14. Український визвольний рух 1944-50 роботи.

У 1944 р з ініціативи ОУН-Б був створений підпільний уряд воюючої України – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), що мав репрезентувати український визвольний рух на міжнародній арені та координувати визвольну боротьбу на українських землях. Президентом УГВР було обрано наддніпрянській К. Осьмака.

Після повернення радянської влади на територію України ОУН-Б і УПА продовжували вести визвольну боротьбу. Керівництво українського визвольного руху реально оцінювало безперспективність власними силами здобути Українську державу, робилася ставка на можливість війни між західними демократіями і СРСР. Через те, що конфлікт не виник одразу по закінченню війни з Німеччиною, керівництво руху спротиву почало меншувати кількість повстанських загонів. Боротьба стала набирати рис збройного підпілля, де основне місце відводилося агітаційно-пропагандистській роботі. Відтак, у 1949 р. було демобілізовано УПА. Перед членами руху супротиву поставлено завдання чинити опір радянськи владі та готувати кадри і сили для слушного політичного моменту, коли можна буде підняти повстання проти радянської влади.

Радянський режим для ліквідації руху супротиву в Україні розпочинає проти нього тотальну війну: кинуто значні військові сили, здійснювались масові репресії й вивози до Сибіру учасників опору та його прихильників, проведено колективізацію, ліквідовано Українську греко-католицьку церкву тощо. До боротьби проти українського руху опору долучилася також комуністична влада Польщі, яка за допомогою депортації українців з власних етнічних земель, що увійшли в Польщу (акція «Вісла), намагалася знищити самобутність українців. Ці дії комуністичної влади СРСР і Польщі призвели до розгрому українського збройного підпілля на початку 50-х років. Потрібно відзначити, що Москві вдалося здолати організований спротив українців тільки після десятирічної кровопролитної боротьби, не маючи допомоги з боку інших країн.

Здолавши організований спротив визвольних структур на території України, радянський режим зіткнувся з масовим опором українців вивезених у концентраційні табори ГУЛАГу. Потрапивши за колючий дріт, українські патріоти,загартовані підпіллям і партизанською боротьбою , в місцях заслання згуртували на боротьбу проти свавілля табірної адміністрації не лише українців, а й представників інших народів. Українські борці, на відміну від пересічного жителя СРСР, завдяки участі в збройній боротьбі мали активну громадську позицію, були свідомі своїх прав, і, що найважливіше, були готовими ці права відстоювати і захищати. Із середини 40-х до середини 50-х про у системі ГУЛАГу відбувалося майже півсотні повстань.

Ця боротьба, яку розпочали українці патріоти, не була марною. Вона привела до пробудження людської гідності в інших ув'язнених, був ліквідований терор карних злочинців над політичними в'язнями, було задоволено багато вимог в'язнів. Найголовніше те, що боротьба в'язнів спричинила кризу системи трудових таборів.

Український визвольний рух 1940-1950 про носив народний характер. Формування руху відбулося за надзвичайно складних умов, йому доводилося самостійно протистояти водночас кільком могутнім іноземним силам. Незважаючи на те, що рух опору зазнав поразки, його боротьба не була марною. Адже народ, який не бореться за своє політичне, культурне, моральне і фізичне визволення, його ніколи не матиме і втратить себе як спільноту, як цілісність для історії і власної долі. Безпосередньо в ході боротьби у Західній Україні не було допущено голодомору, від нього була врятована значна частина голодуючого населення Східної України. Сповільнилася русифікація і радянізація. Радянська влада змушена була зберігати показову видимість українського політичного і культурного життя