Блок А
1.Субстрат ( у мовознавстві) — в лінгвістиці так називають мову, яка впливає на іншу мову, що витискує її з ужитку. Це один з трьох видів мовних контактів; іншими словами під мовним субстратом слід розуміти «сукупність фактів і явищ усіх рівнів мови в поширеній на якійсь території мові, що походженням пов'язані зі зниклою мовою, яка раніше існувала на цій території»
Суперстрáт— залишкові сліди мови нового населення в мові місцевого населення. Наприклад: мова тюркського племені протоболгар – суперстрат болгарської (слов’янської мови). Термін запровадив В. Вартбург.
Адстра́т — ознаки мовної системи, що виявляють тривалий вплив однієї мови на іншу в процесі контактування різних етносів. Адстратні явища утворюють своєрідний прошарок між двома самостійними мовами. Навідміну від субстрату і суперстрату адстрат не засвідчує поглинання однієї мови іншою, тобто означає таке контактування мов, що не призводить до етнічної асиміляції.
2.Ме́ртва мо́ва— мова, що не має живих носіїв, для яких вона є рідною. Таке трапляється, коли одна мова повністю заміщається іншою, як, наприклад, коптська мова була заміщена арабською.
Жива мова - це будь природна мова, який використовується в даний час.
3. Генеалогічна класифікація мов— класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості . Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах.
Сучасна генеалогічна класифікація мов у різних її варіантах визнає існування від кількох десятків до 200 мовних родин, серед яких найголовніші:
Індоєвропейська
Афразійська (стара назва — семіто-хамітська)
Уральська з фінно-угорським (угро-фінським) та самодійським відгалуженнями
Тюркська
Монгольська
Тунгусо-маньчжурська
Картвельська
Абхазько-адигейська
Нахсько-дагестанська (їх інколи об'єднують в одну родину кавказьких, або іберійсько-кавказьких, мов)
Дравідська
Чукотсько-камчатська
Ескімосько-алеутська
Тибето-китайська (сіно-тибетська)
тайська (таї-кадайська)
Австразійська
Австронезійська (стара назва — малайсько-полінезійська).
4.Типологічна класифікація мов — класифікація мов світу на основі виявлення подібностей і відмінностей, що притаманні мовній будові як найважливіші властивості мови, але які не залежать від генетичної спорідненості мов.
Типологічні класифікації мови:
Морфологічна
Синтаксична
5.Ареальна класифікація мов займає проміжне положення між генеалогічної і типологічної класифікаціями, дана класифікація застосовна до мов різної генетичної приналежності (карпатський ареал), а також застосовна всередині однієї мови до його діалектам
6.
7.Піктографічне письмо, Піктографія — одна з найбільш ранніх форм писемності через зображення предметів, подій тощо спрощеними умовними знаками, схемами, малюнками; у деяких народів збереглася до наших днів. Також піктографією називають зображення статистичних даних і співвідношень графіками, діаграмами, символами і подібними способами.
8.ІДЕОГРАФІЧНЕ ПИСЬМО -графічні системи письма, у яких знаки не відтворюють мову, а служать нагадуванням, підказкою для особи, яка сприймає повідомлення (шумерські ієрогліфи, письмо майя, малюнки астеків та ін.).
9.Фонографічне письмо передає мову не тільки в її граматичній будові, а й у фонетичному звучанні. Цей тип письма є найпродуктивніший. Він виник на основі ідеографічного. У давньоєгипетській мові, де переважали складні слова, головним було створення знаків-ребусів. Суть цього методу полягає в тому, що письмові знаки для коротких слів можна було використати для позначення частин довгих слів. Поступова спеціалізація знаків для передачі певних звукосполучень зрештою привела до утворення нестандартизованого алфавіту, що складався з 24 знаків для окремих приголосних і 21 знака для сполучень приголосних. У розвитку фонографії розрізняють три етапи: складове, консонантне і буквено-звукове письмо:
Складове письмо — це система графічних знаків, які передають звучання складів, тобто кожен склад позначається окремим знаком.Найдавнішим складовим письмом було шумерське пізнішого періоду (3 тис, р. до н.е.), близьким до нього — ассиро-вавилонське.
Наступний крок у розвитку письма зробили давні греки у VIII ст. до н.е., створивши найбільш ефективне буквено-звукове письмо. Запозичивши букви у фінікійців, вони стали позначати ними не тільки приголосні, а й голосні, Для цього використали фінікійські букви А, Е, I, О, що позначали такі приголосні, яких не було в грецькій мові (наприклад, буква А, яка позначала у фінікійському алфавіті гортанний проривний звук, була використана для позначення голосного [а], а також увели деякі власні букви — іжицю та омегу.
Консона́нтна писе́мність — тип фонетичної писемності, що передає лише приголосні звуки.
