Розділ 3. Правове регулювання ціноутворення
Загальні засади правового регулювання ціноутворення
Державне регулювання цін і тарифів
Державний контроль за цінами та відповідальність за порушення державної дисципліни цін
1. Загальні засади правового регулювання ціноутворення
Згідно статті 12 Господарського кодексу України одним із основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є регулювання цін і тарифів на продукцію, товари, роботи, послуги. Таке регулювання застосовується з метою реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку.
З економічної точки зору ціна – це вартість товару, величина якої визначається суспільно необхідними затратами праці. Разом з тим ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги). В ринковій економіці ціна – це одна з найбільш розповсюджених категорій, оскільки ціну мають всі види продукції, товарів, робіт, послуг.
У сучасний період становлення і розвитку ринкових відносин ціна виконує такі функції:
1) функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Ціна виступає одним з найважливіших показників господарювання і є орієнтиром для прийняття господарських рішень;
2) функцію забезпечення пропорційності та рівноваги в економіці. Через ціну здійснюється зв’язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом;
3) функцію стимулювання економіки. Ціни можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків, не стимулюють виробників у нарощувані обсягів виробництва. Завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для суб‘єкта господарювання необгрунтовані економічні привілеї і водночас можуть спричинити розширення виробництва, що не відповідає суспільним потребам;
4) розподільчу функцію, пов’язану з можливістю відхилення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продукцію дає змогу державі перерозподіляти кошти, встановлюючи дотації на інші товари.
Стаття 10 Господарського кодексу України до основних напрямів економічної політики, що визначаються державою, відносить цінову політику, спрямовану на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін.
Цінова політика України здійснюється відповідно до Конституції і законів України. Згідно статті 192 Господарського кодексу України політика ціноутворення, порядок встановлення та застосування цін, повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо встановлення та регулювання цін, а також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються законом про ціни і ціноутворення, іншими законодавчими актами.
Таким чином, законодавство України про ціноутворення складають Господарський кодекс України, Закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення» (з наступними змінами і доповненнями), інші акти законодавства.
Політика ціноутворення, як зазначалося, є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і спрямована на забезпечення:
рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів;
збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;
протидії монопольним тенденціям виготовлювачів продукції, товарів і послуг;
об'єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;
розширення сфери застосування вільних цін;
підвищення якості продукції;
соціальних гарантій в першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку із зростанням цін і тарифів;
створення необхідних економічних гарантій для виробників;
орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.
Згідно статті 189 Господарського кодексу України ціна (тариф) у господарських зобов’язаннях є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. Ціна виступає істотною умовою господарського договору.
Господарський кодекс, Закон «Про ціни і ціноутворення» встановлюють, що в економіці України застосовуються такі види цін і тарифів:
вільні ціни і тарифи;
державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи.
Крім того, при здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.
Принципово важливе значення має закріплене у названих законодавчих актах співвідношення сфер застосування вільних і державних цін (тарифів). Вільні ціни і тарифи визначаються на всі види продукції, товарів, робіт і послуг, за винятком тих, на які встановлено державні ціни.
Вільні ціни визначаються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах - також за рішенням суб’єкта господарювання в односторонньому порядку.
Визначений у законодавстві поділ цін (тарифів) за способом встановлення на вільні і державні має принципове значення, але не є вичерпним. Вище були згадані контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що можуть бути як вільними (договірними), так і встановленими згідно індикативних (запропонованих Мінекономіки відповідно до цін і умов світового ринку) цін щодо окремих видів товарів, передбачених нормативними актами (Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, затверджене Указом Президента України „Про заходи щодо вдосконалення кон’юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності” від 10 лютого 1996 р. № 124).
З огляду на те, коли і кому реалізуються продукція та товари, всі ціни (і вільні, і державні) поділяються на оптові та роздрібні. Оптові ціни застосовуються при розрахунках між підприємствами та організаціями - товаровиробниками і споживачами (покупцями) продукції і товарів. Оптова ціна у таких випадках включає в себе собівартість, прибуток (норматив прибутку) і податок на додану вартість. Роздрібні ціни на товари формуються виходячи з оптової ціни шляхом включення до неї торговельної надбавки (націнки). Такі ціни застосовуються у відносинах між підприємствами торгівлі та кінцевими споживачами (населенням).
При розрахунках за продану сільськогосподарськими товаровиробниками сільськогосподарську продукцію застосовують закупівельні ціни.