Глава 8. ІНВЕСТИЦІЙНІ РЕСУРСИ ПІДПРИЄМТВА, ЇХ КРУГООБОРОТ І ОБОРОТ

•Суть, структура і джерела фінансування інвестицій. •Активи підприємства, їх кругооборот і оборот.

§1. Суть, джерела і структура інвестиційних ресурсів підприємства

Прийняття підприємцем рішення щодо вирішення триєдиного завдання: “Що виробляти? Як виробляти і для кого виробляти?” передбачає наявність у нього інформації про потенційні попит на запланований до випуску продукт і витрати на його виробництво. Але знаходження оптимального рішення вимагає чіткого формулювання мети, якої прагне досягти підприємець, створюючи підприємство або змінюючи обсяги виробництва на діючому підприємстві, чи – взагалі вид діяльності.

Як відомо, класична теорія підприємництва базується на принципі отримання максимального прибутку, тобто максимізації різниці між доходом і витратами. Під доходом в економіці розуміють грошові і матеріальні надходження, які отримує підприємство від господарської діяльності. Витрати представляють собою всі грошові виплати, які здійснює підприємство для залучення виробничих ресурсів (праці, капіталу, землі і підприємницького хисту) ззовні, а також власних ресурсів, які мають грошову оцінку.

Однак слід відзначити, що не всі підприємці переслідують однакову мету. Більше того, в діяльності вони ставлять перед собою декілька цілей, яких прагнуть досягти в певній послідовності. Зазвичай цілі підприємства можуть визначатись виходячи із особистих інтересів менеджера, якщо він є одночасно його власником. Зовсім інший підхід при визначенні цілей використовують менеджери, якщо вони є лише найманими працівниками. В даному випадку менеджери ставлять перед собою за мету зберегти своє місце, а тому замість того, щоб йти на розумний ризик з метою максимального збільшення розміру прибутку, вони приймають безпечніші, але менш ефективні, рішення. Або, навпаки, задля отримання власної матеріальної вигоди можуть йти на невиправдані ризики, здійснювати сумнівні операції з майном підприємства.

Американські економісти Г. Саймон і С. Вінтер досліджуючи цю проблему відзначали, що дуже часто підприємці за мету обирають не максимізацію прибутку, а такі цілі, як досягнення певного рівня прибутку, захоплення і утримання певної частки ринку, максимізацію обсягів продажу. Окрім того, вони вважають, що підприємства ніколи не отримають максимального прибутку. Такий висновок пояснюють тим, що фірми функціонують у нестабільному ринковому середовищі, інформація про яке спотворена, а тому вони не завжди можуть адекватно реагувати на його зміну і відповідно забезпечувати отримання максимального прибутку. Проте, не дивлячись на такі різноманітні підходи щодо визначення підприємцями мети своєї діяльності, вчені-економісти вважають, що більшість їх ставить за мету максимізацію прибутку і збільшення, на цій основі, ринкової вартості фірми.

З умови максимізації прибутку , випливає, що прибуток (NR) буде найбільшим, тоді коли валовий дохід підприємства (TR) буде максимальним, а повні витрати (TC) – мінімальними. Але в даному випадку це не просто мінімальні витрати залучених у господарську діяльність підприємства виробничих ресурсів, а такі мінімальні витрати цих ресурсів, які забезпечують отримання максимального прибутку за конкретних умов господарювання, що склалися в економіці в цілому.

Процес залучення виробничих ресурсів у господарську діяльність підприємства називається інвестуванням (інвестиційною діяльністю), а витрати підприємства на ці цілі – інвестиціями.

В економічній теорії інвестиції розглядаються з двох аспектів: 1) з точки зору макроекономіки: інвестиції – це частина ВВП, яка не була спожита в поточному році і стала заощадженнями, які в наступному році забезпечують приріст капіталу в країні; 2) і мікроекономіки: інвестиції – це процес створення нового капіталу на підприємствах. Саме ці аспекти і розглядаються в даній главі.

Інвестування, як процес, включає в себе такі стадії: 1) визначення об’єкта інвестування; 2) залучення фінансових коштів; 3) здійснення контролю за фінансуванням.

