку прозвучала гостра критика волюнтариських методів управління селом у хрущовський період, а потім були викладені складові концепції реформ: посилення ролі міністерства сільського господарства у плануванні та управлінні виробництвом; суттєве зниження плану обов´язкових закупівель зерна, збереження його стабільним і незмінним протягом 10 років; підвищення у 1,5 — 2 рази закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення надбавок до основної ціни за поставлену понад план продукцію; збільшення інвестицій у сільське господарство; зниження податків, цін на запчастини і техніку; списання з колгоспів боргів державі; надання в межах господарських завдань цілковитої самостійності планування виробництва; різке скорочення кількості звітних показників.

Наступним кроком розгортання економічної реформи стало проголошення заходів, спрямованих на формування нового механізму господарювання у промисловості. У доповіді на вересневому Пленумі ЦК КПРС О. Косигіна «Про покращення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислових підприємств» було запропоновано принципово нову модель господарювання. Суть її полягала у спробі органічно поєднати в межах радянського соціалістичного господарства централізоване керівництво з розширенням господарської самостійності підприємств.

Запропоновані заходи охоплювали: скорочення кількості директивних планових показників з ЗО до 9; оцінювання ефективності роботи підприємств і галузей за обсягом реалізованої, а не за обсягом валової продукції, як було раніше; залежність розмірів фонду заробітної плати від таких «капіталістичних» показників, як рентабельність і прибуток; утвердження госпрозрахунку; зміцнення прямих договірних зв´язків між підприємствами; встановлення економічно обґрунтованих цін; залишення у розпорядженні підприємств значної частини прибутків з метою створення фондів матеріального стимулювання, соціально-культурного розвитку, самофінансування виробництва; відновлення галузевого принципу управління промисловістю.

Уже в жовтні 1965 р. розпочалися радикальні трансформації органів управління народним господарством, суть яких полягала у переході від територіального до галузевого принципу організування їх діяльності. Було ліквідовано раднаргоспи і створено натомість 11 загальносоюзних та 17 союзно-республіканських міністерств. Черговим кроком реалізації косигінської реформи стало поетапне переведення промислових підприємств і радгоспів на нові форми господарювання. Спочатку (у першому кварталі 1966 р.) на систему госпрозрахунку було переведено 43 найрентабельніших заводів і фабрик у 20 містах СРСР. У цей період на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5 % підприємств України (у 1970 р. їх було вже 83%). Характерною ознакою початкового етапу реформи була зосередженість зусиль на підприємствах легкої та харчової промисловості, які мали порівняно швидший оборот коштів, що давало змогу в стислі терміни оцінити ефективність запроваджуваних методів господарювання.

Перші результати реформування були досить обнадійливими, і тому до 1967 р. на систему госпрозрахунку було переведено 7 тис. підприємств, на яких працювало більше 10 млн. робітників, вироблялося до 40% промислової продукції країни. Наприкінці восьмої п´ятирічки перехід промисловості на нові методи господарювання в основному було завершено. Своєрідним «локомотивом» реформи на селі стали більш підконтрольні державі радгоспи. Очевидно, тому в 1970 р. у СРСР кількість радгоспів зросла до 15 тис, а кількість колгоспів за п´ять років скоротилася з 36,3 тис. до 33 тис. На фініші восьмої п´ятирічки у режимі повного госпрозрахунку працювали 40% радгоспів, які виробляли 40% товарної продукції сільського господарства.

Загалом досягнення восьмої п´ятирічки (1966—1970 pp.) вигідно контрастували з результатами попередніх п´ятирічок. Продукція промисловості зросла на 50% порівняно з попередньою п´ятирічкою. Призупинено спад середньорічних темпів зростання промислового виробництва. Аналогічні позитивні зрушення відбувалися і в сільському господарстві, де валова продукція у 1965—1970 pp. збільшилася на 23%, тоді як у 1960—1965 pp. — лише на 12,5%. Якщо у 1960 р національний дохід СРСР становив 58% рівня США, то у 1970 р. — вже 67%. Не випадково ця п´ятирічка названа «золотою», а період 1966—1970 років «найкращим за останні 30 років» (Л. Абалкін).

Втім, твердження про «золоту п´ятирічку» потребує певної корекції під час аналізу розвитку народного господарства УРСР. За офіційною статистикою, середньорічні темпи приросту головних показників економічного розвитку України в 1966—1970-ті роки порівняно з 1961— 1966-ми роками не зростали, а, навпаки, знижувалися:

Отже, зростали тільки капітальні вкладення, що на фоні зниження продуктивності праці свідчили про погіршення управління народним господарством, а також про те, що реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий.

