Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Национальный технический университет Украины «Киевский политехнический институт»

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

Dokument_Microsoft_Office_Word_2007.docx

Скачиваний:

Добавлен:

25.11.2019

Размер:

594.07 Кб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 56 / 76 7 > Следующая >>>

2. Створення політичних партій і громадсько-політичних організацій у Наддніпрянщині.

2.1. Революційна українська партія (РУП). У Наддніпрянщині першою українською політичною партією була Революційна українська партія, створена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Серед її керівників були Дмитро Антонович, М. Русов, Б. Камінський, Л. Мацієвич.

Першим програмним документом РУП стала брошура «Незалежна Україна», написана харківським адвокатом М.Міхновським. Основними положеннями цього документу були: 1) мета партії - створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху - інтелігенція, що служить своєму народові; 3) засоби досягнення головної мети - будь-які, включаючи насильницькі; 4) основні лозунги боротьби - «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»; 5) ніяких компромісів з помірними українофілами.

Незабаром у РУП відбувся розкол - багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей. У 1902 р. міхновці, не маючи широкої підтримки всередині РУП, створили окрему від неї Українську національну партію (УНП). У 1903 р. від РУП відокремилася ліва група, що утворила Українську соціалістичну партію (УСП).

Основним регіоном діяльності РУП була Лівобережна Україна (Харківщина, Київщина, Полтавщина), основним об'єктом пропаганди - українські селяни, а головними формами боротьби - пропаганда й агітація, 3 поширенням в Україні соціал-демократичних ідей частина рупівців переглядає свої ідейні настанови й у 1904 р. створює окрему Українську соціал-демократичну спілку, що на автономних правах увійшла до меншовицької фракції РСДРП. Члени «Спілки» були впевнені, що вирішення національного питання прямо пов'язано з боротьбою пролетаріату та розв'язанням соціально-економічних проблем.

У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість рупівців на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

2.2. Українська демократична партія (УДП). Українська демократична партія - українська партія ліберально-народницького спрямування, створена у 1904 р. у Києві з членів Загальної української безпартійної демократичної організації. Серед членів-засновників УДП були Сергій Єфремов, Є. Чикапенко, Борис Грінченко. У 1905 р. було опубліковано програму УДП. У ній засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні та монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє. Основні програмні засади УДП зазнали певного впливу соціалістичних ідей.

Після Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УДП включилася у легальну політичну діяльність, взялася за організацію «Просвіт», українських періодичних видань. Революційні події 1905-1907 pp. викликали радикалізацію поглядів членів УДП, що призвело до її розколу і створення нової Української радикальної партії. Восени 1905 р. УДП об'єдналася з УРП і створили Українську демократично-радикальну партію.

2.3. Українська радикальна партія (УРП). Українська радикальна партія - українська партія ліберально-народницького напряму. Створена восени 1904 р. групою членів, що вийшли з Української демократичної партії. Лідерами партії стали Б. Грінченко, С. Єфремов,- М. Левицький, Ф. Матушевський, Л. Юркевич та ін.

Програмні вимоги УДП і УРП у багатьох випадках, зокрема з національного питання, співпадали. УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу соціал-демократичних ідей. УРП розгорнула широку видавничу роботу.

Після видання Маніфесту 17 жовтня 1905 р. УРП разом з іншими українськими партіями взялася за організацію «Просвіт», драматичних і музичних гуртків, товариств українознавства тощо. Незначний вплив партії серед населення та подібна оцінка подій революції 1905 р. сприяли зближенню позиції УДП і УРП, які в грудні 1905 р. об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію.

2.4. Українська соціал-демократична, робітнича партія (УСДРП). Українська соціал-демократична робітнича партія (популярна назва - есдеки) - політична партія, що утворилася у грудні 1905 р. з Революційної української партії. Визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання і домагаючись автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії. У період столипінської реакції виступала разом з Бундом, частково з меншовиками. Провідними діячами партії були: В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Л. Юркевич, М. Ткаченко, М. Ковальський, М. Порш. УСДРП поновила свою діяльність на з'їзді у Києві 17-18 квітня 1917 р., партія домагалася автономії України.

За Української Центральної Ради УСДРП взяла на себе основний тягар виконавчої влади. Стоячи на поміркованих позиціях щодо вирішення аграрного питання, УСДРП втратила підтримку селянства на користь Української партії соціалістів-революціонерів. Після проголошення ІV Універсалу в уряді залишилося тільки 2 члени партії - Д. Антонович і М. Ткаченко. За гетьманату УСДРП перебувала в опозиції до режиму П.Скоропадського, а її лідери (В. Винниченко, С. Петлюра та ін.) тимчасово були ув'язнені. УСДРП входила до складу Українського національного союзу, брала участь у підготовці протигетьманського повстання і формуванні Директорії УНР, до якої увійшли В. Винниченко і С. Петлюра. У 1918-1920 pp. члени УСДРП очолювали Раду народних міністрів УНР (В. Чехівський, Б. Мартос, I. Мазепа).

На IV з'їзді (10-12січня 1919 р.) УСДРП розкололася на дві фракції: праву - «офіційну соціал-демократичну» іліву - «незалежну», яка ставилася з застереженням до централістичної політики російської компартії в Україні, але визнавала потребу організації більшовицької влади в Україні, встановлення «диктатури пролетаріату» та негайного миру з радянською Росією (А. Пісоцький, В. і Ю. Мазуренки, М. Ткаченко, М. Авдієнко). Більшість з'їзду, яку очолювали М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра, I. Мазепа, відстоювала ідею «трудової демократії»,висловилася за повільну соціалізацію головних галузей господарства і підтримку Директорії УІІР.

«Незалежні» есдеки в січні 1920 р. створили Українську комуністичну партію, що стала легальною радянською партією і виступала за самостійність УСРР. В еміграції діяла так звана «Закордонна делегація УСДРП», що мала центр у Празі та належала до Соціалістичного Інтернаціоналу.

2.5. Товариство українських поступовців (ТУП). Товариство українських поступовців - нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-1917 pp. ТУП було створено на початку 1908 p. у Києві за ініціативою членів Української демократично-радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії.

До Товариства українських поступовців, крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада(знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації - «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві.

На щорічних нелегальних з'їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні та культурницькі питання. Основні напрями діяльності - культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті.

Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог:

- впровадженні парламентаризму;

- перебудови Російської держави на федеративних засадах;

^-національно-територіальної автономії України.

3 початку Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні; інша - стояла за повнийрозгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії.

Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення - ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустиладекларацію під заголовком «Наша позиція» з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо.

Після Лютневої революції 1917 р. Рада ТУП разом із представниками інших громадських і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду. 25-26 березня 1917 р. у Києві відбувся з'їзд ТУП. Резолюція з'їзду включала такі вимоги: підтримувати Тимчасовий уряд; домагатися легальними засобами автономії України у складі демократичної Російської держави й у зв'язку з цим змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів (СУАФ); забезпечити права національних меншин. У червні 1917 р. Союз українських автономістів-федералістів було перетворено на Українську партію соціалістів-федералістів.

Контрольне завдання 52

1. Окресліть основні складові процесу українського державотворення у 1917 – 1920 рр.

Важливий історичний період формування української державності - це революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці 1917-1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап - це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 - на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною. З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, - Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін.). 3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії. 19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.

2. Охарактеризуйте особливості процесу українського національного відродження на західноукраїнських землях наприкінці ХVІІІ ст. – у першій половині ХІХ ст

Протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях, як і в Наддніпрянщині, розгортався український національний рух. Умови, в яких відбувалося українське націотворення на західноукраїнських землях, були набагато складнішими, ніж на Лівобережжі, де зростанню національної свідомості сприяла пам’ять про Гетьманську державу.

За час тривалого перебування у складі різних держав західні українці, або, як вони називали себе протягом ХІХ ст., русини, фактично втратили власну національну еліту, і переважну більшість їх складало селянство. Єдиною суспільною верствою, спроможною відіграти роль духовних лідерів народу у Східній Галичині та Закарпатті, було греко-католицьке духовенство.

На західноукраїнських землях, на відміну від Наддніпрянщини, українці, крім імперської влади, потерпали від утисків поляків, румунів та угорців, які вели перед у різних регіонах. Відносини владних структур імперії та українського національного руху були досить своєрідними. Імператорські реформи наприкінці XVIII ст. мали вислідом деяке покращання становища українського населення. Відтак Габсбурги могли розраховувати на підтримку українців, коли тут розгорталися польські та угорські національні рухи. Водночас імперська влада тлумила український національний рух, не бажала його посилення і розглядала лише як засіб ослаблення інших рухів.

Важливе значення для західноукраїнського відродження мали культурні впливи у Наддніпрянщині. Галицьким русинам було би дуже важко вистояти в боротьбі за свої національні права без допомоги зі сходу – поезій Т.Шевченка, досягнень з історії, мовознавства, етнографії українського народу.

Процес українського національно-культурного відродження зародився наприкінці XVIII ст. в Закарпатті. Закарпатські вчені-просвітники першими розпочали пізнавати історію, мову та культуру народу, замислилися над своїм історичним походженням. У перших десятиліттях ХІХ ст. ідеї українського відродження набули поширення серед галицьких русинів. У Північній Буковині українське національне відродження розпочалося лише у другій половині ХІХ ст.

Спочатку український рух розвивався досить повільно але в роки революційних подій 1848–1849 рр. в Австрійській імперії, західноукраїнські землі стали випереджати Наддніпрянщину за темпами розвитку українського національного руху. Спричиняли це, передовсім, несприятливі умови та утиски українства в Наддніпрянщині російською владою. Проте сам факт переходу першості зі сходу на захід українських земель мав важливе історичне значення. Він став свідченням того, що одним із здобутків українського руху стало розуміння того, що український народ, розмежований імперськими кордонами, має спільне минуле і майбутнє

Контрольне завдання 53

1. Проведіть порівняльну характеристику змісту І та ІІ Універсалів Центральної Ради.

I Універсал

10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня1917 створено Генеральний Секретаріат.

Умови:

Проголошення автономії України в складі Росії;
Джерелом влади в Україні є український народ;
Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);
Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;
Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;

Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію Україненьки (навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення прийняти I Універсал («До українського народу, на Україні і поза її сущому »). Текст Універсалу був зачитаний В. Винниченком 10 (23) червня 1917 на II Всеукраїнському Військовому З'їзді. Згідно з I Універсалом проголошувалася автономія України у складі Росії («не одділяючись від всієї Росії ... народ український має сам порядкувати своїм життям»). Законодавчим органом повинно було стати Всенародні Українське Збори (Сейм), що обираються загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням. Всі кошти, отримані від збору податків, відтепер повинні були залишатися в Україні. Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимага про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд Роші 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.

II Універсал

3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Умови:

Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;
Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;
Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;
Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради...

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, ... завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.

2. Розкрийте зміст гуманітарної політики української держави в період 1991 – 2004 рр.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет^[62], що поклало початок конфронтації між урядами СРСР і УРСР. 19 серпня 1991 року в Москві комуністи-консерватори здійснили невдалу спробу державного перевороту, щоби відновити владу партії. Після провалу путчистів, 24 серпня 1991 року, Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України^[63]. Цей акт підтримало 90,32 % українців на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Це ознаменувало появу незалежної держави Україна. Того ж дня відбулися перші президентські вибори, на яких переміг голова Верховної Ради України, у 1988–1990 рр. — завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, Леонід Кравчук. 8 грудня в Біловезькій пущі і 21 грудня в Алма-Аті лідери України, Білорусі та Росії підтвердили розвал СРСР і утворили Співдружність незалежних держав (СНД)^[64].

Україна спочатку розглядалася як республіка зі сприятливими економічними умовами, тим не менш, країна пережила глибший економічний спад, ніж деякі з інших колишніх радянських республік. Під час рецесії Україна втратила 60 % свого ВВП з 1991 по 1999 р.^[65][66] і постраждала від п'ятизначних темпів інфляції.^[67] Невдоволені економічними умовами, а також кількістю злочинів і рівнем корупції, українці протестували і влаштовували страйки.

Українська економіка стабілізувалася до кінця 1990-х років. Нова валюта, гривня, була введена в 1996 році З 2000 року у країні спостерігається реальне економічне зростання в середньому близько 7 % щорічно. Нова Конституція України була прийнята під час президентства Леоніда Кучми в 1996 році, який перетворив Україну назмішану республіку і стабілізував політичну систему. З іншого боку, опоненти критикували Кучму за корупцію, фальсифікації виборів, перепони свободі слова і зосередження занадто великої влади у своїх руках.^[68]

У 2004 році Віктор Янукович, тодішній прем'єр-міністр, був оголошений переможцем президентських виборів, які були у значній мірі фальсифіковані згідно з постановою Верховного Суду України. Результати викликали протести громадськості на підтримку кандидата від опозиції, Віктора Ющенко. Це призвело до мирної Помаранчевої революції, в результаті чого Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко прийшли до влади. Янукович повернувся до влади в 2006 році, коли він став прем'єр-міністром під час «Антикризової коаліції», що призвело до дострокових парламентських виборів у вересні 2007 року. Янукович був обраний президентом в 2010 році. 11 березня було сформовано новий уряд на чолі з Миколою Азаровим. 21 квітня Віктор Янукович підписав угоду із президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим про продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі до 2042 року. 27 квітня цю угоду синхронно ратифікували Верховна Рада України і Державна дума Російської Федерації. 16 листопада 2010 року почалася Акція протесту проти Податкового кодексу.

Контрольне завдання 54

1. Охарактеризуйте роль і місце Української Центральної Ради в процесі українського державотворення.

Українська Центральна Рада – перший представницький орган українського народу

Відзначення 90-річчя української революції, складні державотворчі процеси сьогодення знову повертають нас до подій дев’яностолітньої давнини 17 березня 1917 р., коли було утворено Українську Центральну Раду з ініціативи Товариства Українських Поступовців.

Головою її заочно одностайно обрали Михайла Сергійовича Грушевського, який, повертаючись із царського заслання, вимушено затримався у Москві. На той час це був вчений-історик зі світовим ім’ям.

З першого дня на посаді керівника Центральної Ради Михайло Сергійович став головним ідеологом української революції, творцем її концепції, палким пропагандистом української національної ідеї, яка на хибну думку Леоніда Даниловича Кучми в сучасних умовах „не здатна була спрацювати”. Праці, написані М.Грушевським в 1917-1918 рр., обґрунтовували стратегію, визначали нагальні тактичні гасла боротьби. Саме цьому були підпорядковані його брошури і статті: „Хто такі українці і чого вони хочуть”, „Звідки пішло українство і до чого воно йде”, „Якої автономії і федерації хочуть українці”, „Українська самостійність і її історична необхідність”, „На порозі Нової України” та ряд інших. Його ідеї конкретизувались у численних резолюціях і постановах з’їздів, конференцій, зборів, нарад (від загальноукраїнських до регіональних).

Першою масовою публічною акцією Центральної Ради стала українська маніфестація у Києві першого квітня 1917 року, що мала виразно національно-політичний характер та в якій взяло участь близько 100 тис. осіб. Маніфестація завершилася грандіозним віче на Софійському майдані, в якому взяли участь військовики, учні, студенти, інтелігенція, робітники, селяни ближчих до Києва сіл. Усі вони вітали створення Центральної Ради і захоплено сприйняли промову М.Грушевського, який, зокрема, сказав: „Впали з нас кайдани, наложені царською деспотією, ми можемо наново піднести прапор наших великих предків. Тепер можемо самі… будувати нашу вільну, автономну Україну”. Віче ухвалило резолюцію, яка свідчила, що український рух виступив за політично-правове оформлення української державності в формі автономії в межах Росії.