В економічній літературі виокремлюють наступні об’єкти інвестування:

1. підприємства, що будуються;

2. діючі підприємства, що розширюються чи реконструюються;

3) окремі комплекси або об’єкти, що будуються або реконструюються з метою проведення диверсифікації виробничої діяльності підприємства;

4) окремі види машин та їх комплекси, що модернізуються з метою забезпечення збалансованості виробничих потужностей окремих цехів і виробництв;

5) заміна окремих видів морально застарілої техніки;

6) цінні папери (акції, облігації, векселі), дорогоцінні метали, іноземна валюта тощо.

Інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті яких отримується дохід чи досягається соціальний ефект.

До інвестицій відносяться фінансові кошти (власні і запозичені), акції, облігації та інші цінні папери, рухоме та нерухоме майно; майнові права, пов’язані з авторським правом, теоретичними знаннями, досвідом та іншими видами інтелектуальних цінностей; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, необхідної для організації того чи іншого виду діяльності; права користування землею, лісами, водою, корисними копалинами, будівлями, спорудами, машинами, устаткуванням, а також інші майнові права.

Інвестиції характеризуються певним складом, тобто структурою. Під останньою розуміють співвідношення між розмірами капіталовкладень, що використовуються на певні цілі. Розрізняють такі види структури: технологічну, відтворювальну, галузеву та територіальну.

Технологічна структура характеризує співвідношення між затратами на проведення будівельно-монтажних робіт, придбання машин, устаткування, інструментів та здійснення інших витрат.

Для зростання ефективності капіталовкладень, зменшення терміну їх окупності підприємства повинні збільшувати частку витрат на придбання машин, обладнання та устаткування, тобто активну частину капіталу. Це зумовлено тим, що саме вона бере участь у виробництві і визначає його прибутковість.

Відтворювальна структура – це співвідношення витрат на нове будівництво, реконструкцію і технічне переоснащення підприємства. Виходячи з того, що тривалість проведення переоснащення і реконструкції суттєво менша від нового будівництва, то більш прогресивною відтворювальна структура буде тоді, коли капіталовкладення в них переважатиме.

Галузева структура характеризує розподіл капіталовкладень за видами виробництва. Її значення суттєво зростає із збільшенням необхідності проведення диверсифікації діяльності підприємства: через загострення конкуренції на ринках збуту одних товарів підприємства змушені поряд з традиційною освоювати випуск інших видів продукції.

На макрорівні галузева структура характеризує розподіл капіталовкладень між галузями.

Територіальна структура відображає розподіл капіталовкладень за територіальною ознакою, зокрема, в розрізі дочірніх підприємств, філій, у т. ч. закордонних.

Класифікація інвестицій здійснюється за наступними ознаками. За об’єктами капіталовкладень вони поділяються на реальні, фінансові та інтелектуальні.

Реальні інвестиції – це капіталовкладення, які спрямовані на відтворення (реновацію) і створення нового основного капіталу (розширення виробництва).

Інвестиції на відтворення спрямовані на усунення зносу основного капіталу, а також на його заміну в разі необхідності. Друга частина реальних інвестицій – інвестиції на розширення – використовуються для проведення нового будівництва, придбання верстатів, устаткування та іншої техніки, призначеної для збільшення обсягів випуску продукції; реконструкцію і модернізацію виробництва; збільшення виробничих запасів (найм і підготовку додаткової кількості працівників; придбання сировини, матеріалів та комплектуючих; закупівля палива тощо).

Реальні інвестиції є найважливішими в інвестиційній діяльності підприємства і головним засобом реалізації стратегії розвитку підприємства. Вони безпосередньо впливають на результати як виробничої, так й інших видів діяльності підприємства. Поряд з цим, діяльність підприємства найбільше впливає на розмір майбутніх інвестицій.

Реальні інвестиції, як правило, є найприбутковішими, вони забезпечують постійне одержання підприємством грошових доходів, навіть у ті періоди, коли інвестиційні проекти в цілому не прибуткові. Окрім цього, реальні інвестиції забезпечують захист фінансових ресурсів підприємства від інфляції.

Недоліком реальних інвестицій в сучасних умовах є високий рівень ризику морального старіння інвестиційних проектів та їхня невисока ліквідність. Це зумовлено вузькою спрямованістю переважної кількості форм цих інвестицій.

