1. Формування ринкової економіки в Україні розпочалося зі створенням ринкових інституцій. Передусім зазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Становлення їх, по суті, розпочалося після скасування кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні феодальних пережитків. Втручання держави в економіку було значним.

Після 1917 р. упродовж майже 70 років економіка країни розвивалася у напрямі, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: було створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і низьким рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, для якого характерна відсутність демократичних інституцій. Це сприяло проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку.

В Україні була відсутня визначальна ринкова інституція — економічна самостійність господарюючих суб'єктів. Саме її наявність гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого не може існувати ринок. Більшість підприємств України належали державі, управлялись її органами, що зумовлювало високий ступінь монополізму.

Формування інституцій багатосуб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми — колективну, приватну. Це сприяє розвитку різних форм господарювання та створенню конкурентного середовища.

Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за наявності інших ринкових умов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності форм господарювання, різних за масштабами, які управляються не з єдиного центру, а економічно та юридично самостійними товаровиробниками. В Україні усіх цих передумов поки що немає.

Лібералізація цін за високого рівня монополізму обов'язково призводить до їх зростання і не створює стимулів для виробництва. Навіщо виробляти додаткову продукцію, якщо прибуток в умовах монополії залежить від зменшення її кількості? Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для економіки, де не створені відповідні ринкові інституції.

Для того щоб суб'єкти національного ринку могли реалізувати право власності на засоби виробництва і продукцію, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Нині в Україні триває процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які б сприяли формуванню ринкового середовища. Проте цей процес відбувається досить повільно, часто у прийняті закони вносяться істотні зміни, відсутня узгодженість між законодавчими актами, невідпрацьовано механізм реалізації цих законів.

2. Ринкова конкуренція та вільний ринок неминуче породжують монополію, яка змінює умови конкурсної боротьбі та ставить під загрозу механізми функціонування ринкової системи. У більшості країн світу для запобігання утворенню монополій та підтримки і захисту конкуренції створюється антимонопольне законодавство.

Не стала винятком і Україна, де існує державний орган, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності – Антимонопольній комітет України.

Основними нормативними актами, які регулюють цей сегмент суспільного життя є:

1. Закон України «Про захист економічної конкуренції». Цей закон визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин. Він дає визначення основних термінів законодавства про захист економічної конкуренції, перелік та ознаки його порушень, випадки, у яких необхідно отримання дозволу Антимонопольного комітету тощо.

2. Закон України «Про Антимонопольний комітет України». Встановлює мету та задачу діяльності Антимонопольного комітету України, його підпорядкованість, повноваження, склад, структуру, правові основі взаємодії Антимонопольного комітету України з іншими державними органами тощо.

3. Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції». Цей Закон визначає правові засади захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції. Закон спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення торгових та інших чесних звичаїв ведення конкуренції при здійсненні господарської діяльності в умовах ринкових відносин. Тут встановлено перелік правопорушень у вигляді недобросовісної конкуренції, відповідальність за недобросовісну конкуренцію та правові основи захисту від недобросовісної конкуренції.

Наприклад, детально оговорені такі випадки недобросовісної конкуренції, як неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання (копіювання зовнішнього вигляду виробу, порівняльна реклама тощо), створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції (дискредитація суб'єкта господарювання, поширення інформації, що вводить в оману, підкуп працівника, посадової особи покупця чи постачальника тощо), неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці.

Критики антимонопольного законодавства в Україні вважають, що воно відстає від європейського щонайменше на декілька років. Можливо це досить правомірно, враховуючи загальній рівень економічного розвитку нашої країни порівняно з країнами Євросоюзу. Певні недоліки у формуванні цілісної і послідовної системи норм антимонопольного законодавства в Україні, безумовно існують. Насамперед відзначимо, що глава 3 «Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції» розділу I «Основні засади господарської діяльності» Господарського кодексу України не узгоджується із Законом України «Про захист економічної конкуренції». Так, Господарський кодекс України (ГКУ) містить абсолютну заборону антиконкурентних узгоджених дій і не допускає отримання на них дозволу Антимонопольного комітету України (АМКУ). При цьому сам зміст узгоджених дій визначається через ознаку спрямованості на досягнення антиконкурентної мети, а не через результат таких дій. Це зменшує шанси довести порушення. Аналогічні проблеми існують також із зловживанням монопольним положенням, з регулюванням антиконкурентної діяльності органів державної влади.