З 17 по 21 квітня 1917 року у Києві відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес, який легітимізував Центральну Раду, значно оновив її особовий склад, по-суті, перетворивши її на революційний український парламент. Конгрес зібрав у древній столиці України-Руси Києві не лише представників різних територій України, а й окремих українських громад – колоній Росії (Кубань, Москва, Петроград, Ростов-на-Дону, Саратов та ін.). За різними джерелами в роботі Конгресу взяли участь від 900 до 1500 делегатів з вирішальним та дорадчим голосами. Навіть явно антиукраїнська російська преса змушена була визнати його „своєрідним українським національним паломництвом”.

Слід наголосити, що від першого дня свого заснування Центральна Рада репрезентувала себе інституцією надстановою. На відміну від окремих політичних партій, вона захищала інтереси не якогось одного стану, а перша публічно й відверто почала говорити від імені нації та про потреби нації. Саме в тому її видатна історична заслуга і саме так бачилося її головне завдання Михайлові Грушевському: „Центральна Рада повинна бути центром українського політичного життя, вона повинна довершити організацію краю, повинна освідомлювати найширші маси України в політичних завданнях, що тим самим являється і освідомлення національним”.

Серед найважливіших державотворчих заходів Центральної Ради передусім слід назвати чотири її Універсали. Перший Універсал був урочисто оприлюднений 23 червня 1917 року на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді. „Магічне слово „Універсал”, несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, - зазначав голова Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський, - давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Це слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, перемеленої в вогні нового революційного руху, відкладалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових кращих формах”. На думку Володимира Винниченка, „це було саме те слово, якого ждалося і яке висловлювало всю душу піднесеної нації”.

В Універсалі урочисто проголошувалося: „…однині самі будемо творити наше життя”. Центральна Рада підкреслювала свій представницький характер, який поставив її на сторожі прав і вольностей української землі і зобов’язав стояти і боротися за ті права і вольності. Проголошуючи себе виразником волі українського народу, Рада визнала, що тільки він на своїй землі має право управляти своїм життям через всенародні українські збори (сойм), що мають обиратися шляхом вселюдного, рівного, прямого і таємного голосування. Хоча долю України передбачалося вирішувати, „не одділяючись від усієї Росії”, однак саме встановлення нового автономного ладу, за текстом Універсалу, мало бути справою українською: „Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Україні, мають право видавати тільки наші українські збори”.

28 червня 1917 року на закритому засіданні виконавчого комітету Центральної Ради було прийнято рішення про створення Генерального Секретаріату (прообразу майбутнього уряду), який повинен був складатися з дев’яти генеральних секретарів (міністрів) і генерального писаря. Отже, відбулося розмежування гілок влади, їх розподіл на законодавчу і виконавчу. Виконавчий комітет було перейменовано на Малу Раду, яка в період між сесіями Центральної Ради мала виконувати законодавчі функції.

Зразком політичної гнучкості, здатності Центральної Ради до компромісу у напружених взаєминах з центральним петроградським Тимчасовим Урядом, зразком уміння втримати ситуацію від кровопролиття, служить, прийнятий 16 липня 1917 року, Другий Універсал. Незважаючи на згоду з ним, російська сторона чинила всілякі перепони становленню автономії України. Але треба визнати, що ще менш реалістичною за тієї ситуації була б спроба запровадження статусу самостійної України. Зрештою, в українському русі була самостійницька течія, проте помітних успіхів та відчутного впливу не мала, тим часом як Центральна Рада, послуговуючись поміркованішим гаслом автономії, спромоглася прищепити українським масам ідею державності. У тому переконує широка народна підтримка ІІІ Універсалу (20 листопада 1917 року). Навіть неукраїнські маси та політичні сили не виявили до факту проголошення УНР (Української Народної республіки) відверто ворожого ставлення.

Третій Універсал нарешті проголосив утворення повноцінної автономії УНР, визначив і зафіксував кордони Української Держави, дату виборів до Українських Установчих зборів. Що стосується прав місцевого самоврядування, то, відповідно до ІІІ Універсалу, вони мали стати „органами вищої адміністративної влади на місцях”. Розв’язання проблеми національних меншин Універсал передбачав шляхом підготовки й прийняття закону про національно-персональну автономію.

Універсал проголосив такі демократичні принципи: свободу слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків; недоторканість особи і життя; право вживання місцевих мов у стосунках з державними установами; скасування смертної кари; амністію; справедливий суд. Надзвичайно важливим було скасування права приватної власності на землю і визнання її власністю всього народу без викупу, встановлення 8-годинного робочого дня, визнання за урядом і робітниками права контролю за промисловістю тощо.

Вершиною державотворчої діяльності Центральної Ради став ІУ Універсал (22 січня 1918 року). Очевидно, не можна повністю погодитися з тими істориками, які вважають, що він був наслідком лише зовнішньополітичної кон’юнктури. Внутрішні потреби державного життя змушували Центральну Раду і Генеральний Секретаріат наприкінці 1917 і на початку 1918 років дбати про власну зовнішню політику, фінанси, судову систему, адміністративний апарат, зрештою Конституцію. Саме такі потреби спричинилися до проголошення ІУ Універсалу. Суть його виражена у формулі: „Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. (Ключове слово тут – „самостійна!”, яке і нині викликає приступи зубного болю в українофобів різних мастей).

Проголошенням ІУ Універсалу Центральна Рада довела, що українці є державним народом, який має політичну волю і спроможний її реалізувати.

29 квітня 1918 року, ухваливши Конституцію УНР і обравши Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки, внаслідок гетьманського перевороту Центральна Рада зійшла з політичної арени. Проіснувавши у винятково складних обставинах неповних 13-ть місяців, вона залишила по собі яскравий слід на багато десятиліть, позначений як блискучими досягненнями, так і катастрофічними прорахунками. Тим не менше, нині вона становить одну з найповчальніших сторінок нашої історії. Хотілось би сподіватись, що наші державотворці, як в центрі, так і на місцях (та й, зрештою, всі ми) візьмуть з її безцінного досвіду передусім ті уроки, що не треба робити і як не слід чинити, щоб не було соромно і гірко перед прийдешніми поколіннями.

2. Проаналізуйте особливості, здобутки і недоліки соціальної політики української держави в 1991 – 2001 рр.

З проголошенням незалежності України розпочався перехідний період, у який потрібно було досягти докорінних перетворень у всіх сферах життя, нового ступеня суспільного розвитку:

·у політичній сфері передбачалося перейти від тоталітарної системи до демократії;
·в економічній - від командно-директивної до ринкової економіки;
·у соціальній сфері - від «людини-гвинтика», яка неусипно контролювалася системою радянської влади, до активного творця власної долі;
·у гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей;
·у міжнародній - від політики конфронтації радянських часів до інтеграції у міжнародне співтовариство.

Потрібно було здійснити рішучі кроки шляхом системного оновлення всіх сфер суспільного життя, прилучення українського народу до надбань сучасної цивілізації. У перші місяці незалежності в Україні склалася своєрідна політична ситуація. Правляча Комуністична партія була позбавлена владних функцій: її діяльністьбула заборонена. Нова система державної влади ще не була створена - у центрі й на місцях утворився вакуумвиконавчоївлади.Виниклагострапотребаупосиленні президентської влади. Для здійснення виконавчої влади був сформований уряд України - Кабінет Міністрів. Загальне керівництво його діяльністю здійснював Президент як глава виконавчої влади. Тогочасні закони передбачали тяжіння до сильної президентської влади. Верховна Рада приступила до творення нового законодавства. Важливе значення для розбудови демократичної держави, втілення у життя верховенства права мало б проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади. Однак формування судової влади відбувалося досить повільно і не в повному обсязі. Впродовж 1992-1996 pp. парламент не прийняв концепцію судово-правової реформи, не був сформований у ті ж роки й Конституційний Суд. Перші кроки реформування державної системи не внесли кардинальних змін у життя суспільства. Державний лад України поєднував елементи парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. Особливо слабкою й неефективною виявилася вертикаль виконавчої гілки влади. Уряд практично втратив контроль над регіонами. У цих умовах державний апарат працював з перебоями, влада на місцях виявилася недієздатною. Тому було здійснено реформування діяльності місцевих Рад, обмежившиїхобов'язкамимісцевоготарегіональногосамоврядування. Натомість у березні 1992 р. було утворено інститут представників Президента - голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів місцевих Рад. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження, вони були покликані здійснювати виконавчу владу в областях і районах, контролювати органи місцевого самоврядування в плані виконання наданих їм державницьких функцій.

Реформування державних органів влади. Поява нових політичних партій супроводжувалася серйозним загостренням соціально-економічної ситуації в Україні. На цьому етапі державного будівництва давалася взнаки відсутність науково обґрунтованої програми державотворення, реформування економіки, переведення її на ринкові відносини. Щоб якось змінити ситуацію на краще, приймається рішення про дострокові виборидо Верховної Ради та Президента України.

У 1994 р. пройшли дострокові вибори до Верховної Ради та Президента України. Прийнятий закон про вибори встановлював, що новообраний парламент працюватиме на постійній основі, суміщення депутатського мандата з державною чи адміністративною роботою заборонялося. Закон передбачав зменшення терміну повноважень обраної Верховної Ради з п'яти до чотирьох років. Наслідки виборів відобразили глибоке невдоволення виборців політикою правлячої еліти, яка не зуміла вивести країну з глибокої кризи.

26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента, а також голів місцевих рад. На основі Закону про вибори 10липня 1994 р. було проведено повторне голосування по двох кандидатурах, які одержали найбільшу кількість голосів - Л. Кравчука і Л. Кучми. Переміг Л. Кучма, набравши понад 52% голосів виборців. Протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади свого піку досягло навесні 1995 p. BУкраїні виникла конституційна криза.

Конституція України, прийнята у 1978 p., зазнала істотних змін: до неї Верховна Рада внесла більше 200 доповнень. В Україні приймалися закони, що нерідко вступали у протиріччя з існуючою Конституцією, aце підривало принципи законності, негативно впливало на стабільність у державі. 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України. В Основному Законі Україна проголошена суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою.

Нова Конституція заклала правові основи для активізації законотворчих процесів в Україні. Вибори до Верховної Ради України були проведені 29 березня 1998 р. Уперше в історії українського парламентаризму вони відбулися на принципах змішаної (пропорційно-мажоритарної) системи, що надала можливість політичним партіям реалізувати надане їм Конституцією право. Жодна політична партія не дістала явної переваги у парламенті. Третина народних депутатів - позапартійні, більша частина з них увійшла до різних депутатських фракцій.

Вибори Президента відбулися 31 жовтня 1999 р. Однак у першому турі жоден із претендентів не набрав необхідної кількості голосів. У другому турі, що відбувся 14 листопада 1999 p., за Л. Кучму було подано понад 56% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Президентом України на п'ятирічний термін було обрано Леоніда Кучму.

Громадяни України вперше в українській історії скористалися своїм конституційним правом вносити корективи в організацію державної влади у країні. 16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80% тих, хто взяв участь у референдумі, висловились за необхідність формування двопалатного парламенту, aтакож — за зменшення конституційного складу Верховної Ради. Виборці висловились за те, щоб Президент мав право достроково припиняти повноваження Верховної Ради, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого й поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України. Виконання рішень всеукраїнського референдуму за народною ініціативою поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до Конституції України та виборчого законодавства.

Контрольне завдання 55

1. Визначте здобутки і недоліки у діяльності Української Центральної Ради.

Українська Центральна Рада – перший представницький орган українського народу

2. Якими, на Ваш погляд, були передумов проголошення державної самостійності України?

В процесі здійснення «перебудови» все більше виявлялась недосконалість СРСР. Формально він проголошувався як союз рівноправних республік, а фактично — був імперською тоталітарною державою, яка управлялась з єдиного центру — Москви. Цементуючою силою Союзу Радянських Соціалістичних Республік була Комуністична партія — жорстко централізована організація, керувалась з політбюро ЦК КПРС і в повному обсязі контролювала всі сфери життя суспільства. Предметом її особливої уваги були керівні кадри. Жоден з керівників не міг бути призначений на посаду без її згоди. Таким чином, аби обіймати посаду, треба було вірно служити партії, а вже згодом — народу. За умов горбачовських спроб надати соціалізму в СРСР «людського обличчя» вплив партійних структур суттєво послабився. Вони могли здійснювати керівництво одноособово, за умов відсутності будь-якої політичної конкуренції, використовуючи при цьому силові методи, правоохоронні органи. Останні за таких умов перетворювались на репресивно-каральні. Багатопартійність, політичний плюралізм, зародження елементів демократії і гласності, шквал критики сталінізму застали партійні органи зненацька, і вони стали з великим рахунком програвати в політичній боротьбі. Значна частина комуністів симпатизувала своїм політичним опонентам. Партія втрачала роль об'єднавчої сили. Складаються умови, за яких зближувались інтереси різних соціальних груп українського населення, і на перший план виступає прагнення до суверенітету республіки. Українська партійно-державна номенклатура, практично весь час щось випрошуючи в Москви, прагнула самостійності у розв'язанні питань з управління територією; українське селянство, повернувшись обличчям до свого минулого — колективізації, депортацій і голодоморів, — безпосередньо пов'язувало це з політикою більшовиків. І нарешті українська інтелігенція, представники дисидентства в досягненні незалежності вбачали здійснення віковічної мрії українського народу. Виходячи з цього, вже з кінця 80-х років поступово розвивається процес, закономірним етапом якого стало здобуття Україною незалежності. Початковим етапом правової суверенізації республіки стали вибори у 1989 р. народних депутатів СРСР. Вперше вони вийшли з-під контролю партійного апарату, а окремі депутати відкрито заявили про наміри боротись за вихід України з СРСР. Трансляції засідань І з'їзду народних депутатів СРСР по всесоюзному радіо, які слухали мільйони людей в Україні, поступово руйнували стіну страху перед владою. Політизація суспільства набула небачених масштабів. Все більшу підтримку широких верств населення зустрічають ідеї національно-визвольного руху, а мітинги стають основною формою такої боротьби. В той же час досвід роботи І з'їзду народних депутатів СРСР показав його низьку результативність, політичну заангажованість та консерватизм депутатів, обраних за списками компартії і громадських організацій, що знаходилися під її контролем.

Підготовка до виборів до Верховної Ради до Верховної УРСР відбувалася в умовах зростання політичної активності населення. При цьому, поряд із традиційно політично активним західним регіоном, ідеї українськоїдержавності все більше проникають у східні та південні області республіки. У березні 1990 р. після напруженої передвиборної кампанії відбулися два тури виборів до Верховної Ради і місцевих рад УРСР. Опозиційні консервативним колам апарату сили — Рух, УГС, «Меморіал», Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка і багато інших організацій — для координації дій на виборах утворили Демократичний блок. Декларація блоку містила вимоги щодо реального політичного і економічного суверенітету України, політичного плюралізму, багатопартійної системи, скасування ст. 6 Конституції УРСР, яка забезпечувала привілейоване становище Компартії; розбудову економічної системи України на засадах різноманітності і рівноправності усіх форм власності; прийняття нової Конституції України; національне відродження українського народу, вільний розвиток культури і Мов національних меншин України; реальна свобода віросповідання, легалізація заборонених українських церков. У січні 1990 р., у розпал передвиборної кампанії, Рух, інші Демократичні сили закликали відзначити День соборності України — 71-шу річницю від дня проголошення 22 січня 1919 р. акта з'єднання (злуки) УНР і ЗУНР. 21 січня 1990 р. між Ки-евом і Львовом був утворений «живий ланцюг» — «Українська Хвиля». Ця подія мала резонанс у всіх областях України. Вона закріплювала у свідомості громадян республіки ідею непоруш- Переважну більшість депутатських місць у Верховній Раді здобули представники Компартії України. Головою Верховної Ради Української РСР після напруженої боротьби було обрано першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Преса, радіо, телебачення перебували під повним контролем КПУ, однак представникам Демблоку вдалося завоювати майже третину місць у Верховній Раді УРСР. 6 червня, через три тижні після початку роботи першої сесії Верховної Ради УРСР, Демократичний блок народних депутатів виступив з декларацією про перехід до конструктивної опозиції, політично оформленої як Народна Рада. Опозиційні сили в парламенті очолив академік І. Юхновський.