На початку 70-х років в економіці СРСР почали проявлятися негативні тенденції та процеси: уповільнення зростання соціально-економічного розвитку країни; збільшення капіталовкладень, що не супроводжувалося радикальними змінами у сфері організації праці, не давало належної віддачі; деградація села, яке продовжувало бути основним джерелом постачання робочої сили для промисловості; посилення залежності СРСР від імпорту продовольства.

Відновлення централізму, що розпочалося після проголошення реформи, мало своїм наслідком створення 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під

контроль 90% підприємств УРСР. Якщо посилення централістських начал органічно сприймалося системою, то ринкові ідеї не вписувалися у господарський механізм, суттю якого було збереження влади у руках держави. Через це «реформа перетворилася насамперед на численні розмови про реформу», була вихолощена і на початку 70-х років згорнута.

Такий розвиток подій був зумовлений суб´єктивними причинами і суперечностями, які містив у собі реформаційний процес.

1.Несприйняття ринкового регулювання, різке посилення наприкінці 60-х років директивного планування і силового управління економікою значною мірою були зумовлені бурхливими подіями «Празької весни» 1968 p., які змусили замислитися лідерів системи над своїм майбутнім. Саме тоді у політичній лексиці з´являється термін «стабілізація».

2.Розладнання в результаті реформаційних змін старого господарського механізму і недосконале, кволе функціонування нового. Основна суперечність косигінської реформи полягала у намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо). Ця суперечність значною мірою відображала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувала певна розбіжність між охоронною лінією Брежнєва і реформаційною

—Косигіна.

3.Відновлення галузевого принципу управління відкрило простір для монополій галузей та окремих підприємств. За цих обставин будь-які спроби застосування навіть елементів ринкових перетворень спричинювали розбалансування всієї економічної системи. Сегментований між відомствами псевдоринок не міг існувати без неухильного адміністративного контролю держави, що спричинило згортання реформи, повернення до командних методів управління.

4.Реформа створювала для підприємств широке поле економічної діяльності, але не передбачала наявності реального господаря, зберігала та консервувала відчуження працівника від засобів виробництва, що негативно впливало на економічні показники.

5.Абсолютизація показника прибутку призвела у радянських умовах до протилежних бажаним результатів: прибуток на значній кількості підприємств досягався не за Рахунок впровадження нових технологій та підвищення ефективності господарювання, а внаслідок штучного, далеко не завжди обґрунтованого підвищення цін. Тому наприкінці 60-х років косигінська реформа, не вписавшись у панівну систему, зазнала поразки.

Надалі, незважаючи на зміну лідерів, коливання в політиці, переміщення акцентів у програмах і лозунгах, зберігалася, періодично трансформуючись і пристосовуючись до нових умов, етатична (така, що передбачає активне втручання держави в економічне і політичне життя суспільства) модель соціалізму в СРСР.

В економіці один варіант адміністративного, позаринкового управління одержавленим господарством — жорстко-командний і безумовно-директивний — змінився іншим, узгоджувально-бюрократичним (директиви зберігалися, але зростаючі розміри господарства вимагали численних узгоджень у різних установах і на

різних сходинках управління). Логіка розвитку командно-адміністративної системи диктувала необхідність позбавлятися на всіх рівнях від здатних до ефективної самостійної діяльності керівників, замінюючи їх кадрами середніх можливостей, готовими у всьому підкорятися апарату системи.

Наростаюча бюрократизація економіки, збереження авторитаризму в політиці, поява нового культу — «культу сірості» в управлінні державою спричинили появу і поглиблення кризових явищ у народному господарстві Радянського Союзу і України зокрема, але стверджувати про «застій» в економіці достатніх підстав немає. Від 1965 до 1985 р. всі основні показники економічного розвитку республіки зростали. Правда, інколи дуже мізерно, як, наприклад, валова продукція сільського господарства, що збільшувалася лише на 0,5% щорічно в 1981—1985 pp., але тенденція до просування вперед ще діяла. У той час Україна зберігала за собою роль однієї з найважливіших паливно-енергетичних, металургійних та машинобудівних баз країни. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (у %): добуток вугілля — 27,5, залізної руди — 51,3, виробництво сталі — 36,3, доменного та сталеплавильного обладнання — 52,1, магістральних тепловозів — 95,1, цукру-піску

— 52,4.

Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Господарський механізм командно-адміністративної системи раз по раз почав пробуксовувати. Ситуація особливо загострилася, коли в 60ті роки у світі розгорнулася науково-технічна революція. Тоді «в науково-технічній галузі почалося те саме відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Фарс історії був саме в цьому: створена для швидкого подолання технічної відсталості система сама ж стала причиною зростаючого відриву країни від високорозвинутих держав». Якщо в США 1985 p. діяло майже 1,5 млн. електронно-обчислювальних машин (і ще понад 17 млн. персональних ЕОМ), то в СРСР — лише декілька десятків тисяч.