10. Графіка - сукупність усіх засобів письма; розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками.
Алфавіт –сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку.
11. Транслітерáція— механічна передача тексту й окремих слів, які записані однією графічною системою, засобами іншої графічної системи при другорядній ролі звукової точності, тобто передача однієї писемності літерами іншої. Транслітерація відрізняється від транскрипції (і ще більшою мірою від трансграфіки), що має на меті точну фонетичну або фонологічну передачу звуків. Найкраща транслітерація така, яка дозволяє легко вернутися при потребі до ориґінальної системи письма.
12. Сучасна орфографія побудована на двох головних принципах – фонетичному та морфологічному.
За фонетичним принципом слова передаються на письмі згідно з їх літературною вимовою, тобто кожному звукові відповідає окрема літера, наприклад: гарний, дуб, небо.
В основі морфологічного принципу лежить збереження на письмі цілісного образу морфеми незалежно від її звучання, що допомагає швидше
сприймати й розуміти написане слово. Однак не всі морфеми, що розрізняються фонетично, передаються на письмі за цим принципом. Є морфеми, яким властиві історичні чергування звуків, але вони пишуться відповідно до їх звукового складу в сучасній мові.
Блок Б
1.Фонетика — це розділ мовознавства, в якому вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки.
вуки мови можна вивчати в різних наукових зрізах. Тому фонетику розмежовують на окремі фонетичні розділи.
Щодо часу виділяють:
історичну (діахронічну) фонетику , що вивчає становлення й розвиток фонологічної мовної системи
описову (синхронічну) фонетику , яка досліджує стан фонологічної системи на певному етапі, як правило, на сучасному.
Стосовно мов виокремлюють:
загальну фонетику, яка аналізує загальні особливості звукового боку мови
конкретну фонетику, що фіксує звуковий бік окремої мови
зіставну фонетику, яка описує звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими.
Що стосується системи вияву мови, кажуть про:
фонетику літературної мови(є галуззю вивчення літературної мови)
діалектну фонетику, що досліджує звуковий бік діалектної мови (є галуззю діалектології)
фоностилістику, яка вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення. (Є галуззю лінговстилістики)
Фоноло́гія — розділ мовознавства, який вивчає структуру звукового складу мови (мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі.
Фонологія, зокрема, виокремлює в структурі мови одиниці двох рівнів - сегментного і надсегментного. Відповідно виділяється сегментна фонологія і надсегментна фонологія.
Сегментна фонологія займається одиницями мовленнєвого потоку. До них належать: фонема, силабема (склад), такт (фонетичне слово), синтагмема (синтагма) і фразема (фраза).
Надсегментна фонологія (просодика, просодеміка) займається вивченням тих одиниць і засобів мовлення, які накладаються на лінійне (сегментне) мовлення і які в цілому формують явище, що дістало назву інтонація. Сюди належить тонема (тон), акцентема (наголос), ритм, темп, пауза.
На відміну від фонології, фонетика вивчає артикуляційний, акустичний і перцептивний аспекти мови.
2.Фоне́ма — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.
Зазвичай виділяють:
конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;
ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;
дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.
Звук (мовний) — найменша неподiльна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фiзичну природу i виконує в мовi певну функцiю.
Фонема – одиниця мови, а звук – одиниця мовлення; фонема – абстрактна одиниця, виведена на основі ряду звукових варіантів та існує в уяві мовця; звук – одиниця конкретна, вона вимовляється і чується; фонема – одиниця стала, звук – змінна, бо змінюється залежно від позиції в слові.
3.Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).
Інваріант (від лат., „незмінюваність”) – це абстрактне позначення однієї й тієї самої сутності (одиниці) відокремлено від її конкретних модифікацій (варіантів). В інваріанті відображені загальні властивості класу об’єктів, утворюваних варіантами (а л о ф о н а м и). Інваріант реально не існує.
Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця вслові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.
Варіанти фонем є трьох типів:
Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.
Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.
Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові т.
Алофон — реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним оточенням. На відміну від фонеми є не абстрактним поняттям, а конкретним мовним звуком. Незважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди спроможний їх розпізнати.
4. На́голос або акце́нт — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Його також можна визначити як якісну характеристику (коли якість голосного є засобом вираження наголошення) і, також, як кількісну характеристику (відносно збільшена тривалість наголошеного голосного).
Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:
силовий (динамічний, експіраторний) наголос
музичний (тоновий, мелодичний) наголос
кількісний (квантитативний) наголос
Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:
словесний (тактовий) наголос.
вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова)
рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)
нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)
постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова)
синтагматичний наголос
фразовий наголос
В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М. Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.
Залежно від семантики розрізняють:
логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.
емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.