Хоча у Верховній Раді депутатів-комуністів була більшість — 239 чол., вони виявились нездатними контролювати ситуацію- Опозиційним силам вдалося провести своїх представників і до місцевих рад, а в трьох західних областях України — Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській — націонал-демократи завоювали більшість. Місцеві організації Компартії Ук' раїни опинилися в цих областях у незвичній для себе ролі опозиційних. Над багатьма містами й селами України замайоріли блакитно-жовті національні прапори.

15 травня 1990 р. в Києві вперше як постійний парламент розпочала роботу Верховна Рада УРСР нового скликання. Ця подія надала нового імпульсу всьому політичному життю республіки. Ідея незалежності України, яка нещодавно вважалась «антинародною», «націоналістичною», а значить і злочинною, на повний голос зазвучала у стінах парламенту. До Верховної Ради вперше потрапили політики, безмежно віддані справі національного відродження, готові відстоювати її в гострій парламентській боротьбі. Приклад цього подавали інші союзні республіки. В 1988-1990 рр. декларації про державний суверенітет прийняли Естонія, Латвія та Литва. 12 червня 1990 р., з ініціативи Б. Єльцина, Декларацію про державний суверенітет прийняла Верховна Рада Російської Федерації. Це була відповідь на прагнення М. Горбачова реанімувати вплив союзних органів влади. Ситуація, що складалася, надихнула українських парламентарів наприкінці червня 1990 р. поставити питання про правове закріплення державного суверенітету України.

Саме в цей час у Москві відкрився XXVIII з'їзд КПРС. 63 народних депутати України були обрані його делегатами. 5 липня 1990 р. від імені парламентської опозиції В. Чорновіл запропонував їм повернутись до Києва і взяти участь в роботі вищого законодавчого органу України, який в цей час обговорював питання державного суверенітету. Цю пропозицію підтримала більшість депутатів Верховної Ради Української РСР. Вперше опозиція і більшість виступили солідарно. Основна частина делегатів XXVIII з'їзду КПРС виконала вимогу Верховної Ради і повернулась до Києва. Однак 9 липня, у зв'язку з майбутнім призначенням на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС, подав у відставку Голова Верховної Ради України В. Івашко. При цьому він мотивував своє рішення тим, що не бачить у Верховній Раді «надійної опори для здійснення програми економічного, соціального та культурноговідродження України».

Внаслідок відставки В. Івашка прокомуністична більшість парламенту залишилась без керівництва, що створило умови Для переходу опозиції в наступ і активної роботи щодо прийняття документа про державний суверенітет республіки. Вперше, партійно-державне керівництво республіки зважилося на крок, який «не вписувався» в настрої, а тим паче у Політику центру. 16 липня 1990 р. поіменним голосуванням Верховна Рада Української РСР прийняла історичного значеная документ — Декларацію про державний суверенітет України. Цьому сприяли, перш за все, настрої широких мас, а також зверхня, великодержавна політика імперського центру, що «Краще вмерти, ніж жити в Радянському Союзі!». Під подібними гаслами проходили мітинги та голодування за утвердження самостійності України грубо ігнорував інтереси союзних республік і своїми діями сприяв дальшому поглибленню економічної кризи. Важливе значення мав приклад Російської Федерації, народні депутати якої, всупереч сподіванням «інтернаціоналістів», пішли на проголошення державного суверенітету РРФСР.

Державний суверенітет України Декларація характеризувала як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Це найголовніше положення Декларації, започаткувало рішучий злам системи усталених відносин між Україною і союзним центром. Вона формувалась десятиріччями і передбачала верховенство законів СРСР над законами усіх союзних республік, в тому числі УРСР, підпорядкованість усіх законодавчих і виконавчих органів України союзним структурам. «Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя», — так сформульовано в Декларації основний принцип державотворення в республіці. Розділ «Економічна самостійність» проголошував: «Земля, О надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси-; весь економічний і науково-технічний потенціал, що створенні на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету республіки і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян». Дане положення відкривало перспективи повернення українському народові його багатств: заводів, фабрик, копалень, електростанцій тощо. Багатообіцяючою була й теза про те, що «Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності». Підкреслювалась необхідність створення власних банків, проведення самостійної фінансової, митної і податкової політики, формування Державного бюджету, а в разі потреби і впровадження власної грошової одиниці. Декларація передбачала також такі неодмінні складові суверенітету, як «безпосередні зносини з іншими державами» шляхом укладення з ними дипломатичних і консульських відносин, а також право на власні Збройні сили. Проголошувався намір України у майбутньому стати нейтральною, позаблоко-вою, без'ядерною державою.

Декларації про державний суверенітет України не було надано статусу конституційного акта. Численні звернення опозиції до Верховної Ради УРСР з вимогою зважитися на це, відкидалися більшістю депутатів. Це означало, що Декларація залишалася стратегією на майбутнє. У цьому проявлялася нерішучість і половинчастість парламентської більшості, котра не хотіла йти на повний розрив із центром. Але та ж більшість — і це її безперечно мужній крок - погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, яка проголошувала верховенство законів Української РСР на її території над союзними законами. Інше важливе рішення — прийняття 3 серпня 1990 р. Закону УРСР про економічну самостійність України. Закон проголошував принцип «власності народу республіки на її національне багатство і національний доход». Будь які дії, що суперечили цьому принципу, оголошувалися протизаконними і заборонялися. Це було винятково важливо для наповнення положень Декларації реальним змістом.

Після прийняття Декларації відбулися вибори нового Голови Верховної Ради. Перемогу здобув 56-річний другий секретар ЦК Компартії України Леонід Кравчук. Виходець з Рівненщини, батько якого загинув на фронті, а мати все життя пропрацювала в колгоспі, він зумів успішно закінчити Кооперативний технікум, Київський університет та Академію суспільних наук, стати кандидатом економічних наук. З 1960 р. займається партійною роботою, пройшовши шлях від консультанта-методиста Будинку політосвіти обкому до другого секретаря ЦК КП України. Компартійне минуле на початковому етапі виклика до нього недовіру національно-демократичної опозиції. Запам'ятались дискусії, які Л. Кравчук вів з ініціаторами створення Народного руху, тимчасом як інші партке-рівники не наважувались це робити. Перша сесія Верховної Ради тривала майже 2 місяці, а не 2-3 дні як це було раніше. її засідання вперше в прямому ефір} транслювались по радіо та телебаченню, викликаючи активне обговорення в суспільстві. Саме Верховна Рада як вищий орган законодавчої влади в республіці стала основною ареною політичної боротьби і прийняття доленосних рішень.

Друга сесія Верховної Ради УРСР, що розпочала свою роботу 1 жовтня 1990 р., ознамену-восени 1990 р. валася новою хвилею мітингів і маніфестацій. 2 жовтня у центрі Києва на майдані Незалежності в наметовому містечку розпочалося голодування протесту, організоване українськими студентами. їхні вимоги відображали настрої мільйонів громадян: відставка Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола; відмова Верховної Ради УРСР від підписання союзного договору; передача місцевим органам влади майна КПРС і ВЛКСМ; проходження юнаками України військової служби за межами республіки лише на добровільних засадах; перевибори Верховної Ради УРСР на основі багатопартійної системи навесні 1991 р. На думку студентів, яка збігалася з оцінкою політичної ситуації опозиційними партіями, склад Верховної Ради не відображав волю українського народу. Певний час Верховна Рада ігнорувала вимоги студентів. Але напруженість у суспільстві неухильно посилювалася. Робітники Києва готувалися підтримати студентську акцію масовим виступом. Напруженість наростала в усіх регіонах України. В республіці назрівав соціальний вибух, і партійно-державне керівництво УРСР мусило піти на компроміс. В. Масол був відправлений у відставку. Певний час Верховна Рада визначалась з новою кандидатурою на посаду голови Ради Міністрів. У листопаді 1990 р. новим головою уряду став міністр економіки В. Фокін. Інші вимоги студентів керівництво республіки також пообіцяло виконати. Події, пов'язані зі студентськими виступами, відволікли сили парламенту, однак не завадили його активній законотворчій роботі. 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада України вносить зміни до Конституції України. Ними скасовувалась ст. 6 про керівну і спрямовуючу роль Комуністичної партії; закріплювались основи діяльності різних політичних партій в Україні; заборонялося створення організацій, які ставлять за мету зміну шляхом насильства конституційного ладу, порушення територіальної цілісності держави, розпалювання релігійної і національної ворожнечі. Велике значення мала ст. 71, яка голосила верховенство законів республіки на її території. Цілеспрямовано реалізуючи принципи державного суверенітету, Верховна Рада України в другій половині 1990 р. приймає закони УРСР про місцеві ради народних депутатів і місцеве самоврядування, структуру органів виконавчої влади республіки, міліцію та податкову службу. Життя впевнено стверджувало суверенний шлях України. Здобувши перші перемоги, опозиція продовжувала тиск на владу — це продемонстрували II всеукраїнські збори Народного руху України, які проходили з 25 по 28 жовтня 1990 р. у Кисві. Збори внесли зміни до статуту і програми цієї громадсько-політичної організації. З її назви були вилучені слова «за перебудову». Нова стратегія накреслювала шляхи боротьби за досягнення незалежності. Це був повний розрив з лінією Компартії України. Налякана радикалізацією громадського руху в Україні і постановою Верховної Ради щодо вимог студентів Компартія республіки готувалась до контрнаступу. Спираючись на депутатську більшість у Верховній Раді, скориставшись промахами опозиції, відсутністю у неї доступу до засобів масової інформації, КПУ спробувала загальмувати і припинити процес демократизації суспільства та повернути собі владу. Кульмінацією подій став конфлікт 7 листопада 1990 р., у річницю більшовицької революції у Петрограді, між депутатом Верховної Ради С. Хмарою і полковником київської міліції В. Григор'євим. Через кілька днів, розвиваючи цю провокацію, Верховна Рада прийняла надзвичайне рішення: дати санкцію на арешт народного депутата, що було здійснено безпосередньо у приміщенні парламенту. Степан Хмара вкотре опинився за ґратами. Консервативні сили перейшли в наступ на демократичні перетворення і просування України на шляху суверенітету. Проте цей процес був невідворотним.

Контрольне завдання 56

1. Назвіть причини, які зумовили усунення Центральної Ради від влади та становлення гетьманату в Україні у 1918 році.

Деякий час після ліквідації радянської влади в Україні зберігалася республіканська форма правління: всі державні акти підписувалися від імені УНР. Але її авторитет серед населення падав. Заможні верстви були невдоволені соціалістичною фразеологією Ради, проголошенням нею націоналізації великої земельної власності, безпорадністю у налагодженні роботи промисловості. Зі свого боку селянська біднота відчувала, що після повернення поміщиків обіцянки УЦР наділити селян землею перетворяться на пусту декларацію. Одночасно між Центральною Радою та німецькими окупаційними властями назрів конфлікт. Німцям потрібен був хліб. УЦР була неспроможна забезпечити вивезення продовольства в Німеччину, а також налагодити роботу транспорту. В такій ситуації кайзерівські чиновники почали активно втручатися в діяльність українського уряду. Поступово складалася ситуація для усунення Центральної Ради з політичної арени. В закулісних переговорах із цього приводу брали участь консервативні українські політичні групи, офіцери українізованих частин та Вільного козацтва. Вони увійшли в контакт з німецьким командуванням, для якого встановлення в Україні твердої влади було гарантією успішного вивезення продовольства. Республіканський режим в Україні був ліквідований 29 квітня 1918 р., коли загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала УЦР. Одночасно на Всеукраїнському зїзді землеробів було вирішено ввести монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України був проголошений генерал Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України початку XVIII ст.

2. Охарактеризуйте місце України в інтеграційних процесах на пострадянському просторі.

Дана контрольна робота присвячена інтеграційним структурам, що утворилися на пострадянському просторі, зокрема Співдружності Незалежних Держав (СНД). Перше питання присвячене формуванню та розвитку СНД. Йдеться про об’єднання держав колишнього єдиного геополітичного простору, які взяли на себе зобов’язання розвивати рівноправне взаємовигідне співробітництво, особливо щодо формування і розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського та євразійського ринків, у галузі митної політики, захисту навколишнього середовища, гуманітарній сферах тощо. У даному питанні слід прослідкувати процес утворення цього об’єднання, його структуру, здобутки та втрати у розвитку. Особливу увагу доцільно надати з’ясуванню застережень, які висловила наша держава щодо протидії перетворенню СНД у наддержавну структуру, та загалом проаналізувати причини стриманої позиції України щодо набуття членства в СНД (неприєднання до Статуту СНД та інших глобальних угод, супротив утворенню спільної військової організації, об’єднанню прикордонних військ тощо. Увагу слід зосередити також на здобутках та ефективності миротворчої та антитерористичної діяльності в рамках СНД, особливо на застосуванні досвіду міжнародних організацій, зокрема ООН та ОБСЄ, у врегулюванні локальних та міждержавних конфліктів. Водночас у даному питанні слід розкрити особливості економічного, військового, правового співробітництва країн Співдружності, налагодження міжпарламентської співпраці. Підсумовуючи дане питання, слід з’ясувати перспективи розвитку та реформування СНД, пошуку нових ефективних форм співпраці [1–3; 4, с. 563–572; 7–9; 10, с. 82–86; 13, с. 624–635; 14; 16; 18; 20; 22, с. 554–578]. У другому питанні слід проаналізувати перспективи розвитку інтеграційних угрупувань, які утворилися в рамках СНД. Важливо прослідкувати їх реальну спроможність на пострадянському просторі, виявити недоліки у їх діяльності, зазначити здобутки. Передусім йдеться про Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС), що відображає інтеграційні наміри Білорусі, Казахстану, Киргизії, Росії і Таджикистану щодо: створення режиму вільної торгівлі, митного союзу, а з часом формування єдиного економічного простору. Друге питання присвячене також взаємодії України з державами, що входять до Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ, Ташкентський договір), до Шанхайської організації співробітництва (ШОС), метою яких є посилення військової співпраці та забезпечення колективної безпеки країн регіону, відкриття «антитерористичного фронту» від Атлантики до Тихого океану для боротьби з міжнародним тероризмом. Слід проаналізувати перспективи та значення для України активного співробітництва цих організацій, особливо у контексті посилення позицій Росії та Китаю на пострадянському просторі, зокрема й щодо видобутку та транспортування енергоносіїв. «Кавказька четвірка» є об’єднанням Азербайджану, Вірменії, Грузії та Росії по забезпеченню безпеки і стабільності на Кавказі. У цьому питанні слід проаналізувати напрями співпраці України з країнами Кавказького регіону, особливо у контексті врегулювання регіональних конфліктів, протидії міжнародному тероризму, взаємодії у сферах охорони здоров’я, освіти, культури, захисту навколишнього середовища та запобігання природним і техногенним катастрофам. Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) є одним з пріоритетних напрямів діяльності України на регіональному рівні. Йдеться про співпрацю країн Чорноморського регіону, зокрема у сфері створення транспортного коридору Європа–Кавказ–Азія (TRACECA), будівництва нафто- та газопроводів, здійснення комунікаційних проектів між Азією та Європою, співробітництва у галузі науки, техніки, освіти, захисту навколишнього середовища. У цьому питанні необхідно розглянути перспективи розвитку ОЧЕС у її співпраці з ЄС, визначити її переваги порівняно з іншими регіональними утвореннями пострадянського простору. Для розгляду специфіки економічної співпраці пострадянських країн слід брати до уваги процес утворення та функціонування Єдиного Економічного Простору (ЄЕП) між Росією, Білоруссю, Україною та Казахстаном. У контексті зовнішньоекономічної діяльності України варто зазначити про вигоди держав від такого об’єднання, водночас беручи до уваги постійний контроль російської сторони над роботою ЄЕП та реальні можливості реалізації національних інтересів України [6; 10, с. 71–74; 11; 16; 22, с. 588–600]. Третє питання присвячене діяльності та розвитку ГУАМ (об’єднання Грузії, України, Азербайджану і Молдови, а раніше й Узбекистану, який вийшов з організації в березні 2006 року). У цьому питанні слід прослідкувати процес налагодження економічних та політичних відносин особливого партнерства між країнами, встановлення широкого співробітництва та регіональному рівні та у вирішенні міжнародних проблем. Особливе місце у діяльності ГУАМ займає й поглиблення співробітництва з країнами Заходу, адже чотири країни наголошують на розвитку співробітництва для зміцнення стабільності та безпеки в Європі, на основі принципів поваги суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, демократії, верховенства закону і поваги прав людини. Водночас слід розглянути основні проблемні моменти функціонування утворення, беручи до уваги складність у визначені пріоритетних завдань утворення: або економічне співробітництво (позиція Узбекистану й Молдови), або розвиток нафтотранспортного коридору (позиція України), або створення системи регіональної безпеки (позиція Грузії), а також позицію Росії, яка вбачає в діяльності ГУАМ загрозу своїм національним інтересам і розглядає одним із засобів експансії НАТО в Каспійсько-Чорноморському регіоні. У третьому питанні варто визначити місце України у даному об’єднанні як стабілізатора і гаранта стабільності в регіоні, що сприяє інтеграції країн ГУАМ у світову спільноту, водночас поліпшує власне політичне та економічне становище, посилює свій регіональний вплив тощо. На закінчення слід прослідкувати перспективи існування та реформування даного об’єднання – від оптимістичних (перетворення ГУАМ в самостійну потужну і впливову організацію, до якою почнуть прилучатися нові члени) до песимістичних (її остаточний розпад)