Командно-адміністративна система не змогла пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, поряд з іншими факторами, стало однією з головних причин затухаючого, диспропорційного економічного розвитку. Середньорічний приріст валового суспільного продукту в Україні у 1961—1965 pp. становив 6,9%, 1966—1970 pp. — 6,7, 1971—1975 pp. — 5,6, 1976—1980 pp. — 3,4, 1981— 1985 pp. — 3,5%. Тільки за 15 років (від 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшилися більш як удвічі. Знизилася ефективність господарювання. У 1960—1985 pp. капіталовкладення у сільське господарство республіки зросло більш як у 3 рази, а валовий збір його продукції — лише в 1,6.

Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали виявлятися негативні наслідки таких важливих довгострокових тенденцій:

1. Несприятлива демографічна ситуація — а) зниження приросту населення, кількість якого в республіці в 70-х роках зростала темпами у 2 рази, а у 80-х роках — у 4 рази нижчими, ніж у 60-ті роки; б) міграційні процеси, основний напрямок яких — переселення із сіл у міста (в 1961—1986 pp. міське населення зросло з 20,6 млн. до 33,7 млн. осіб, або на 63,6%, сільське населення цього періоду зменшилося на 23%); в)

динаміка вікового складу свідчила про постаріння населення України (якщо в 1960 р. співвідношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у народному господарстві становило 1:3,8, то 1985 р. — вже 1:2).

2.Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці. Так, у 1946 р. співвідношення між 10% трудящих, що одержали найвищі, і 10%, що мали найнижчі заробітки, становило 1:7,2, у 1956 р. — 1:4,4, то 1988 р. — 1:3,5. Отже, захисна функція заробітної плати переважала над стимулюючою, що не сприяло активізації людського фактора на виробництві.

3.Криза організації праці. Тобто нездатність існуючої системи забезпечити ефективне, раціональне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу. Незважаючи на те що з питання НТР було прийнято 40 (!) постанов ЦК КПРС, а в 1976—1980 pp. — майже 200 комплексних програм розвитку народного господарства: енергетична, продовольча, меліоративна тощо, кардинальних позитивних зрушень не відбулося.

4.Висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного господарського комплексу. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з твердженням американського економіста Холланда Хантера, який констатує, що «вилучення поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР становить основну рису економічної історії України», можна також брати під сумнів обґрунтованість розрахунків британського вченого Пітера Вайлза, відповідно до яких Україна регулярно вносила до радянського бюджету на 10% більше, ніж отримувала з нього. Водночас цілком очевидно, що у даний період постійне зміщення паливно-енергетичного комплексу СРСР на Схід та зростання питомої ваги воєнних витрат вимагали перекачування з України значної частини фінансових, матеріальних та людських ресурсів. Районам Сибіру і Далекого Сходу, де створювалися нові промислові гіганти, 480 підприємств республіки поставили майже 900 найменувань машин, обладнання, різних виробів та матеріалів. Українські будівельники зводили один з найбільших населених пунктів на Східній ділянці БАМу — Ургал. Проте було б необ´єктивно стверджувати, що Україна тільки робила внески до загальносоюзної скарбниці, нічого звідти не беручи, адже лише гігантську домну № 9 у Кривому Розі споруджували представники 35 націй і народностей Радянського Союзу, до її будівництва було залучено значну кількість підприємств різних республік. Тому, доки не будуть опубліковані дані про баланс республіканських надходжень і видатків у межах союзного бюджету, історики, економісти та політики займатимуть діаметрально протилежні позиції.

Уповільнююча прогрес дія згаданих негативних довгострокових тенденцій у народному господарстві була притаманна всім республікам Радянського Союзу. Проте Україна, крім цього, мала й особливості власного економічного розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в республіці.

1. Деформована структура розміщення продуктивних сил. Ця структура склалася фактично ще в довоєнні п´ятирічки, коли на підставі аналізу наявних природних ресурсів союзним центром було вирішено зробити акцент на першочерговий розвиток у республіці таких галузей, як вугільна промисловість, чорна металургія, важке та електротехнічне машинобудування. У 60—80-ті роки ці галузі

отримали новий імпульс, відбувся інтенсивний процес прирощення потужностей, що ще більше посилило деформованість економіки України. Ніякими аргументами не можна виправдати те, що в республіці, на яку припадало 2,6% території Радянського Союзу, у цей час було побудовано і будувалося надалі майже 40% атомних енергоблоків. До речі, частина з них (Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська) мали працювати не на Україну, а виробляти електроенергію для європейських країн РЕВ (Ради Економічної Взаємодопомоги).

Внаслідок незбалансованого розвитку господарства республіки частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник становить 50—60% і більше. Деформованість економіки зумовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострення екологічних, демографічних та соціальних проблем.