Формами реального інвестування виступають: 1) цілісні майнові комплекси; 2) нове будівництво; 3) реконструкція; 4) модернізація; 5) оновлення окремих видів техніки; 6) інновації; 7) запаси матеріальних оборотних активів.

Придбання цілісних комплексів здійснюється, як правило, великими підприємствами з метою диверсифікації господарської діяльності. Ця форма реальних інвестицій забезпечує не лише зростання активів підприємства, а й більш ефективне їх використання на базі взаємодоповнення технологій і номенклатури продукції, спільного використання збутової мережі, використання торговельної марки тощо.

Нове будівництво здійснюється з метою кардинального нарощування обсягів виробництва продукції, яка уже виготовляється підприємством або – освоєння зовсім нової. Воно вимагає значно більших витрат часу на реалізацію даної форми інвестування в порівнянні з придбанням цілісних майнових комплексів, однак, може фінансуватися повністю або частково із прибутку діючого підприємства.

Фінансові інвестиції використовуються для отримання додаткового доходу від використання тимчасово вільних грошових активів, а також для їх захисту від інфляції. Це, насамперед, стосується періодів, коли тимчасово вільні грошові ресурси не можуть бути ефективно використані для розширення виробничої діяльності.

Інтелектуальні інвестиції здійснюються у вигляді:

• придбання патентів, ліцензій, товарних знаків;

• придбання науково-технічних розробок, проектно-кошторисної документації, методик програмного забезпечення тощо;

• вкладень в науково-дослідну та пошукову діяльність; розробку товарних знаків і промислових зразків; отримання патентів і авторських свідоцтв на відкриття та винаходи, закріплення в інших формах авторських прав на отримані результати наукової, літературної та інших видів творчої діяльності;

• вкладення в людський капітал, тобто витрати на професійну освіту, перепідготовку і підвищення кваліфікації працівників;

• витрати на інформаційні постійні (використання знань і досвіду інжинірингових та консалтингових фірм, окремих вчених спеціалістів-практиків, експертів через договірну систему співпраці) та разові (консультування, експертизи, рекомендації) послуги.

Інвестування приросту запасів матеріальних оборотних активів спрямоване на збільшення операційних оборотних активів підприємства з метою забезпечення збалансованості у розвитку оборотних і позаоборотних операційних активів. Ця форма інвестування тісно пов’язана з іншими формами реального інвестування. Випуск додаткового обсягу продукції можливий лише за відповідного збільшення обсягів використання таких матеріальних активів як сировина, матеріали, комплектуючі, напівфабрикати, енергія, паливо, інструмент тощо.

За періодом інвестування інвестиції поділяються на:

• короткострокові, як правило, тривалістю не більше одного року (ощадні сертифікати, безстрокові та короткострокові депозитні вклади);

• середньострокові (тривалістю до 3-х років);

• довгострокові (тривалістю більше 3-х років).

За територією розміщення (вкладення)інвестиції є:

• внутрішні – вкладення резидентів країни у вітчизняні фірми і організації;

• іноземні – вкладання іноземних урядових і неурядових організацій, юридичних і фізичних осіб у вітчизняні;

• закордонні – інвестиції в закордонні об’єкти, придбання цінних паперів іноземних держав та міжнародних фінансових закладів, іноземних та транснаціональних підприємств (компаній).

За формами власності інвестиції класифікуються як:

• приватні – залучення інвестиційних ресурсів громадян, недержавних підприємств та організацій;

• державні – фінансуються із державного та місцевих бюджетів, державними підприємствами і організаціями.

За ступенем ризику інвестиції поділяють на безризикові та ризикові. Безризикові інвестиції можливі лише в межах певного періоду. Як правило, це короткострокові і, рідше, середньострокові інвестиції.

За величиною ризику інвестиції поділяються на:

• інвестиції з допустимим ризиком (можливість втрати прибутку);

• інвестиції з критичним ризиком (можливість втрати валового прибутку проекту);

• інвестиції з катастрофічним ризиком (можливість втрати всіх активів і банкрутство підприємства).

За формами власності інвестиції можуть бути:

• державними: фінансуються з державного або місцевих бюджетів, а також державними організаціями;

• приватними: фінансуються приватними, юридичними та фізичними особами;

• іноземними: фінансуються іноземними державами, юридичними і фізичними особами.