Контрольне завдання 57

1. Розкрийте зміст внутрішньої політики гетьмана Павла Скоропадського, якими були її здобутки і недоліки?

Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

4. Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізаціїдержавного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д.Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галереямистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

2. Які саме напрями в розвитку математичних і технічних наук були домінуючими у радянській Україні в повоєнні роки?

З'ясовуючи причини швидких темпів економічного зростання провідних країн Заходу, М. Хрущов та його оточення в 1954 році зосередили свою увагу на розгортанні науково-технічної революції в країні. Радянські вчені, проаналізувавши півтора десятка визначальних напрямків науково-технічного прогресу, дійшли невтішного висновку, що майже в усіх з них, за винятком одного - двох, СРСР поступається країнам-лідерам. Після детального розгляду цих питань на пленумі ЦК в липні 1955 року ставлення партійного керівництва до наукових досліджень помітно змінилося. Істотно збільшуються бюджетні витрати на науку. Фактично в повному обсязі стали фінансуватися наукові установи військово-промислового комплексу. Науковці вперше дістали змогу під час закордонних відряджень ознайомлюватися з новітніми науковими досягненнями. Провідну роль у розвитку науки в республіці, безсумнівно, відігравала Академія наук України, президентом якої з 1946 по 1962 pp. був О. Палладін, а з 1962 року Б. Патон. Десятиліття, що минуло після 1955 року, стало найбільш динамічним і результативним у розвитку науки в Україні. У 1957 році в складі АН УРСР створюється обчислювальний центр на чолі з молодим математиком В. Глушковим, який досліджував низку важливих оборонних проблем, розробляв теорію швидкочиних ЕОМ. Саме тут стала активно розвиватися кібернетика, яка так нещадно переслідувалася за часів Й. Сталіна, а в 1962 році центр був перетворений на Інститут кібернетики. Під керівництвом Б. Патона Інститут електрозварювання розробляє ряд нових технологій і виводить радянську науку в цій галузі на провідні позиції у світі. Величезну роботу з проблем розвитку атомної енергетики проводив фізико-технічний інститут у Харкові на чолі з І. Курчатовим. Інститут механіки АН УРСР розробляв ефективні рекомендації щодо створення міжконтинентальних ракет. Українські науковці багато зробили для розвитку космонавтики. Вони безпосередньо причетні до запуску штучного супутника Землі в жовтні 1957 року й польоту в космос першої людини — Юрія Гагаріна. В Інституті фізики в 1960 році створено ядерний реактор, за допомогою якого здійснювалися наукові дослідження в галузі фізики атомного ядра. Вагомим був внесок українських учених у медицину. У середині 50-х pp. під керівництвом М. Амосова запроваджено нові методи хірургічного лікування серцевих захворювань. Процеси лібералізації, що широко розгорнулися в країні за часів М. Хрущова, не могли не торкнутися й гуманітарних наук. У цей період науковці вперше отримали можливість досліджувати архівні джерела радянської доби. Унаслідок цього значно розширилася тематика наукових пошуків, нерідко її спрямованість визначали самі дослідники. У 1957 році в Україні були засновані спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного профілю — «Український історичний журнал», «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія». У цей час почали формуватися, а згодом і друкуватися, змістовні збірники архівних джерел, розпочинається копітка робота над виданням першої багатотомної «Української радянської енциклопедії». Зрозуміло, що партійні діячі, як і раніше, ретельно стежили за тим, щоб суспільствознавці не торкалися заборонених тем та історичних постатей, не піддавали критиці партійні органи та їхню діяльність, а боролися з «фальсифікаторами», ідейними ворогами КПРС. Однак іноді відбувалися непередбачені партапаратниками події. Наприклад, наукова конференція з проблем культури української мови (лютий 1963 року), у якій узяли участь понад 800 мовознавців, фактично перетворилася на прилюдне засудження мовної політики керівної партії в Україні. Учасники конференції з гіркотою й болем відверто говорили про принизливе становище рідної мови в республіці, закликали ліквідувати свідомо створені для її розвитку перепони, сміливо Віктор Глушков (1923-1982) Український математик. З 1961 р. — академік Академії наук. Організатор і перший директор Інституту кібернетики АН УРСР (з 1962 p.). Створив українську школу з теоретичної та практичної кібернетики й підніс її на рівень світових стандартів, фундаментальні дослідження академіка В. Глушкова започаткували нові шляхи розвитку математики, кібернетики, обчислювальної техніки. Під його керівництвом у Києві вперше у світі вийшла «Енциклопедія кібернетики» (українською мовою).

Контрольне завдання 58

1. Охарактеризуйте характер зовнішньої політики гетьмана Павла Скоропадського, наскільки вона була ефективною?

Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба заміжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі таХолмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу

2. Яку роль у розвитку та поширенні фізико-математичних та технічних знань на українських землях відіграли створені в першій третині ХХ ст. наукові, технічні товариства та гуртки?

Контрольне завдання 59

1. Охарактеризуйте основні напрями державотворчої політики Директорії УНР, наскільки ця політика була ефективною?

Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Зовнішня політика

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

2. Визначте особливості процесу входження України до складу СРСР.

Радянські республіки, що утворилися на руїнах Російської імперії, на початку 20-х років були формально незалежними державами.

Після закінчення війни працівники центрального партійно-державного апарату посилили намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР.

У грудні 1920 р. між Росією та Україною було підписано договір про воєнний і господарський союз, що передбачав об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду Російської Федерації. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий— березень 1921 р.) проти цього договору виступили представники опозиційних партій. Проте з'їзд ратифікував договір.

Деякий час українському радянському урядові на чолі з X. Раковським удавалося зберігати певну автономність (зокрема, при укладанні міжнародних договорів, здійсненні зовнішньої торгівлі). Контроль центру наднаціональними республіками забезпечувався двома централізованими силами: Червоною Армією і РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У.

У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір.

Зміст Союзного договору полягав у тому, що:

а) незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз;

б) до компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транспорт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати;

в) до компетенції республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.). З'їзд прийняв Конституцію СРСР, яка складалася з двох частин. Вона закріпила право кожної республіки на вільний вихід із Союзу, установила, що території республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Через те, що реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії, суверенні права залишалися фіктивними.

У процесі створення СРСР план федеративного об'єднання республік було підмінено «автономізацією». Республіки фактично втратили свою незалежність і поступово перетворювалися на звичайні адміністративні одиниці унітарної держави. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність відполітики центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відомствами, що знаходилися у Москві.

Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але політика більшовиків у національному державному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедеративною державою і до останніх днів свого існування залишався унітарною централізованою імперією.

Контрольне завдання 60

1. Проаналізуйте причини поразки Директорії УНР, чи була ця поразка закономірною?

Директорія була створена представниками українських соціалістичних партій в середині листопада 1918 р. як орган антигетьманського повстання з метою відновлення УНР. До складу Директорії увійшли В.Винниченко (УСДРП) — голова, члени - С.Петлюра (УСДРП), О.Андрієвський (АПСС), Ф.Швець (Селянська спілка) і А.Макаренко (безпартійний, від профспілки залізничників). Обраний заочно С.Петлюра був затверджений Головним Отаманом Армії УНР. У грудні 1918 р. гетьманський режим П.Скоропадського було знищено і Директорія прийшла до влади в Україні. 26 грудня було проголошено відновлення УНР і призначено перший уряд на чолі з В.Чехівським — Раду Народних міністрів УНР. На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню і зовнішню політику. У сфері державного управління передбачалося передати владу Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалася трудовому конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків та капіталістів". Йшлося, фактично, про утвердження в Україні національного варіанта радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні реформи - аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію УПЦ. 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР і ЗУНР; до складу Директорії увійшов представник ЗУНР Є.Петрушевич. У зовнішній політиці Директорії вдалося дещо розширити міжнародні зв'язки, зокрема, були встановлені дипломатичні відносини з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Директорія прагнула знайти спільну мову з радянською Росією. Однак помилок і невдач у внутрішній і зовнішній політиці Директорії УНР було значно більше, ніж успіхів, що врешті-решт призвело до її ослаблення і поразки. У Києві уряд УНР — Директорія — проіснував всього 1,5 місяці. 5-6 лютого 1919 р. більшовики захопили столицю. Директорія УНР і уряд, залишивши її, змушені були змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації. У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існування, а її Голова С.Петлюра емігрував за кордон. Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С.Петлюри (1926 р.) формально влада в неіснуючій вже тоді УНР перейшла до голови уряду УНР за кордоном А.Лівицького. За час своєї діяльності Директорія, незважаючи на призупинення нею дії деяких демократичних інституцій, не спромоглася створити по-справжньому сильного інституту влади. Здійснюючи революційну ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала уявлення, чим її замінити. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втрачала контроль над територією, яку перебирали місцеві отамани. У російській Червоній армії Л.Троцький утверджував дисципліну за допомогою ВЧК і трибуналів, в українській армії цього не було, і вона розпадалася на партизанські загони, які добре воювали тільки поблизу своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка — розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю (під час падіння гетьманського режиму в середині грудня 1918 р. Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 p., перед здачею Києва, — приблизно 21 тис). Отамани вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. В.Винниченко писав: "...отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори..." Центральна влада не в змозі була спинити анархію. Серед членів Директорії не було єдності дій та орієнтацій: одна частина членів її виступали за союз з більшовиками (В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал); друга частина - на союз з Антантою проти більшовиків (її очолював С.Петлюра). Діяльність цього п'ятиособового органу паралізовувалась також особистим суперництвом Винниченка та Петлюри, вплив якого неухильно зростав. Після виходу Винниченка зі складу Директорії 11 лютого (за іншими даними - 10 лютого) 1919 р. її Головою став Петлюра, який з кінця 1919 р. був фактично одноособовим керівником цього органу. Неспроможною виявилася соціальна програма Директорії. Опублікований 8 січня 1919 р. Земельний закон декларував ліквідацію приватної власності на землю, але не вказував, коли селяни одержать землю; земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися 15-десятинні господарства. Тому сільська біднота звинуватила Директорію в прокуркульській політиці й відвернулася від неї. Не підтримала Директорію інтелігенція, оскільки адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл і т.д. зарахували до "поміщиків і капіталістів", які не брали участі в обранні Трудового Конгресу. Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату —всіх , без кого нормальне існування держави неможливе. Відданість інтересам робітничого класу, необхідність застосування робітничого контролю в промисловості залишились декларацією — фактично отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки. У зовнішній політиці Директорії не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких значною мірою залежала доля України — країнами Антанти, Польщею і, особливо, радянською Росією, хоча переговори про укладення миру з більшовицькою владою Леніна велися з кінця грудня 1918р. Російські радянські війська широким фронтом наступали на Україну, в той час як Раднарком Росії лицемірно заявляв, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Під приводом необхідності "припинити анархію і підтримати порядок" інтервенцію проти України розпочала Антанта. її війська захопили південь України. Крім того, на Півдні діяли війська Добровольчої білої армії, очолюваної А.Денікіним. Ворожими до Директорії залишалися анархісти Н.Махна, українські комуністи-боротьбисти. Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю.Пілсудським про спільний похід у зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на загибель ЗУНР. Після короткочасного успіху польсько-українських військ у війні проти радянської Росії, яка закінчилась Ризьким мирним договором 1921 p., Директорія остаточно втратила контроль над Україною. До причин поразки Директорії УНР можна віднести також недооцінку Директорією більшовицької агітації та пропаганди на населення; неусвідомлення широкими масами українського населення (особливо селянством) загальнонаціональних інтересів, необхідності створення й зміцнення власної держави.

2. Розкажіть про дисидентський рух в радянській Україні у 1960 – 1980ті рр., визначте його значення в контексті процесу українського державотворення.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменникОлександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Контрольне завдання 61

1. Проведіть порівняльний аналіз політики урядів Центральної Ради та Гетьманату в контексті розбудови української державності.

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

Періодизація діяльності Центральної Ради: 1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.). 2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.). 3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.). 4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.). 19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. в Києві відбув ся Український національний конгрес, у роботі якого брали участь делегати від губернії! України, українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей час Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала представницьким органом українського народу. Це був перший крок відродження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу по створенню підлеглих їй місцевих органів влади — українських рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням конгресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу. Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого. 10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України. В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори. 3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів. II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним. Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету і впливу та влади Центральної Ради. Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф. Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з 40 чоловік) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. Центральна Рада, погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення», якщо останні визнаватимуть її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом торкалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або взагалі відсутніми. У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній Раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський на дав у розпорядження ЦР українізований корпус з 40 тис. бійців, дисциплінованішиих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському. Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії та чиновників обійти ся неможливо. Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.

2. Розкажіть про особливості розвитку української науки після розпаду Російської імперії? Які саме організаційні та структурні зміни відбулися в ній після 1921 року?

