Тема 2.2. Позов – процесуальний засіб порушення цивільного процесу в різних державах світу

1. Поняття та значення позову як окремого інституту в цивільному процесуальному праві держав різних правових систем.

2. Особи, уповноважені звертатися з позовом до суду в країнах континентальної Європи.

3. Позов у цивільному процесі Великобританії.

4. Порушення провадження у цивільних справах у Сполучених Штатах Америки.

1. Поняття та значення позову як окремого інституту в цивільному процесуальному праві держав різних правових систем.

Судовий процес по розгляду цивільної справи може розпочатися тільки на основі поданого до суду заінтересованою особою або від її імені позову.

Ст. 30 ЦПК Франції передбачає право позивача бути вислуханим по суті заявленої ним вимоги для того, щоб суддя визначив його обґрунтованим чи необґрунтованим. А для протилежної сторони (відповідача) позов – це право заперечувати пред’явлені до нього вимоги (ст. 33 ЦПК).

Ст. 53 ЦПК Франції містить поняття – основний позов. Це позов, яким сторона порушує провадження у справі, пред’являючи до суду свої вимоги.

Закон Великобританії Про Верховний суд визначає позов як цивільне провадження, що розпочинається судовим наказом або іншим способом, який передбачений правилами судочинства.

В США на федеральному рівні немає законодавчого визначення позову. Поняття позову сформульовано лише в окремих законодавчих актах штатів. Так, наприклад, ЦПК Каліфорнії визначає позов як нормальне провадження в судах, в процесі якого одна сторона переслідує іншу з метою здійснення захисту прав, відшкодування шкоди, попередження порушення права.

Німецькі юристи визначають позов як звернення до суду для захисту права через судове рішення.

Російська правова доктрина виробила два підходи до визначення поняття «позов». Позов у вузькому значенні – це власне позовна заява, яка подається позивачем до суду. Позов у широкому значенні – це вся діяльність позивача, передбачена цивільним процесуальним законодавством, яка направлена на відкриття провадження, та обґрунтування в ньому належності позивачу суб’єктивних прав, порушених чи оспорюваних відповідачем.

2. Особи, уповноважені звертатися з позовом до суду в країнах континентальної Європи.

Визначаючи коло осіб, уповноважених звертатися з позовом до суду у країнах континентальної правової системи, в правовій науці виділяють теорії абстрактного та конкретного права на позов.

Теорія абстрактного права на позов характерна, наприклад для Франції. Дана теорія надає найширші можливості для звернення до суду: кожен може звернутися до суду з вимогою винести рішення у конкретній справі.

Ст. 31 ЦПК Франції: право на позов мають особи, юридично заінтересовані в його успіху, а також ті, хто згідно закону володіє повноваженнями захищати певні інтереси. Таким чином, в ЦПК Франції передбачено право на захист особистих та публічних інтересів.

Критики даного підходу звертають увагу на те, що таким чином характеризується не право на позов, а правоздатність. Не варто забувати про тісний зв’язок права на позов з матеріальним правом, порушеним чи оспорюваним.

Теорія конкретного права на позов виникла на початку ХХ ст. у Німеччині. Дана доктрина вимагає захисту тільки реально існуючого права: кожен може звернутися до суду, але захист отримає тільки той, хто дійсно має право на захист.

Таким чином, теорія конкретного права на позов передбачає його як право на позитивне вирішення справи,що належить тому, хто володіє суб’єктивним матеріальним правом, яке вимагає правового захисту.

Також представниками романо-германської правової доктрини активно розробляється теорія передумов права на позов, виділяючи:

1. передумови, пов’язані з судом (підвідомчість, підсудність);

2. передумови, пов’язані зі сторонами (правоздатність, дієздатність);

3. передумови, пов’язані з предметом спору (юридичний інтерес, відсутність арбітражного застереження).