За формою участі інвестора в інвестиційному процесі інвестиції поділяють на прямі і непрямі.

Прямі інвестиції передбачають особисту участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладенні коштів. Непряме інвестування здійснюється через фінансових посередників, які на власний розсуд розміщують засоби своїх клієнтів.

Акумуляція коштів здійснюється шляхом продажу цінних паперів інвестиційних фондів чи компаній. Вкладення, керовані як єдине ціле, ще називають портфельними інвестиціями.

Портфель реальних інвестицій формується з різнострокових вкладень:

• короткострокових – придбання підприємств і виробництв; обладнання, що не потребує масштабних монтажних робіт; незавершених об’єктів та іншої нерухомості;

• середньострокових – реконструкція та технічне переоззброєння підприємств та виробництв; модернізація машин;

• довгострокових – будівництво підприємств і виробництв.

Фінансові портфельні інвестиції передбачають придбання підприємством різних цінних паперів інших підприємств (фірм) з метою отримання доходу. Окрім цього, вони також можуть мати й інші цілі. Зокрема, через придбання певних пакетів цінних паперів підприємство може отримати доступ до дефіцитної продукції чи сировини, ринків збуту, інформації тощо.

Всі наведені вище види інвестицій в сумі складають валові інвестиції.

Валові інвестиції в загальному підсумку використовуються на реновацію (відтворення) і розширення виробництва. Перша частина цих інвестицій призначена для компенсування фізичного зношення основного капіталу. Вона фінансується, як правило, за рахунок амортизаційних відрахувань. Друга частина валових інвестицій, яка використовується для розширення виробництва, називається чистими інвестиціями.

Для здійснення інвестування або інвестиційної діяльності підприємство повинно володіти необхідними фінансовими ресурсами. Ці ресурси можуть бути як власними, так і залученими. Успішне досягнення підприємством своєї мети суттєво залежить від співвідношення між ними. Це співвідношення суттєво впливає на прибутковість активів і, відповідно, рентабельність підприємства в цілому, його фінансову стійкість, платоспроможність тощо.

Використання власних фінансових ресурсів (капіталу), в порівнянні із залученими, має наступні переваги: 1) простота залучення (зникає необхідність узгодження рішення менеджменту підприємства з іншими суб’єктами інвестування); 2) вищий розмір чистого прибутку (відсутня необхідність сплачувати позичковий відсоток, дивіденди тощо); 3) вища фінансова стійкість і платоспроможність підприємства. З іншого боку, варто наголосити і на певних недоліках стосовно використання власних фінансових ресурсів: 1) обмеженість, яка визначається розміром статутного фонду (у випадку, коли підприємство тільки створюється) або величиною нерозподіленого прибутку (для функціонуючого підприємства); 2) зазвичай вища альтернативна вартість у порівнянні із залученими.

На відміну від власного, за певних умов (високого кредитного рейтингу, наявності гарантій), обсяги залученого грошового капіталу можуть бути досить значними. Недоліком, у даному випадку, є складність процедури залучення (особливо великих обсягів), залежність ціни від кон’юнктури фінансового ринку, зменшення приросту чистого прибутку на величину сплачених позичкового відсотка, дивідендів на цінні папери підприємства тощо.

За своєю сутністю власний грошовий капітал поділяється на статутний і додатковий. Статутний капітал є основою функціонування підприємства: 1) це стартовий капітал, необхідний для організації підприємства і започаткування виробничої діяльності; 2) його розмір регламентується законодавством (в Україні не менше 1250 мінімальних заробітних плат для акціонерних товариств і 625 мінімальних заробітних плат – для товариств з обмеженою відповідальністю); 3) він регулює відносини власності, розподіл прибутку між засновниками та регламентує їх участь в управлінні підприємством.

Внесками в статутний капітал можуть бути грошові кошти, майнові та немайнові активи засновників. У формі майна до статутного фонду можуть включатися: будівлі, споруди, обладнання, устаткування, прилади, інструменти, комп’ютерна техніка тощо. До немайнових активів належать: цінні папери; права на користування природними ресурсами, будівлями, спорудами, різноманітною технікою; інтелектуальна власність та інше.