На початку XX ст., в період імперіалізму, У зв'язку з дальшим зростанням потреби і в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914/15 навчальному році на Україні налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. У 27 вузах навчалося 35,2 тис. студентів. Але все це далеко не задовольняло потреби внаслідок чого близько 70 % населення не вміли читати й писати. На Україні широко розвивалася хімічна наука. З питань органічної хімії ряд цінних праць дав професор Київського університету С. М. Реформатський (1860—1934), з фізичної хімії — учень М. М. Бекетова, професор Харківського університету І. П. Осипов (1885—1918). Багато видатних учених на Україні працювали в галузі біології і медицини. Київську школу зоологів заснував визначний морфолог, і пізніше академік О. М. Сєверцов (1866—1936), який з 1902 до 1911 р. був професором Київського університету. Там же професор — ембріолог і цитолог рослин С. Г. Навашин (1857—1930) провів важливі дослідження з ботаніки. Загальне-визнання дістали праці професорів Харківського університету В. М. Арнольді (1871—1924) — відомого ботаніка-морфолога, засновника харківської школи альгологів; В. Я. Данилевського» (1852—1936) — фізіолога, одного з основоположників ендокринології; М. П. Трінклера (1859—1925) — талановитого хірурга; Л. Л. Гіршмана (1839—1921) — видатного офтальмолога та ін. Багато зробили вчені України — епідеміологи і мікробіологи М.Ф. Гамалія (1859-1949), Д. К. Заболотний (1866-1929), патологоанатом і бактеріолог В. К. Високович (1854—1912) та ін. для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз та ін. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії та в інші місця. Нa початку XX ст., незважаючи на переслідування з боку царського уряду й правлячих кіл Австро-Угорської монархії, видання книг, журналів і газет на Україні, особливо в період революції 1905—1907 pp., коли царизм змушений був послабити чинність Емського акта 1876 p., розширилося. У Східній Галичині і на Північній Буковині виходило ряд „.Шалів, які відігравали значну роль у громадському й літературному житті. Це були: «Літературно-науковий вісник» (1898— 1914), «Молода Україна» (1900—1903), «Світ» (1906—1907) та ін. Найбільш важливим серед них був «Літературно-науковий вісник», яким протягом десяти років фактично керував І. Франко разом з своїми однодумцями В. М. Гнатюком та О. С. Маковеєм. У цей час (1897—1906) він мав демократичний характер. У 1907 р. «Літературно-науковий вісник» було переведено до Києва, керувати ним став М. Грушевський, і він став буржуазно-ліберальним, а потім і буржуазно-націонадістичним виданням. Наприкінці XIX — на початку XX ст., коли визвольний рух у країні вступив у свій вищий, пролетарський етап, на розвиток художньої літератури, як і всієї культури, дедалі більший вплив справляли ідеї марксизму-ленінізму, революційна діяльність більшовиків і боротьба робітників та селян. У той час на Україні продовжували свою творчість видатні революційно-демократичні письменники І. Я. Франко, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський, Леся Українка та ін. В епоху капіталізму продовжувала розвиватися усна народна творчість, її характерною рисою було передусім те, що дедалі більше з'являлося історичних пісень і народних дум, у яких відбивалося тяжке життя робітників на заводах, фабриках, шахтах та інших капіталістичних підприємствах («Вітер з поля, хвиля з моря», «Як у Карлівці на заводі», «Хто в заводі не бував» та ін.). З великою тугою розповідалося і про нестерпний гніт, якого зазнавали наймити й наймички в поміщицьких маєтках та куркульських господарствах (пісні «Ой горе нам, молодим», «А хазяйський син рано пообідав», «Та тече річка невеличка»), а також про поневіряння емігрантів у чужих краях.

Контрольне завдання 62

1. Охарактеризуйте головні положення ІІІ Універсалу Центральної Ради.

Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради, яке розпочалось 6 листопада 1917р., проголосило III Універсал. У ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України". ІІІ Універсал проголошував широку програму перетворень: — скасовувалось право приватної власності на землю — вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу; — Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками; — проголошувала свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання; — скасовувалась смертна кара; — впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом; — підтверджувалось право національно-територіальної автономії. За визначенням В. Винниченка, III Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у III Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі. Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною Російської федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити. А особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі "прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання. Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.

2. Розкрийте зміст запровадженої в другій половині 1980-х рр. М. Горбачовим політики «перебудови», у чому полягали особливості проведення цієї політики в УРСР?

На данному етапі розвитку економічних і політичних перетворень, що відбуваються в країнах СНГ ( країнах колишнього СССР) , коли з політичої арени вже пішли головні діючі особи периоду перебудови, поняття "перебудови" все ж залишається суперечливим. Кожен розуміє під цим поняттям щось , що відповідає його політичним поглядам. Хтось каже , що перебудова вже закінчилась, хтось каже, що ще не почи-налась... Можна давати цьому поняттю багато визначень, проте я, на мій погляд, обрала найширше: перебудова - це сукупність державно-правових, політичних і соціальних явищ і процесів, пов"язаних з реформами і руйнуванням державно- правових й суспільно-політичних інститутів СРСР, що відбувалися в період 1985-1991 років.

Що стосується меж, то їх пояснити дуже легко: 1985 рік - прихід до влади Горбачова й початок реформування ( й руйнування ); 1991 рік - путч, який прискорив процес розпаду СРСР, тобто це та дата , коли СРСР перестав фактично існувати.

Після смерті 12 березня 1985 року Черненка новим Генеральним секретарем ЦК КПРС стає Михайло Сергійович Горбачов. Йому всього 54 роки,і у порiвняннi з попереднiми генсеками вiн виглядає досить молодо. Народ пiсля приходу Горбачова до влади очiкує змiн...

М.С.Горбачов ( народився 1931р.).Президент СРСР в 1990- 91 рр. Генеральний секретар ЦК КПРС в 1985-91 рр. 1966-68 рр.- 1-й секретар Ставропольского міськкому КПРС . 1968-70 рр.- 2-й секретар, з квітня 1970- 1-й секретар крайкому КПРС .

1978-85 рр.- секретар ЦК КПРС . Голова Президіуму Верховної Ради СРСР в 1989-90 рр. Член політбюро ЦК КПРС в 1980-91 (кандидат з1979). З грудня 1991- президент Між-народного фонду соціально-економічних і політичних досліджень ("Горбачов-фонд"). Нобелівська премія світу(1990).

Виступив ініціатором перебудови.

Про Горбачова розповідати складно з декількох причин.

Перш за все, він - наш сучасник.

По-друге, про нього не так багато написано! Тільки Ленін з усіх радянських лідерів(та й тільки в СРСР) не поступається Гобачову у кількості написаного про нього. Щодо закордонних публікацій, тут М.С. Горбачов - абсолютний чемпіон. У Бібліотеці американського конгресу міститься біля 250(!) великих робіт про нього.

По-третє, Горбачов - "лідер межі".Він отримав те, чого зовсім не прагнув: розпад соціалістичної системи.

Та все ж Горбачов після Леніна найпомітніший діяч в історії Росії(а потім СРСР) 20 століття, з ім"ям якого пов"язують кардинальні зміни. Його головна історична заслуга в тому, що він відчув глибинну необхідність змін і наважився, перебуваючи першою особою в партії і державі, ініціювати їх.

Передумови перебудови.

Більше ніж десять рокiв тому керiвництво КПРС проголосило курс на перебудову. За масштабом викликаних нею змiн в Європi, та й у всьому свiтi її справедливо порівнюють з такими iсторичними подiями, як Велика французька революцiя чи Жовтень 1917 року в Росiї. Вiрно й те, що вона носить затяжний характер. В останнiй час все рідше вимовляють саме це слово - " перебудова ", зате все частiше кажуть , що вона завершилася , вичерпавши себе i зазнала поразки.

Так закінчилась перебудова чи ні? Вона є чи, в усякому разі, була? Щоб вiдповiсти на цi запитання , проглянемо в загальних рисах як вона розвивалася , і які викликала зміни.

Отже, термiн " перебудова " з'явився в нашiй полiтичнiй лексицi в 1985 році. Але чим саме була тогочасна “перебудова "?

Квiтень 1985 року поклав початок повiльним , обережним реформам, спрямованим на часткове оновлення iснуючої системи. Причиною " ремонту " стало вiдставання вiд США в гонцi космiчних озброєнь : нездатність з економiчних причин дати вiдповiдь на програму " зоряних вiйн " впевнила керуючі кола СРСР у тому, що змагання в сферi високих технологiй вже майже програно ( про близькiсть економiчної кризи каже хоч би такий факт : в 1971-1985 рр. була присутня вiд'ємна динамiка зростання по найважливiшим економiчним показникам. Темпи зростання нацiонального прибутку складали у восьмiй п'ятирiчцi - 41 %, у дев'ятій -28, у десятій - 21, в одинадцятій - 17 вiдсоткiв. ) .

Отож новий Генеральний секретар М. С. Горбачов спочатку лише вiдроджував часи хрущовської " відлиги ". Мова йшла зовсім не про те, щоб змiнити систему - iснуюча цiлком задовільняла керуючу верхівку. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових - передусiм мiжнародних умов. В першому проектi перебудови в основу ставилася технологiя, а не людина ,якій вiдводилася незрозумiла роль " людського чинника ".

Перші реформи.

На початку перебудови були припущені серйозні помилки в управлінні.

До речі,спочатку на XXVII З'їздi КПРС 1986 року (де були прийняті "Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР на 1986-90 рр. і на період до 2000 року " і взято курс на прискорення ) питання ставилося вірно : повернути виробництво особою до споживача i активiзувати людський чинник. Але як досягнути поставленої мети? Горбачов обрав цiлком марксиський засiб - засiб проб i помилок.

Спочатку було " прискорення " - наївна спроба за допомогою iдеологiчних закликів i переконань до " кожного на своєму робочому мiсцi " змусити проіржавлений господарський механiзм крутитися швидше. Але одними вмовляннями було не обійтися: на випуск товарiв народного споживання була задіяна тiльки одна сьома частина основних виробничих фондiв. I уряд задумав малу iндустрiалiзацiю, для того ,щоб в результаті модернiзувати вiдсталу легку промисловість. Але все це закiнчилося провалом уже на першому етапi: мiльярдні держкапвкладання в базовi галузi безслiдно розчинилися в загальному хаосі - нового устаткування, матерiалiв, технологiй легка промисловість так i не дочекалась.

Тодi скоротили закупку ширвжитку i кинули валютнi засоби на закупку технiки за кордоном. Результат - мiнiмальний. Частина устаткування так i залишилась на складах i пiд вiдкритим небом -нестача виробничих площ. А те, що вдалося кiнець кiнцем змонтувати, давало результати. Цiлi поточні лiнiї простоювали через невірну експлуатацiю, вiдсутність запчастин, низьку якість сировини.

Нарештi зрозумiли, що за вiдсутностi стимулiв у виробникiв нiщо в економiцi не повернеш. Вирiшили дати пiдприємствам госпрозрахункову самостiйнiсть. Але обмежена воля обернулася лише правом безконтрольних витрат державних засобiв i призвела до підняття цiн, скорочення обсягу виробництва i рiзкого зростання грошової маси в наявному використанні.

Збільшення заробітків при цьому нiяк не вплинуло на вихiд кiнцевої споживчої продукцiї, оскiльки грошi виплачувалися не тiльки виробникам товарiв, але й всiм iншим без винятку.

Бажання влади виглядати добре без усяких на те пiдстав зiграло з нею непоганий жарт . Не скорочуючи попереднiх видаткiв, в центрi i на мiсцях опрацьовували численнi соцiальнi програми, закачували в економiку iнфляційні грошi. В кiнцi кінців роздутий платеспроможний попит почав потроху роздавлювати i торгiвлю , i споживчий сектор промисловостi.

Втрати народного господарства вiд першої реформи Горбачова - Антиалкогольної кампанiї - оцiнюються в 40 млрд. карбованцiв. Втрати, яких нанесла соцiалiстичній економiцi реформа 1987 року, взагалi не піддаєтся обрахуванню . Другий подих до соцiалiзму так i не прийшов - началась агонiя...

Реформа виборчої системи. Перший i Другий З'їзди.

Першим конкретним кроком на шляху до полiтичної реформи стали рiшення позачергової дванадцятої Сесiї Верховної Ради (ВР) СРСР (одинадцятого скликання ), що вiдбулася 29 листопада - 1 грудня 1988 року . Цi рiшення передбачали змiну структури вищих органiв влади i державного управлiння країни, надання знов заснованному З'їзду народних депутатiв ,що обирає ВР СРСР , реальних владних функцiй, а також змiна виборчої системи, передусiм введення виборiв на альтернативнiй основi.

1989 рiк став роком радикальних змiн, особливо в полiтичнiй структурi суспiльства. Виборам народних депутатiв СРСР , що відбулися в березні -травні 1989 року передувала небачена в нашiй країнi виборча кампанiя, яка розпочалася ще в кінці 1988 року. Можливiсть висунення деяких альтернативних кандидатiв ( на 2250 депутатських мiсць було висунено 9505 кандидатiв ) нарештi давала можливість радянським громадянам справдi обирати одного з декількох.

Третина народних депутатiв обиралася вiд суспiльних органiзацiй, що дозволило комунiстам, як найбiльш масовій " суспiльній органiзацiї " на З'їздi мати бiльшiсть. Про це було заявлено як про досягнення: частка коммунiстів серед народних депутатiв стано-вила 87% проти 71.5% попереднього скликання, на основi чого робився гучний висновок про те, що в умовах вибору був пiдтверджений авторитет партiї.

У виборах, що проходили 26 березня 1989 року по 1500 територiальним i нацiонально-територiальним округам, брала участь 89.8% включених до списків виборцiв. Цi вибори стали помiтними зрушенням товариства в бiк демократiї, принаймнi, як тодi здавалось. За роботою З'їзду слідкувала вся країна - повсюдно зафiксовано зниження продуктивності працi.

Перший З'їзд народних депутатiв СРСР ( 25 травня - 9 червня 1989 року) став яскравою полiтичною подiєю. Нiколи ще не було такого в iсторiї цiєї країни. Зрозумiло, зараз можна з iронією дивитися на ті баталii, що дiялися через З'їзд, але тодi це виглядало перемогою демократiї. Практичних результатiв З'їзду було небагато, зокрема була обрана нова ВР СРСР. Було прийнято декiлька загальних постанов, наприклад Постанова про основнi напрямки внутрiшньої i зовнiшньої полiтики СРСР.

Дискусiї на Другому З'їздi народних депутатiв СРСР ( 12-24 грудня 1989 р. ) носили дiловий характер порiвняно з першим З'їздом. Другий З'їзд прийняв 36 нормативних актiв, у тому числі 5 законiв i 26 постанов. Одним iз центральних питань порядку денного Другого З'їзду народних депутатiв було обговорення засобів по оздоровленню економiки. Були обговорені питання про боротьбу з органiзованою злочиннiстю. З'їзд розглянув доповiдi комiсiй, присвячені як зовнiшньополiтичним проблемам (оцiнка Договору про ненапад мiж СРСР i Німеччиною вiд 23 серпня 1939 р., полiтична оцiнка введення радянських вiйськ до Афганистану в 1979 р. )так i внутрішньополітичним ( про подiї в Тбiлiсi 9 квiтня 1989 р.-жорстке придушення мирної демонстрації , про привiлеї )...

Коли вiдкрився Перший З'їзд народних депутатiв, багато хто покладав на нього свої надії на краще життя. Але, як i багатьом надіям нашого народу, їм не судилося виправдатися. Перший З'їзд називають зараз " грою в демократiю ", якою вiн, власне, i був . До Другого З'їзду зацікавлення людей вже помiтно вгамувалося. Народу уже стало зрозуміло, що не можна одним чарівним помахом зробити життя кращим. Реформа виборчої системи є справою необхiдною, але конкретного, вона народу дала небагато.

