Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія України - Бойко О.Д.pdf
Скачиваний:
23
Добавлен:
05.12.2020
Размер:
3.2 Mб
Скачать

четверте, майже повне завершення формування державної території (останнім актом цього процесу стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР).

15.2. Зовнішньополітична діяльність УРСР

Ще 27 січня 1944 року у Москві відбувся перший за воєнні роки пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і ухвалив пропозицію Ради народних комісарів СРСР щодо розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. 28 січня — 1 лютого 1944 року тривала X сесія Верховної Ради СРСР, яка прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзнореспубліканський.

4 березня 1944 року Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки. Вийшовши після тривалої перерви на міжнародну арену, Україна невдовзі стала одним із засновників і перших членів Організації Об´єднаних Націй. Це було зумовлено кількома чинниками. За роки війни зросли міжнародний вплив і авторитет України, яка не тільки витримала основний тягар ворожої окупації, а й зробила вагомий внесок у боротьбі проти фашистської експансії. Проте не це було головною причиною відновлення прав зовнішнього представництва республіки.

Утворення Наркомату закордонних справ УРСР, вступ республіки до ООН були ланками важливої пропагандистської акції, що мала переконати усіх в СРСР і за кордоном у реальності існування української держави та її суверенітету. Мета цієї акції

— заспокоїти громадську думку і мобілізувати сили українського народу на завершення війни та відбудову; фактична нейтралізація підтримки національновизвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави; стимулювання розколу української діаспори в західних державах.

Перемога у війні, що наближалась, ставила на порядок денний розв´язання територіальних проблем. За цих умов, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальним надбанням СРСР характеру не анексій, а «возз´єднань», сталінське керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних суб´єктів цих «возз´єднань» — Білоруську та Українську РСР, чиї етнічні території певний час перебували в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Сам же СРСР, до якого фактично приєднувалися ці «возз´єднані» території, відходив ніби на другий план. Крім того, розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (СІНА), де обговорювалися проекти майбутньої Організації Об´єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами-засновницями цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише після наполегливого тиску і певних поступок Сталіна на Кримській конференції в лютому 1945 р. СІНА та Англія зобов´язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в

ООН — одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України.

6 травня 1945 року українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася в роботу. Д. Мануїльський очолив І комітет конференції, що мав підготувати текст преамбули (вступу) і першого розділу Статуту

— «Цілі та принципи» міжнародної організації. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делегації — І. Сенін, О. Палладій, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погреб-няк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948— 1949 pp. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

На Дунайській конференції 1948 p., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 p., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав — США, Англії та Франції.

Навіть у розпалі «холодної війни» Україна виявила певну дипломатичну активність. Представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські дипломати в 50-ті роки працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Можна, звичайно, погоджуватися чи не погоджуватися з думкою західних істориків про те, що функції українського Міністерства закордонних справ були тоді суто «церемоніальними, декоративними та символічними», але слід визнати: оскільки Україна не була самостійною державою, то не могла мати незалежної зовнішньої політики. На всій її міжнародній діяльності лежить печать лімітованості. Наркомат закордонних справ республіки створювався як зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних намірів керівництва

На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополія центру щодо зовнішньої політики. Договори, в яких було досягнуто врегулювання територіальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехословаччиною 1945 p., підписували представники союзного Наркомату закордонних справ і вже за наявності Наркомату закордонних справ республіки.

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, у тому числі обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої державності республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому пропозиції урядів Англії (1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишилися без відповіді.

Отже, основними причинами відновлення зовнішнього представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати український народ на завершення війни і відбудову; нейтралізувати дії

національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави; розколоти українську діаспору в західних державах, а з іншого — бажання створити зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення зовнішнього представництва УРСР лежала певна децентралізація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був спрямований на посилення впливу тоталітарної держави у внутрішній і зовнішній політиці. Це було парадоксальне «послаблення для посилення». Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.

15.3. Особливості процесу відбудови народного господарства України

Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнний час. Відбудова в Україні мала певні особливості, які відрізняли її від західних країн.

Насамперед, суттєво відмінними були масштаби збитків, завданих війною. У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16,15 тис. промислових підприємств. В Україні залишилися неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в інших країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії — 30%, у Франції — 38%, а рівень англійської промислової продукції вже в 1946 р. досяг 90% від рівня 1937 р.

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946—1947 pp. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946—1947 pp. дедалі більше набувала ознак справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування «розкрадачів хліба», які, згідно зі статею 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу».

До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих на дистрофію. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятувати державні позички зерна. Проте на неодноразові звертання першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав: «Ти м´якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси». Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж одержала, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях республіки в 1946 р. померло майже 282 тис, а в 1947 р. — понад 528 тис. осіб. Голод

значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ресурси, треба було поповнювати капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.

Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні зокрема була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх позицій у Європі СІНА після Другої світової війни проголосили «план Маршалла». Американською програмою фінансової допомоги було охоплено 16 західноєвропейських держав, яким було асигновано в 1948— 1952 pp. 13,3 млрд. дол. 3 ідеологічних мотивів СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-східної Європи відмовилися від участі в «плані Маршалла».

Україна як частина СРСР і західні держави обрали суттєво відмінні моделі відбудовчого процесу. Якщо на Заході відбудова здійснювалася в такій послідовності: стабілізація національної валюти, відбудова інфраструктури (доріг, засобів зв´язку та ін.), розвиток сільського господарства та легкої промисловості, реконструкція і технічне переозброєння важкої індустрії, то в радянській економіці послідовність фаз була іншою. Ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої промисловості

— основи воєнно-промислового комплексу, на економію та накопичення фінансів і ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану. Цікаво, що у Франції теж здійснювалося державне регулювання економіки, так зване капіталістичне «програмування», але воно мало лише рекомендаційний, а не обов´язковий, як у СРСР, характер.

Економіка України, на відміну від західних країн, у повоєнний час відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, доля республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво впала з 18% у довоєнний період до 7% 1945 р. Надалі, попри бурхливий розвиток, українська промисловість вже не зможе повернути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, будуть розвиватися значно швидшими темпами.

Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові певного об´єкта. Особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка виявлялася в широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове виконання п´ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено 80% робітників і службовців України, то наприкінці 1948 р. — вже 90% .

Характерним для стратегії радянського керівництва в процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. В основі цієї моделі лежала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок нещадної експлуатації сільського господарства. У 1946—1950 pp. на потреби важкої