Існує також ряд не менш важливих практичних проблем, повсякденно виникаючих у суб’єктів господарювання, наприклад, у сфері контролю за економічними концентраціями. Розповсюдженими є питання про низькі фінансові порогові показники, доцільність підрахунку фінансових показників продавця при визначенні необхідності отримання дозволу АКМУ на концентрацію, занадто довгий термін розгляду заяв тощо.

Актуальна також проблема занадто широкого розповсюдження юрисдикції антимонопольного законодавства України на відносини, що не мають впливу безпосередньо на конкуренцію в Україні.

3. За юридичною ознакою розрізняють легальний ринок і нелегальний («тіньовий» і «чорний»).

Легальний (офіційний) ринок - сукупність не заборонених законом (легальних) економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу товарів та послуг.

Нелегальний („тіньовий”) ринок - сукупність дозволених законом економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу товарів та послуг, які не оподатковуються.

„Чорний” ринок - вид тіньової економіки, в межах якої функціонує певна сукупність заборонених законом економічних відносин між продавцями і покупцями товарів і послуг.

Нелегальний (тіньовий) ринок заборонений законом. Він є продовженням тіньової економіки, що являє собою несанкціоно­вану господарську діяльність. Така економіка існує в усіх країнах незалежно від соціально-економічного устрою.

Тіньовий ринок має таку саму структуру, що й легальний (офіцій­ний), тобто його елементами є і предмети споживання, і засоби ви-1 робництва, і кредит, і робоча сила.

Міжнародна практика до тіньової економіки відносить два ком­поненти:

• заниження або приховування від обліку доходів від реалізованої в країні діяльності;

• доходи від незаконної в країні діяльності.

Перший компонент пов'язаний з легальними видами діяльності, доходи від якої приховуються з різних причин. Це, зокрема, прихо­вування від податкових органів нерегулярних заробітків та доходів.

Другий компонент називають нелегальною, підпільною або «чор­ною» економікою: наркобізнес, проституція, рекет та інші види зло­чинної діяльності. Ця діяльність переважно не створює нової про­дукції, лише перерозподіляє уже створені доходи.

«Чорний» ринок виникає внаслідок нездорових потреб окремих людей і намагання інших нажитися на цьому.

Несанкціонована діяльність зумовлює розвиток шахрайства, кра­діжки, зловживання чиновників владних структур і виникнення мафії.

Боротьба з тіньовою економікою може бути успішною лише при подоланні товарного дефіциту, монопольних явищ у процесах виробництва, обміну, розподілу і споживання. Ніякими адміністра­тивними карними методами при збереженні їхньої економічної бази мафіозні структури побороти не вдасться.

4. Чильне місце в інфраструктурному забезпеченні ринку посідає позичковий капітал сфери обміну та установи, що здійснюють його функціонування.

Позичковий капітал сфери обміну — це грошовий капітал, що надається в позику його власником іншому власнику-підприємцю на певний час, на умовах повернення, за плату у вигляді процента.

На відміну від лихварської позики грошовий капітал є позичковим у руках кредитора (власника грошей) і промисловим та торговельним — у руках промисловця і торговця. Загальна формула руху позичкового капіталу Г — Г1. Позичковий капітал у формі грошового обслуговує промисловий і торговельний капітал, поповнюючи їх грошові ресурси, яких не вистачає. Збільшення маси капіталу за рахунок капіталізації прибутку відбувається у сфері виробництва. Підприємець сфери виробництва «ділиться» часткою прибутку з кредитором, використовуючи його грошові кошти як виробничий ресурс—капітал.

У процесі використання грошей як ресурсу у формі капіталу він виступає як капітал-власність і капітал-функція, що приносить доходи у формі відповідно позичкового процента і підприємницького прибутку.

Отже, прибуток на позичковий капітал, який створюється у сфері виробництва, розпадається на дві частини: на процент, що виступає у формі ціни капіталу як ресурсу, і цю частину отримує капіталіст-власник; на підприємницький прибуток, який отримує капіталіст-функціонер за виробниче використання цього ресурсу.

Посередником між капіталістом-власником виступає банк, який забезпечує формування і рух грошового капіталу.

5. Банк — це фінансова установа, яка акумулює тимчасово вільні грошові кошти (вклади), надає їх у тимчасове користування у формі кредиту (позики), виступає посередником у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами, установами або окремими особами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск (емісію) нових грошей.

Усі банки як фінансові установи організаційно і функціонально упорядковані в банківську систему — сукупність різних видів національних банків і кредитних установ, що діють у межах грошово-кредитного механізму.