Висновок.

Підсумовуючи згадане, дам більш широке визначення перебудові.

Отже, перебудова - термін, що ввійшов у широкий вжиток з середини 80-х рр. і означав курс на реформування тоталітарної системи в СРСР. Політика перебудови, розпочата частиною керівництва КПРС на чолі з М. С. Горбачовим, призвела до значних змін у житті країни й світу в цілому (гласність, політичний плюралізм, закінчення "холодної війни" і ін.). До кінця 80-х - початку 90-х рр. в результаті протиріч й непослідовності в здійсненні перебудови відбулося загострення кризи в усіх сферах життя суспільства.

Контрольне завдання 63

1. Наведіть порівняльний аналіз умов суспільно-політичного життя Наддніпрянської України та західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

. У 90-х рр. ХІХ ст. відбувається політизація українського національного руху в Росії, замість культурництва і аполітизму українські діячі висувають політичні гасла і засновують політичні партії та організації.

У 1892 р. групою радикально настроєної української молоді було засноване "Братство тарасівців", перша така організація, яка висунула чисто політичні гасла в українському русі. У ці ж роки активізували діяльність студентські (молоді) громади у Києві, Харкові. Саме на їх базі у 1900 р. у Харкові була заснована Революційна українська партія (РУП). І її першим програмним документом стала брошура "Самостійна Україна", автором якої був харківський адвокат Микола Міхновський. Підтримавши спочатку гасло самостійності України, РУП у 1903 р. перейшла на марксистські позиції і висунула гасло автономії України у складі федеративної Росії. Наприкінці 1905 р. РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої були Д. Антонович, М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. РУП об¢єднала в собі всіх українських радикальних діячів.

Помірковані ж українські діячі-ліберали, старі громадівці, у 1897 р. заснували Загальну українську безпартійну демократичну організацію, на базі якої у 1904 р. утворилися Українська демократична партія і Українська радикальна партія. Обидві ці партії наприкінці 1905 р. об'єдналися в Українську демократично-радикальну партію. У 1908 р. на її базі утворилося Товариство українських поступовців. Українські ліберали виступали за автономію України.

У 1902 р. українські самостійники на чолі з Міхновським утворили Українську народну партію - єдину, яка рішуче виступила із вимогою політичної самостійності України.

В Наддніпрянській Україні діяли й інші політичні партії, також і російські, єврейські, польські та ін.

2. Наприкінці ХIX - на початку XX ст., коли в Росії та Україні утворювалися політичні партії, суспільні рухи (робітничий, селянський, студентський та ін.) набували більш організованого та масового характеру. Опозицію царату все сильніше виявляли й ліберальні діячі, які теж виступали з вимогами реформування політичного та економічного ладу Росії.

На початку ХХ ст. в Росії визріває революційна ситуація, яка була прискорена світовою економічною кризою 1900-1903 рр. та поразкою в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Також сприяли їй і глибокі протиріччя в невирішених аграрному, національному, робітничому та інших питаннях, які існували в Росії.

В українських землях, як і в Росії, відбувалися демонстрації та страйки робітників, студентів, виступи селян.

У січні 1901 р. за участь в антиурядових виступах було віддано в солдати 182 студенти Київського університету. У відповідь відбувся загальний студентський страйк за участю 30 тисяч студентів з 35 вищих навчальних закладів Росії.

Влітку 1903 р. пройшов загальний політичний страйк робітників Півдня Росії.

Навесні 1902 р. на Полтавщині та Харківщині селянські виступи охопили 337 сел із 160 тисячами чоловік.

Активізувалися й ліберальні діячі, які наприкінці 1904 р. у земствах провели "банкетну кампанію", відзначаючи сорокову річницю судової реформи.

Виявили активність і українські діячі. Так, у 1903 р. у Полтаві відкрито пам¢ятник І. П. Котляревському, що перетворилося на політичну акцію. У 1903 р. українські діячі відзначили 35-річчя літературної діяльності І. Нечуя-Левицького і 35-річчя музичної творчості М. Лисенка.

3. Подіями 9 січня 1905 р. в Росії почалася демократична революція 1905-1907 рр. Спостерігалося різке зростання страйкового руху в Україні протягом 1905 р. У січні-березні 1905 р. страйкували 170 тисяч чоловік, у жовтні 1905 р. - 120 тисяч, а всього у 1905 р. - 500 тисяч. У наступні роки страйкова хвиля пішла на спад. Так у 1906 р. страйкувало 100 тисяч, а у 1907 р. - 60 тисяч. Різко активізувався й селянський рух, який набував крайніх радикальних форм (погроми поміщицьких маєтків, повстання та ін.). Загострювалася класова боротьба у самому селі. Почалися повстання в армії. 14-25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці "Потьомкін".

Вищого піднесення революція досягла восени-взимку 1905 р. У жовтні 1905 р. загальнополітичний страйк охопив всю країну. Під таким тиском 17 жовтня 1905 р. цар Микола ІІ видав "Маніфест", обіцяючи надати політичні свободи та скликати Державну думу.

Наприкінці 1905 р. революція досягла свого апогею. 15 листопада 1905 р. відбулося повстання у Севастополі на крейсері "Очаків" та інших кораблях, очолене лейтенантом Шмідтом. 18 листопада 1905 р. у Києві повстали тисяча саперів на чолі с підпоручиком Б. Жаданівським. У грудні 1905 р. відбулося збройне повстання робітників у Харкові, Катеринославі, Олександрівську. Найбільшим було повстання робітників у Горлівці (в Донбасі) 16-17 грудня 1905 р. Після придушення повстань почався спад революції.

4. В роки революції активно працювали й українські діячі. В багатьох містах України вони заснували культурно-просвітницькі організації Просвіти, які розгорнули широку роботу - засновували бібліотеки й читальні, видавали українську літературу, організовували україномовні лекції, концерти, вистави та ін.

У роки революції практично перестав діяти Емський указ, почала з¢являтися україномовна преса. "Хлібороб" у 1905 р. став першою україномовною газетою в Росії. У 1906 р. видавалося 18 українських газет та журналів. Журнал "Киевская старина" у 1906-1907 рр. виходив під назвою "Україна". Відомою стала газета "Громадська думка" (пізніше "Рада").

У 1907 р. з ініціативи М. Грушевського в Києві було засноване Українське наукове товариство. В деяких навчальних закладах почалося викладання українською мовою.

Активно українські діячі працювали і в Державних думах Росії. Українська парламентська громада існувала у 1906 р. в І Державній думі (45 депутатів), у 1907 р. в ІІ Державній думі (47 депутатів). Українські парламентарі рішуче виступали з вимогами політичної автономії України і українізації освіти.

5. 3 червня 1907 р. царським маніфестом була розпущена ІІ Державна дума. Це був кінець революції, а по суті - державний переворот. В Росії почалася столипінська реакція, терор, репресії. Це зачепило український національний рух. Так категорично було заборонено викладати українською мовою в навчальних закладах. Заборонено було цензурою вживати слова "Україна", "український народ". Закривалися "Просвіти", українські газети і журнали. Було заборонено збирати кошти на пам¢ятник Шевченкові в Каневі. Антиукраїнську, шовіністичну пропаганду проводили чорносотенці, представники "Клубу русских националистов", який було засновано у Києві у 1908 р. Посилювався антисемітизм. У 1913 р. у Києві гучного резонансу набула справа Бейліса. У 1910 р. розпорядженням уряду було заборонено в Росії створення будь-яких товариств з "інородців", що торкнулося також і українців. У 1914 р. царський уряд фактично заборонив святкування 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, що викликало загальне обурення навіть у консервативних діячів.

З 1911 р. почалося зростання робітничого руху. Якщо у 1907-1910 рр. було 100 тисяч страйкуючих, то у 1913 р. їх стало 77 тисяч, а у січні-липні 1914 р. вже 94 тисячі. Фактично напередодні першої світової війни в Росії визрівала нова революційна ситуація.

Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст.

На західноукраїнських землях у результаті природного приросту чисельність населення збільшилася з 3,9 млн у 1863 р. до 5,5 млн у 1897 р. Паростки капіталістичних відносин пробивалися на Західній Україні крізь залишки феодалізму. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60 - на початку 70-х років. Та лише 70-80-ті роки стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Однак з 869 підприємств, що були у Східній Галичині, більшість були дрібними, де було зайнято 5-10 робітників. Переважали дрібні підприємства також на Буковині й Закарпатті. Попереду йшли борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х років завершився промисловий переворот. Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині раніше від інших. Основою для неї були багаті запаси нафти. Виникнувши у вигляді селянських промислів у формі дрібнотоварного виробництва, нафтова промисловість переходить від примітивних способів видобутку до досконаліших методів буріння за допомогою парових машин. З’являються перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі. Застосування нової техніки забезпечило збільшення обсягів виробництва нафти. Початок другої половини XIX ст. став періодом концентрації виробництва і застосування механічної сили в лісовій промисловості Галичини, Буковини, Закарпаття, на продукцію якої підвищується попит. Названі галузі виробництва в Галичині стимулювали розвиток залізниць. На початок 1901 р. довжина залізниць досягла 3869 км, що сприяло розвитку торгівлі й промисловості. Наприкінці XIX ст. починають розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, щоправда, на низькому технічному рівні. Розвиток промисловості, пов’язаної з переробкою продуктів сільського господарства, свідчив про проникнення товарно-грошових відносин у поміщицьке господарство. Капіталізм породжував робітничий клас, пролетаризував селянство, яке вийшло з кріпосництва без землі, збільшував злидні, загострював соціальні антагонізми. Лише на Закарпатті наприкінці XIX ст. налічувалося 73 % бідняків, 17 % середняків та 10 % куркулів. Селянство масово емігрувало за кордон. Так, наприкінці XIX ст. до Канади виїхало приблизно 30 тис. українців, до США - 150-200 тис, до Бразилії - 18,5 тис. Наприклад, у Закарпатті відсоток еміграції набагато перевищував відсоток природного приросту населення. Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу угорського королівства, у XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів. Династія Габсбургів прийшла до панування в Австрії в 1282 р. До складу Австрійської монархії у XVI–XVIII ст. входили Чехія, Сілезія, Угорщина, частина польських, західноукраїнських та інших земель. На початку XIX ст., у 1804 p., Австрійська монархія перетворилась на імперію. Після війни, яка закінчилася на користь Пруссії (1866 p.), остання стала головною силою серед німецьких держав. Австрія визнала права Угорщини на самоврядування. Закарпатська Україна опинилася під владою Угорщини. Внаслідок угоди 1867 p., укладеної між правлячими класами Австрії та Угорщини, Австрійська імперія перетворилась на двоєдину монархію - Австро-Угорщину на чолі з австрійським імператором, який водночас був угорським королем. Особливе місце в аграрних реформах у Галичині, Буковині, Закарпатті посідає боротьба селян, становище яких набагато погіршилося. Лише протягом 1850-1861 pp. у Східній Галичині, на Буковині та Закарпатті відбулося 400 відкритих виступів селянства. Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років розпочати розробку нової конституції. У 1851 р. імператор Франц Йосиф скасував так і не прийняту конституцію 1849 р. і встановив по суті абсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив громадські організації. На основі нової конституції 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали опікуватися суто місцевими справами й представляти Галичину і Буковину в Державній раді Австрійської імперії. У 1861 р. у Галичині на цей сейм українці направили 49 послів із загальної кількості 150, у 1877 р. їх було лише 14. Причиною цього були нові виборчі правила, згідно з якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а серед українців переважали селяни. Ще гіршою була ситуація у віденському парламенті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, самоврядування опинилися в руках поляків. Урядовою мовою замість німецької стала польська. Львівський університет був спольщений; школи перейшли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Лише кілька середніх та фахових шкіл залишались українськими. На Буковині автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці довгий час не могли добитися навіть визнання української мови як урядової. Незважаючи на це австрійська конституція прищеплювала галичанам та буковинцям звичку розв’язувати конфлікти мирним шляхом. Боротьба за власні права перемістилась у сферу парламентаризму. На західноукраїнських землях рух народних мас за розвиток української культури, освіти, рідної мови очолили народовці. Народовство виникло наприкінці 1861 - на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Народовці мали значну підтримку з боку національно-визвольного руху Наддніпрянської України. Центральним представницьким органом народовців було обрано в 1855 р. Народну раду, головними завданнями якої стали розвиток народності, прогрес, лібералізм, демократія, федералізм. Народна рада вважала себе спадкоємницею Головної руської ради, яка була заснована у Львові в 1848 р. і проголосила єдність усього українського народу. Українські посли в австрійському парламенті висунули вимогу відокремити українські землі, що перебували в межах австрійської держави, утворивши коронний край під управлінням намісника, а також приєднати до Галичини Буковину й Закарпаття. Народовці пропагували твори класиків нової української літератури, національні ідеї, створюючи різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади. У Львові 8 грудня 1868 р. зусиллями народовців було засновано українське громадське товариство “Просвіта”, що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою “Просвіти” був А. Вахнянин. Товариство видавало твори українських письменників, створило пресовий орган народовців “Діло”. Осередки “Просвіти” існували на українських землях з кінця 60-х років XIX ст. до 1940 p., а в діаспорі вони збереглися й донині. З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший професійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Кониського і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 pp. новітня Академія українського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 p.), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горбачевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літературних творів. У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному житті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок - москвофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зневіра частини населення західноукраїнських земель у можливість вирішити місцеві проблеми власними силами. Москвофіли не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею єдиної, неподільної російської народності від Карпат до Камчатки. Москвофіли мали підтримку, у тому числі матеріальну, правлячих кіл Росії. Москвофіли створили потужну видавничу базу; за перші роки було видано понад 80 книжок. Вони мали також власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Відповідно до своїх поглядів на місце українського населення у слов’янському світі вони зробили спробу створити й нав’язати українцям “язичіє” - суміш з російської, української, польської та церковнослов’янської мов, яке подавали як “руську” чи “панруську” мову. Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Одна його частина стала на угодовські позиції, інша - на радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців (О. Барвінський, А. Вахнянин та ін.) уклали з намісником у Галичині угоду, згідно з якою за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті, зокрема відкриття кафедри української історії, а також за деякі інші поступки вони зобов’язалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього було проголошено “нову еру” у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Кафедру української історії очолив у 1894 р. учень проф. В. Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934), який справді започаткував “нову еру”. М. Грушевський - український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій. Інша частина народовців у 1899 р. об’єдналася з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, на чолі її став Ю. Романчук, а пізніше - К. Левицький. У своїй програмі партія поставила за мету, щоб “цілий український народ з’єднався в одноцільний національний організм”. Великий революціонер-демократ І. Франко, який очолював ліве крило суспільно-політичного руху, гостро критикував як “народовців”, так і “москвофілів”. За його словами, основа обох цих партій однакова, а різниця між ними суто формальна: одна бере гору чи друга - народові від того жодної користі. Цього ж року ліве крило української національно-демократичної партії створило нову Українську соціал-демократичну партію, на чолі якої став М. Ганкевич. Ця партія проголосила створення “вільної Української держави, Української республіки”. Радикально настроєні діячі визвольного руху Галичини в 1890 р. створили Русько-українську радикальну партію, яка одним із завдань висувала боротьбу з “новоерівцями”. Партія прагнула до утвердження ідеалів наукового соціалізму, демократизації суспільного життя, використання здобутків культури й науки для піднесення національної свідомості й почуття солідарності серед українського населення. Засновниками й керівниками партії були І. Франко (1856-1916) - український письменник, публіцист і суспільно-політичний діяч, М. Левицький, М. Павлик, С. Данилович. У діяльності радикалів поєднувались як соціалістичні, так і національні мотиви. У Галичині добре відомі були праці доцента Київського університету М. Зібера, який виступив із серією статей на захист економічного вчення К. Маркса. Після чергового конгресу II Інтернаціоналу Г. Плеханов надіслав у 1896 р. І. Франку для редагованого ним соціал-демократичного журналу “Життя і слово” статтю. У перекладі І. Франка українською мовою стаття вийшла друком у серпневому номері цього журналу за 1896 р. До того місця публікації, де йшлося про репресії царського уряду проти революціонерів, І. Франко зробив примітку про те, що серед заарештованих був адвокат Ульянов (брат повішеного в 1887 p.), а це нагадувало читачам, що свого часу львівські газети повідомляли про страту Олександра Ульянова. Це була перша в українській пресі згадка імені В. Ульянова (Леніна). У 90-х роках у робітничому русі політична боротьба набирає форм демонстрацій, мітингів, страйків. У 1890 р. робітники Львова вперше відсвяткували День міжнародної пролетарської солідарності — 1 травня. На чотиритисячному мітингу було прийнято резолюцію, де висувалися політичні та економічні вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право. Наприкінці 90-х років у робітничому демократичному русі переважала політична боротьба за загальне виборче право.