2.Катастрофічна екологічна ситуація. Перекоси в розміщенні продуктивних сил стали причиною різкого зростання техногенного навантаження на природу, що у 6—7 разів перевищувало загальносоюзний рівень. У цей час щорічно промисловими об´єктами в атмосферу та водний басейн викидалося понад 10 млн. т шкідливих речовин. Екологічну ситуацію в республіці ускладнювало нераціональне розширення посівних площ у сільському господарстві. Ступінь розораності території України сягає 57%, в тому числі в степовій зоні 73%. Розораність безпосередньо сільськогосподарських угідь становила 80% порівняно з 25% у США і 48% у Франції. Це спричинило активізацію ерозійних процесів, через що Україна щороку втрачала до 600 млн. т родючих ґрунтів.

Катастрофічні екологічні процеси посилили гостроту Демографічних проблем, оскільки питома вага населення Республіки, зайнятого у галузях із шкідливими для здоров´я умовами праці, становила в Україні 53% . У складній екологічній ситуації опинилося населення міст, адже, наприклад, третину території Львова займали промислові підприємства, у Чернівцях вироблялося майже три чверті промислової продукції області. Цей перелік екологічних негараздів України можна продовжити.

3.Значна зношеність основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості в промисловості республіки зріс від 28% у 1961 р. до 43% 1985 р. Характерно, що основні виробничі фонди України зношувалися швидше, ніж загалом по країні, оскільки частка старих підприємств була вищою. А от за темпами зростання основних виробничих фондів республіка займала в 1986 р. останнє, 15-те місце у Радянському Союзі.

4.Хронічне відставання за принциповими економічними показниками. За період від 1960 до 1985 р. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промисловості посідала 13-те місце в СРСР. Не кращим був і стан сільського господарства — республіка за темпами збільшення валової продукції 1960 р. займала 11 місце, а 1985 р. перемістилася на 13-те. З огляду на це, очевидно, закономірним є те, що і за темпами зростання виробленого національного доходу за період 1980—1986 pp. Україна займала те саме 13-те місце в Радянському Союзі. Трохи кращими були показники реальних доходів на душу населення, відповідно до яких республіка в 1980 р. поділяла 12—14-те місця, а 1985 р. — 5—6-те. Проте й тут виникали значні проблеми

ідиспропорції, уявлення про які дає таблиця:

Темпи зростання реальних доходів на душу населення по союзних республіках

(1970 р. — 100%)

З наведеної таблиці видно, що кількісні показники РСФСР та БРСР вищі за середні по Радянському Союзу, а УРСР, навпаки, — нижчі. Отже, економіка республіки поступово, але неухильно втрачала динаміку свого розвитку.

Кризові явища в економіці негативно позначилися на вирішенні соціальних питань. Тому в соціальній сфері склалася суперечлива ситуація. Від 1965 до 1985 р. національний доход УРСР зріс з 38,2 млрд. крб. до 96,6 млрд. об. тобто більш ніж у 2,5 раза. Це мало вирішальне значення для підвищення життєвого рівня народу, адже 4/5 національного доходу витрачалося безпосередньо на народний добробут. За ці двадцять років у 1,85 раза збільшилася середньомісячна заробітна плата. Якщо 1965 р. у республіці на 100 сімей припадало 21 телевізор, 8 холодильників і 19 пральних машин, то 1985 р. ці показники зросли — відповідно 92, 88, 65.

Водночас у соціальній сфері України окреслилися і поглибилися негативні тенденції:

1.Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев´ятій п´ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій — лише

14% .

2.Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення. Так, у 1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для оплати якого у Вашингтоні потрібно було працювати 18 год., у Києві коштував майже 53 год. праці, це без урахування безсумнівно нижчої якості товарів і послуг в СРСР. Тому за рівнем споживання на душу населення Радянський Союз займав у цей час лише 77 місце у світі.

3.Загострення житлової проблеми. В Україні кількість осіб, що поліпшили свої житлові умови, із п´ятирічки у п´ятирічку зменшувалася: у восьмій їх налічувалося 8,9 млн. осіб, в дев´ятій — 8,6 млн., в десятій — 7,8 млн., в одинадцятій — 7,7 млн. осіб. За 1981—1985 pp. у республіці черга, що налічувала 1,5 млн. осіб, не зменшилася, і на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн. сімей, які потребували поліпшення житлових умов.

4.Зниження рівня охорони здоров´я. У цій сфері склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, за період від 1970 до 1985 р. кількість лікарів у республіці в розрахунку на 10 тис. населення збільшилося з 27,7 до 41,4, тобто майже на 67%, а лікарняних ліжок — на третину. Проте загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у процесі підготовки лікарів, наростаюче зменшення