Додатковий капітал використовується на створення і підтримку функціонування дочірніх підприємств, покриття витрат на випуск акцій чи облігацій, компенсацій збитків від уцінки товаро-матеріальних цінностей, здійснення капіталовкладень у нематеріальні активи тощо.

На сучасному етапі розвитку української економіки такі важелі – джерела інвестицій, як прибуток і амортизаційні відрахування є недостатніми для забезпечення оновлення виробничого апарату підприємства. Це значною мірою зумовлено як кризовим станом української економіки, так і великою зношеністю основного капіталу підприємств, високою енергомісткістю технологічних процесів тощо. У цій ситуації підприємства обмежені в своїх можливостях щодо підвищення цін на свою продукцію у зв’язку з низькою купівельною спроможністю споживачів. З іншого боку, вони не можуть суттєво зменшити витрати на виробництво продукції через недостатність інвестицій на технічне переоззброєння виробництва на основі використання сучасних машин і технологій.

На сучасній стадії розвитку економіки державне фінансування займає дуже малу частку в загальному обсязі фінансування виробництва. Більшість бюджетних ресурсів, призначених для фінансування капіталовкладень, спрямовуються на реалізацію державних гуманітарних програм, фінансування створення виробничої та невиробничої інфраструктури. Значна частина цих ресурсів нині спрямовується на подолання наслідків техногенних катастроф, що зумовлено зношеністю основного капіталу в теплоенергетиці, водо-, газо- та електропостачанні. Яскравим прикладом використання бюджетних коштів є їх спрямування на подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

Виходячи із вищенаведеного можна зробити висновок, що в сучасних умовах господарювання важливим джерелом фінансування інвестицій є використання іноземного капіталу.

Іноземний капітал може залучатись у формі приватних прямих і портфельних інвестицій, а також у формі кредитів і позик.

Під прямими інвестиціями розуміють капіталовкладення в реальні активи підприємства, в управлінні яким приймає участь інвестор. Інвестиції можуть вважатись прямими, якщо іноземний інвестор володіє не менше, ніж 25% акцій підприємства або контрольним пакетом акцій.

Такий шлях залучення іноземного капіталу, окрім забезпечення підприємства фінансовими ресурсами, як правило, представляє собою спосіб підвищення технічного рівня виробництва за рахунок використання найновіших зарубіжних технологій виробництва та менеджменту, забезпечення високої конкурентноздатності продукції підприємства як на вітчизняному, так і на світовому ринках.

Досвід використання позикових і залучених коштів свідчить про те, що їх максимальний розмір не повинен перевищувати 50% усього капіталу. Оптимальним вважається – 40%. У цьому випадку, якщо це необхідно, підприємство ще зможе розраховувати на отримання нового кредиту без ризику втрати фінансової стійкості.

Окрім того, джерелами фінансування інвестицій можуть бути фінансові ресурси, що виділяються державним бюджетом та позабюджетними фондами.

Важливими формами залучення інвестиційних ресурсів є інвестиційний селенг та лізинг. Суть першої в тому, що власник (юридична чи фізична особа) передає права на користування і розпорядження своїм майном іншій юридичній чи фізичній особі. Таким майном можуть бути будівлі, споруди, сировина, матеріали, цінні папери, а також результати інтелектуальної та творчої праці.

Лізинг представляє собою довгострокову оренду машин, устаткування, транспортних засобів, а також будівель і споруд виробничого призначення. Лізинг від простої оренди відрізняється тим, що лізингоодержувач несе витрати на технічне обслуговування і збереження майна на протязі терміну лізингу. Після закінчення цього терміну він може (якщо це передбачено в угоді лізингу) викупити це майно у власника за залишковою вартістю.

Лізинг та селенг використовуються для реального інвестування проектів з невеликим терміном реалізації або виробництв з великим ступенем змінюваності технологічних процесів.

Необхідність залучення фінансових ресурсів створює заборгованість підприємств перед державним бюджетом, банками, інвестиційними фондами та акціонерами.

Сукупність боргів і зобов’язань підприємства називається пасивами.

В цілому пасиви показують джерела утворення активів підприємства в такому розрізі:

• власні кошти;

• залучені кошти (позикові і отримані в результаті продажу акцій, облігацій, векселів);

• кошти державного бюджету;

• позабюджетні кошти (допомога вітчизняних та зарубіжних благодійних організацій, окремих громадян, тощо).