2. Визначте та обґрунтуйте значення ІV Універсалу Центральної Ради в історії українського державотворення.

адзвичайних труднощів на початку століття зазнав український народ при спробі створення власної держави. Узгоджені дії російських радянських військ та місцевих більшовиків поставили національно-демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнювало існування на території УНР двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські. Поряд з війною декретів між ними продовжувалась силова боротьба. Ініціатива при спробах роззброїти противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалась. Коли війська Антонова-Овсієнка, який очолював наступ, наближались до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання. Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції переважали автономістсько-федералістські погляди, надії на російську демократію, проте ситуація, що склалася, змусила керівництво Центральної Ради позбутися ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Байдужість багатьох до долі української державності, яка проявлялась під час наступу російських радянських військ, свідчила про слабкість національного руху і неспроможність керівництва повести за собою мільйонні маси населення. Більшовики Росії під федералістськими гаслами намагались здійснити свої імперські наміри. Ця істина поступово ставала очевидною дедалі більшому колу українських політиків. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалась необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками. Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 року, було затверджено IV Універсал. Його текст було розроблено на основі проектів М. Гру-шевського, Б. Винниченка, М. Шаповала. У ніч на 12 (25) січня М. Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. 30 всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки народові України..." Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів. Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест була відправлена мирна делегація. У день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами — росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів. Мир із центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради. Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

Контрольне завдання 64

1. Дайте оцінку Акту злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, визначте причини його недовготривалості.

Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Уже практично з першого дня утворення Західноукраїнської Народної Республіки між урядами УНР і ЗУНР проводились переговори про втілення ідеї соборності.

1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про "злуку обох українських держав в одну державну одиницю". На засіданні З січня 1919 р. УНРада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР, в якій, зокрема, зазначалося: "Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку".

Невдовзі 36 галицьких делегатів виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений до першої річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О 12 год. над колонами пролунало "Слава", прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу УНРади і передав її голові Директорії В. Винниченку. У відповідь член Директорії Ф. Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...".

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під давніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.

День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було ! чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими агресорами цілком лягала на їхні плечі. .

2. Проаналізуйте особливості соціальної структури і соціальних відносин на українських землях в період литовсько-польської доби.

Оскільки на величезних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, а від того зросла потреба у великій кількості урядовців-чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.

Це сприяло тому, що в литовській державі швидко відбувається процес консолідації вищих феодальних верств. Причому литовці переймають часто не тільки русько-українську мову й давні закони, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України-Русі. Політична структура країни: а) духовне життя б) культурне життя

в) матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві.

Державною мовою в Литовській державі стає русько-українська мова з її розвиненою літературою-літописами, церковними житіями тощо. Головним зводом законів литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько-українською мовою.

Та скоро над Литвою нависла загроза її поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося в 80-х рр. ХIV ст., коли польські магнати організували мирну експансію щодо литовських володінь через Київську унію 1385р. І династичний шлюб королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла.

Кревська унія, укладена між Польщею та Литвою навертала литовців у католицизм, а землі Литви і України "на віки вічні" приєднувались до Польщі.

Протягом XV - XVI ст. Польське королівство перетворилось на шляхетську республіку. Влада короля обмежувалась сеймом, що складався з сенату, в якому засідали магнати (великі землевласники) та представники королівської адміністрації, і палати послів (складалась з посланців сеймиків, - органів самоврядування феодалів воєводств). Виборному королю заборонялось приймати важливі рішення без згоди сейму

Контрольне завдання 65

1. Проаналізуйте діяльність уряду Західноукраїнської Народної Республіки, визначте роль і місце ЗУНР в історії державотворення.

1. Утворення та діяльність ЗУНР

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.

Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.

Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.

До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Української Національної Ради була виправданою.

Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв проголошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити.

Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 p. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до Львова, але водночас прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.

31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право українського народу на самостійність, але жадання Української Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави.

Не гаяли часу й поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави. Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного урядування Львів.

У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного населення.

Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об'єкти міста — військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки та ін.

Вранці 1 листопада у Львові з'явилися відозви Української Національної Ради до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини, де, зокрема, відмічалось: "Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава... Найвищою властю Української держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обіймає власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави". Подібною за змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона інформувала про деякі заходи щодо збереження новостворсної державу. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській Національній Раді і наказам створених нею військових властей.

Формальна передача влади від австрійського намісника відбулася 1 листопада 1918 p.

Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання проти української влади. Вже на початку з'ясувалося, що українці не були до неї підготовлені. Вчинити переворот — це одна річ, а утримати владу — зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між Галичиною і Польщею.

З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада. Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада 1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема, говорилось: І) держава, проголошена Українською Національною Радою 19 жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.

Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш представницьким органом.

4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів, присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено утворити Президію у складі президента (голови) — їм був обраний Є.Петрушевич — і чотирьох його заступників. Президент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них.

На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий орган — Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента (голови Ради) і дев'яти членів та виконував функції колегіального глави держави. До компетенції Відділу відносилось: призначення членів уряду; оголошення амністії; затвердження і публікування законів.

У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.

З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припинити свою діяльність.

Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним — з 25 років. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засуджені судом за вчинення злочину.

Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців, Відповідно до цього утворювалися виборчі округи. Обраний таким чином Сейм мав бути скликаний у червні 1919 p. Проте розвиток воєнних подій перешкодив як його скликанню, так і проведенню самих виборів.

9 листопада 1918 p. було створено перший уряд ЗУНР — Державний Секретаріат у складі: К.Левицький — прем'єр; Л.Цеге-льський — внутрішні справи; В.Панейко — закордонні справи;

С.Голубович — судові справи; О.Барвінський — освіта та віросповідання; Д.Вітовський — військові справи; С.Баран — земельні справи; А.Чернецький — праця; І.Коровець — здоров'я; І.Мирон — шляхи; С.Федак — харчові справи; Я.Литвинович — торгівля і промисли; О.Пісецький — пошта і телеграф; І.Макух — громадські роботи.

Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. 10 листопада було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити заходів щодо об'єднання усіх українських земель в одній державі. Проте боротьба з Польщею продовжувалася, але була не під силу галицьким військам, які залишили Львів. 5 листопада 1918 р. до Києва було направлено делегацію, яка мала просити гетьмана подати військову допомогу, а саме — направити під Львів корпус січових стрільців під командуванням полковника Є.Коновальця. Гетьман погодився на це.

Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців, усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці.

Важко сказати, який би перебіг прийняли події. Коли б ідейний і дисциплінований легіон Українських січових стрільців з'єднався з січовими стрільцями Є.Коновальця, польський опір у Львові було б локалізовано. По-друге, без участі січових стрільців Український національний союз навряд чи наважився розпочати повстання проти гетьмана, а це збільшило б можливість порозуміння між соціалістичними партіями і гетьманом.

2. Розкажіть про особливості політичного і духовного розвитку українського суспільства в 1970-ті – 1980-ті рр.

Період «Застою» — ретроспективна назва одного з останніх періодів існування радянської економічної та політичної системи (середина 1970 - середина 1980-х років). Поняття «період застою» з'явилося та було введене в політичний лексикон лідеромКПРС та головою держави - М. С. Горбачовим у другій половині 1980-х років.

Власна (офіційна на той час) назва цього періоду радянською пропагандою - «розвинений соціалізм». В цей період в радянськомусуспільстві складалися передумови глибокої системної кризи — економічної та соціальної, які врешті призвели до крахурадянської економіки та політичного розпаду СРСР.

Звичайно застій пов'язують з ім'ям Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, під час правління якого (1964-1982) застійні явища у суспільстві сформувалися та набули характерних рис. Саме поняття «період застою» з’явилось лише після 1985 року, в період «Перебудови».

Передумови та початок застою

На кінець 1950-х років післявоєнне відновлення економіки СРСР в основному завершилося. При цьому, завдяки низькому рівню технічного розвитку держави та низькому рівню споживання, екстенсивний шлях подальшого розвитку (що не потребував великих капіталовкладень) не тільки давав швидкі результати, але й забезпечував досить високі темпи росту. Протягом 1960-х та на початку 1970-х років асортимент та кількість товарів у радянських магазинах збільшувалися, їх споживання та рівень життя громадян постійно зростали.

Але в 1970-х роках можливості екстенсивного розвитку вичерпалися. Так, у 8-й п'ятирічці (1965 — 1970) національний дохід щороку зростав у середньому на 7,5 %, у дев'ятій (1971 — 1975) — на 5,8 %, а в десятій (1976 — 1980) лише на 3,8 %, і далі цей показник зменшувався. ^[1].

З 1970-х років з радянської пропаганди зникло гасло «догонимо й перегонимо», бо почалося і надалі прискорювалося технічне відставання СРСР від розвинутих країн Європи та США. Ефективність виробництва товарів масового споживання зменшилась.

Щоб утримати ціни на найважливіші харчові продукти (а також на квартплату) на низькому, доступному для мас рівні, уряд у 1977 оголосив про суттєве (по деяких позиціях у рази) підвищення цін ^[2] на ряд товарів та послуг: алкогольні напої, книги, каву, шоколад, килими, вироби з кришталю, ювелірні вироби, автомобілі, проїзд у таксі, квитки на літаки. Дешеві товари почали зникати з полиць магазинів. Формувалося явище тотального дефіциту — найхарактерніша прикмета застою.

Політичними та ідеологічними маркерами початку застою можна вважати 25 з'їзд КПРС (лютий — березень 1976) та дві сесії (шоста та сьома позачергова) Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (1977).

На 25 з'їзді КПРС Л.Брежнєв проголосив про побудування в СРСР «розвинутого соціалізму» як закономірної та тривалої фази на шляху до комунізму^[3]. Хронологічні рамки такої фази не визначалися, на відміну від проголошеного Н.Хрущовим у 1961 році плану побудування комуністичного суспільства до 1980 року^[4][5].

На шостій сесії Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (липень 1977) Л.Брежнєва було обрано Головою Президії Верховної Ради СРСР^[6]. Таким чином він ставав номінальним головою держави, зберігаючи при цьому за собою посаду Генерального Секретаря ЦК КПРС. Сьома (позачергова) сесія Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (жовтень 1977) прийняла нову Конституцію СРСР. Стаття 6 нової конституції проголошувала КПРС «керуючою та направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних та громадських організацій»^[7].

Контрольне завдання 66

1. Охарактеризуйте сучасні наукові погляди стосовно причини, часу виникнення, соціальної бази й організаційної структури українського козацтва.

Коза́к — вільний лицар, шляхетний оборонець рідної землі, одвічний чатовий свободи і незалежності українського народу.

Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалисявідхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси.

Перші згадки про українських козаків відносяться до кінця ХV століття, хоча саме їхнє виникнення відбулося в більш ранній період. Ще за часів Київської Русі літописи згадують про існування на кордоні руських земель і кочового Степу бродників іберладників — вільних людей, котрі не підкорялися князівській владі і жили, зокрема, за рахунок здобичі від набігів наполовців і візантійські володіння.

Наприкінці ХV — у першій половині ХVІ століття на українсько-татарському прикордонні знаходилися й українськібояри-лицарі, які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами. До другої половини ХVІ століття існувала також аморфна прикордонна військово-промислова спільнота бояр-козаків і бояр-шляхтичів. До початку ХVІІ століття усі ті спільноти ввійшли до козацького стану.

Старости прикордонних земель використовували фортеці для захисту кордонів, формуючи з козаків бойові загони.

Козацтво, яке швидко перетворилося на значну військову силу, уже до початку ХVІІ століття стало найважливішим чинником захисту України від татаро-турецької і польсько-католицької загрози.

2. Визначте особливості українського національного руху на західноукраїнських землях у 1918 – 1919 рр.

Революційні події 1917—1918 рр. у Наддніпрянщині справили великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Маючи багаті традиції визвольних змагань, західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Щоб запобігти цьому українські військовики протягом вересня заснували у Львові таємний старшинський гурток — Центральний військовий комітет (ЦВК), який вирішив "боротися під знаменом соборної України".

16 жовтня цісар Карл, прагнучи врятувати монархію, видав маніфест, в якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. 18 жовтня у Львові зібралася Українська конституанта, що мала розв'язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входили українські депутати, представники політичних партій, греко-католицькі ієрархи. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою (УНРадою) та 19 жовтня одноголосно ухвалила постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави.

Про приєднання до Польщі українських земель Галичини оголосили й поляки. 31 жовтня стало відомо, що 1 листопада Польська ліквідаційна комісія планує захоплення влади у Східній Галичині. Було очевидно, що необхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники УНРади в той час перебували у Відні, проводячи час за безплідними переговорами з представниками конаючої Габсбурзької монархії.

Тим часом у Львові галицька делегація УНРади просила австрійського намісника передати владу в краї саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки. За таких обставин ініціативу перебрав ЦБК, який вустами свого керівника сотника УСС Д. Вітовського заявив, що до виконання військового перевороту все підготовлено і вже неможливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі вагалися, погодитися з його аргументами. Було вирішено взяти владу в Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада. Штаб збройного повстання очолив ЦБК, реорганізований в Українську генеральну команду (УГК).

Під час повстання було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, обеззброєно польських солдатів і офіцерів львівського гарнізону. Вдалося зайняти головні адміністративні центри, пошту, телеграф, вокзали, склади, міську ратушу. Львів опинився в руках українців. Більш-менш успішно перебирали владу й на місцях. Таким чином у Східній

Галичині відбулася Листопадова національна революція, результатом якої стало створення української демократичної республіки.

Законодавчим органом молодої держави стала Українська Національна Рада, яку очолював Є. Петрушевич. Вже 5 листопада вона у програмній декларації проголосила загальне виборче право, рівність усіх громадян перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист непрацездатних тощо. Виконавчим органом УНРади — урядом — був тимчасовий Державний секретаріат, створений 9 листопада 1918 р. Його першим головою став К. Левицький.

Назву й територіальні межі новоствореної держави уточнив "Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії", ухвалений 13 листопада. Згідно з ним, вона отримувала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) і охоплювала українські частини "бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комітатів)". Державними символами ЗУНР стали герб із золотим левом на синьому тлі та синьо-жовтий прапор.

Перед урядом молодої держави стояли надзвичайно складні соціально-економічні завдання. Найбільшою турботою стало забезпечення населення й армії продуктами харчування. Вдалося також налагодити адміністрацію краю, уникнути поширення епідемій, забезпечити функціонування шкіл, залізниці, пошти, телеграфу. Було проведено земельну реформу, в основу якої покладено принцип збереження приватної власності на землю.

Значна увага приділялася освіті. Незважаючи на великі труднощі, навчання в школах не припинялося, В тих населених пунктах, де українці становили більшість, у школах вчили українською мовою. Приватні українські школи націоналізувались. Дозволялося відкриття приватних польських шкіл.

Отже, наприкін. 1918 p. — на поч. 1919 р. на всіх ділянках державного будівництва ЗУНР тривала напружена робота. Та на перешкоді їй стала неприхована агресія ззовні. Запеклі бої з поляками у Львові та околицях, з румунськими військами — під Снятином, Надвірною та на Буковині змусили уряд ЗУНР прискорити заходи щодо об'єднання молодої галицько-української держави з Наддніпрянщиною. Однак, як з'ясувалося, проголошена 22 січня 1919р. злука УНР і ЗУНР не полегшила становища останньої.

ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких воєнно-політичних та міжнародних умовах. Уже наступного після Листопадового зриву дня поляки домоглися відчутних успіхів. 13 листопада 1918 р. їх війська захопили Перемишль і організували перекидання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею. Розпочалася українсько-польська війна.

Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі ЗУНР. Для цього уряд розпочав організацію регулярної Української галицької армії (УГА). На січень 1919 р. вона нараховувала вже 70 тис. осіб та 60 гармат, а влітку того самого року — до 100 тис. осіб, маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно перевищував ресурси Східної Галичини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти. У листопаді — грудні загарбники захопили 10 українських повітів, утримували Львів та Перемишль. Столиця ЗУНР після втрати Львова була перенесена до Тернополя, а згодом до Станіслава (нині Івано-Франківськ).

У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт прибула сформована у Франції добре озброєна 80-тисячна армія генерала Ю. Галлера, що кардинально змінило співвідношення сил. 19—20 квітня польські інтервенти перейшли у наступ під Львовом, а в другій половині травня почався загальний відступ українського війська. Становище ЗУНР ускладнилось і втручанням у її внутрішні справи Румунії.

Командування УГА віддало наказ військам зосередитися в трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гусятин — Чортків — Товсте — Заліщики. Це дало змогу на певний час відірватися від наступаючих польських дивізій, забезпечити УГА короткий перепочинок, реорганізувати її та поповнити зброєю.

8 червня українське військо зі свого плацдарму несподівано для ворога перейшла у контрнаступ — т.зв. Чортківська офензива. Було прорвано польський фронт і відкинуто ворога на 120 км. Ці успіхи викликали ентузіазм українського населення, дали змогу поповнити особовий склад УГА. Але оскільки не було надійних і стабільних джерел постачання озброєння, сповна скористатися народним піднесенням не вдалося: з 90 тис. добровольців до війська прийняли 15 тис, а решту розпустили по домівках.

Тим часом польське командування перекидало на галицький фронт нові сили, які Антанта забезпечувала всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА. Почався останній відступ українських військ у межиріччя Збруча та Дністра.

У зв'язку з неможливістю тримати фронт проти переважних сил польських інтервентів, 16—18 липня 40—45 тис. бійців УГА переправилися на лівий берег Збруча, в УНР, де їм судилося продовжити свій тернистий шлях. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в'язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко переслідували.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що існувала більше 8 місяців, впала. Головними причинами поразки були значна перевага противника у силі — боротьба фактично велася між 3,5 млн. українців Східної Галичини і 18 млн. поляків, та підтримка останніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об'єднати їх із землями УНР чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням.

Контрольне завдання 67

1. Визначте причини поразки українського національного руху на західноукраїнських землях у 1918 – 1919 рр.

Українська революція була наслідком логічного розвитку подій, що відбувалися у контексті європейської і світової історії. Прагнення українського народу до самовизначення і незалежності вилилися в могутній вибух національно-визвольного руху 1917—1920 рр. В Україні визвольні змагання набули специфічних рис, що було пов'язано з її місцем у геополітичній системі, особливостями соціально-економічного, національно-культурного, релігійного життя. Причини поразки Української революції, яка увібрала в себе і національні, і соціальні проблеми, зумовлені низкою об'єктивних і суб'єктивних факторів, аналітичне висвітлення яких було здійснено в працях М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, С. Петлюри., Д. Дорошенка, І. Мазепи та ін. Спираючись на їх досвід, сучасна історіографія визначає основні причини поразки Української революції: 1. Соціальна структура української нації потенційно не відповідала завданням, що їх мала розв'язати національно-демократична революція. Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, цілеспрямовані дії передусім через низький ступінь свідомості його громадян. «Революція 1917 року застала українців скаліченими національно, соціально і культурно», — писав І. Мазепа. Причини поразки Української національно-демократичної революції . Лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національна свідомість в народних масах. ...Бракувало людей добре дисциплінованих, з характером, людей з фаховою та загальнополітичною освітою. Наслідком того в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна «отаманщина» та сваволя на шкоду українській визвольній боротьбі»1. 2. Політичні розбіжності між партіями, які очолювали визвольний рух. Своєрідним каталізатором був більшовизм. Соціалістичні партії намагалися відповідною революційною тактикою «відтягнути» українські маси від впливу московських більшовиків і повести їх за собою. Несоціалістичні групи, навпаки, залякані більшовицькою пропагандою, в кожному революційному кроці українських соціалістів вбачали «більшовизм» і національну небезпеку. Своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи гальмували боротьбу з поширенням більшовицьких впливів на Україну. 3. Гетьманський режим, який сприяв успіху більшовицької пропаганди, призвів до розвалу єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради. Один з авторитетних фахівців з історії революційних рухів, суспільно-політичної думки П.Феденко перемогу більшовизму пов'язує насамперед із самою Гетьманщиною. «Прикриваючи панування російських реакційних націоналістів в Україні титулом гетьмана Української держави, — пише він, —Скоропадський допомагав їм руйнувати український національний рух і цим полегшував здійснення планів російського більшовицького уряду, що готувався до нової окупації України». 4. Отаманщина. Як зазначав В. Винниченко, «...розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян, ...залишання на адміністратив них посадах гетьманів, безчинства, сваволя балбачанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій цілком загітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національності». Отаманщина створила сприятливі умови для дій внутрішніх і зовнішніх ворогів України. 5. Розбіжності, суперництво всередині українського проводу, відсутність чіткої революційної програми, брак підготовлених кадрів. М. Шаповал підкреслював, що «...провідні особи української революції не мали виробленої програми революції: найбільш свідомими щодо цього були Винниченко і Петлюра, що меншовики на початку революції обстоювали буржуазний характер революції, а потім еволюціонували в протилежному напрямі (весною 1919 року): Винниченко став комуністом, а Петлюра перейшов до дрібної буржуазії. Грушевський еволюціонував планомірно вліво, прийняв соціальну революцію і відмовився від боротьби з більшовиками. Петрушевич політично орієнтувався по черзі: на німців, на Антанту, на Денікіна, на більшовиків, при чім в останній орієнтації прийняв не ідею соціальної революції (не став соціалістом), а лише в даній ситуації знайшов за більш доцільне орієнтуватись на більшовиків (на уряд, а не більшовизм)». Великою вадою лідерів Української революції М. Шаповал вважав відсутність послідовності, витримки, сили духу, динамізму, оперативності. 6. Регіональна роз'єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень без погодження з іншими йти до мети. «Один народ, — зазначав М. Шаповал, —а будується одночасно три українські держави: Кубанська республіка (Кубань він вважав українським тереном. — Авт.), Українська Республіка, Західноукраїнська Республіка. 1918—1919 рік був цікавий: аж три українських держави, три уряди, три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв. Нація свідома так не робила б». 7. Відсутність належної уваги до релігійно-церковних питань, зокрема до автокефалії Української православної церкви. Петлюра зазначав: «.. .ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви». 8. Згубний вплив зовнішнього чинника, всуціль вороже оточення УНР, перманентні військові втручання тощо. «Великі природні багатства України, як і її геополітичне положення (на шляху між Європою і Азією), — писав І. Мазепа, — завжди притягали до себе увагу різних сусідніх держав, і це власне було одною з поважніших причин постійних нападів на Україну різних чужонаціональних сил [...] Цим пояснюється, що, напр., держави Антанти (Англія, Франція, Америка) після закінчення війни з Німеччиною 1918 р. помагали російським монархістам боротися за відновлення "єдиної неділимої Росії". Так само проти нас був світ революційно-большевицький, що намагався перетопити всі народи колишньої Росії в єдину совєтську націю і утворив свої організації не тільки на Україні, але в цілій Європі. А ми знаємо з історії, що то значить, коли народ, навіть організований, не має в світі прихильників і примушений захищати себе перед багато сильнішим ворогом»1. 9. Небажання і невміння керманичів революції створити регулярні збройні сили, інші силові ефективні й дієздатні структури держави. Загалом, підсумовуючи причини поразки революції, перші її історіографи підкреслювали, що об'єктивних підстав для остаточної перемоги було замало. І саме це, а не лише помилки та прорахунки, вирішило долю боротьби. Хиби і невдачі боротьби, за оцінками І. Мазепи, «випливали насамперед з загального недозрілого стану української нації, в якому її застала революція. Україна була ще неготова до великих подій. [...] Нація, що втратила свої освічені верстви, не була в стані за один-два роки утворити потрібні кадри інтелігенції, опанувати міста, перебрати в свої руки промисел, торгівлю та всі інші ділянки свого національного життя».

2. Назвіть основні причини, висвітліть хід Помаранчевої революції 2004 року в Україні.

Помара́нчева револю́ція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.

Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

Хід подій

22 листопада 2004 року — наступний день після другого туру голосування, у ході якого виборці повинні були зробити свій вибір між діючим прем'єр-міністром Віктором Януковичем і кандидатом від опозиції Віктором Ющенком. З оголошенням попередніх офіційних результатів голосування стало зрозуміло, що вонивідрізняються від даних екзит-полів. Скориставшись цим, прихильники Ющенка та іноземні спостерігачі з Європи й США заявили, що вибори проведені із численними порушеннями та такі розбіжності є результатом підтасування на користь провладного кандидата. Прихильники опозиції підготувалися до акцій протесту заздалегідь. Уже за добу до оголошення попередніх результатів на київській площі Незалежності почали встановлюватися намети й трибуни для проведення виступів опозиції. За кілька годин до оголошення Центральною виборчою комісією попередніх даних почали звучати заяви про фальсифікацію виборів на користь Віктора Януковича. Президент Росії Володимир Путін першим вітає Віктора Януковича з перемогою.

23 листопада в містах Західної України, у Києві й ряді інших міст і обласних центрів почалися мітинги в підтримку кандидата від опозиції. Основною ареною народного невдоволення став Майдан Незалежності, де зібралося, за різними оцінками, від 100 до 500 тисяч протестувальників з усієї країни. Мітинги й пікети проходили також перед будинками Адміністрації Президента, Верховної Ради — українського парламенту, уряду й ін. Відмітним знаком демонстрантів став помаранчевій колір — колір передвиборної кампанії Ющенка (прихильники Януковича використали білий то голубий кольори). Міські влада Києва, Львова та декількох інших міст відмовилися визнати законність офіційних результатів, а сам Ющенко, відмовляючись визнавати офіційні результати виборів, прийняв із трибуни Верховної Ради символічну присягу перед народом України як новообраний президент.

24 листопада переговори між владою та опозицією зайшли у глухий кут, оскільки позиція Ющенка не передбачала іншого результату переговорів, крім проголошення його президентом. Ющенко почав переговори з діючим президентомЛеонідом Кучмою, бажаючи мирним шляхом домогтися визнання своєї перемоги, але, після оголошення остаточних результатів, згідно з якими переможцем був визнаний Янукович, Ющенко виступив перед своїми прихильниками в Києві, закликавши їх почати «Помаранчеву революцію» і за допомогою страйків паралізувати діяльність уряду, змусивши владу не визнавати результати виборів:

25 листопада Верховний Суд України забороняє друкувати офіційні результати виборів. Януковича вітають Китай,Вірменія і Казахстан. Утворено т. зв. Комітет Національного порятунку, куди ввійшли провідні політики опозиції. «Помаранчеві» демонстранти займають Український Дім, Київську мерію та Будинок профспілок.

26 листопада на привокзальній площі у Києві пройшов мітинг прихильників Віктора Януковича, де зібралося бл. 60 000 осіб. Харківська та Луганська обласні ради оголошують про свої наміри щодо створення автономії. У столиці відбувся перший раунд переговорів влади та опозиції за участю міжнародних посередників.

27 листопада Верховна Рада України визнала результати виборів недійсними і оголосила недовіру ЦВК. Голова Харківської обласної ради Євген Кушнарьов заявив про початок організації автономії.

28 листопада. У Сєвєродонецьку відбувся з'їзд депутатів усіх рівнів, який обговорював питання проведення референдуму щодо федералізації України. Мер МосквиЛужков назвав акції опозиції «апельсиновим підкормленим шабашем». Популярним став момент, коли Лужков погодився навіть «…зняти свою улюблену кепку, аби лиш бути подібним до Віктора Януковича».^[1]

29 листопада Сергій Тігіпко йде з посади начальника виборчого штабу провладного кандидата і голови Національного банку.

30 листопада дружина Віктора Януковича виступає з промовою про «наколоті апельсини» і «американські валянки». Ці фрази стали одними з найпопулярніших і найзгадуваніших у ЗМІ.

3 грудня Верховний Суд України після багатоденного обговорення визнав численні факти порушення законів і Конституції України в ході виборів, у результаті чого вимоги Ющенка були частково задоволені — зокрема, результати другого туру голосування були оголошені недійсними і було призначено повторне голосування.

8 грудня Верховна Рада перемінила склад Центральної виборчої комісії й прийняла виправлення до закону про вибори президента з метою перекрити основні канали фальсифікації виборів. Прийняття цих виправлень було результатом компромісу між владою й опозицією. У пакеті з ними була затверджена конституційна реформа, що обмежує владу президента України й передає частину його повноважень кабінету міністрів і парламенту. Після прийняття цих рішень революційна напруга в суспільстві значно зменшилась.

У ході повторного голосування, проведеного 26 грудня 2004 року, переміг Віктор Ющенко. Спроба прихильників Віктора Януковича опротестувати результати повторно проведеного другого туру виборів не принесла результатів, і ще до закінчення судового засідання Віктор Ющенко був офіційно визнаний обраним Президентом України в публікації «Урядового Кур'єра» (що означає офіційне закінчення виборів).

<<< < Предыдущая 1 2 3 4 56 / 76 7 > Следующая >>>

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
12.05.20153.07 Mб7Docd7a7.pdf
#
12.05.20151.53 Mб8DODATOK_-_2_ZWIT3_ogorodnikov.doc
#
17.03.2016262.66 Кб11Dodatok_B_FKS_zaoch.doc
#
04.09.201935.48 Кб1Dokument_Microsoft_Office_Word (9).docx
#
20.04.2019159.71 Кб2Dokument_Microsoft_Office_Word-1.docx
#
25.11.2019594.07 Кб0Dokument_Microsoft_Office_Word_2007.docx
#
12.09.201988.47 Кб1Dokument_Microsoft_Office_Word_6 (1).docx
#
12.05.20151.81 Mб67Dokument_Microsoft_Word.doc
#
17.03.20163 Mб54Dokument_Microsoft_Word.doc
#
12.05.2015516.1 Кб249Dolzhnostnaya_instruktsia_ORO.doc
#
11.09.2019343.55 Кб1DRUGIJ_ekzamen_vidpovidi.doc